Петро Гузiк "Внук"

Йому водночас було і спекотно, і холодно.

Гарячий піт, який заливав обличчя і виїдав очі, моментально ставав крижаним, таким, що аж забивало подих. Лютий, безжальний кумар викручував суглоби в зворотний бік, ніби м’язи Марка різали тупою пилкою зсередини. Через цю скажену зміну температур він знову одягав один за одним старі, смердючі светри. Одягав лише для того, щоб за кілька хвилин, жадібно хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба, зі злістю скидати їх, оголюючи розпечену шкіру. До цього пекла додалася постійна, тягуча нудота. Шлунок вивертало в спробі виблювати власні нутрощі, і Марк був готовий зробити це, аби лише припинити катування.

Стоячи на колінах перед унітазом, він давився, хрипів і гарчав, як підстрелений звір. Проте з рота вилітала лише цівка смердючої слини з гірким, отруйним присмаком жовчі та хімічного ацетону. Йому хотілося кричати. Хотілося роздерти собі живіт. Хотілося залізти всередину власного тіла й вирвати звідти те, що його жерло. Не допомагало нічого. В сліпих, гарячкових пошуках бодай якогось рятунку, він вкотре перевернув догори дригом свою вбогу халупу, яку називав житлом. Розкидав старі газети, перерив купи зацвілого шмаття, вивернув шухляди. Пусто. Нічого. Абсолютний, стерильний нуль. Від безсилої злості Марк закричав на все горло і з розгону вдарився головою об стіну, в марній надії вирубити себе, зупинити цей внутрішній вогонь. Голова вибухнула болем, але кумар не відступив. Зараз він з радістю продав би рідну матір вуличному сутенеру, якби вона була досі жива.

Останні п’ятнадцять років із своїх тридцяти він пустив по венах. Це була далеко не перша його ломка, але ця точно була найгірша. Ця руїна, що колись була людиною, зараз відчувала первісний, липкий страх. Не такий, коли тебе приймає патруль із десятьма грамами «чорного» в трусах, а тваринний жах перед невідворотною смертю, ніби ти стоїш беззбройний перед скаженим псом.

Новий напад болю прошив тіло, наче удар струмом. Марк впав на завалену сміттям підлогу, його хребет вигнувся дугою, очі ледь не вилазили з орбіт. Ламаючи нігті, здираючи пальці до крові, він дико дряпав брудний паркет.

— Щось повинно бути… — прохрипів він, коли судома на мить відпустила.

Він поповз у коридор. Там, за відірваним плінтусом, мав бути недоторканний чек на чорний день. Марк засунув туди тремтячі пальці, але намацав лише порожнечу і мишаче лайно.

— Сууууууууука, я блять зараз здохну нахуй! — заридав він, скрутившись в позу ембріона і розмазуючи шмарклі по давно неголеному обличчю.

Його пальці судорожно нишпорили далі в дірі під стіною, рвали трухляве дерево, і раптом… наткнулися на маленький паперовий згорток. З акуратністю сапера, не вірячи власним очам, Марк витяг його на світло. О так! Це був він — його персональний бог, рятівник, єдиний чистий сенс серед цього всесвітнього гниття. Героїн. Тепер справа за малим. Тваринний інстинкт увімкнувся на повну. Спалена до чорноти ложка, куди він висипав брудний сіро-коричневий порошок. Руки ходили ходуном, серце затисло в лещатах від страху пролити бодай краплю. Чирк сірника. Недогарок свічки заплив дешевим парафіном, лижучи дно ложки. Порошок закипів, пускаючи бульбашки, і солодкувато-кислий, хімічний сморід ширки миттєво вдарив у ніздрі. Шматок старої брудної вати полетів у гарячу рідину як фільтр. Марк притиснув старого, затертого баяна, який валявся в смітті з минулого року, і почав тягнути поршень. Каламутна отрута поповзла по пластиковому циліндру. Він зубами затягнув на лівому передпліччі старий шкіряний ремінь. Його руки — суцільні, зацементовані тромбами «дороги». Вени ховалися, тікали всередину від цього пекла. Марк шалено, зі злості, заїхав долонею по згину ліктя, вибиваючи сині синці, щоб змусити вени вилізти. Тіло кричало, вимагаючи негайного вмазатися. Він ткнув голкою навмання в стару рану — у «колодязь». Мимо. Шалена судорога звела руку, Марк закричав, випльовуючи криваву піну. Друга спроба. Голка увійшла глибоко. Потягнув поршень назад — і в циліндр ліниво, красивим темним завитком піднялася венозна кров. Є контроль.

Марк заплющив очі й одним різким рухом великого пальця ввігнав увесь розчин собі у вену. Ремінь впав на підлогу. Кілька секунд нічого не відбувалося, і його пройняв жах — раптом мало?! Але потім по венах розлилася важка, гаряча лава. Вогонь, що пожирав його зсередини, моментально згас. Біль відступив так різко, ніби його вимкнули клацанням тумблера. Голова важко впала назад, вдарившись об заляпану стіну, але тепер це було байдуже. Зіниці звузилися до розмірів макових зерняток, практично зникнувши. Настав довгоочікуваний, благословенний приход — чистий кайф і глуха, мертва тиша, за яку завтра він знову платитиме залишками свого життя.

Ранок зустрів його так, наче Марк провів ніч усередині ввімкненого промислового міксера. Кістки зрослися неправильно, м’язи перетворилися на пережоване шмаття, а мізки скисли. Першим, без жодного стуку чи ввічливого попередження, прокинувся кумар. Він одразу вліпив Маркові ляпас у вигляді лютої, дрібної трясучки, від якої зуби почали вистукувати дріб, як шалені кастаньєти.

Марк насилу розліпив повіки, покриті сухою гнійною кіркою. Світло різало очі, наче лезо. Поглянувши вниз, він побачив, що затертий пластиковий баян так і залишився стирчати зі зморщеної вени — він вирубився одразу, як тільки знайдена в дірі доза вибухнула в його випаленій системі коротким феєрверком хімічного блаженства. Марк двома брудними пальцями висмикнув голку. На шкірі виступила крапля густої, чорної крові. Він байдуже кинув уже непотрібний пластиковий інструмент у купу сміття.

Язик, схожий на шматок наждачного паперу, пройшовся по потрісканих, запечених губах. Спираючись спиною на липку стіну, Марк повільно, сантиметр за сантиметром, почав піднімати своє змучене тіло. На паркеті, прямо під тим місцем, де він лежав, залишилася калюжа смердючої, темної сечі — сфінктери під час нічного кайфу жили своїм власним, непідконтрольним життям. Схрестивши руки на грудях і дико обіймаючи себе за плечі, він намагався зупинити цей внутрішній, арктичний холод. Ломило так, ніби в кожний суглоб забивали по іржавому цвяху. А за брудним вікном, наполовину забитим трухлявим шматком фанери, вже розливався теплий червневий ранок, нахабно ігноруючи його особисте пекло.

— Тра вирубити бабла… і вколотись, — прохрипів Марк у порожнечу кімнати.

Голос звурився до зміїїного шипіння. Він натягнув старий засмальцьований светр з капюшоном. Рука звично пішла в кишеню й намацала холодну, важку рукоятку розкладного ножа. Клац. Лезо надійно зафіксувалося. Тепер можна йти.

Його план був шедевром примітивної кримінальної логіки. Максимально простий, тупий і ефективний. Поки місто ще спить і на вулицях немає зайвих свідків чи патрульних, треба знайти якогось випадкового лоха, приставити перо до горла і кардинально покращити свій фінансовий стан. Це програма-мінімум. Програма-максимум — на першій же попутці долетіти до іншого кінця міста, завалитися на точку до бариги, кинути йому в пику частину старого боргу, замутити один, а краще відразу два жирних чеки, тут же вмазатися в під’їзді, піймати густий, тягучий приход і… зав’язати.

Ага, блять. Звісно. Зав’язати.

Як і кожен кончений торчок чи синяк на цій планеті, Марк мав велику, світлу і абсолютно нереальну мету: кинути. У його голові, серед тисяч згнилих нейронів, досі чітко світився плакат із безкоштовної наркоклініки, куди його колись, мільйон років тому, за руку тягнула ще жива мати. На тому плакаті дебільним шрифтом було написано: «Всі наркомани можуть кинути вживати. Деякі навіть при житті». Ці слова засіли в його свідомості іржавим цвяхом.

На похоронах матері Марк стояв обдовбаний по самі брови — так, що ледь тримався на ногах, а замість сліз із очей текла якась хімічна сукровиця. Але він чесно пообіцяв їй над свіжою могилою, що це кінець. І… того ж вечора виніс кімнати все золото і здав у найближчий цілодобовий ломбард. О, то були королівські часи! Цілий тиждень, сука. Тиждень, який пролетів, як одна хвилина, але в цей тиждень Марк був принцом, ходячим богом, у якого вени тріщали від якісного стафу. Тепер він знову був жебраком.

Величезна, волохата мавпа на ім’я ГЕРОЇН, яка вже п’ятнадцять років зручно сиділа на його горбу, вкотре з розмаху смикнула за оголені нервові закінчення. Мавпа вискалила зуби і прошепотіла, що спогадами про минулу велич набагато приємніше милуватися тоді, коли на кишені є солодкий кайф, а не діра від бублика.

З цими думками, відчуваючи, як фізичний біль у суглобах змішується з чорною, смолянистою тугою в душі, Марк зайшов на територію напівпорожнього ранкового парку. Капюшон насунутий на очі, рука в кишені стискає руків’я ножа. Він причаївся в тіні густих кущів бузку, виставивши вперед свої антени-локатори. Очі, схожі на дві варені вишні з крихітними зіницями-точками, почали гарячково сканувати алею, вистежуючи першу-ліпшу жертву, яка оплатить його ранкову дозу.

Нарешті його зацькований, напівбожевільний погляд вловив те, від чого всередині солодко йокнуло. По алеї йшла ідеальна мішень. Тендітна фігурка, строгий діловий костюм, який сидів на ній занадто правильно, а в руці — шкіряний портфель. Легкий макіяж, акуратно зібране в хвіст біляве волосся — типова «офісна миша» або молода вчителька років двадцяти п’яти, яка з ранку покірно чимчикує на свою йобану роботу. Головним бонусом, справжнім подарунком долі було те, що вона повністю відімкнулася від реальності: у вухах білі блютуз-навушники, а погляд був прикутий до асфальту. Марк вищирився, оголюючи гнилі, пожовклі зуби.

Джекпот, сука. Легка здобич.

Він гарячково озирнувся на всі боки — алея була порожньою. Час пішов. Марк різким рухом натягнув капюшон глибше на очі, смикнув на ніс брудну, засмальцьовану медичну маску, яка ще пам’ятала часи ковіду, і міцніше стиснув пальцями руків'я ножа. Коли дівчина порівнялася з його схованкою, він вивалився з кущів, як голодний вовк із хащі.

— Гони бабки, сука, бо приріжу! Швидко, блять! — просичав він їй в обличчя, обдаючи хімічним смородом свого змученого тіла.

Він залізобетонною хваткою вчепився в її тонке передпліччя, крутонув навколо осі й з усього розмаху потягнув углиб пишних, густих кущів бузку. Дівчина сіпнулася, її очі розширилися від паралізуючого жаху, і вона відкрила рота, щоб закричати. Марк зреагував моментально: із дикою тваринною жорстокістю заїхав їй дзвінкого, важкого ляпаса в обличчя. Голова дівчини мотнулася, білі навушники вилетіли з вух і з тихим шелестом загубилися в густій траві.

— Що… що вам потрібно?! Відпустіть мене, будь ласка! — заридла вона, ковтаючи сльози й розмазуючи по щоці дорогу туш.

— Завали їбало, паскуда! — Марк притиснув її спиною до куща, впираючись коліном їй у живіт, і ткнув холодним лезом ножа прямо в м’яку шкіру під підборіддям. — Гони блять бабки, і цяцьки знімай! Жвавіше, сука, часу нема!

Від болю, шоку та страху перед лезом її руки тремтіли. Вона гарячково рвонула замок портфеля — на землю, в бруд і мокру траву, посипалися якісь папери, договори, каталоги та канцелярія. Вона сунула йому в груди пухкий шкіряний гаманець.

— Молодець. Тепер сережки, блять! І ланцюг!

— Я… я не можу… це мамині… це її пам’ять… — заскиглила дівчина, намагаючись закрити руками шию.

— Срав я на тебе і на твою матір, блять! Мені вколотись треба! — рявкнув Марк, втрачаючи останні крихти терпіння

Він перехопив ніж лівою рукою, а правою грубо вчепився в її мочку. Різкий, безжальний ривок — золото вилетіло разом із м’ясом і краплями крові. Дівчина закричала від гострого болю, але Марк уже не чув: він другим рухом вп’явся пальцями в її шию, зриваючи золотий кулон разом із товстим ланцюжком. Поки він, важко дихаючи, хаотично запихав золото і гаманець по кишенях светра, жертва, скориставшись його секундною заминкою, вислизнула з-під його ліктя. Вона вивалилася на алею і з диким, ультразвуковим криком «РЯТУЙТЕ! ВБИВАЮТЬ!» кинулася бігти в бік виходу з парку.

Марк не збирався її наздоганяти — час грав проти нього, кумар знову починав стискати лещата на хребті. Він швидко оглянув рештки вмісту портфеля, що валялися під ногами. Папери, помада, дзеркальце… О, телефон! Новенький айфон лежав прямо біля його брудного кросівка. Марк нагнувся і засунув гаджет у кишеню.

І в цей момент світ вибухнув. З протилежного боку кущів, ламаючи гілля, з диким, глухим гарчанням на нього вилетіла величезна кудлата туша. Стаффорд чи пітбультер’єр — Марк не встиг розібрати. Шалена псина в стрибку вчепилася своїми сталевими щелепами прямо в його праву руку, прокушуючи светр і занурюючи ікла глибоко в м’язи. Біль був таким лютим і концентрованим, що у Марка перед очима спалахнули білі блискавки.

— Ааааааааа, блять! Сука! — закричав він не своїм голосом, випускаючи ніж із закривавлених пальців.

Собака шалено крутила головою, рвала м’ясо, намагаючись завалити його на землю. На задньому плані, крізь пелену власного крику і гарчання тварюки, Марк почув далекий, але впевнений голос господаря: «Фас, блять! Чужий! Взяти його!». Цей крик протверезив торчка. Якщо його зараз завалять — це мєнти, тюрма і люта, смертельна ломка на нарах без жодного шансу на дозу. Страх кумару виявився сильнішим за біль від зубів. Марк ледве втримував рівновагу, коли пес тягнув його донизу. Вільною рукою він судорожно заліз у кишеню джинсів, намацав зв’язку старих ключів і затиснув їх між пальцями так, щоб гострі кінці стирчали назовні, як імпровізований кастет.

З диким, звірячим ревом Марк почав шалено, без розбору гатити собаку по голові, в ділянку очей та вух. Один удар, другий, третій. Гострий метал ключа нарешті знайшов ціль — пес коротко скавульнув, на секунду послабив хватку і розтиснув щелепи.

Маркові двічі повторювати не треба було. Не звертаючи уваги на руку, з якої цвів багряний фонтан крові, він рвонув крізь кущі прямо до проїжджої частини. Попереду замаячила чотирисмугова дорога. Автомобілі летіли на шаленій швидкості. Маркові було насрати. Йому було байдуже — перебігти чи здохнути під колесами, аби лише не назад, не в руки господаря пса. Він вискочив на асфальт прямо перед величезним рогатим тролейбусом. Водій дико засигналив, гальма завищали, залишаючи чорні смуги на дорозі, важка машина зупинилася в кількох сантиметрах від Маркового плеча. Сьогодні доля була на боці конченого наркомана. Обданий гарячим повітрям і лайкою з кабіни, він перелетів залишок дороги, перемахнув через паркан і миттєво розчинився в сірих, брудних лабіринтах вуличок старої частини міста. Тепер у нього було все: бабло, золото і мобільник. Попереду чекав барига.

Петя Голова лежав на продавленому дивані, закинувши копита на смердючу, заляпану якимось бурим гівном подушку. Телевізор без звуку показував у напівтемряву кімнати криваві кадри «Будинку тисячі трупів». Голова любив цей треш — він заспокоював його розплавлений косяками мозок. Прізвисько своє він носив гордо. Мабуть, тому, що кожне друге його речення починалося з повчального: «Головою треба було думати», або «Голова тобі на що, сука? Щоб шапку носити?». Сам Петя любив пустити ностальгічну сльозу про часи, коли «жив без голови». Тоді він був класичним системним чуваком: крав усе, що не прибите цвяхами, ставився по під’їздах грязним баяном, мутив ліві тьорки з рецептами на трамадол і ширявся копійчаною ширкою, аби лише збити кумари. Коротше, робив усе, щоб здохнути до двадцяти.

Але потім була програма Анонімних Наркоманів.

Просвітлення, блядь. Петя зав’язав. Точніше, перекваліфікувався. З кінченого, вічно кумарного нарика він перетворився на поважного комерсанта — баригу, або, як зараз мажорно шепотіли на нічних тусовках, «дилера». Тепер у нього був залізобетонний кодекс: «Ніколи не юзай те, чим пригощаєш лохів». Ну, окрім трави. Трава — то святе, то для душі.

На екрані якраз почалося полювання за білим кроликом — м’ясо, крики, чистий гард-кор. Голова до цього моменту вже встиг двічі щільно підірвати водний жирнючою «Білою Вдовою». Мізки огортав щільний туман, тому, коли у двері гучно й настирно вгатили, він спершу подумав, що це прихід ловить або саундтрек у фільмі пробився крізь вимкнений звук. Але гупання повторилося — важке, металеве, від якого штукатурка сипалася на лінолеум. Петя не мав звички зустрічати гостей з порожніми руками — часи нервові, кинути можуть на раз-два. Він зліз із дивана, намацав під дупою важкий китайський електрошокер, що тріщав так, що міг вбити коня, і підкрався до дверей.

Глянув у вічко. На тому боці, втиснувшись лобом у брудне полотно дверей, стояв Марк. Його колотило, як пральну машинку на віджимі. Руки Марка вибивали по металу шалений, хаотичний барабанний дріб. Класичний прихід на суху.

— То ти, Кіпіш? — гаркнув Петя, не поспішаючи знімати засув. — Чого приперся, чучело? Може, лаве приніс, що з минулого тижня за тобою висить, га?

— Приніс, Голова, блядь, приніс!— прохрипів Марк, задихаючись, ніби риба на асфальті. Його голос ламався, — Відчиняй сука ворота, мені торба, мене плавить!

— Щось ти хуйово виглядаєш, Кіпіш. Покажи філки, — сухо кинув Петя, міцніше стискаючи шокера.

Зібравши останні залишки контролю, Марк судомно заліз у кишеню куртки й витяг купюри затиснуті у жмені, гаманець дівки давно полетів в смітник. Головне було всередині. За дверима зависла важка пауза. Марк знав, що Голова стоїть там, за цим сантиметром сталі, дивиться на нього крізь лінзу вічка й оцінює, наскільки сильно лоха притисло до стіни.

— Оукей, Марк. Заходь, поки мусора не змалювали, — нарешті зглянувся дилер.

Тричі клацнув важкий замок. Важкі сталеві двері, розмальовані кислотним графіті, повільно прочинилися, впускаючи Марка в передпокій його особистого, омріяного раю, де пахло травою та швидким порятунком від кумарів.

Коли двері зачинилися за його спиною, Марк нарешті видихнув. Гроші є, він на місці, навіть рука яку пошматував пес не була великою ціною. В Голови завжди є товар, а значить скоро його вени наповняться кайфом немов ріка після зливи. Марк уже майже відчував цей момент. Ще трохи — і ломка відступить, м’язи перестануть викручуватися, холод зникне, а в голові нарешті стане тихо. Проте радісні думки перебив дотик електрошокера до спини.

— Гроші Кіпіш, спершу гроші.

— Звісно бро, без питань.

Марк простягнув здобич з гаманця дівчини, шокер досі впирався йому в спину.

— Порядок Марк, борг ти віддав. А шо з рукою? Хтось не хотів розлучатися з кревно зробленими?

— Голова ти ж в курсі шо менше знаєш, то міцніше спиш.

— І то правда, ну проходь, дорогу ти знаєш.

Вони пройшли в кімнату, Голова повернувся на диван, взяв бонг і зробив ще напас. Гіркувато-солодкий дим піднявся домішуючись до того що вже клубився під стелею. На екрані почалися титри, Петя вимкнув фільм і увімкнув музику, почулося тихе «Lust for life» Іґґі Попа.

— Ну Кіпіш скільки тобі?

— Скільки дасиш за це?

Марк виклав на стіл сережки, кулон і айфон. Петя критично оглянув здобич і відставив бонг у вигляді тіла сексуальної дівки.

— Кіпіш ти геть довбойоб? Я блять тобі шо ломбард? Що я буду робити з трубою, її ж блять відстежити на раз два. А цяцьки? Це мені здається чи на сережках кров? Ти хоч нікого не вбив?

— Не вбив. Слухай Голова, ти ж знаєш, я на мокре діло ніколи не піду. Сережки зірвав тому і кров. Блять будь людиною, виручи, ніяк було міняти це все на бабки.

Петя задумався, але взяв серветкою сережки та кулон і заховав в нішу під диваном. З неї ж дістав три маленьких згортки і кинув на стіл.

— Предмети три – чеки три. Порядок? Мобілу можеш собі залишити.

— Голова! Це грабіж, цяцьки вартують більше.

— Повернути?

— Ні. Не треба, але дай ще один. Мені дуже хуйово.

Петя трохи подумав і все ж таки докинув ще один чек. Зрештою він був надто добре знайомий з ломкою.

— Тебе до речі Бугор шукав,— сказав він Маркові коли той заховав чеки в труси, — хоче твоєї крові. Каже ти його Танюху їбав.

Не зважаючи на абсурдність ситуації Марк засміявся оголивши гнилі зуби.

— Бля прикол. В мене ж від ширки не стоїть, а якби і стояв то я б краще його в м’ясорубку засунув ніж в Танюху. Це ж блять смерть.

— Не знаю не знаю, шо чув те передав. Бачив якось твою стару, чуєш Кіпіш а чого ти з неї бабла не зрубаєш? Все таки твоя баба, чи внук нарик їй не до душі?

— Не до душі. Та і батяня алкаш життя їй попсував, вона тільки мамку любила. Ну я пішов.

— Бувай Кіпіш, бережи себе і не вколи все відразу.

Марк лише кивнув і поспішив покинути квартиру. Говорити не було про шо, вмазатися тут не вийде а нова порція ломки вже давала про себе знати тремтінням рук.

Вже вдома коли перший чек покинув шприц і розтікся венами, Марка охопила дивна лють. Голова згадав за його бабу, і чорт забирай якого хуя стара пизда живе в шикарному будинку, коли він блять єдиний внук мусить страждати і зривати цяцьки з ляльок в парку. Ця несправедливість, підсилена героїном, обурила його до глибини душі.

Саме так. Марк знайшов прекрасне слово для власного життя.

Несправедливість.

Йому було набагато приємніше думати про несправедливість, ніж визнавати очевидне:

Усі ці роки він сам методично перетворював своє життя на помийну яму.

Але героїн робив думки простішими. Набагато простішими.

— Треба навідатися до бабусі,— прошепотів Марк і відкинувся в м’які і теплі хвилі приходу.

Величезна, вугільно-чорна, патлата мавпа — якась інфернальна пародія на Кінг-Конга — міцно тримала його однією лапою, що пахла аміаком і гангреною. Іншою рукою, з кігтями завдовжки з кухонні ножі, вона шматами зривала з нього шкіру. Сюрреалістичний перформанс: епідерміс відходив із вологим звуком стиглого банана, який збіса був схожим на людину. М’ясо під шкірою виявилося синювато-білим, пронизаним пульсуючими фіолетовими капілярами. Коли клапті людської оболонки залишилися лише на обличчі — маска збожеволілого П’єро на кривавому черепі — мавпа з глухим гуркотом виставила вперед титанову ложку розміром із двоспальне ліжко. Вона чиркнула велетенською запальничкою, і стовп брудно-жовтого полум’я облизав дно посудини. Ложка миттєво вкрилася шаром чорної кіптяви. Сюди, у це сталеве корито, монстр висипав стільки ширки, скільки Марк не бачив за все своє довбане життя. Це були тони кайфу, Еверести порошку, океани рідкого забуття. Попри пекельний, розриваючий біль від здертої заживо шкіри, Марк бажав цього варива. Кожна клітина його оголеного м’яса кричала від хворобливого вогненного німфетського прагнення розчинитися в цій рідині. Так і сталося. Коли коричневе багно закипіло, випльовуючи в повітря токсичні бульбашки з ароматом оцту та смерті, мавпа кинула обдертого нарика, наче клапоть вати на дно ложки. Фільтрувати. Останнє, що Марк встиг побачити крізь райдужну плівку киплячого розчину, поки його страждене тіло розпадалося на молекули й атоми, — це велетенський скляний шприц із тупою, іржавою голкою, що закрила собою все небо. Мавпа вкололася Марком, вганяючи його сутність прямо у свій брудний член...

З диким, тваринним криком він прокинувся. Але дива не відбулося. Полегшення не настало. Біль від кумара — чистий, дистильований, концентрований — плавно перетік разом із ним зі сну в цю йобану сіру реальність. Останній чек, який йому великодушно підігнав Голова, Марк вколов ще ввечері. Зараз був ранок, і ненажерливі, випалені кислотою вени вили вовком, вимагаючи ще.

— Блять… — це все, що спромігся прохрипіти Марк крізь зціплені зуби, намагаючись не зблювати жовчю прямо на підлогу.

Він сповз із продавленого, засаленого дивану, що тхнув сцяками та старим потом. Рухи були наче в зламаного робота. З методичною, маніакальною акуратністю — останній інстинкт, який залишається у кінченого торчка — він почав нишпорити по кутках. Зібрав усі використані раніше, засохлі ватки. Справжній некромант від фармакології, він знову виварив їх у погнутій ложці. Натягнув каламутну рідину у двокубовий баян. Вмазався. Стало трохи легше. Хвилин на десять. Але це був самообман. Катастрофічно мало. Жалюгідна, сміховинна спроба заліпити пластирем наскрізну кульову рану в голові. Внутрішня мавпа лише розігрілася, вона презирливо виплюнула цей брудний змив і вимагала справжнього, чистокровного задоволення, а не цього сміття для бідних.

Останньою краплею, яка остаточно зірвала різьбу, стала вчорашня зустріч із бабцею. Стара сука дивилася на те, що мало бути її онуком, із сумішшю крижаної огиди та святобливого засудження. Сидячи на веранді доглянутого приватного будинку — цього острівця міщанського благополуччя — ця стара пизда навіть не спробувала зазирнути в безодню. Куди там. Їй не вистачило мізків зрозуміти хоча б одне коло з його персонального пекла. Замість цього їй вистачило нахабства одягнути маску «праведниці» й увімкнути грамофон моралізаторства.

Вона почала вішати лапшу на вуха про втрачене життя. Про те, яким хорошим хлопчиком він колись був, блять. Про всі його «перспективи» та можливості, які він так легко обміняв на героїновий рай. І головне — її коронний номер: це він і його батько-алкаш, її власний невдаха-син, довели матір до могили. Невістку, абсолютно чужу людину, ця стара шкапа любила більше, ніж рідну кров, просто тому, що та вчасно померла і не встигла стати частиною цього бруду. Звук її голосу перетворився на ультразвук. Весь світ звузився до її рота — до ідеальної, білосніжної штучної щелепи, яка клацала в такт її праведному гніву. Зрештою Марка просто перемкнуло. Він набрав у легені повітря і голосно, з відтяжкою, послав її нахуй, вилетівши з двору.

Тепер, сидячи навпочіпки під стіною і тремтячи від страшних судом, він усе чіткіше чув у голові голос Петі: «У неї ж купа бабла, старий. Золото, пенсія. А ти її єдиний внук. Тобі потрібніше».

І зараз, коли кожен нерв горів заживо, коли кожна клітина організму вила від дефіциту опіатів, ці слова набули ваги пророцтва. Марк бачив знаки. Це був знак.

Права рука, пошматована в парку псом, пульсувала окремим, автономним епіцентром болю. Марк зубами розмотав край брудного, колись білого бинта. Видовище було для анатомів-некрофілів. Краї рани потемніли, набрякли й налилися трупною синявою. З глибини розірваного м’яса повільно, ліниво витікав густий жовтий гній, а в повітрі розлився нудотно-солодкий, важкий запах гниття живого тіла. Організм капітулював. Антибіотики? До біса. Імунітет здав позиції багато років тому. Цей сморід власного розпаду став фінальним акордом.

Мислення відключилося, залишився лише чистий, первісний рефлекс. Всі думки зациклилися на одному єдиному слові, що мерехтіло в черепі неоновою вивіскою: ДОЗА. Доза, яка миттєво вилікує цю пекельну ломку. Доза, яка продезінфікує руку краще за будь-якого хірурга. Доза, яка розфарбує цю сіру, захаркану реальність у яскраві психоделічні кольори. Ввечері він піде до старої в гості. І бог свідок — якщо цей бог взагалі існує десь крім шприца — з порожніми руками Марк звідти не піде.

Навіть якщо доведеться витрусити з цієї старої шкапи все до останньої копійки. Разом із її праведною душею.