Пияцтво (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Артур не міг заснути, він уже давно вертівся на великому оберемку соломи, намагаючись лягти так, щоб не спиратися на поранене плече. Але, як на зло, будь-яка його поза, хоч би як зручно він влаштувався, віддавала виснажливим болем. Принц зітхнув і сів, розуміючи, що сьогодні не засне.

У маленьке віконце крізь ґрати було видно шматочок темного неба з яскравими зірками, тож до ранку ще далеко. Артур підтяг коліна до підборіддя, обійняв їх здоровою рукою й замислився. За що цього разу? Батько був небагатослівний, він просто з королівською невблаганністю розпорядився про ув’язнення. Спасибі, хоч обійшлося без ланцюгів, Артур трохи поворухнув рукою, яку прорізав біль. Принц добре пам’ятав п’ять днів у ланцюгах, які відбув у цій же камері, але тоді він справді був винен, а сьогодні нічого не розумів. Король сказав, що прийде завтра за поясненнями та якимись обіцянками. Що він має пояснити? Що пообіцяти? Артур знову глянув у віконце. Якщо вони завтра не порозуміються, батько обіцяв більш суворе покарання. Колодки? Він не витримає колодки з пораненим плечем, тож готовий пообіцяти батькові все, що той захоче.

День народження

Свій день народження Артур не любив, але, на жаль, про це знав лише його капловухий слуга й за сумісництвом маг Мерлін. Про чаклунські можливості хлопця принц дізнався через півроку його служби. Тоді була довга нічна розмова, переляк і образа принца, але вони зуміли порозумітися, не відразу, але навчилися знову існувати поряд, спілкуватися. Вони зуміли повернути собі колишні стосунки й навіть зробити їх довірливішими.

Зранку принц по-дитячому чекав на диво: чомусь йому з дитинства здавалося, що саме в цей день він згадає свою матір, яка пішла з цього світу багато років тому, народжуючи його. Одна з численних няньок колись сказала йому, що якщо він добре поводитиметься й проситиме небеса тільки про одне, то в день народження це бажання здійсниться. З того часу принц і мріяв лише про одне: згадати матір. Він виріс і чудово знав, що це неможливо, але все ж таки мріяв.

Умившись, одягнувшись, він начепив на обличчя найсвітлішу й найчарівнішу посмішку та вирушив у тронну залу. Увесь день Артур приймав вітання, посміхався, а ввечері, за святковим столом, не замислюючись, випив одразу два кубки вина на порожній шлунок. Звичайно, він сьогодні повноцінно не їв, щось перехоплюючи на ходу, на бігу, зустрічаючи гостей, посміхаючись принцесам, ляскаючи в долоні блазням.

— Поїж, — прошепотів за плечем знайомий голос.

Мерлін поставив перед Артуром наповнену смачною їжею тарілку. Але принц відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як розслабляється і втрачає твердість тіло, як приємно паморочиться в голові, як голоснішими стають звуки. Це було сп’яніння, принц уже знав ці симптоми, тому що в юності випробував і свої можливості щодо алкогольних напоїв, і терпіння батька, яке, утім, ніколи не було безмежним. Артур знав, якщо поїсти, полегшає, він навіть зможе встати й дійти до своїх покоїв.

— Що з тобою? — повернув його з п’яної задуми тихий голос короля.

Принц розплющив очі:

— Вибач, я багато випив.

Утер знайшов поглядом Мерліна й повів бровою. За мить слуга стояв перед ним.

— Допоможи Його Високості дістатися до покоїв, візьми щось у Гаюса, приведи його до тями. Через годину-півтори ви повинні повернутися.

Мерлін лише низько схилився, а потім підхопив під руку принца, що вже встав, і непомітно повів із зали. Дорогою до покоїв він, як турботлива нянька, тихо бурчав:

— Поїсти треба було. Поїсти! Зараз тебе годуватиму. Відмовишся сам, впхну насильно, мені король звелів…

У свій день народження принц завжди був веселим та усміхненим. Утер із задоволенням спостерігав за ним, але момент, коли син напився, він пропустив. Коли батько глянув на Артура, той уже сидів, заплющивши очі й мрійливо спираючись головою на спинку крісла. Король непомітно підійшов до сина:

— Що з тобою?

— Вибач, я багато випив, — стрепенувся принц.

Утер стиснув зуби, він не любив, коли Артур був неадекватний, тому швидко відправив сина до покоїв зі слугою, а сам, трохи розтягнувши губи в посмішці гостям, розмірковував про те, що сталося. Так, його син завжди дозволяв собі трохи більше у свій день народження, і король дивився на це крізь пальці, але сьогодні це його чомусь зачепило й схвилювало. У юності він мав проблему з вином, точніше, з великою кількістю вина, тому чудово розумів, як важко потім вибратися з цього виру. І він твердо вирішив, що присікатиме випадки пияцтва Артура в зародку.

У таверні

Через три дні іменинник Гвейн умовив Артура та його слугу зайти ненадовго у таверну. Принц не любив цей заклад і ніколи за власним бажанням туди не ходив, проте відмовити своєму вірному веселому другові не міг. Осушивши по кубку якоїсь міцної настоянки, приготованої спеціально для лицарів до дня народження Гвейна, молоді люди весело щось обговорювали, коли з темного далекого кутка таверни вийшов сивий статний чоловік. Його порите зморшками обличчя демонструвало похилий вік та важке життя.

— Принце Артуре, — глухо й страшно прошепотів він, — надія та опора короля Утера. Радість його життя. Його гордість, його сила й упевненість… Знаєш, у мене теж був син, такий самий гарний і сильний. Але він був народжений магом, розумієш, народжений! У цьому не було його провини!.. Як він кричав, коли горів на площі. Я чую його крики щоночі. І я живу бажанням помститися. Будь проклятий твій батько, Артуре! Нехай він позбудеться, як і я, найдорожчого у своєму житті!

Під час цього довгого монологу Мерлін непомітно перемістився туди, де старий його не міг бачити, і підняв руку, спрямувавши її на того, хто говорить. З останнім словом старого з руки Мерліна вирвалася золота блискавка й відкинула чоловіка до протилежної стіни, але невеликий синій промінь устиг вилетіти з очей чаклуна. Леон закрив Артура, проте, вразивши його, ця блискавка все ж таки зачепила принца. Лицар був живий, але непритомний, Артур же опинився в напівсвідомому стані.

Мерлін швидко розпорядився віднести Леона до Гаюса, а сам підхопив свого принца, розуміючи, що зараз їм швидше потрібно опинитися в покоях Артура. Витягти спадкоємця престолу з цього стану можна було парою-трійкою заклинань, але не чаклувати ж над ним у таверні!

Знаючи, що Артур із лицарями-друзями сьогодні ввечері в таверні, Утер сам обійшов усі пости та застави, виконуючи обов’язки сина та перевіряючи, як ретельно охороняється замок. Після перевірки він був задоволений і спокійний, але те, що побачив на сходах, змусило його гірко звести брови. Худий і довгий слуга принца, хитаючись і згинаючись під важким тілом Артура, тягнув його до замку. Спадкоємець престолу ледве переставляв ноги, намагаючись хоч якось допомогти своєму слузі. «Швидко він», — стиснув губи король і гукнув Мерліна:

— Ану, зупинись!

Мерлін мало не застогнав, що ж за день сьогодні? Трапляється все те, чого не хочеться, все йде за найгіршим сценарієм. Звісно, він зупинився. Король швидко підійшов і за підборіддя підняв голову сина, який ще міцніше вчепився рукою за плече свого мага. Утер потягнув носом, уловлюючи дух міцного алкоголю, кивнув головою й наказав:

— Тягни в покої.

«Туди й тягну…», — огризнувся подумки Мерлін, мріючи швидше опинитися в кімнаті принца і зняти з нього дію магії.

Поранення

Через тиждень після випадку в таверні Артур пропустив на тренуванні удар супротивника. Сер Бріан, знаючи, з ким він б’ється, не стримувався, він завдавав потужних ударів. Не почувши дзвону меча у відповідь, лицар реально злякався, розуміючи, що тільки-но поранив спадкоємця престолу. Артур застогнав крізь зуби й схопився за плече.

— Я відрубав йому руку, — з жахом прошепотів сер Бріан.

— Артур поранений! — пронеслося тренувальним полем.

Через кілька секунд підхоплений сильними руками друзів принц опинився в кімнаті Гаюса. Відліпивши й відрізавши закривавлений одяг, старий лікар заспокоїв тих, що прийшли:

— Руку ви не відрубали, але рана глибока. Хвала богам, нічого важливого не зачеплено, треба лише обробити та зав’язати. Добре було б ще й зафіксувати. Ідіть усі звідси! Мерліне, допомагай мені!

Як тільки всі пішли, Артур, який тремтів від болю, дозволив собі тихий стогін. Старий лікар швидко вибрав на стійці якусь пляшечку й рішуче влив у рот принца. Через деякий час Артур розслабився, закотив очі й часто задихав.

— Що ти йому дав? — насупився Мерлін.

— Усе, що можна в цьому випадку, — пробурчав Гаюс, — і заспокійливе, і снодійне, і знеболювальне. Це у мене новий універсальний засіб. Щоправда, дуже сильний, сподіваюся, завтра прокинеться. Але це і добре: він спить, рана гоїться.

Двері грюкнули.

— Що з ним? — з порога спитав король.

— Поранення, Ваша Величносте, — схилився Гаюс.

— Тяжке?

— Ні, не тяжке, але глибоке, якщо не буде зараження, усе скоро загоїться. Краї рани рівні, затягнуться, і видно не буде.

Король непомітно видихнув і кивнув:

— Добре. Будь уважний, Гаюс...

Лікар та його підопічний лише вклонилися, а після того як король пішов, повернулися до пораненого принца.

День після поранення Артур спав. Другий день він був у напівсвідомому стані, а на третій уже встав і, одягнувшись за допомогою Мерліна, подався на сніданок.

— Мерл… лін, що зі мн… ною? Немов п'я… п'яний.

— Якась нова настоянка Гаюса. Це все ще її дія. Може, нікуди не підеш? Треба ще полежати.

— Ще… ще полежу, і вже не… — Артур похитнувся, але Мерлін вчасно схопив його, — не встану.

Мерлін знав характер принца, тому лише зітхнув і, підтримуючи Артура, повільно пішов поряд.

Настоянка Гаюса перестала діяти через день, але в ту ж мить до Артура повернувся біль. Побачивши, що принц гризе подушку, стримуючи стогін, Мерлін одразу притягнув від Гаюса необхідну пляшечку, вміст якої майже насильно влив в Артура. Це забезпечило ще два дні спокійного життя та неадекватної поведінки принца.

Якось увечері, поспішаючи допомогти своєму принцу помитися й переодягнутися, маг снував навколо столу, збираючи на велику тацю тарілки і вмовляючи Артура:

— Почекай мене, не уставай сам поки що, ти ж ще під дією настоянки, ще втопишся. Почекай, будь ласка, я зараз зберу це і навіть… навіть відносити не буду.

Гострий лікоть Мерліна зачепив повний глечик з вином, вміст якого вилився на глибоку тацю з тарілками.

— Чудово, — сплеснув руками маг, — Артуре, я все-таки віднесу це на кухню, а ти посидь, добре? Я швидко!

Мерлін поставив порожній глечик на стіл і потягнув тацю з тарілками та вином. А в покоях сина з’явився Утер, який одразу вловив різкий запах алкоголю. Король швидко взяв глечик і розчаровано крякнув, зрозумівши, що він порожній. Батько перевів погляд на принца, що ледь стояв біля свого ліжка:

— Як ти почуваєшся, Артуре?

— Непр… неприємно. Дуже сильні… силь… ні лі-ки у Гаюса. Н-не хочу біль… ше.

— Ліки? — Утер покрутив у руці порожній глечик. — Ти маєш рацію, більше не треба. І більше не буде!