Ах, принцеса!.. (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Невідома сила відкинула розбійників у різні боки. Потужна хвиля йшла звідти, де знаходився Мерлін. Звільнений Артур повернув голову до нього й відчув, як по спині пробіг холод. Таким свого слугу він не бачив ніколи: рішуче обличчя, безжальний погляд, стислі губи та сяючі золотом очі. Хлопець трохи змахнув головою — і четвертий розбійник, що з усмішкою спостерігав за своїми товаришами, полетів убік. Одним рухом Артур став на ноги й дивився на незнайомого йому Мерліна. Шок від побаченого приєднався до жаху від усвідомлення того, що з ним могло статися, і принцеса схопилася за дерево, щоб не впасти.

— Мерліне, ти МАГ?.. — прошепотіла дівчина.

Слуга розгублено кивнув, і це так не в’язалося з його все ще розгніваним обличчям, що Арета посміхнулася й відчула, як відпускає напруга. Леон і лицарі вже були поруч та схвильовано дивилися на принцесу в сорочці, що була розрізала до поясу, і на розпатланого, сполошеного слугу.

— Прикрийся, — прошепотів Мерлін.

Арета швидко стиснула сорочку на грудях, у цей момент стріла, пущена тремтячою рукою з арбалета, встромилася в її ліве плече. Ні Мерлін, ні Леон, ні хтось із лицарів не помітили, як отямився один із нападників. Його відкинуло на м’яку землю, і сила удару була не такою вже смертоносною, тому розбійник прийшов до тями й навмання, просто бажаючи помститися, пустив стрілу. Мерлін був стривожений своїм викриттям і реакцією Артура, сер Леон схвильований тим, що сталося, лицарі здивовані зовнішнім виглядом принцеси та її блідістю… Усі отямилися, коли дівчина зі стоном упала на землю й зашипіла від болю. Меч Леона встромився в груди того, хто стріляв, Мерлін схилився над Аретою. Рана була глибокою і серйозною, кров була заблокована стрілою, але надати реальну допомогу учень лікаря зараз і тут не міг.

— Леоне! Потрібно повертатися. — Мерлін погладив по голові дівчину, що втрачала свідомість, і прошепотів: — Тим більше, що наша поїздка — найчистіший фарс!

— Ми за два з половиною дні їзди від Камелоту, — Леон кивнув на принцесу, — він витримає шлях назад?

— По-перше, ми все одно не маємо іншого виходу. По-друге, ми їхали повільно, зупинки були часті та довгі, тож за день маємо повернутися. — Мерлін відчув, як плечі принцеси у нього на колінах обм’якнули, її повіки закрилися, а голова трохи запрокинулася. — Повинні за день повернутися!

Гінець, посланий уперед, уже приніс Утеру Пендрагону звістку про поранення принцеси, і король не знаходив собі місця, не відходив від вікна. Гаюс перебрав усі свої настоянки, поганяв Гвен у ліс за травами й квіточками. Служниця за цей день схудла й змарніла, була бліда та напружена, але готові ось-ось зірватися сльози не випускала, тільки покусувала нижню губку.

У кімнатці Гаюса принцесу поклали на підготовлений лежак і лікар обережно почав розглядати стрілу, що стирчала глибоко в плечі. Дихання дівчини було поверховим і уривчастим, вона металася від жару, по тілу пробігали судоми. Гаюс грізно блиснув очима:

— Ідіть усі! Мерліне, допоможи мені.

Коли залишився тільки король, лікар з Мерліном роздягли Арету до поясу, обережно вийняли стрілу й за всіма правилами обробили рану. Іноді принцеса щось говорила й стогнала, іноді скрикувала, її довгі пальці стискали плед, але вона не приходила до тями.

— Ваша Величносте, — Гаюс підійшов до короля. — Справи погані, на жаль, дуже погані. Стріла пробила легеню, зламала й роздробила ребро, може, торкнулася серця. До того ж, пішло зараження. Боюся, до ранку її високість не доживе.

— Що?! Ні! — Утер раптом відчув ті ж почуття, що затопили його біля ліжка мертвої дружини. — Це неможливо, Гаюсе, цього не має статися! Я вже заплатив за його життя життям Ігрейн. Він має жити, розумієш, він повинен жити!

Гаюс скорботно похитав головою.

— Ми зробили все, що могли, мілорде.

Король підійшов до дівчини, яка кидалася в маренні, і стиснув її долоню. Гаюс наблизився до Мерліна та ледь чутно прошепотів:

— Потрібна твоя допомога, тепер тільки ти врятуєш його.

Чародій кивнув, терпляче чекаючи, коли король піде. Але Утер не йшов і не стримував сліз над вмираючим спадкоємцем. «Я так мало розмовляв з ним, так мало балував, був такий суворий і вимогливий. Коли я востаннє говорив йому ласкаві слова? Цілував? Що він бачив від батька? Вимоги, погрози, покарання. А тепер він іде…», — докоряв собі правитель Камелоту.

Утер витер сльози, провів рукою по мокрому від жару волоссю Арети, помилувався милим дівочим обличчям, у якому неймовірним чином збереглися всі риси Артура. Король зрозумів, що це кінець. Батько нахилився й ніжно, ласкаво торкаючись губами м’якої щоки, поцілував принцесу. Тіло дівчини здригнулося, дихання зупинилося. Утер обернувся до Гаюса:

— Зроби щось! Не відпускай його, я…

Але договорити він не встиг, раптово золоте світло залило весь лежак, на якому була поранена принцеса, вона глибоко зітхнула й застогнала, а тіло вигнулося дугою та на кілька сантиметрів піднялося вгору. Король зробив крок від лежака й змушений був, як і інші, заплющити очі від яскравого золотого спалаху.

Чоловіки розплющили очі, коли все згасло. На їхні подив і радість на ліжку лежав цілий неушкоджений Артур. Він поморгав і підвівся, спираючись на зігнуті в ліктях руки.

— Артуре! — Утер сяяв від щастя. — Ти повернувся! Ти цілий!

Принц сів на ліжаку й скуйовдив своє мокре волосся.

— Мене поранили в плече… стрілою… — Артур взявся за плече, на якому не лишилося й сліду. — Мене мусив повернути чийсь поцілунок. Хто мене поцілував?

Але відповісти принцу ніхто не встиг.

У кімнаті з’явилася якась хмара сірого туману, з якої виникла Німуе. Гарне обличчя відьми спотворювала гримаса огиди й ненависті, вона гнівно спрямувала руку на Утера Пендрагона:

— Як ти здогадався? Ти ніколи не мусив поцілувати його! Ти ж не здатний на прояв нормальних почуттів, ти ж грубе чудовисько, яке тільки й може, що спалювати й карати! Востаннє ти поцілував сина в лоба, коли йому було три роки! Чому тобі зараз спало це на думку?!!

Слухаючи Німуе, Мерлін непомітно підійшов до Артура й перекрив пряму між ним і чаклункою. Будь-який її несподіваний удар тепер припав би в мага, а не в принца. Артур, що прекрасно розбирався у військовій стратегії, помітив це й знову відчув холодок, що крався по спині. Як тоді, у лісі.

— Ти зруйнував мої чари! Але я тут, і принц не житиме ні в якому вигляді!

Німуе змахнула рукою в бік Артура. Наступного моменту Утерові здалося, що він збожеволів: довготелесий і худий, неповороткий і дивний слуга принца виставив уперед руку, і спалах, випущений чаклункою, з тріском та іскрами розлетівся. Хлопець упевнено похитав головою:

— Ні.

Відьма голосно розреготалася:

— Ти думаєш, що сильніший за мене й зможеш перемогти? Хлопчисько!

Не спускаючи з неї пильного погляду, Мерлін кивнув:

— Я не думаю, Німуе, я знаю.

Ще один засліплюючий смертоносний спалах був погашений легким золотим сяйвом очей Мерліна. Відьма вже задихалася, але гнів рвався з неї, закликаючи знищувати.

— Ах, так?! Добре! Тоді я навіть допоможу тобі! — Німуе хрипко засміялася: — Я зроблю твого улюбленого принца королем! Причому негайно!

Вона обернулася й махнула рукою в бік короля. Утер побачив тільки, як слуга сина змахнув обома руками в бік Німуе й різко прокричав дивні, незнайомі слова. Відьма нічого не встигла зробити, вона завила, як поранений звір, і розлетілася на шматки. Щось спалахнуло, щось заіскрило й все зникло. У кімнаті Гаюса четверо чоловіків намагались отямитися й осмислити, що сталося. Старий лікар сумно склав руки, думаючи, як тепер урятувати свого підопічного. Про те саме думав Артур, зсунувши брови. Мерлін розумів, що повністю видав себе, і в голові чомусь крутилося лише одне питання: повісять чи спалять? Він опустився навколішки перед королем і схилив голову, знаючи, що Утер не пробачить мага ніколи й нізащо. Пендрагон дивився на хлопця, відчуваючи, що не може стратити його. Не кажучи ні слова, він підійшов до дверей, відчинив їх і крикнув:

— Варта! Мерліна у в’язницю!

— Батьку! — схопився з лежака Артур і мало не втратив штани.

— Мовчи! — звелів Утер.

Зачинивши двері за вартовими, які забрали Мерліна, король розпорядився:

— Артуре, йдеш до себе й вигадуєш правдоподібну історію про те, куди поділася принцеса, де був ти і коли повернувся. Зроби, щоб це було переконливо й щось для свого закоханого Леона теж вигадай. — Утер обернувся до лікаря: — Гаюсе, ти нічого не бачив і не знаєш. Зрозуміло?

— Так, Ваша Величносте, — схилився старий.

Пендрагон швидко вийшов. Артур дивився йому услід, притримуючи штани. Він глянув на Гаюса:

— Я мушу врятувати Мерліна, інакше гріш мені ціна. Ти не уявляєш, від чого він мене в лісі врятував. — Принц подивився на свої штани: — Коли я встиг так схуднути?!

Гаюс посміхнувся:

— Як тільки знову стали чоловіком і втратили свої розкішні стегна.

Коли треба було, Артур умів бути красномовним і нудним. Його довга історія про зустріч із сестрою, про їхню розмову та її рішення повернутися додому була такою нудною й нецікавою, що всім придворним хотілося лише одного: якнайшвидше втекти з тронної зали та забути про принцесу. Утім, саме цього Артур і домагався.

Сер Леон уранці радісно посміхнувся, побачивши його в коридорі, і, вислухавши версію для леді Емілі та її батьків, помчав до коханої.

У залі залишилися лише король та принц. Артур по-лицарськи схилив коліно перед троном:

— Батьку, мілорде, я прошу помилування для свого слуги. Ви бачили, він урятував і мене, і вас. А в лісі він урятував мою честь. І я підозрюю, що це не перший випадок, коли він відводить від мене та від усього королівства лихо.

— Магія — це зло! Від магії померла твоя мати.

— Але з’явився я, — устав з коліна принц.

— Маг не може рятувати та допомагати!

— Батьку! Ти ж бачив на власні очі, що магія Мерліна перемогла магію цієї відьми. — Артур із надією заглядав у обличчя короля. — Не карай його, він не заслуговує на це.

Пендрагон давно прийняв рішення, зараз він просто перевіряв свого сина, намагався зрозуміти, чи такий принц, яким він хоче його бачити. Король закинув останню вудку:

— Ти готовий понести за нього покарання?

— Ти спалиш мене?.. — Артур вигнув брову, не розуміючи, про що говорить батько.

— Звичайно, ні, але щось вигадаю. Згоден?

Принц мовчки кивнув головою. Король звелів привести Мерліна. За наказом Утера вартові залишили їх утрьох. Правитель Камелоту не міг повірити, що це капловухе диво знищило таку могутню відьму як Німуе.

— Мерліне, ти врятував життя мені та принцу, позбавив Камелот від мстивої та страшної чаклунки. Як людина я не можу відправити тебе на вогнище, але як король не можу дозволити на своїх землях магію. Вихід лише один: ти продовжуєш жити так, як жив до цього. Служити принцу, допомагати йому й нікому, чуєш, нікому не розкривати своєї таємниці, інакше… Ти зрозумів мене?

Не вірячи своїм вухам, слуга радісно кивнув.

— От і добре. Іди!

Король відпустив Мерліна, але Артура не відпускав. Ні слова не кажучи, він кудись пішов, а повернувся за хвилину з пучком чорних прутів у руці.

— Пам’ятаєш, що це?

— Різки, — зітхнув принц.

— То що? Готовий?

Артур ковзнув поглядом по обличчю батька й побачив такі забуті веселі іскорки в його очах. Принц грайливо повів очима:

— Ти обіцяв відшмагати мої ніжні сіднички, але сумніваюся, що моя відбита сідлом, мечами та булавами дупа на сьогоднішній день підходить під це визначення.

Утер підніс прути до його носа:

— Але ж вони завжди в мене, ти пам’ятаєш?

Артур, як і минулого разу, не зміг стримати сміх, а за ним розсміявся і король. Продовжуючи посміхатися, він поплескав сина по шиї і, нахиливши його голову, легко поцілував у лоба.

— Іди! Не забудь — завтра вранці засідання ради.