Як Назарчик навчився не поспішати?

Назарчику дуже подобалося, коли до них приїжджала бабуся, адже вона розповідала багато цікавих історій, разом вони пекли пироги, бабуся завжди пригощала його чимось смачненьким і взагалі з нею було цікавіше ніж з батьками. Особливо він любив, коли бабуся приїжджала восени, коли вже й від літа далеко, але до нового року ще далі. З бабусею ці дні були радісніші.

– Назарчику, йди снідати, а потім хутко збирайся до садочка, – покликала його бабуся одного дощовитого дня якраз в таку осінню пору.

З вікна сумно заглядав у кімнату краєчок сірого нецікавого неба, що лив і лив на землю холодний бридкий дощ. У таку погоду з-під ковдри не хотілося вилазити, а не те, що йти в садочок. Поволі одягаючись і придумуючи, як відмовити бабусю йти в садочок, Назар знайшов коло шафи клубочок ниток. Він подумав, що добре було б відмовити бабусю вести його в садочок, сказавши їй, що вона може захворіти, йдучи під холодним дощем, а він дуже-дуже не хоче, щоб вона хворіла. Бабуся частенько в’язала всій родині, а особливо Назару затишні шкарпеточки, милі светри, теплі шапки. Але цей клубочок був незвичайний. Назар зрозумів це, адже нитки були різнокольорові й дуже давні, сплутані так, що й не розплутати. Хлопчик відчув, що від клубочка йде тепло, він наче живий, наче кошеня, що жило у бабусі в селі й за яким доглядає зараз її сусідка. Назар потягнув за ниточку. І він опинився в групі. Назар хвильку роззирався, прислухався, адже не міг повірити, що ниточка перенесла його в садок. А за вікном лив дощ. Софійка, Настя, Божена, Сашко, Олег і його друг Марко прийшли не під батьківськими, а під власними парасольками й тепер розставляли свої яскраві парасольки у підставці, розповідаючи одне одному, що цікавого бачили, поки йшли до садочка. А Назар нічого не бачив. Добре, що він встиг одягнутися до того, як опинився в садочку. От сміялися б з нього друзі, коли б він опинився тут у піжамі. Але ніхто, схоже, не помітив, що він з’явився у садочку зненацька й без бабусі. Діти гомоніли про щось цікаве, а йому не було чого розповісти, тому Назарчик трохи засумував.

Оскільки небо й не думало розпогоджуватися, а дощ лив без перестанку, то після сніданку, всі малювали. Вихователька попросила їх намалювати щось тепле, світле. Назарчик іноді не любив малювання, бо не завжди міг вправно намалювати те, що він хотів, у нього іноді розтікалися акварельні фарби, іноді він сам був з голови до ніг у гуаші, а митися йому не подобалося, іноді доводилося точити олівці, які коли зробиш щось неправильно ламалися. А оскільки Назар мав чарівний клубочок, то зразу ж сяк-так розфарбувавши небо й зелену травичку, він потягнув за нитку. Всі ще старанно вимальовували сонце, дерева, квіти, море з мушлями на березі, у когось потекли фарби, хтось просив інший аркуш, бо малюнок не вийшов, хтось так старався, що аж висунув кінчик язика. Назар весело спостерігав за своїми друзями, але тільки мить, поки ниточка не перенесла його на півгодини вперед, коли вже всі закінчили малюнки. Марк, Настя, Аліса, Максим, Марко і всі його друзі з гордістю показували свої малюнки, з яких світило сонечко, вигравав квітами й зеленню ліс, хвилями спокою грало море, а в Назара був незакінчений малюнок. Ніхто нічого поганого не сказав йому, навіть Софійка, що краще за всіх малювала не покепкувала з Назара, як вона іноді робила. А ле Назару стало сумно. Він не мав чого показати батькам, не відчував гордості за те, що зробив. Хоч у декого малюнки не вийшли, але вони все одно були задоволені й весело обговорювали, як і чому кожен малював, як намалювати краще. Назарчик згадав, що він колись теж так робив. А тепер…

Він радів, що скоро день закінчиться, бабуся забере його з садочка й вони разом пектимуть яблучний пиріг. Дощ продовжувався аж до вечора. Богдан подумав, що знов треба потягти за ниточку й опинитися вдома, але не зробив так, адже клубочок зменшувався дуже стрімко й ниточка, за яку він тягнув вкорочувалася. Якщо так буде й далі, то Назару не вистачить ниточки, щоб виконати свої бажання. Одне з них – щоб швидше настав новий рік. Адже тоді йому подарують багато солодощів, машину, про яку він мріяв і ще багато-багато усього, про що він навіть і не здогадується. Назар думав про це, йдучи додому разом з бабусею. Вони зазирнули в крамничку по яблука. Ті пахли літом, свіжістю й бабусиним садом. Настрій в Назарчика трохи покращився. Він подумав, що ниточку слід тягнути лише в тих випадках, коли дуже-дуже щось нецікаве й погане, щоб його оминути. Тепер він жалкував про те, що використав ниточку, щоб опинитися в садочку, адже у осінньому дощі не було нічого страшного, як він думав зранку. Йому навіть сподобалося крокувати мокрими вулицями, тримаючи бабусю за руку під її величезною малиново-червоною парасолькою, що нагадує колір хмарок, коли сідає сонце. Він залюбки ніс пакет із духмяними яблуками, пив гарячий чай з медом після холодного осіннього вітру, що робив його ще смачнішим. От і настав час для пирога. Не зважаючи на те, що Назар передумав і усвідомив про чарівний клубочок, він все ж і тут не втримався, щоб не потягти за ниточку. Йому хотілося швидше спробувати бабусин пиріг, він його цілий день чекав-чекав і більше не може чекати. Тож, тільки увімкнувши міксер, він уже мав на столі рум’яний духмяний, смачнющий пиріг. Але не зважаючи на те, що пиріг був дуже-дуже смачний, Назар лишився незадоволений. Він не пам’ятав, як бабуся його робила, не пам’ятав, як він допомагав їй, не почув і не запам’ятав цікаву історію, яку бабуся завжди розповідала йому тоді, як Назарчик помагав їй на кухні. Він подумав, що щойно вперше порушив свій порядок – помагати бабусі й слухати її цікаві історії, куштувати нарізані яблука, пальчиком пробувати солодке тісто й самому ліпити з того тіста якусь фігурку, яку бабуся спече разом з пирогом.

Назар побачив, що клубочок став зовсім манісінький. Чарівна ниточка майже скінчилася. Тож він вирішив виконати останнє бажання, поки не витратив решту ниточки на щось несерйозне. Тож він потягнув за ниточку, розуміючи, що робить це востаннє.

У кімнаті стояла ялинка, пахло мандаринками, виблискували гірлянди. Але якось незатишно… Нема сніжинок, аплікацій, паперових ліхтариків, пофарбованих у різні кольори шишок, що виблискували наче притрушені чарівними блискітками, які Назар разом з батьками робив перед новим роком. Він заліз під ялинку, відкрив подарунки. Але й тут не дуже зрадів. От машинка про яку він мріяв, солодощі у яскравих обгортках. Назар щойно вчора розмовляв з батьками про те, що він хоче машинку й показував батькам її в магазині. А тепер вона в його руках. Гірлянди блимали повільно й сумно. Назар відчув, що різнокольорове світло гірлянд розпливається перед очима. Він плакав. Все мало би бути не так. Зазвичай йому хотілося мандаринок, цукерок, шоколадних фігурок, що продавалися у кожному магазині, а тепер він не звертав на все це уваги й плакав під ялинкою. Минулого року він обирав Марку подарунок, а тепер тільки тепер згадав, що час пролетів, а він нічого не зробив. А вже новий рік. Марко буде засмучений. І Назар був дуже-дуже сумний. До всього в нього не лишилося більше чарівної ниточки.

– Назарчику, ти чого плачеш? – схилилася над ним чарівниця у золото-коричневому плащі, що неочікувано з’явилася в кімнаті.

– Я… Я… використав усі ниточки! Клубочку більше нема! А так нічого доброго і не зробив!... – витираючи сльози сказав Назарчик.

– О, значить це ти знайшов чарівний клубочок, що прискорював час? – здивувалася чарівниця, що була хранителькою часу.

– Так… я думав, що він звичайний, поки не спробував… А можна якось виправити все це?! Я так не хотів…

– Давай подивимося, що ми можемо зробити… – задумалася хранителька часу. У її руках виблискував різними кольорами клубочок. В Назара засвітилися очі.

– Я хочу ще такий же… Можна…

– Ти хочеш щось змінити, чи хочеш новий клубочок, щоб так само стрибати у часі й нічого не побачити не запам’ятати, не відчути й нічому не порадіти?

Назарчик задумався. Він перебирав у пам’яті всі ситуації з клубочком. І жодна з них не принесла йому радість.

– Ні, я не хочу клубочок… Хочу все повернути назад, бо не міг же так швидко настати новий рік?...

– Повернути назад можна, але за однієї умови… – задумливо промовила чарівниця. – ти маєш прожити день, помічаючи й проживаючи все, що буде тобі траплятися так, як було раніше, коли ти не використовував клубочок. Будь дуже-дуже уважний, на світі є багато речей, від яких можна отримати радість, навчитися новому, зберегти в пам’яті щось, що буде тебе радувати й надихати.

Назарчик згадав, як добре було йти з бабусею від осіннім дощем, яке смачне тісто, що він обережно пробував, як врешті й старанно малювати буває цікаво.

Назар розплющив очі. За вікном ранкове сіро-сталеве суворе осіннє небо й дощ, що глухо бив у скло. Назарчик глянув, як серед цієї сірості яскравіють машини перед під’їздом, бабусина малиново-червона парасолька, від якою він йшов у садочок. Сьогодні йому сподобалося малювати, щоб і було тяжко, хоч знов трохи розтеклися акварелі і він зрозумів, що квіти краще розфарбувати олівцями. І пиріг виходить смачніший, коли збиваєш міксером, пробуєш хоч і не завжди рівно різати яблука.