Пияцтво (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Покарання

Минув тиждень, рана Артура поступово затягувалася, ускладнень, на радість усіх, не було. Ліки Гаюса принц відмовлявся приймати. Рука нила й не давала йому спокійно спати, але Артур уперто віддавав пляшечку Мерліну, кажучи, що краще потерпить.

Того вечора маг уже стягнув з принца куртку, забрав знятий ремінь і, ховаючи все це в шафу, попросив:

— Сідай на ліжко, я зараз зніму чоботи й помиєшся.

Але все це залишилося нездійсненним, тому що до покоїв увійшов батько в супроводі двох лицарів своєї особистої охорони.

— Як почуваєшся, Артуре?

— Дякую, мілорде, — принц шанобливо вклонився, — уже набагато краще.

— От і добре! Отже, ти готовий відповісти за свою поведінку.

— Відповісти? — здивувався принц.

— Так. Я думаю, ніч у камері підземелля спрямує в потрібне русло твої думки, і вранці ти розкажеш мені, у чому розкаюєшся, що плануєш поміняти у своєму житті.

Мерлін швидше принца прийшов до тями, швидко дістав з шафи теплу куртку й наполегливо тицяв нею в руку Артура.

— Мілорде, я… — спробував з’ясувати хоч щось спадкоємець престолу, але Утер різко перебив:

— Я все сказав! Панове лицарі, проведіть Його Високість у камеру.

Зірки в небі давно згасли. Та й саме небо ставало з кожною секундою прозорішим та яскравішим. Коли сонце вже світило, до камери сина прийшов король.

— Ну що ж, Артуре, я сподіваюся почути визнання своєї негідної поведінки та слова щирого каяття. А потім ми з тобою вирішимо, як жити далі, що робити.

Принц, який одразу встав перед королем, слухняно кивнув і почав:

— Мілорде, я розумію, що поводився… — але чомусь Артур замовк і вперто підняв очі на батька: — Ваша Величносте, я не розумію, чому ви звинувачуєте мене в негідній поведінці, не розумію, у чому моя провина, за що ви закрили мене в цій камері. Відповідно, я не можу ні визнати своїх помилок, ні розкаятися.

— Ось, значить, як… — з болем промовив Утер. — Тоді доведеться тобі якийсь час подумати не на сухій соломі в чистій камері, а в колодках.

— Ні, — прошепотів Артур, — будь ласка, не треба.

— Щооо? Ти смієш заперечувати?!

— Батьку, у мене поранене плече, а в колодках… це буде дуже боляче. Будь ласка, не треба.

— Ти змушуєш мене! — спалахнув Утер.

Артур опустив голову і якось схлипнув:

— Пробач… Вибачте, мілорде, я забуваюся.

— Отак краще, — кивнув король, — бо я вирішив, що ти вже зовсім голову пропив.

— Я ж майже не п’ю, — здивовано глянув на батька принц.

— Що?! — Утер схопив сина за плечі й так труснув, що Артур зашипів та аж присів від болю. — Та ти ж останнім часом не тверезішаєш! Тебе твій слуга з таверни тягає! Ти вино п’єш глечиками! Двох слів не можеш зв’язати! Це в тебе називається «майже не п’ю»?!

Артур витер долонею сльози, що виступили від болю, і запитав:

— То це і є причиною мого покарання? Ти вважаєш, що я зловживаю алкоголем?

— Артуре, ще слово в такому тоні, і ти добу простоїш у колодках!

Принц закусив губу й підняв свої пронизливо-блакитні очі на короля.

— Батьку, поговори зі мною.

— Як ти «майже не п’єш»? Дякую, ні.

— Будь ласка, батьку. Повір, я зумію пояснити тобі всі випадки, коли ти бачив мене нібито п’яним.

— «Нібито п’яним»? О! Бачать боги: я був терплячим! У колодки!

— Батьку, будь ласка! Ну, давай, я говоритиму, стоячи в колодках!

— Варта! — крикнув король.

Артур лежав у своїх покоях і прислухався до тіла, яке потихеньку відпускало. Мерлін уже як міг чаклував над своїм принцем, за що Артур був йому дуже вдячний, але рана на плечі чомусь заважала магу зробити все потрібне, тому м’язи все ще були скуті, а тіло на рухи відгукувалося тупим болем. І це лише година в колодках! Під кінець відведеного королем часу Артуру хотілося вже скиглити, кричати, вити, обвиснути в цих чортових колодках і задихнутися!

Коли батько зайшов у покої, принц не ворухнувся. Король невдоволено хмикнув і сів у крісло Артура.

— Вибач, — пробурмотів принц у подушку, — я не можу вітати тебе, як годиться. Я і встати поки не можу.

— Ти хотів поговорити, — Утер зручно витяг ноги й розслабив плечі, — кажи.

— А то що? — зненацька зухвало поцікавився принц.

Король трохи розгубився:

— Чому ти так питаєш?

— Ти завжди ставиш умови. От мені й стало цікаво, якщо я зараз мовчки засну, чим це мені загрожуватиме? Колодки на весь день? Або тиждень на ланцюгах у камері? А може, ти накажеш відшмагати мене на площі, як слугу?

— Ще слово, і я це зроблю, — тихо й чітко пообіцяв король.

Батько та син замовкли. Артур не думав про свою зухвалість, він знову слухав тіло, в яке повільно поверталася рухливість. А Утер про щось міркував, дивлячись в одну точку на стіні.

— Як тобі вдалося випити цілий глечик вина? — несподівано спитав батько.

— Я й ковтка не випив, — повернув голову до короля принц, — це Мерлін перевернув його на тацю з тарілками.

— А скільки ти випив на свій день народження?

— Два кубки.

— Не сміши! Ти був такий п’яний, що ледь розмовляв!

— Я цілий день нічого не їв, тож сп’янів одразу. У покоях Мерлін нагодував мене, і все одразу ж пройшло.

Король кивнув, обмірковуючи наступне запитання.

«Я тобі, звичайно, вірю, Артуре, але перевірю!», — Утер увійшов у тронну залу і розпорядився:

— До мене сера Гвейна, сера Леона, хазяїна таверни, Мерліна та Гаюса! Негайно!

Надвечір Артуру нарешті стало легше. Тілу повернулася колишня рухливість та гнучкість. Мерлін потурбувався про гарячу воду та вечерею, через що принц майже урчав, як задоволений кіт. Рана, дбайливо перев’язана слугою, глухо нила, але вже не вимотувала так, як раніше. Артур розумів, що зможе заснути. Від цієї думки йому ставало ще приємніше і він блаженно посміхнувся, дивлячись на зірки, що вже з’явилися на небі.

— Артуре! — голос короля був, як завжди, сильний, але не дуже впевнений.

— Мілорде, — швидко розвернувшись, завмер у легкому поклоні принц.

— Я хотів, — підійшов король до сина й дочекався, коли той подивиться йому в очі, — я хотів сказати тобі…

Утер Пендрагон, великий король Камелоту та суворий батько несподівано зупинився. Він не пам’ятав, коли вибачався востаннє, не пам’ятав навіть, як це робиться. Але зараз він мав це зробити!

— Артуре, я, — знову почав король, — я хочу… вибачитись за те, що зробив. Я поспішив з висновками, не захотів тебе слухати й зробив тобі боляче. Це покарання було жахливою помилкою, моєю помилкою. Вибач, сину.

Якщо Артур і мав якісь слова в голові, то від такого визнання батька, вони просто розлетілися. Принц лише мовчки відкрив і закрив рота, а потім дозволив собі вільність: він сам узяв ліву робочу руку короля й підніс її до губ.

— Мій хлопчику, — Утер скуйовдив світле волосся сина, — дякую тобі.