Пил потопу

Дощ у цьому місті не йде — він працює. Методично. Вперто. Без вихідних. Починає з дахів, мов досвідчений зломщик, — тихо, майже ввічливо, перевіряючи слабкі місця. Потім спускається нижче: до вікон, підвіконь, нервів. Стукає. Наполегливо. Як колектор, який знає, що ти вдома й тобі нікуди подітися.

Сьогодні він був у особливо поганому настрої. Краплі били по шибках із такою люттю, ніби місто особисто заборгувало їм гроші. Вода стікала по вікнах брудними струмками, перетворюючи неонові вивіски на розмитих примар. Люди на вулиці рухалися швидко, зсутулившись, ховаючи обличчя в коміри, — ніби сподівалися, що, якщо не дивитися на цей вечір, він швидше закінчиться.

Наївні. У цьому місті ніщо не закінчується швидко.

Особливо погані історії.

Я сидів біля вікна й спостерігав, як вода стирає межі між тротуаром, дорогою та здоровим глуздом. Десь унизу автомобілі шипіли по калюжах, мов роздратовані змії, а рідкісні перехожі мали такий вигляд, ніби вже пошкодували про всі свої життєві рішення.

Я їх розумів.

Мій офіс містився на другому поверсі будівлі, яка пережила щонайменше три економічні кризи, дві зміни власників і одну невдалу спробу ремонту. Стеля трималася на чесному слові, стіни — на спогадах про фарбу, меблі — на впертості.

Ідеальне місце для людини моєї професії.

Я зробив ковток кави й одразу пошкодував про це. Напій був настільки огидним, що в деяких країнах його цілком могли б визнати знаряддям тортур.

Я подивився на чашку.

— Якщо ти намагаєшся мене вбити, — пробурмотів я, — роби це швидше.

Кава не відповіла. Вона ніколи не відповідала. Але я був упевнений, що вона дуже старається.

Годинник на стіні ліниво відраховував секунди. Кожна звучала як маленьке нагадування про те, що цього вечора клієнти обрали розумніші способи витратити свої гроші.

Годинник цокав. Життя, загалом, котилося під укіс — але повільно, з гідністю. І тут у двері постукали. Невпевнено. Ніби людина по той бік не до кінця була певна, що їй варто заходити. Зазвичай це добра ознака. Такі люди платять вчасно і не стріляють у тебе одразу.

— Відчинено, — кинув я, не відриваючись від вікна, за яким дощ старанно намагався втопити тротуар.

Двері рипнули так, ніби їм самим ця ідея була не до вподоби.

До кабінету увійшов чоловік років тридцяти п'яти. Чистий плащ, акуратна зачіска, очі людини, яка не спала кілька останніх ночей, але точно не через алкоголь.

Уже підозріло.

— Містер Варді?

— Іноді, — відповів я. — У погані дні я волію думати, що це хтось інший.

Він ледь помітно усміхнувся. Не вийшло.

— Мене звати Алекс. Мені вас рекомендували.

— Сподіваюся, не ті самі люди, які рекомендували мені цей офіс, — я кивнув на стелю, звідки ліниво звисав шматок штукатурки. — Він тримається краще, ніж моя репутація. Але ненабагато.

Він не засміявся. Погано. Отже, справа або дуже серйозна, або зовсім безнадійна.

— Я хочу найняти вас, щоб ви розслідували зникнення мого прадіда.

Я повільно повернувся до нього. Повільно. Даючи словам останній шанс передумати.

— Зникнення — моя спеціалізація, — сказав я. — Особливо якщо йдеться про загублені шкарпетки або здоровий глузд.

— Це сталося понад сто п'ятдесят років тому, — додав він.

Я кліпнув.

— Тоді доведеться підняти тариф. Робота з привидами завжди коштує дорожче.

Він ступив уперед і поклав на стіл теку. Товсту. Надто товсту для родинної історії, яка мала б давно померти своєю природною смертю.

— Його звали Ніколас Уомер. На початку XIX століття його визнали божевільним і помістили до психіатричної лікарні. А потім він зник.

— Люди зникають із психіатричних лікарень з двох причин, — я знизав плечима. — Або вони одужують, або хтось дуже не хоче, щоб вони про щось розповідали.

— Він не був божевільним, — тихо сказав Алекс.

— Ви впевненні?

Алекс не одразу відповів.

Він провів пальцями по краю теки, ніби перевіряв, чи справді вона лежить перед ним, а не існує тільки в його пам'яті.

— Знаєте, що найдивніше в цій історії, містере Варді?

— Що людина зникла сто п'ятдесят років тому, а ви досі намагаєтеся її знайти?

— Ні.

Він подивився на мене.

— Те, що в нашій родині ніхто не намагався її знайти.

Я нічого не відповів.

Алекс відкрив теку.

Всередині лежали копії листів, старі фотографії, виписки з архівів і кілька пожовклих сторінок, які явно пережили більше століть, ніж хотілося б звичайному паперу.

— У дитинстві я кілька разів питав про Ніколаса, — сказав він. — Мені відповідали, що він був божевільним.

— Зручно.

— Дуже.

Алекс перегорнув сторінку.

— Потім я став старшим і почав ставити ті самі запитання іншим людям. Відповіді були майже однаковими. «Не варто ворушити минуле». «Це сімейна ганьба». «Він втратив розум». «Усі давно померли».

— І вас це не переконало?

— Якби переконало, я б зараз не сидів у вашому кабінеті.

Він усміхнувся, але усмішка вийшла короткою.

— Розумієте, Максе, у нашій родині було одне дивне правило.

— Яке?

— Про Ніколаса не говорили після заходу сонця.

Я підняв брову.

— Сімейна традиція?

— Скоріше забобон.

— І ви, звичайно, не вірили в нього.

Алекс на секунду замовк.

— Я не вірив.

— А тепер?

Він подивився на теку.

— Тепер я не впевнений, що різниця між забобоном і попередженням така вже велика.

Я вперше побачив у його очах не цікавість, а страх. Але страх людини, яка дуже довго переконувала себе, що їй нічого боятися.

Ось тут усе й почалося. Я зітхнув і сів за стіл.

— Гаразд. Дайте вгадаю. Він побачив те, чого не повинен був бачити?

Алекс підвів очі.

— Так.

— Авжеж, — пробурмотів я. — Вони завжди щось бачать. Іноді рожевих слонів. Іноді — податкову службу. І те, й інше однаково страшне.

Він відкрив теку й дістав кілька аркушів. Старі копії. Почерк нервовий, нерівний.

— Він стверджував, що став свідком катастрофи. Міста й селища... були повністю засипані багнюкою. За одну ніч.

Я відкинувся на спинку крісла. Воно жалібно скрипнуло, ніби теж хотіло звільнитися з цієї роботи.

— Грязьовий потоп? — уточнив я.

— Так. По всьому світу.

Я уважно подивився на нього. Не на слова — в очі. Люди брешуть ротом. Правда завжди проступає крізь зіниці. І знаєте що? Він не брехав.

— І влада вирішила, що простіше оголосити його божевільним, ніж пояснювати, куди поділися цілі міста? — запитав я.

— Не тільки його, — відповів Алекс. — У ті роки різко зросла кількість «психічних захворювань». Людей, які говорили те саме, масово відправляли до психіатричних лікарень.

Я відчув, як усередині щось ледь ворухнулося. Це відчуття було мені знайоме. Воно завжди з'являлося тоді, коли справа переставала бути просто способом заплатити за оренду.

— Продовжуйте, — сказав я вже без жартів.

— У ті самі роки по всьому світу почали будувати величезну кількість психіатричних лікарень. І сиротинців. Дуже багато сиротинців... для дітей без документів, без минулого, без будь-якої історії.

Він замовк. У кабінеті запала тиша. Навіть дощ за вікном ніби вирішив дослухатися.

— І ви вважаєте, — повільно промовив я, — що ваш прадід був не божевільним... а свідком чогось такого, що потім приховали?

— Я в цьому переконаний.

Я вистукав пальцями по столу знайомий ритм. Стара звичка думати тоді, коли думати зовсім не хочеться.

— Добре, — нарешті сказав я. — Припустімо, я повірю у ваш грязьовий апокаліпсис. Припустімо, світ і справді одного разу закопали по коліна... або й по саму шию.

Я нахилився вперед.

— Тоді поясніть мені одну річ. Чому про це ніхто не знає?

Алекс подивився мені просто у вічі. Спокійно. Надто спокійно.

— Бо всіх, хто намагався про це розповісти, оголошували божевільними.

Я всміхнувся.

— Чудова система, — сказав я. — Треба буде взяти на озброєння.

Я відкрив теку. Від паперів пахло пилом і ще чимось... мабуть, самим часом.

— І скільки ви готові заплатити за те, щоб і я почав розмовляти з привидами минулого?

Він назвав суму. Я мовчки закрив теку.

— Гаразд, — сказав я. — Я завжди хотів побачити, який вигляд має світ, якщо зняти з нього верхній шар багнюки.

Я підвівся, накинув плащ і подивився на нього.

— Але є одне правило, Алекс.

— Яке?

Я ледь усміхнувся.

— Якщо наприкінці з'ясується, що ваш прадід і справді був божевільним...

Я витягнув сигарету, але так і не прикурив.

— ...я візьму з вас подвійну оплату. За моральну шкоду.

Він кивнув.

А дощ за вікном тільки посилився. Наче хтось там, угорі, знову вирішив перевірити, скільки ще багнюки здатне витримати це місто.

Алекс кивнув ще раз — коротко, стримано, як людина, яка щойно скинула з плечей важкий тягар і тієї ж миті взяла на себе ще важчий. Затримуватися він не став. Розвернувся й вийшов, залишивши після себе запах дорогого одеколону й дивне відчуття, ніби в моєму кабінеті щойно прочинили двері в дуже непривітне минуле.

Я зачекав, доки його кроки стихли на сходах, і знову подивився на теку. Вона лежала на моєму столі, мов нерозірвана міна.