Петро Гузiк "Внук"

Голова випустив густий, сизий клубок диму крізь ніздрі і з полегшенням засунув засув на залізних дверях. У коридорі все ще висів цей нудотний, липкий шлейф — мікс немитого тижнями тіла, старої крові та солодкуватого смороду гнилого м’яса, що повз за Марком, наче шлейф примарного савана.

Петю пересмикнуло. Справа була навіть не в гнійній руці. Його по-справжньому налякав погляд Кіпіша. Абсолютна, арктична порожнеча в розширених зіницях. Там не було страху, не було злості, зникла навіть та звична, тремтяча, всепоглинаюча любов до героїну, яка зазвичай горить в очах системщика перед дозою. Замість неї зяяла чорна діра. Кіпіш забрав чек мовчки, майже механічно. Сунув дилеру в руку вологу жменю м’ятих, смердючих купюр і, похитуючись наче маятник, пішов геть, щось нерозбірливо бурмочучи собі під ніс про те, що «поспішає в гості». Петя провів його поглядом через вічко. Мислення бариги підказало єдиний логічний висновок: Марк остаточно заїбався топтати цю грішну землю і вирішив зловити свій золотий приход. Свідомий квиток в один кінець. Ну і похуй. Клієнт із нього все одно був ніякий — вічні борги, проблеми з ментами. Приносив більше головного болю, ніж реального кешу.

— Одним нариком більше, одним менше... яка різниця? — кинув Петя в порожнечу обшарпаної кімнати.

Він затягнувся ще раз, зробивши щільний, козацький напас маслянистої «Білої Вдови», затримав дихання, поки в очах не попливли рожеві плями, і з головою пірнув назад у затишний, безпечний світ відеоігор, де вбивати було набагато простіше, ніж бачити, як заживо гниє твій колишній однокласник.

Марк не збирався чекати. Він не доніс би цей скарб додому. Організм вив на рівні ультразвуку. Спустившись у напівтемний, вологий підвал будинку де жив Петя, котрий тхнув сирістю та котячим кормом, він навпомацки сів на якесь порожнє відро. Тремтячими руками, ламаючи нігті об дешевий пластик запальнички, він нашвидкуруч приготував розчин. Вени на лівій руці вже давно перетворилися на щільні, сині джгути, тому він, майже не цілячись, впаяв голку прямо в пах. Поршень до упору вниз.

— О тааак блять.

По венах гарячою хвилею розлилися ліки від життя. Психоделічна мавпа всередині задоволено загарчала і відступила в куток черепної коробки, послабивши залізну хватку. Біль у пошматованій псом руці не зник, ні, але він віддалився, став чужим, наче Марк дивився на власне гниття крізь товсте акваріумне скло. Світ навколо набув чітких, майже неонових контурів. У голову вдарила абсолютна, залізобетонна впевненість у власному успіху. Зараз він почувався напівбогом, здатним згорнути гори. Він точно знав: попереду на нього чекають золоті дні. Дні, коли ширки буде не просто багато — її буде дохуя, вона тектиме рікою, і йому більше ніколи, чуєте, ніколи не доведеться виварювати брудні ватки.

До будинку бабусі він дістався, коли місто вже остаточно вимерло. Годинник на зачиненому цілодобовому кіоску показував глибоко за північ. Приватний сектор зустрів його глухим гавкотом далеких псів і важким запахом прибитого нічною росою пилу. Стара сука вже спала у своєму ліжечку і бачила сни.

Марк підійшов до дерев’яного паркану, наче тінь. Пальці, попри загальну слабкість, діяли напрочуд чітко — доза дала ту саму необхідну, хірургічну концентрацію. Хвіртка була незачинена. Він пройшов по доріжці, намагаючись не шуміти гравієм. Веранда. Двері. Тут став у пригоді навик Сірого, покійного товариша по першій ходці. Той свого часу за пляшку шмурдяка детально розписав Марку, як працювати з вхідними замками. Марк дістав із кишені заздалегідь загострену металеву пластину та шматок товстого дроту. Рука з брудним бинтом пульсувала в такт серцю, але він ігнорував це. Вставив інструмент у замкову щілину. Намацав перший сувальдний прапорець. Натиск. Клац. Ще один. М’яко, обережно. Корпус замка всередині віддався з глухим, металевим зітханням. Двері тихо, майже інтимно скрипнули, відкриваючи прохід у нутрощі будинку. Марк хутко, наче щур, прослизнув у темряву передпокою і обережно, притримуючи клямку пальцями, причинив за собою двері. Клацання замка позаду прозвучало як постріл стартового пістолета. Він був усередині. Назад дороги не було.

Пам’ять торчка — дивна штука: ти можеш забути, який сьогодні день тижня чи коли востаннє жер гаряче, але топографія місць, де пахне грошима, карбується в голові назавжди. Марк не переступав цей поріг уже кілька років, але планування будинку спалахнуло в голові чіткою неоновою схемою. Спальня бабці — на другому поверсі, подалі від нічного шуму. А її старий робочий кабінет, де вона колись, до пенсії працювала адвокатом — тут, на першому, в кінці довгого коридору.

Намагаючись видавати якомога менше шуму, Марк рушив углиб будинку. Кожен крок по паркету здавався йому вибухом, але героїн у венах пом'якшував кути реальності, перетворюючи його на безшумну рідку тінь. Ось і кабінет. Важкі дубові двері піддалися без рипіння.

Всередині пахло старою шкірою, дорогим тютюном, який колись курив дід, і пилом. Марк чиркнув колесиком запальнички. Слабкий, тремтливий вогник вихопив із темряви силует масивного письмового столу та ряди книжкових шаф. Почалося полювання. Механічно, з маніакальною швидкістю він став висувати шухляди. Папери, старі квитанції, якісь нікому не потрібні грамоти... І ось воно. На самому дні, під купою старих щоденників, пальці намацали тугі, перев'язані резинками пресовані пачки купюр. Державна валюта. Новенькі, хрусткі банкноти.

Марк гарячково, ковтаючи слину, почав розпихати їх по кишенях брудної куртки та джинсів, відчуваючи, як приємна важкість наповнює його шмотки.

— Спасибі, стара сука, — прошепотів він у темряву, і на його обличчі з'явився хижий оскал. Його внутрішня мавпа всередині задоволено заплескала в долоні.

Але це був лише аперитив. Погляд Марка прикував невеликий, вмонтований у стіну за шафою німецький сейф. Тьмяний метал відливав холодним спокоєм. Чоловік підійшов впритул, опустився на коліна і заніс тремтячу руку над диском лімба. Почалася гра в рулетку. Спершу він крутнув дату народження старої — повз. Потім рік смерті діда — глухо. За цим комбінація цифр батька — нічого. Серце почало стукати в ребра, як скажене, піт застилав очі. І лише коли пальці виставили іменини покійної матері, всередині механізму почувся важкий, соковитий і такий бажаний звук металевого клацання. Замок здався.

Марк рвонув дверцята на себе. Там, у нутрощах заліза, на оксамитовій підкладці лежали золоті прикраси. Згрібаючи все це багатство тремтячими, загребущими руками, Кіпіш був настільки засліплений блиском майбутнього кайфу, що його притуплені наркотиком органи чуття повністю пропустили момент, коли пастка зачинилася.

Зверху, з боку фасадних стін, пролунав важкий гуркіт — на вікна ззовні автоматично й наглухо опустилися металеві ролети, відрізаючи нічне світло. Одночасно з цим дубові двері кабінету з тихим звуком зафіксувалися потужними електромагнітними замками. Марк здригнувся, золото вивалилося з рук на підлогу. За секунду під стелею, прямо з круглих дифузорів пожежної сигналізації, з шипінням вирвався щільний, густий і неймовірно гіркий дим.

Прикриваючи рота брудним, смердючим рукавом куртки, Марк у паніці кинувся спочатку до вікон. Він бив по них стільцем, але за склом стояла глуха стіна сталі. Потім полетів до дверей, шарпав ручку, бився об них усім тілом, але дуб навіть не завібрував. З кожною секундою кімната все більше наповнювалася отруйним газом. Паніка повністю витіснила залишки героїнового спокою. Кожен мимовільний вдих перетворювався на катування: легені палило живим вогнем, горло стиснув спазм, а видимість у кабінеті впала до абсолютної нуля. Світ знову став чорним, як у його вранішньому сні. Марк упав на коліна, задихаючись і харкаючи слизом. Організм, підкошений ломкою та інфекцією, капітулював остаточно.

Аж раптом, коли свідомість уже майже згасла, почулося глухе шипіння розблокованого замка. Двері прочинилися. Крізь білу завісу отруйного диму Марк побачив силует. Фігура в військовому протигазі з двома круглими фільтрами-очищувачами повільно, майже граціозно увійшла в кімнату.

З останнім спалахом тваринного інстинкту самозбереження, Марк спробував підвестися і кинутися назустріч прибульцю — чи то рятуватися, чи то вчепитися в горло. Але незнайомець діяв холодно й професійно. Одним плавним рухом він здійняв руку. У кулаці був затиснутий масивний револьвер із довгим стволом.

Порохові гази розірвали тишу кабінету. Вистріл був оглушливо гучним у замкненому просторі. Свинцева куля знесла м’ясо і влучила точно в праву руку — у той самий роздертий собакою, гнійний епіцентр. Біль, що увірвався в тіло Марка, був настільки концентрованим, абсолютним і чистим, що перекрив собою і хімічну ядуху, і героїновий кумар. Мозок просто не витримав такого перевантаження. Звуки вимкнулися, і Марк рухнув на залиту кров'ю підлогу, втрачаючи свідомість і провалюючись у глибоку, холодну темряву.

Свідомість Марка знову блукала випаленими пустками наркотичного марення, зліпленого з бруду та відчаю. Він гарячково, до кривавих соплів, намагався знайти бодай одну нормальну вену. Але всі вони — на синіх руках, на висохлих ногах, у роздертому паху — перетворилися на гнійні, згаслі кратери. Вони сочилися темною, густою кров’ю та каламутною сукровицею, випльовуючи голку назад, наче організм зачинив усі входи до раю. Йому хотілося кричати, вити вовком і плакати від безсилого болю та розчарування.

А довкола нього, наче в якомусь збоченому аптечному супермаркеті, лежали десятки, якщо не сотні інсулінових баянів. Кожен із них був до країв наповнений найкращим, найчистішим ширевом у світі — бурштиновою, маслянистою рідиною, від одного погляду на яку перехоплювало подих. Марк відчував цей кайф шкірою, як риба відчуває воду, він знав, що порятунок зовсім поруч, проте всі його спроби вмазатися закінчувалися повним, нікчемним фіаско. Голки тупилися об затверділу шкіру. І раптом, коли відчай досяг апогею, один із баянів, наче вірний пес-поводир, сам, без сторонньої допомоги, знайшов потрібну точку. Він м’яко пірнув під шкіру, поршень опустився, і благословенний, їбать його в усі можливі діри кайф огорнув змучене тіло торчка, розчиняючи всесвіт у солодкій млості...

Але разом із кайфом прийшов і біль. Спершу це був важкий, тупий удар у потилицю, ніби туди прилетів як мінімум кілограмовий будівельний молоток. Зіниці Марка сіпнулися, і цей спалах відразу замінив інший біль — гострий, пульсуючий, що виходив звідкись із правого боку. Марк із хрипом розплющив очі, з глибоким жалем і люттю розуміючи, що казкове місце з сотнями шприців було лише черговою галюцинацією, вигадкою його вмираючого мозку. Проте один шприц усе-таки зумів пробити стіну сну й просочитися в реальність. От тільки тримала цей пластиковий баян не рука ангела, а Маркова власна бабця.

— Таке гівно так легко не здохне, — пробурмотіла вона сухим, безтурботним голосом.

Звичним, майже професійним рухом вона закрила голку пластиковим ковпачком і байдуже кинула використаний шприц у глибоку кишеню свого розкішного домашнього халату з турецькими візерунками.

— Що?.. — ледве видавив із себе Марк, намагаючись сфокусувати зір. Слина запеклася на губах.

— Кажу, рада бачити тебе, онучку, — її голос звучав як шелест сухого листя. — Ви, кляті нарики, живучі як таргани. Атомна бомба вибухне, а ви все одно десь під плінтусом будете шкребтися в пошуках дози.

Аврора Германівна — бабця Марка, залізна леді міського масштабу і матір його безтолкового батька — стояла прямо навпроти нього. Вона заклала руки за спину, дивлячись на нього людини поглядом, у якому не було ні краплі родинного тепла. Лише абсолютна, крижана огида та глибока зневага, з якою дивляться на брудну пляму мазуту на дорогому килимі.

— Де я?.. І що... що ти мені вколола, стара сука? — Марк спробував сіпнутися, але тіло його не слухалося.

— Ти в моєму будинку. В тому самому будинку, який ти так необачно спробував обікрасти, — спокійно пояснила вона, поправляючи сиве, бездоганно укладене волосся. — А вколола я тобі твої улюблені ліки. Медичний морфій високої очистки. Взяла зі своїх старих запасів, щоб ти випадково не здох від больового шоку раніше часу. У нас із тобою ще довга розмова попереду.

Марк гарячково огледівся довкола, хоча в очах безбожно двоїлося, а у венах вирувало таке відчуття, ніби торнадо трахається з цунамі. Що б стара йому не вгнала за шкіру — це був королівський продукт. Такого чистого, дистильованого кайфу його випалений організм не бачив уже років п’ять, він навіть кінчив, таким був сильним приход.

Але картинка навколо тверезіла й ставала страшною. Він перебував у підвалі. Навколо сірі бетонні стіни, стелажі з банками та якимись інструментами. Сам Марк перебував у вертикальному положенні — його тіло попід пахвами міцно оперізували товсті мотузки, які тримали його підвішеним до сталевої балки під стелею. Ноги ледь торкалися холодної підлоги. Марк опустив очі нижче, намагаючись оглянути себе, і в ту ж секунду дикий, тваринний крик жаху вирвався з його пересохлої горлянки. Права рука закінчувалася трохи нижче ліктя. Там, де раніше була роздерта собакою гнійна кисть, тепер білів акуратний, тугий і абсолютно чистий медичний бинт. Кінцівки просто не було.

— З юності поважаю великі калібри, — холодно промовила Аврора Германівна, простеживши за його божевільним поглядом. — Мій старий колись привіз цей револьвер із відрядження. Знаєш, «Сміт-вессон» 44-го калібру — дивовижна річ. Хоч такі іграшки інколи працюють надто брудно в закритих приміщеннях, зате зупиняють наповал. Але ти не переживай і закрий своє їбало, у мене від твого виску голова гуде. Рука все одно вже гнила, там почалася гангрена, запах стояв на весь кабінет. Тож можна сказати, я тебе врятувала, провела польову ампутацію. Скажи спасибі, що не дала тобі згнити заживо під моїм столом.

Вона спокійно підсунула ближче невеликий складний стільчик, сіла прямо навпроти свого підвішеного онука і дістала зі срібного портсигара довгу турецьку цигарку. Чиркнуло золото дорогої запальнички. Густий, ароматний тютюновий дим поплив підвалом, змішуючись із запахом ліків та паленого м’яса.

— Ех, Марку, Марку... — вона скрушно, майже театрально похитала головою, випускаючи тонку цівку диму в його бік. — Ти, напевне, цього не пам’ятаєш і не знаєш. Але ти народився семимісячним. Слабким, недоношеним шматком синього м’яса. Я тоді викинула купу грошви, підняла на вуха всіх найкращих лікарів області, щоб тебе, виродка врятували. Ех... Краще б ти тоді здох у тому пологовому будинку. І мені б гроші згодилися, і тобі самому зараз було б набагато краще. А тепер дивись на себе. Ну і що мені з тобою робити?

Якийсь час Аврора Германівна пильно, не мигаючи, дивилася на Марка крізь сизу завісу тютюнового диму. Її очі, обведені старечими зморшками, блищали хижим, абсолютно тверезим божевіллям. Вона повільно підвелася зі стільчика й підійшла впритул. Від неї віяло дорогими парфумами і тютюном.

— Твій прихід, Марку, — це подарунок якоїсь вищої сили, — прошепотіла вона, майже ніжно погладивши його по щоці пальцями. — На жаль, останній подарунок у моєму житті. Але тим він і цінніший. Розумієш, онучку... — вона різко видихнула гарячий, гіркий дим прямо йому в обличчя, змушуючи його кашляти й чхати. — Я помираю. Рак четвертої стадії. Метастази вже жеруть мої нутрощі. А лікарі дають мені всього пару місяців. І я так хочу перед смертю ще раз насолодитися справжнім, чистим, концентрованим чужим болем. Відчути його смак на губах.

Морфієвий туман у голові Марка на мить розсіявся, пропустивши липку хвилю жаху.

— Стара, ти що, теж під приходом?! — прохрипів він, плюючись слиною. — З глузду з’їхала, пизда божевільна?! Відпусти мене негайно, сука!

Він не встиг договорити. Аврора Германівна з блискавичною, нелюдською жорстокістю ткнула розжареним до червоного кінчиком турецької цигарки прямо в його праве око. Зашипіла плоть, почувся огидний запах паленого білка. Марк закричав на всю силу своїх легень — це був ультразвуковий виск дикої тварини, яку заживо підсмажують на багатті. Дикий біль прошив череп, випалюючи залишки наркотичного кайфу. Осліплий на одне око, божеволіючи від шоку, він зміг достатньо впертися ногами в бетонну підлогу і, розмахнувшись здоровою лівою рукою вгатив жінку в обличчя. Удар вийшов змазаним і не дуже сильним, але абсолютно неочікуваним для старої. З носа бризнула темна кров. Перечепившись через складний стілець, Аврора Германівна впала на підлогу. Марк важко дихав, з його випаленої очниці на щоку котилася густа, змішана з сукровицею сльоза. Але замість криків гніву чи стогонів, стара сука... розсміялася. Це був хрипкий сміх відьми, яка щойно отримала найкращий оргазм у своєму мерзенному житті. Вона витерла брудною долонею кров під носом і розмазала її по зморшкуватому підборіддю.

— Чиниш супротив? — просичала вона, підводячись на тремтячих, але сповнених божевільної енергії ногах. — Це добре. Це просто чудово, виродку. Я люблю, коли мої іграшки важко зламати.

Вона впевнено покрокувала в темний куток підвалу, де височіла купа вугілля біля заіржавілої печі. Пальці в дорогому манікюрі обхопили важку, товсту чавунну кочергу з гострим гаком на кінці. Метал огидно заскреготав по бетону, коли вона тягла її. Аврора Германівна замахнулася двома руками, наче кат, і з усієї сили опустила чавунну масу прямо на праве коліно Марка.

ХРУСЬ!!!

Звук роздробленої колінної чашечки, що розлетілася на дрібні друзки під ударом металу, ехом відбився від стін. Кістка пробила шкіру, вивалившись назовні кривавим місивом. Новий крик Марка більше не був схожим на людський — це було надривне, хрипке собаче виття, коли з тварини живцем здирають шкуру. Його викрутило дугою на мотузках, з рота пішла кривава піна, а вціліле око вилізло з орбіти.

— Правої ручки немає, тепер не буде і правої ніжки, — абсолютно буденно констатувала вона, відкинувши закривавлену кочергу в бік. Метал зі дзвоном упав на бетон. — Ти нікуди не йди, онучку. Зачекай тут, я скоро повернуся. Мені потрібні мої інструменти для.

Вона підійшла до стіни, де на сталевому гаку кріпився ручний механізм лебідки. Зі скреготом шестерень вона послабила натяг мотузки. Тіло Марка мішком рухнуло вниз, і він усією своєю вагою впав прямо на щойно роздроблену, вивернуту в інший бік ногу. Новий спалах болю ледь не вирубив його, але морфій, що продовжував циркулювати в крові, знущально тримав свідомість на плаву, змушуючи відчувати кожен міліметр розірваних нервів. Під акомпанемент його хрипкого виття, стара спокійно витерла руки об поділ халата і покинула підвал, важко зачинивши за собою масивні залізні двері.

Час у темряві втратив будь-яку лінійність, розпавшись на нескінченні, липкі хвилини страждання. Марк не міг сказати, скільки саме він провів наодинці з цим підвальним мороком. Стоячи на одній єдиній вцілілій нозі, до судоми вчепившись лівою рукою в мотузку, що тримала його підвішеним, чоловікові здавалося, що минули години, а можливо — і цілий нескінченний день.

Підвальний простір дихав на нього могильним холодом і гнівом. Морфій повільно, але невідворотно покидав його виснажене тіло. Це відчувалося фізично: наче крізь прочинені двері в теплу кімнату починає зі свистом заходити крижане, похмуре повітря з брудної зимової вулиці. Разом із тверезістю повертався справжній біль — тупий, ниючий, глибокий, що вкручувався в самі кістки. Холодний липкий піт заливав обличчя, випалену розпеченою цигаркою очницю пекло наче розплавленим оловом, а він усе міцніше — наскільки вистачало залишків сил — чіплявся за мотузку. Вціліла ліва нога остаточно заніміла від колосального навантаження; він майже не відчував її нижче коліна, вона перетворилася на дерев’яну підпорку. Тоді як скалічена права нога стала епіцентром усіх нервових закінчень його всесвіту. В якийсь момент пальці лівої руки, змащені сукровицею та потом, просто не витримали. Рука зісковзнула з мотузки, залишаючи на шорстких волокнах прядива клапті шкіри і криваві сліди. Марк знову всією своєю нікчемною вагою рухнув на роздроблену кінцівку. У темряві чітко почувся вологий хрускіт плоті — вибите, розтрощене чавунною кочергою коліно під тиском маси тіла змістилося кудись вбік і вгору, прориваючи внутрішні зв’язки. З горла Марка вирвався лише приглушений хрип. З останніх сил, він знову вперся лівою ногою, переніс на неї центр ваги і тупо, заціпеніло витріщався в ту точку, де мали бути двері. Глибоко в душі він уже чітко знав: дороги з цього підвалу для нього немає. Він не вийде звідси живим, і, щиро кажучи, він навіть хотів цього. Смерть означала б остаточний фінал його героїнового, абсолютно змарнованого життя. Чоловік лише мовчки молився своїм богам, щоб цей фінал був швидким.

Але коли важкі залізні двері з глухим металевим стогоном відчинилися, і в підвал пролилося брудне жовте світло з коридору, Марк зрозумів: чого-чого, а швидкої смерті йому тут точно не подарують. Аврора Германівна увійшла повільно, тримаючи на обличчі все той же вираз крижаного, аристократичного спокою. Попереду себе вона котила старий візок на іржавих коліщатках, які огидно, пронизливо скрипіли по бетонній підлозі. Коли візок зупинився в радіусі світла підвішеної лампи, погляд єдиного цілого ока Марка зупинився на його вмісті. Це був натюрморт із фільмів жахів, розкладений з хірургічною акуратністю.

Центральне місце займала дротяна пилка Джиглі (для глибоких кісткових ампутацій) — довга сталева струна з гострими зубцями та двома масивними Т-подібними ручками на кінцях, на яких ще виднілися темні плями чиєїсь старої крові. Поруч із нею лежала важка газова горілка, заправлена синім балоном; її сопло дивилося прямо на Марка, обіцяючи нові термічні тортури. У ряд лежали довгі ножі з тонкими, гострими як бритва лезами для зрізання м’яса з кісток, а біля них — блискучий набір товстих, вигнутих циганських голок, які зазвичай використовують для зшивання грубої мішковини або... людської шкіри. Тут же лежала відкрита коробка з довгими будівельними цвяхами, важкий слюсарний молоток і пластикова, літрова пляшка відбілювача «Білизна», яка різко тхнула хлором, обіцяючи хімічні опіки на відкритих ранах. Замикали цю експозицію жаху зубчасті медичні затискачі для шкіри та фіксатори артерій, що лежали в невеликій нікельованій ваночці, готові зупиняти кровотечу лише для того, щоб іграшка не здохла завчасно.

Зупинивши візок із глухим скреготом, Аврора Германівна обійшла його, наче хірург перед розтином, і зачинила важкі металеві двері на три оберти ключа. Підвал став герметичним склепом. Вона підійшла до лебідки і з монотонним, механічним клацанням шестерень почала крутити ручку, піднімаючи знівечене тіло чоловіка вгору. Мотузки вп’ялися в пахви Марка, тріщали суглоби, а його ноги, нарешті відірвалися від бетону. Тепер до землі було добрих п’ятнадцять сантиметрів. Він безпорадно теліпався в повітрі, наче туша свині на бойні. Стара діяла без метушні. Вона взяла з візка ніж із коротким заокругленим лезом. Один точний, професійний рух — і брудна, просякнута кров’ю штанина розійшлася вище розпухлого, фіолетово-чорного коліна. Вище коліна вона туго, до хрускоту кістки, наклала гумовий джгут, перекриваючи кровотік, і відразу ж впаяла в стегно довгу голку шприца.

— Ми ж не хочемо, щоб ти помер так швидко, правда ж, онучку?

— Що... що ти збираєшся робити? — з хрипом виплюнув Марк, але його голос уже тонув у хімічному забутті.

Жінка проігнорувала його запитання, наче розмовляла з меблями. Вона взяла в руки дротяну пилку Джиглі. Обмотала сталеву струну із зубами навколо його стегнової кістки, міцно перехопила пальцями Т-подібні ручки і почала різко, з відтяжкою, пиляти ногу хлопця.

По підвалу розлетілися перші бризки гарячої, густої крові. Зубці пилки слухняно вгризалися в м’які тканини, м’язи розходилися з вологим тріском, а коли сталь дісталася кістки, підвал наповнився огидним, вібруючим скреготом. Що б стара не вколола йому цього разу, коктейль виявився потужним. Пекельний біль не зник зовсім, але він дивним чином відступив десь у глибоку тінь, на задній план його свідомості. Біль перетворився з головного актора драми на німого, байдужого спостерігача, що сидів у темній залі черепної коробки. Проте Марк, як досвідчений нарик, чітко знав: цей глядач скоро повернеться на сцену з новою, ще більш руйнівною роллю. Стара працювала з дивовижною швидкістю й маніакальним азартом — декілька хвилин гарячкових рухів ручками пилки, фінальний глухий хрускіт кісткового мозку, і права нога з важким, мокрим звуком відокремилася від тіла, впавши на бетон у калюжу власного бруду.

— А тепер обробимо рану, щоб, не дай боже, не занести інфекцію, — спокійно промовила Аврора Германівна.

Вона витерла закривавлені руки об білий рушник, який миттєво став багряним, і звичним рухом увімкнула газову горілку. Синє полум’я з ревінням вирвалося з сопла. Стара піднесла вогонь прямо до відкритого, пульсуючого зрізу стегна, припікаючи судини та розірване м’ясо. Почулося гучне шипіння, закипіла кров, і важкий, нудотний запах паленого людського м’яса швидко, щільною хмарою заповнив тісний простір підвалу. Цього разу біль пробив анальгезію — він був трохи сильнішим, гарячим і липким, але все ще терпимим. Закінчивши це криваве припікання, жінка майстерно, наче професійна медсестра, забинтувала обпалену куксу ноги, погасила горілку і втомлено, важко опустилася назад на свій складний стілець.

— Навіщо... навіщо ти це робиш? Просто вбий мене, стара сука. Закінчи це.

Аврора Германівна мовчки дістала з глибокої кишені халату маленьку пляшечку з темного скла. Витрусила на долоню дві білі пігулки, закинула їх до рота і проковтнула із задоволенням прикривши очі. Метастази всередині неї на мить затихли.

— Знаєш, Марку, — тихо й розмірено почала вона, дивлячись кудись крізь стіну, — я ніколи не хотіла дітей. Я взагалі-то і заміж не дуже хотіла. Але ми з твоїм дідом Алексом колись давно були необережні... і в результаті з’явився твій нікчемний батько. Для нас це була справжня катастрофа і жирна крапка на тому, що ми насправді любили. І річ тут зовсім не в брудних пелюшках, плачі чи відповідальності, ні. Річ у тім, що нам із дідом подобалося убивати. Просто подобалося. Ось такими різними, вишуканими способами. Ми були шалено закохані одне в одного — і в смерть. З появою дитини наші маленькі забавки довелося поставити на тривалу паузу. Алекс був чудовим, люблячим чоловіком, і інколи, приводив до нас у будинок — саме в цей будинок — випадкових нічних жертв, бродяг, повій... але це було не те. Ти ж сам торчок, Марку, ти ж чудово знаєш, якою страшною може бути залежність, коли тобі не вистачає чистого продукту.

Висячи в повітрі на кривавих мотузках, покриваючись холодним, липким потом від тваринного страху та спазмів, Марк немигаючим, єдиним здоровим оком дивився на свою бабусю. Вона сиділа закинувши ногу на ногу, і дивилася крізь нього, наче гортала сторінки свого старого фотоальбому.

— Але людина — така дивна істота, яка звикає абсолютно до всього, — продовжила стара, опустивши погляд на свої тонкі пальці. — Так і ми звикли. Почали жити наше звичайне, сіре, нормальне життя. Робота, виховання дитини, знову робота, кар’єра... все по колу. Наші криваві забавки ставали все рідшими, допоки не залишилися лише раз на рік — як особливий подарунок на річницю нашого весілля. Господи! Ми тоді просто купалися і трахалися як звірі в теплій крові, як же це було прекрасно... До того часу Павло, тобто твій батько, вже став зовсім дорослим. Він познайомився з чарівною дівчиною, твоєю майбутньою мамою, і... паралельно познайомився з пляшкою. Живучи в повному достатку, цей ідіот полюбив легке життя і більше нічого вчитися не хотів. А коли захворів, а потім помер Алекс, лише твоя бідна мама стала єдиною розрадою в моєму порожньому житті. Я любила її, бо вона терпіла цього алкаша. А ти... ти зі своїм батьком просто звели її в могилу.

Аврора Германівна раптово перервала свій монолог. Вона різко підвелася зі стільця, її обличчя знову перетворилося на жорстку маску. Вона підійшла до візка і впевненою рукою взяла масивні, гострі садові ножиці для обрізання гілок із довгими сталевими лезами.

— Щось я занадто багато говорю і дуже мало граюся, — просичала вона, підходячи ближче. — Час минає.

Вона блискавично, з несподіваною для старої жінки силою, схопила Марка за його єдину вцілілу ліву руку. Чоловік навіть не встиг моргнути своїм єдиним оком, як важкі сталеві леза садових ножиць із глухим, м’ясистим звуком КЛАЦ зімкнулися на його вказівному пальці. Потім на середньому. Потім на безіменному. Один за одним, з огидним хрускотом суглобів вона відрізала його пальці, які падали на закривавлений бетон підвалу. Крик вирвався з горлянки Марка, але він був настільки слабким, сиплим і глухим, що більше нагадував свист повітря з пробитого мішка. Усе тіло торчка забилося в конвульсіях, підвішене на кривавих канатах.

— Тихо, Марку. Будь хорошим, слухняним хлопчиком, — лагідно прошепотіла Аврора Германівна, підносячи ножиці до його обличчя, на лезах яких густо блищала його кров. — А як ні, якщо будеш галасувати — то я зберу їх із підлоги і згодую їх тобі по черзі. Прямо в твоє брудне паскудне горло.

Дні, якщо це взагалі були дні, а не одне безкінечне, монохромне пекло, тягнулися суцільним атракціоном болю та психоделічного розпаду. Час втратив будь-яку форму, згорнувшись у липку, смердючу субстанцію. Аврора Германівна час від часу покидала підвал, залишаючи Марка наодинці з темрявою та щурами, які прибігали на запах свіжого м’яса. Але вона завжди, з якоюсь педантичною, збоченою турботою, колола йому на прощання дозу морфію.

— Хоч ти і кінчений нарик, але все-таки людина, — любила повторювати вона своїм тихим голосом, заганяючи голку в його понівечені м’язи. Цей коктейль не прибирав біль повністю — він лише тримав його серце на плаву, не даючи благословенній смерті забрати іграшку завчасно.

Від постійних криків Марк остаточно зірвав голосові зв’язки. Тепер він міг лише тихо, хрипіти пускаючи бульбашки кривавої піни.

На сталевому гаку лебідки висіло те, що ще кілька днів тому мало форму людського тіла. Тепер це був обрубок. Живий, пульсуючий торс. З лівої ноги стара повільно й методично, довгими годинами зрізала смужками шкіру, доки кінцівка не перетворилася на суцільний червоний зразок з анатомічного театру. Після цього вона з посмішкою натерла це криваве місиво сілью.

Марк втратив свідомість.

Коли ж хімічний удар морфію знову повернув його до тями, лівої ноги вже не було — на її місці білів тугий бинт. Та сама доля спіткала і ліву руку. Його покрите синцями тіло встигло близько познайомитися зі звичайною кухонною терткою для сиру та розрядами важкого електрошокера, від яких кукси кінцівок хаотично сіпалися в повітрі.

Жінка саме набирала відбілювач у великий двадцятикубовий шприц із товстою голкою, коли підвал прорізав ледь чутний, свистячий хрип її онука.

— Ба... баб... бабусю... — тихо видавив із себе Марк — А пам’ятаєш... пам’ятаєш, як ми колись... гуляли в Ботанічному саді? Ти ще тоді... подарувала мені той... комбінезон із Мікі Маусом...

Аврора Германівна зупинилася. Вона обережно відклала важкий пластиковий шприц на закривавлений візок і пильно глянула на те, що залишилося від її онука. На той час більша частина зубів Марка вже була грубо вирвана, а його розірвані, опухлі губи чорніли від залишків товстих капронових ниток.

— Пам’ятаю, звісно, — спокійно відповіла вона, — Я той комбінезон привезла тобі з Чехії, з відрядження. Тоді тобі якраз стукнуло шість років. Ти так радів. Так, звісно, пам’ятаю. А що?

— Вбий мене... будь ласка... — з куточка його ока скотилася кривава сльоза, лишаючи слід на обпаленій щоці. — Мені дуже боляче, ба... Вбий... і запам’ятай мене... в тому комбінезоні... а не таким... як зараз...

Жінка на мить застигла, ніби справді занурившись у теплі сімейні спогади, але її пальці знову впевнено лягли на наповнений хімікатом шприц.

— А ще я дуже добре пам’ятаю Тетянку, — її голос раптом став важким і холодним, як надгробна плита. — Сусідку нашу. Ту саму, яку ти жорстоко зґвалтував у під’їзді, коли тобі було всього шістнадцять. Я тоді віддала купу грошей, підняла всі свої старі зв’язки в прокуратурі, щоб її батьки забрали заяву і не ганьбили моє прізвище. А ще я прекрасно пам’ятаю твої «вчинки» до власної матері. Пам’ятаю, як ти виродок, гамселив її ногами по нирках, вимагаючи гроші на дозу, і виносив із дому останнє золото. Так, Марку, я все пам’ятаю. Пам’ятаю, як мені ввечері подзвонив мій знайомий ювелір і сказав, що бачив її весільні прикраси в ломбарді біля вокзалу, куди ти їх здав за безцінь. Я все пам’ятаю. І я чудово знаю, чому і для чого ти прийшов у мій дім сьогодні вночі. Але не бійся... ще трохи. Я вже й сама втомилася.

Вона ввела голку шприца в його член...

Денис Володимирович повільно вийшов на ганок, мружачись від яскравого ранкового сонця, і попрямував назустріч темно-синьому джипу. Автомобіль, лякаючи місцевих курей та качок, що з криком розліталися врізнобіч, повільно заїхав на подвір’я його віддаленої свиноферми. Відчинилися водійські дверцята, і Аврора Германівна, як завжди зібрана, обережно вийшла.

— Авроро, дорогенька, — широко посміхнувся фермер, витираючи брудні руки об комбінезон. — Не потрібно було тобі самостійно їхати так далеко в таку глушину. Сказала б — я сам приїхав би до міста, чи хлопців своїх відправив би помогти.

— Привіт, Денисе, — вона сухо кивнула, стримуючи внутрішній біль у роз’їденому раком шлунку. — Ні, треба було. Це мій особистий, так би мовити, соціальний борг. Все готово, як ми домовлялися?

— Абсолютно, як ти й просила, — Денис Володимирович кивнув в бік свинарника. — Свині голодні другий день. Там такі кнурі, що залізо перегризуть. Голодні, як чорти.

— Чудово. Марк у багажнику.

Вона клацнула брелоком сигналізації. З глухим звуком кришка багажника піднялася вгору. Денис Володимирович підійшов ближче і заглянув усередину просторого вантажного відсіку.

Там, на кількох шарах щільного чорного будівельного целофану, лежало щось, що більше нагадувало криваву, хаотично порубану купу свіжого сирого м’яса з м’ясного ряду ринку. От тільки м’ясо не видавало слабких, булькаючих стогонів і не дивилося на чоловіка одним мутним, напівсліпим оком крізь запечену кірку лімфи.

— Ого... — тихо присвиснув фермер, оцінивши масштаб анатомічного демонтажу, і однією рукою, перехопивши товсту мотузку, легко підняв обрубок Марка з багажника. — Ти справді гарно постаралася, Авроро. Алекс тобою б пишався.

— Дякую, Денисе, — стара жінка на мить сумно прикрила очі, і на її обличчі з’явилася тонка зморшка туги. — Як же мені його не вистачає...

Повільним, розміреним кроком, вони попрямували вглиб хліва, звідки вже доносилося шалене рохкання голодних тварин, які відчули запах свіжої крові.

Денис Володимирович з розмаху штовхнув важкі дерев’яні двері загону. Всередині, у напівтемряві, заходилися величезні кнури. Їхні маленькі очі горіли диким, голодним вогнем. Фермер кинув обрубок тіла Марка прямо в центр загону, на брудну солому.

Останнє, що встиг усвідомити згасаючий мозок Марка перед тим, як навколо нього зімкнулися десятки щелеп із брудними, жовтими зубами, які з тріском почали трощити його кістки та рвати залишки м’яса, — це був той самий сон. Величезна чорна мавпа знову схилилася над ним. Тільки тепер у неї було обличчя його власної бабусі, яка з посмішкою закривала кришку велетенської труни, заливаючи все навколо киплячою, чорною ширкою. Світ з гуркотом зачинився. Болю більше не було. Реальності теж.

Аврора Германівна стояла біля огорожі, спокійно спостерігаючи за кривавим хаосом у загоні, і повільно підкурювала свою турецьку цигарку. Попереду на неї чекали місяці лікарняного ліжка, але сьогодні вона почувалася абсолютно живою.