Сестра моя... (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

— Артуре! Будь ласка, Артуре, я тебе дуже прошу, — Моргана поспішала за братом і намагалася схопити його за руку, — ти не уявляєш собі, як мені це потрібно! Невже тобі складно? Артуре!

— Моргано, це не складно. Це просто неможливо, — принц зупинився і з жалем подивився на сестру, — зрозумій мене, я не можу.

— Артуре, любий, милий, добрий мій, — дівчина почала швидко-швидко гладити брата долонькою по кольчузі, — ну, будь ласка, будь ласка! Зроби це для мене. Я ніколи тебе ні про що таке не просила. Будь ласка.

Артур перехопив руку сестри й притиснув її до своїх грудей:

— Я не можу, Моргано. Проси що хочеш, тільки не це. Зрозумій і ти мене: початок турніру, перші досить слабкі бої. І я маю здатися? Тільки тому, що мій супротивник — твій коханий? Моргано, що скажуть піддані? Їхній принц, який раніше досить непогано розмахував мечем, вилетів із турніру після першого ж бою! Я хочу дійти до фіналу, сестричко.

Принцеса невдоволено насупилась і вирішила застосувати іншу тактику:

— Отже, ти мене зовсім не любиш! І тобі начхати на моє майбутнє.

— Моргано, не кажи дурниць. Тобі потім самій буде соромно.

— Не буде мені соромно! Після цього турніру Вілфред хотів попросити у короля моєї руки! Уявляєш, як це було б гарно, якби він перед цим переміг у турнірі.

— Дівчинко моя, Вілфред слабкий боєць, я тобі вже говорив про це. Він не переможе. Не треба на це розраховувати, не треба чекати. Він прекрасна людина й буде тобі чудовим чоловіком.

— Артуре… — Моргана знову підняла благаючі очі на брата й молитовно склала руки, — програй йому, Артуре. Будь ласка. Я більше ніколи ні про що не проситиму тебе! Нехай це буде твоїм весільним подарунком нам!

Спадкоємець престолу зітхнув, опустивши плечі, і сумно похитав головою. Він ніжно поцілував сестру в щоку й поспішив на тренувальне поле. Моргана стиснула губи й зло примружилася.

— Отже, ні?! Ти про це ще пошкодуєш, братику!

Гарний молодий вельможа стояв поруч із принцесою, але дивився на поле для турнірів. Дивився з сумом. Вілфред чудово знав, що вміє, він тверезо оцінював свої можливості. Учора коханий Моргани витягнув найгірший жереб: перший його бій мав відбутися з Артуром Пендрагоном. А він так хотів дійти хоч до середини турніру! Моргана ніжно посміхалася статному молодому чоловіку й обмірковувала, що робити. Вона теж чудово розуміла, що Вілфред програє. Програє перший же свій бій! Цього не можна було допустити. Умовляння на брата не подіяли, але Моргана на них не дуже й сподівалася, вона добре знала Артура. Треба було вигадати щось дієвіше.

— Шкода, — перервав її роздуми Вілфред, — шкода, що це поле не побачить жодної моєї перемоги.

— Хто знає… — знизала плечима красуня й посміхнулася молодому чоловікові.

Вілфред обернувся до неї:

— Моргано, мені не подолати Артура. Ти ж це чудово розумієш. Але буде хоча б розрада, що я був переможений одним із найсильніших супротивників.

— Не налаштовуйся на поразку! А раптом, брат припуститься завтра якоїсь помилки? Не так стане. Не туди подивиться. Що там ще у вас можна зробити?

Молодий чоловік засміявся й лагідно взяв принцесу за руку:

— Артур не так стане? Артур не туди подивиться? Це нездійсненні мрії, Моргано. До речі, здається, нам час до вечері.

— Так, — озвалася дівчина, — час.

Кілька хвилин тому, розмовляючи з Вілфред, вона зрозуміла, що треба робити. Принцеса чудово знала свого брата, і тому відчувала, що приготовану нею «страву» Артуру довго доведеться розсьорбувати.

Молодший Пендрагон уже приготувався до сна. Переодягнувши його, Мерлін кудись утік, пославшись на безліч справ, якими його завалив спадкоємець престолу. Артур взяв кубок із водою і підійшов до вікна, йому подобалося милуватися вечірнім Камелотом. Ось і зараз небо вже стало майже чорним, зірки яскраво виблискували, а місто потихеньку засинало, зникали вогники смолоскипів, і темрява загортала всі будинки своїм покривалом.

Артур не встиг лягти, як двері відчинилися, і в покої влетіла розпатлана й розгублена Моргана.

— Артуре! Я… Ти мені дуже потрібний!

— Що трапилося?

— Ходімо! Потрібно, щоб ти глянув… я не поясню. Ходімо!

— Та куди, Моргано? Я вже збирався лягати. Завтра розпочинається турнір.

— Ходімо! Це на кілька хвилин, — схопила принцеса брата за руку.

Артур зітхнув, можна було вже звикнути до поведінки сестри. Вона завжди була такою: химерною, непередбачуваною, дивною навіть.

— Меч брати? — спитав спадкоємець престолу, накидаючи на свій легкий нічний одяг синій плащ і засовуючи босі ноги в чоботи.

— А? Що? Меч? Ні, не треба. Ідемо, ідемо!

Моргана тягла його темними коридорами замку, зрідка важко зітхаючи й схлипуючи. Вони дійшли до найдальшого закутку, де були сходи в підземелля. Артур здивовано озирнувся, а дівчина почала спускатись униз.

— Моргано! Це спуск у в’язниці. Нам туди?

— Туди-туди, — закивала вона, не зупиняючись.

Принц понуро побрів слідом, тихо дорікаючи сестрі:

— Що ти там могла знайти? Що ти там взагалі робила? Що там таке, що я маю на власні очі побачити?

— Зараз, зараз…

Вони дійшли темним коридором до останньої камери. Тут навіть смолоскипів не було. Артур по дорозі прихопив зі стіни вже майже сліпий світильник. Моргана стала на порозі камери й урочисто проголосила:

— Ось! Дивись!

Вона зробила крок убік і пропустила вперед брата, який спокійно увійшов у темряву. Несподівано з його рук вибили майже сліпий смолоскип, а його самого швидко скрутили. Принц не встиг навіть зорієнтуватися, як був засунутий і замкнений у колодки, що стояли майже біля входу в камеру. Декілька фігур у чорному з опущеними каптурами відразу зникли в коридорі. Артур підвів голову й глянув на сестру. За виразом її обличчя, він зрозумів, що принцеса задумала.

— Моргано, що ти робиш?!

— Братику, я ж просила тебе, дуже сильно просила програти завтра Вілфреду. Ти категорично відмовився. Думаю, після ночі в колодках, ти будеш не такий сильний і рішучий. І оборонятися буде складніше. Відпочивай, любий!

— Моргано, стій! — Артур здивовано дивився на дівчину, — Моргано, я не витримаю в них усю ніч. Ти не знаєш, що це за просте, але жахливе пристосування. Після ночі я навіть рухатись не зможу. Що ти робиш, сестро?

Принцеса справді не знала, точніше, не розуміла, що такого в цих колодках. Незручно? Так. Соромно, якщо стояти на площі? Так. Принизливо від того, що немає можливості сходити до туалету? Так. Але що? Моргана струснула волоссям: брат намагається викрутитись, вигадує.

— Моргано, — покликав сестру Артур, — відпусти мене. Будь ласка.

— Добре, — кивнула дівчина й дістала зі складок сукні невеликий ключик, — дай мені обіцянку, що завтра програєш Вілфреду. Я вірю твоєму слову.

— Ні, — спокійно дивився Артур на принцесу.

— Отже, простоїш тут до ранку! І завтра мій майбутній чоловік упорається з тобою, як з хлопчиськом.

— Та я після цього навіть меча не зможу взяти! Прокинься, Моргано! Невже я заслуговую на це?

— А що такого? — знизала плечима дівчина. — Ну... буде трохи незручно. Деякі люди цілодобово вистоюють. І ти витримаєш!

— Моргано!

— Так, якщо кричатимеш, я закрию камеру. Будеш добрим хлопчиком, стоятимеш тихо, двері залишаться відчиненими. Буде тобі і трохи світла, і трохи повітря.

— А ти стоятимеш під дверима й слухатимеш? — роздратовано спитав Артур.

— Ні, але ти маєш вірити моєму слову, брате.

— Моргано, отямся! Відпусти мене!

— Доведеться все ж таки закрити, — вдавано зітхнула принцеса й вийшла з камери. Тяжкі двері за нею зачинилися, опустився великий засув, і все занурилося в темряву.