Сестра моя... (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Артуру здалося, що до приходу Моргани минула ціла вічність. Моторошна й болісна вічність. Він з останніх сил тримав своє тіло, що затекло, заніміло й закам’яніло, він розумів, що якщо зараз знепритомніє, то задихнеться в цих дерев’яних штуках, повиснувши на шиї. Ужиті в перші дві години спроби стати хоч якось зручніше не увінчалися успіхом. А потім почалося пекло. До того ж, ці колодки не підганялися під конкретну людину. Артура зачинили в них так, як вони стояли до цього, а кут нахилу був дуже незручний, тіло почало затікати після першої півгодини.

Уранці в камеру велично та граційно впливла Моргана. Вона посміхнулася ледь дихаючому Артуру, який був у трохи свідомому стані, і поцікавилася:

— Як минула ніч, братику?

Артур не зміг відповісти їй. Принцеса неспішно встромила два смолоскипи й нарешті відкрила колодки. Брат повільно вийняв себе з дерев’яного полону і впав на підлогу. Він застогнав крізь зуби, але хоч якось змінити положення застиглого тіла не зміг, тільки потихенбку, з насолодою розпрямив руки. Моргана дивилася на нього, постукуючи по підлозі підбором витонченого черевичка. Вона чудово спала цієї ночі, упевнена в тому, що Вілфред завтра прийматиме вітання. Думки про те, що Артур у темній камері в колодках зазнає хоч якогось дискомфорту, принцесу не хвилювали. Зі сходом сонця дівчина навіть не переймалася, не поспішала, вона ретельно одяглася, привела себе в порядок і зараз здивовано дивилася на блідого, зігнутого брата, що лежав на кам’яній підлозі. Те, що Артур не схоплюється на ноги, не лає її, не поспішає до себе в покої, щоб одягатися і бігти на турнір, налякало Моргану і вона послала за лицарями.

Гаюс і Мерлін здивовано дивилися на скрученого на ліжку, немов задубілого Артура.

— Ваша Високосте, — старий лікар обережно торкнувся холодного плеча принца, — що з вами сталося?

— Колодки, Гаюсе, — прошепотів Артур.

— Як довго? — розігнувся лікар.

— Усю ніч…

Якби Мерлін дивився на свого старого друга, він би побачив грізну блискавку, що з’явилася в очах лікаря. Крила носа сивого чоловіка роздулися, але він тут же взяв себе в руки й швидко заговорив, звертаючись до Мерліна:

— Біжи до нас, візьми мазь, що розігріває, заспокійливу і знеболювальні настоянки. Нам треба багато сил і терпіння, — як тільки слуга принца зник, Гаюс знову глянув на Артура: — як і вам, Ваша Високосте.

Артур судомно проковтнув і спробував повернути голову до Гаюса:

— Турнір уже розпочався?

— За півтори години ваш бій, Артуре.

Принц безсило заплющив очі.

У цей момент двері так відчинилися, що мало не злетіли з петель, і в покої зайшов король. Він ковзнув поглядом по схиленому лікареві, переляканій Моргані й подивився на зігнуте тіло Артура на ліжку.

— Що з ним, Гаюсе? Чому він не встає?

У очах старого знову з’явився відблиск обурення, але він лише опустив очі й тихо промовив:

— Ваше покарання поклало його в ліжко щонайменше на два дні.

— Я не карав його.

— Ніч у колодках, мілорде…

— Ніч у колодках? Як?

Утер сів на ліжко й провів рукою по тілу Артура. Воно було стислим, напруженим і холодним. Король насупився й запитав:

— Що ви робитимете?

Мерлін уже прибіг і простяг своєму вчителеві дві пляшечки й велику банку. Гаюс показав королю та коротко пояснив:

— Знімає біль. Заспокоює. Мазь, що зігріває. Напоїмо й повільно масажуватимемо. Потихеньку зігріється, розслабиться, розігнеться.

Король кивнув та звернувся до сина:

— Артуре, хто це зробив?

Принц трохи здригнувся, навіть не спробував повернути голову й прошепотів:

— Не знаю, батьку. Мене вдарили ззаду, а в себе привели вже в колодках, у темряві.

Мерлін побачив, як у короля заходили жовна, і стиснувся, передчуваючи бурю. Утер дивився на світле волосся Артура й відчував, як у ньому закипає лють.

Він сам виховував своїх дітей. Хоч Моргана і з’явилася в замку вже майже підлітком, але Пендрагон чудово знав і розумів їх обох. Збоку здавалося, що король місяцями не бачиться з сином і дочкою, але насправді правитель завжди знаходив кілька хвилин, щоб перемовитися з ними хоч словом, поплескати по плечу сина, приголубити дочку. Він завжди знав, чим вони живуть, про що мріють, чого хочуть. Навіть про деякі їхні задуми батько дізнавався раніше, ніж вони встигали їх здійснити.

Батько навчив принца та принцесу, що найбільша провина в його очах — це брехня. За брехню він карав і карав нещадно. Ні королівське походження, ні батьківські почуття не завадили йому якось кинути Моргану на цілу ніч до в’язниці, а іншого разу закувати спадкоємця престолу в ланцюги й змусити так ходити замком.

Зараз Артур сказав батькові неправду. І Утер почув це за інтонацією голосу сина, за швидкістю його відповіді, за незвичною багатослівністю. Король підвівся з ліжка:

— Ти брешеш, Артуре. І за це ти будеш покараний. За годину на відкритті турніру я скажу, що ти відмовився від поєдинку і віддаєш перемогу серу Вілфреду.

— Батьку, — принц спробував повернути голову в бік Утера, — не треба, це ж ганьба…

— Хто закрив тебе в колодки?

Принц мовчав. Утер несподівано пом’якшав:

— Скажи мені правду, а я перенесу двобій на післязавтра, пославшись на твою хворобу. Отже, хто насмілився?

Артур майже простогнав:

— Я не знаю. Мене вдарили…

— Зрозуміло, — Утер розвернувся й вийшов із покоїв принца, не залишивши надії на збереження доброго імені Артура.

Спадкоємець престолу прислухався до твердих і безжальних кроків короля, а коли вони затихли, впав обличчям у подушку, приховуючи сльози. Моргана поспішила за батьком, а Гаюс з Мерліном почали обережно і дбайливо приводити тіло принца в нормальний стан.

Король підняв руку і всі, хто зібралися на турнірі, затихли. Утер Пендрагон насупився й голосно повідомив:

— Сьогоднішній перший бій не відбудеться. Спадкоємний принц Камелоту Артур Пендрагон відмовляється від поєдинку й віддає перемогу серу Вілфреду. Вітаю вас, сер лицарю!

Король замовк, а довкола була така тиша, що у вухах дзвеніло. Відмова від поєдинку означала не просто поразку, це було визнання своєї слабкості, страху. Це означало публічно оголосити себе боягузом і сховатися. Такого від Артура ніхто не очікував, багато глядачів прийшли сюди, сподіваючись подивитися на бої свого принца й порадіти його перемозі на турнірі.

Вілфред покусував нижню губу й дивився на сяючу Моргану. Проте сам лицар не сяяв, він почував себе недобре, йому зовсім не подобалася така перемога. Молодий чоловік підняв голову та звернувся до Пендрагона:

— Ваша Величносте, я впевнений, що принц Артур відмовився від поєдинку через серйозні причини. Але я не можу прийняти таку перемогу. Я відмовляюся від неї та від подальшої участі в турнірі.

Вілфред спішився й поклав спис на землю. Король упіймав себе на тому, що задоволено посміхається. Так, саме так і повинен був вчинити справжній лицар, шляхетна людина, вихована у добрій аристократичній родині. Серце Моргани не помилилося, коли здригнулося перед цим красенем. Утер подумки пообіцяв собі обов’язково видати дочку заміж за цю людину. Пендрагон велично кивнув:

— Ваша відмова прийнята, сер лицарю. За годину, як тільки приготуються супротивники з наступної пари, наш турнір розпочнеться!