Пил потопу

Пробратися в Блекволл під виглядом санітара — ідея приблизно того ж рівня геніальності, що й спроба зайти в клітку до голодного тигра в костюмі зі свіжого стейка. Але в моєму списку поганих рішень це був далеко не лідер.

Мій старий знайомий «Палець» — колишній патологоанатом, звільнений за зайву цікавість до вмісту кишень небіжчиків, — надав мені перепустку й білий халат, який тхнув хлоркою та екзистенційною кризою.

— Ти в цьому виглядаєш як ангел смерті на пів ставки, Максе, — прохрипів «Палець», вручаючи мені бейдж на ім'я якогось «Гері Вайта». — Постарайся не корчити з себе розумника. У Блекволлі розумних не люблять. Їх там... лікують.

Вхід у Блекволл нагадував пащу гігантської кам'яної жаби. Стара кладка на першому поверсі плавно йшла в землю — ще один привіт від «брудного потопу», який офіційно вважався «особливістю ландшафту».

Усередині панувала атмосфера, яку я б назвав «затишний концтабір». Санітари з обличчями вибивайл із дешевих барів котили візки з медикаментами, а з-за важких дверей доносилися звуки, які дуже не хотілося записувати на диктофон.

Пост охорони я побачив одразу за масивними подвійними дверима, які важко зачинилися за моєю спиною з відлунням глухого клацання.

Двоє охоронців сиділи за товстою скляною перегородкою, більше схожою на вікно касира у в'язниці суворого режиму. Скло було поцятковане дрібною сіткою тріщин біля кутів, а посередині мала місце круглий отвір для переговорів. Перед ними стояв старий металевий стіл, вимазаний фарбою, на якому в безладі лежали потертий журнал реєстрації, масивна рація, прим’ята пачка сигарет і товста, важка зв'язка ключів, що тихо бряжчала від вібрації у вентиляційних трубах.

Над столом висіла масивна камера спостереження в брудному пластиковому кожусі, яка повільно поверталася з боку в бік з огидним тихим сичанням, наче ліниве, сліпе око.

Я пригальмував, вирівнюючи дихання.

Найгірше в підроблених документах — не те, що їх можуть розпізнати уважні очі. Найгірше — коли вони виглядають надто добре, або коли ти сам поводишся так, ніби нестимеш за них відповідальність перед трибуналом. Справжній працівник не розглядає власну перепустку й не милується якістю друку. Він просто звичним, майже автоматичним рухом простягає її й проходить далі, подумки перебуваючи де завгодно, тільки не тут.

Я ступив крок уперед і поклав пластиковий бейдж на зрізане скло лічильника.

— Вайт, — буркнув молодший охоронець, навіть не дивлячись на мене, продовжуючи щось виводити ручкою на крайку кросворду. — Новий?

— Ага.

— Сектор?

— Архівний.

Тепер він повільно підняв очі. Його обличчя було блідим, з висипом біля губ і виразом глибокої, накопиченої роками втоми. Його погляд ковзнув по моєму медичному халату, затримався на бейджі, пробігся по обличчю й знову повернувся до пластикового прямокутника.

— Архіви давно не приймали нових, — протягнув він із підозрою. — Там і старих-то половину скоро скоротять.

— Тепер приймають, — спокійно відрізав я, намагаючись тримати руки у кишенях, щоб приховати найменше тремтіння пальців.

— Хто направив?

Я ледь помітно зітхнув, зображуючи легке роздратування людини, яку затримують на дурних формальностях.

— Администрація.

— Яка саме? — він подався вперед, і крізь мембрану долинув нудотний запах дешевого розчинного кави та м'яти.

Чорт.

Я вже збирався назвати перше прізвище із загального списку персоналу, яке гарячково виринало з пам'яті, коли другий охоронець — старший, років п'ятдесяти, з сивою щетиною й глибокими складками біля рота — не відриваючи погляду від розгорнутого журналу, хрипко кинув:

— Та пропусти ти його, Гаррі. Якщо це той самий Вайт, про якого вчора дзвонили з адміністративного корпусу, нехай іде. Нам тільки не вистачало ще їхніх перевірок через затримку на вході.

Молодший невдоволено скривився, але відкинув ручку:

— Я просто питаю. Інструкція є інструкція.

— Ти не питаєш, — мовив старший байдужим тоном, перегортаючи сторінку. — Ти вдаєш, що тут щось вирішуєш.

Я ледь не посміхнувся, але вчасно зціпив зуби.

Старший охоронець нарешті підвів на мене важкі, пожовклі від тютюнового диму очі:

— Нижній сектор?

— Так.

— Тоді реєструйся.

Він посунув через щілину під склом важкий журнал у дерматиновій обкладинці.

Я відкрив його й швидко пробіг очима по останніх записах, прагнучи вихопити бодай якусь корисну деталь. Дати, прізвища, часові позначки, криві підписи. Усе виглядало буденно. Майже. Поруч із кількома прізвищами стояли короткі позначки: «архів», «медичний огляд», «технічна служба».

А біля одного прізвища, записаного десь посередині сторінки, не було жодного слова чи пояснення.

Лише маленький, ледь помітний хрестик, виведений густим чорним чорнилом.

Я обережно взяв прив'язану на мотузці кулькову ручку й поставив фальшивий підпис навпроти прізвища «Вайт».

— Гаразд, Вайт, — сказав молодий охоронець, забрати бейдж. — Але назад виходиш чітко через цей пост. Не дай боже ти вилізеш через службовий хід на задньому дворі — заблокують перепустку в той же день.

— Зрозумів.

— І не ходи в північне крило.

Я зупинився, уже зробивши крок від стійки, й повернувся.

— Чому?

Охоронець коротко глянув на старшого, ніби шукаючи підтримки чи дозволу. Але той навіть не підняв голови від своїх паперів.

— Там ремонт.

— У психіатричній лікарні ремонт завжди, — пробурмотів я, намагаючись розрядити атмосферу.

Старший охоронець раптом відклав ручку й подивився прямо на мене. На декілька секунд його обличчя позбулося будь-яких емоцій, ставши абсолютно байдужим, наче витесаним із сірого граніту.

— Не там.

Я відчув, як шкіра на потилиці стягнулася від дивного тону, яким це було сказано. Нічого не відповівши, я просто забрав бейдж із дерев'яної поверхні й рушив далі вздовж нескінченної фанерованої панелями стіни.

Уже за кілька метрів, коли я увійшов у зону гулкого луни, до мене крізь шум вентиляції долинув тихий голоси з поста:

— Гаррі.

— Що?

— Ти його раніше бачив?

Виникла коротка, важка пауза.

— Ні.

— Я теж.

Я не обернувся й навіть не прискорив крок. Іноді найкращий спосіб залишитися непоміченим — це не показувати, що ти почув те, чого ніколи не повинен був чути.

На перехресті двох тьмяно освітлених коридорів мене зупинив чоловік у білому халаті.

Цього разу це був не охоронець і не технічний робітник. Лікар.

Я зробив обличчя людини, чия єдина мрія в житті — дожити до обіду й не отримати по пиці від буйного пацієнта. Моєю метою був архів старих історій хвороб у підвальному секторі «С». Саме там, згідно із записами, доживав свої дні Ніколас Уомер. Тому треба було скоріше здихатися цього лікаря

Він стояв біля металевого візка, вщент заваленого медичними папками та картонними планшетами, тримаючи в руках пластиковий стаканчик, від якого йшла тонка цівка пари. На вигляд йому було років сорока п'яти: трохи повний, із глибокими мішками під втомленими, запалими очима й розстебнутим верхнім ґудзиком халата, з-під якого виглядав м'ятий комірець сорочки.

— Вайт? — покликав він, окинувши мене швидким, оцінюючим поглядом.

— Так.

— Черговий лікар Коллінз, — він простягнув вільну руку, переклавши стаканчик.

Я потис її. Долоня лікар була холодною й вологою, а хватка — млявою, позбавленою будь-якої енергії.

— Вас не було в ранковій зміні, — зауважив він, мружачись від світла люмінесцентної лампи над нами. — Я перевіряв обхідний лист о восьмій.

— Прибув пізніше. Адміністративні узгодження затягнулися.

— Ясно, — він зробив маленький ковток кави й поморщився. — І що ви робите внизу?

— Архів.

— Архів? — він подивився на мене так, ніби я сказав, що прийшов сюди серед білого дня позасмагати на пляжі. — Серйозно?

— Саме так.

— Ви з адміністрації?

— Так.

— Дивно, — він похитав головою, дивлячись кудись углиб коридору.

— Чому?

Він знизав плечима, спираючись стегном об візок:

— Зазвичай адміністрація присилає людей із дорогими костюмами, шкіряними папками й обличчями, які аж сяють від бажання вислужитися й отримати підвищення. А ви... ви більше схожі на людину, яка хоче просто сховатися й отримати довгоочікуваний вихідний.

Я дозволив собі ледь помітну, криву усмішку, розуміючи, що ця роль мені зараз підходить найдемократичнішим чином.

— Можливо, тому й прислали. Щоб не мозолив очі зверху.

Лікар тихо, коротко засміявся. На мить важка напруга, яка висіла в коридорі від самого мого приходу, трохи спала.

— Слухайте, Вайт, якщо ви йдете до архіву через нижній сектор... не лякайтеся шуму.

— Якого шуму?

— Там труби, — пояснив він, вказуючи стаканчиком угору, де вздовж стелі тяглися заіржавілі магістралі водопостачання.

— Старі?

— Усе тут старе, — він сказав це абсолютно буденно, без жодного жалю чи роздратування. Але потім, зробивши паузу, додав: — Особливо люди.

Я подивився на нього уважніше. Обличчя Коллінза знову стало абсолютно байдужим, він вже знову пив свою остигаючу каву, вдивляючись у сіру штукатурку.

— Як Уомер? — запитав я ніби між іншим, максимально невимушеним тоном.

Рука лікаря зі стаканчиком завмерла за сантиметр від його губ. Лише на одну єдину секунду. Але мені цього вистачило з головою.

— Звідки ви знаєте це ім'я? — голос Коллінза втратив дружні інтонації, ставши сухим і гострим.

— Воно є в документах, — спокійно відповів я, не відводячи погляду.

— У яких саме?

— Старі історії хвороби, які мені видали для попереднього ознайомлення.

Коллінз повільно, дуже обережно поставив пластиковий стаканчик на край металевого візка.

— Не раджу читати його справу, — промовив він тихо.

— Чому?

— Бо вона товста. І пилу там більше, ніж у всьому цьому будинку.

Я мовчки дивився на нього, чекаючи справжнього продовження.

Він знову усміхнувся — цього разу лише кутиками губ.

— А ви, схоже, не любите простих відповідей, Вайт.

— Не люблю. Вони рідко бувають правдивими.

— Тоді вам сподобається Блекволл, — він забрав з візка товсту папку з синьою наліпкою. — Тут майже ніхто не отримує простої відповіді. Навіть на питання, котра година.

— Чому?

— Бо годинники тут часто відстають.

Я мимовільно глянув на круглий настінний годинник у масивному пластиковому корпусі, який висів над перехрестям. Його чорні стрілки показували 14:17.

Я опустив погляд на свій наручний годинник. Мій показував 14:26.

Я нічого не сказав. Жодного слова.

Коллінз уже розвертався, щоб іти далі в бік терапевтичного відділення.

— Вайт, — раптом покликав він, не обертаючись.

Я зупинився:

— Так?

— Якщо зустрінете старшого санітара Морріса, скажіть, що я шукав його з приводу транквілізаторів для третього блоку.

— Добре.

— І... не сперечайтеся з ним.

— Він такий страшний?

Лікар знову усміхнувся, але цього разу в його очах не було й натяку на гумор — лише глибока, виснажлива тривога:

— Ні. Просто він працює тут довше, ніж деякі з цих стін.

Він пішов, і його білий халат швидко розчинився в тьмяному світлі далекого прольоту.

Я залишився сам серед глухої тиші коридору, перериваної лише далеким, ритмічним капанням води десь у шахті ліфта.

Через кілька секунд із глибини нижнього проходу почувся важкий, металевий стукіт. Потім ще один. Метал розсікав повітря з ритмічністю годинникового механізму.

Із туманної темряви з'явився чоловік.

Старший санітар Морріс виявився саме таким, яким його можна було уявити після коротоких слів Коллінза.

Величезний. Широкоплечий, з короткими шийними м'язами, які відразу переходили в масивну спину, та руками, схожими на обрубки вікових дерев. Сиве, їжаком підстрижене волосся стирчало в різні боки, а через всю праву щоку — від вилиці до самої щелепи — тягнувся старий, білий шрам, який спотворював його міміку.

Він повільно котив перед собою важкий металевий візок, вщент завалений брудною білизною.

Побачив мене. Зупинився.

— Ти новенький, — це було не питання. Його хрипкий, глибокий бас змусив забриніти шибки в найближчих дверях.

— Так.

— Вайт?

Я кивнув.

Морріс зробив два кроки підійшовши ближче. Від нього пахло важким тютюном, їдким концентрованим антисептиком і чимось виразно металевим — наче іржею чи запеченою кров'ю.

— Що робиш у цьому крилі?

— Архів.

— Навіщо?

— Перевірка фондів за вказівкою зверху.

Він мовчки дивився на мене кілька довгих, важких секунд. Його маленький, глибоко посаджені очі буквально свердлили моє обличчя.

— Брехня.

Я завмер, готуючись до найгіршого розвитку подій і подумки прораховуючи відстань до найближчого повороту.

Морріс раптом розсміявся. Грубо, хрипко, з кашлем курця зі стажем.

— Усі тут брешуть, хлопче, — він зробив крок убік. — Просто не всі вміють це робити переконливо. Ти хоча б намагаєшся тримати спину рівно.

Він з розмаху поплескав мене по плечу своєю важкою долонею — так, що я ледь не втратив рівновагу й змушений був відступити на півкроку.

— Не переживай. Мені абсолютно байдуже, хто ти й що тобі тут треба.

— Це заспокоює.

— Не повинно, — відрізав він без тіні посмішки.

Він уже рушив далі, штовхаючи свій візок, але через кілька кроків раптом зупинився, не повертаючи голови.

— Якщо шукаєш Уомера... архів не там, де тобі показали на схемі.

Я повільно повернув голову в його бік, відчуваючи, як пульс починає прискорюватися:

— А де?

Морріс дивився виключно вперед — на темні двері в кінці коридору.

— Ти не чув цього від мене.

— Звичайно.

— І якщо тебе запитають, хто сказав... — він нарешті трохи повернув свій масивний тулуб. — Ти мене взагалі не бачив. Шукай технологічну шахту за закинутим пральним блоком.

Після цих слів він просто рушив далі коридором, більше не звертаючи на мене жодної уваги.

Я дивився йому вслід. За кілька секунд гуркіт коліс його візка луною розійшовся по приміщенню, а потім повністю стих за поворотом.

Я опустив погляд на свій бейдж, пришпилений до лацкана халата.

Гері Вайт.

Чужа людина. Чуже ім'я. Чужий халат.

І вже троє людей за останні десять хвилин дали мені чітко зрозуміти одне й те саме: Ніколас Уомер був не просто пацієнтом цієї занедбаної божевільні. Він був чимось набагато більшим — наскрізним роком цього місця.