Алюмінієве непорозуміння

Грошей не було зовсім. З рота воняло як від помийного кота. Завтра необхідно поповнити телефон, купити корм для кур та собак, доки калітка що постійно відкривається від невеличкого собачого поштовху остаточно не зламалася і голодні собаки, що весь час залазять до курятника, не отримали для себе безкоштовний доступ до курчат. Зробити врешті решт щось із парканом через котрий ці собаки перелазять та весь час нападають на сусідів. В третє мене можуть просто оштрафувати, або дати по морді, або і те і інше врешті решт. Так, якщо втретє мої собаки покусають чиєсь дитя то мені непереливки буде.

Всі ці роздуми під час чищення зубів зубною пастою із гуманітарки прийшли до мене і я врешті решт наважився. - “ Все, йду до лісу збирати той клятий алюміній, роботи немає все одно, я або заробляю декілька тисяч гривень, або мені нахрін відриває ноги і я помираю. “ Чайник закипів, вже навіть частково випарувався і всюди було душно від водяної пари. Вікно завібрувало, це десь далеко приліт, час йти по справах. В решті решт.

Місто було вже пару місяців як де окуповане, пропаганда щось там жартувала щодо якогось “деокупованого приміщення”, що вони там знають у своїй столиці… Навколо була майже спекотна погода, не заважаючи на те що зазвичай в таку пору вже холодає, сонечко було яскраве та ніжне. Через кількасот метрів почувся запах дохлятини, це нагадало те як мають пахнути москалі, проте виявилось що це передавлений машиною їжак, на жаль не москаль. Але після москалів залишилась величезна кількість балістичного алюмінію, який можна було збирати знаходячи відпрацьовані головки з касетних боєприпасів. А що? Боєприпас вже відпрацьований, частинку на самому кінці викручуєш і все, інші дванадцять кілограмів можна здавати по п'ятнадцять гривень за кілограм. В окупацію ці 180 гривень це ціла бутилка пива, двох літрова, отож абсурд був. Зараз гроші хоча б чогось стали вартими. - “ Хех, ото був маразм москалячих пропагандистів коли вони казали що десь в Україні гречка по сто гривень. Добре що зараз тут вже знову Україна.” Ці роздуми підманювали знову повірити в людей, але тут я почув звук машини, вона ні з того ні з сього почала сигналити - “ Вібрації, прильот, москалі посилають каби після відступів, звісно ніяк не можуть заспокоїтися. Чотириста метрів за кожну секунду різниці між спрацюванням сигналізації машини та звуковим підтвердженням вибуху. Раз, два, три, чотири…” Я був спокійний, прильотів вже бувало багато, він далеко якщо вже десять секунд нічого не чути в повітрі. Спокійний як той вовк у лісі в котрий я йшов. - “ Треба мабуть книгу написати про війну, я вже майже як військовий сам по собі. В принципі досвід виживання на нулі в мене є. Адже якийсь час моє місто в принципі було нулем“ - “ Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять дев’ятнадцять … Рахував мій другий голос підсвідомості, паралельно із моїм буддистським спокоєм. “Двадцять!”

Як грім серед ясного неба роздався прильот каба. Я пережахався, я чекав на це, але все одно не зміг стримати страх, після стількох пережитих прильотів, більшість з яких були набагато ближче. Я все одно запанікував. Ні. Я запанікував сильніше ніж у тих ситуаціях де це могло викликати загрозу, вісім кілометрів звідси, а я все одно перелякався. Пахло близькою річкою. Раніше я тут випасав гусенят та каченят, далека дорога була для маленьких каченят, звісно спочатку треба було їх у руках носити і вже потім вони починали самостійно весь цей шлях проходити на ногах.

Так, заспокоїти дурну панічну атаку та йти нарешті у ліс по алюміній. Там я панікувати не буду. Якщо мені тільки ноги не відірве розтяжкою, але то буде вже постфактум. Тож я не стану панікувати. Тільки ображусь та засмучуюсь. Так. Найгірше це очікування чогось страшного по відношенню відчуття страху. А коли ноги відірве страшно вже не буде. Я буду у відчаї, відчай це не страх, це набагато гірше ніж якась панічна атака. Безпорадність та приреченість, ось що таке відчай. - “ Хех! Приміщення деокуповане столичні блазні! Все ПА пройшла. Час збирати гроші у лісі. Я вже майже там. “

Через кільканадцять хвилин я дійшов до лісу. Відчуваючи запах легких грошей за які я накуплю собі ковбаси. Звісно сподіватися на те що десь тут будуть лежати відразу цілі та неушкоджені алюмінієві конструкції з касетних зарядів було занадто наївно. Біля мусорного контейнера, що був чомусь наповнений різними гілляками стояла не надто стара бабуся, може років шістдесят, або навіть молодша. Вона порпалась у контейнері, стандартне заняття для багатьох в наші постокупаційні часи, дехто це досі робить не через необхідність, а через звичку запасатися виживаючи серед ворогів. В мене промайнула думка пожаліти її короткою розмовою. В неї була таця, невеличка, набагато менша за ту тачку що я ніс у руках. На моїй можна кілограмів сімдесят везти. Багато дров вона допомагла мені доторабанити до дому під час окупації.

Біля бабусі що була вдягнена дуже скромно у стилі церковної прихожанки бігав невеликий песик. Вона незважаючи на мене далі порпалась у смітнику.

— Здрастуйте. Слава Україні!

Я ідентифікував себе відразу, столичні блазні звісно блазні, але після окупації такі речі як всерйоз налаштовані ждуни стають справжньою проблемою. А не об'єктом для свого псевдо-патріотичного самоствердження. Коли ці бубончики починають бубнити про мову вони навіть не уявляють ситуації коли знання мов дійсно необхідно для виживання. Із смітника смерділо чимось схожим на моторну олію. Комашня лазила по плямі не контейнері схожій на пляму від цієї самої машинної олії. Бабуся була одягнена у стилі РПЦ. Так що я включив режим Шерлока-Холмса на підхваті.

— Гарне у вас цуценятко. Як його звати?

— Не слухай Паша. Маленький мій. Не слухай козенятко.

— Паша. Ясно, собачку звати Паша. Добре, пробачте, піду дихати свіжим повітрям. Гарного дня. Стоп, хоча ні!

Обернувся я і назад до бабусі як актор із фільмів-комедій.

— Хочете веселу історію? Знаєте чому в цьому контейнері так багато гілляк? Тому що командир тих солдат що розміновували ліс трошки того, як би це висловити, любить навантажувати зайвою роботою своїх підопічних. Ну, типу, немає прямої необхідності прибирати прям всі гілочки не просто десь у купу поодаль від більшості дров що заважають, а прям складати їх у сміттєвий контейнер, це просто абсурдний наказ.

Розвів я руками та підняв плечі щоб показати що я кепкую. Бабка майже не відреагувала. Тільки почала скажено водити очима у всі сторони та дивитися на собачку.

— Паша. Пашенька. Мій маленький. Їж. Їж. Все добре. Все добре.

— Ясно. Пробачте. Я не хотів нав'язуватися. Піду собі гуляти. Пробачте.

“ От же РПЦшніки. Все ще на стороні москалів. Нічого. Вона скоро відчепиться. Її травма скоро пройде. Розмова на рівні загравання із бабками не вийшла. Щож. Час збирати алюміній. Військовий алюміній п’ятнадцять гривень. Нормальний двадцять шість.”

Я дістав свого складного ножа та розкрив його. Було весело уявляти як я як у дитинстві ріжу когось ножем як під час гри у контрстрайк. Навколо пахло хвойним безладом. Інколи тиша порушувалась чимось що мозок розпізнавав як шурхіт дерев. Альтер-его плавно вело тіло не автопілоті. “ Терорист він. Як то кажуть. Зараз пошматую пару москалів своїм ножичком. Дагер, бкб, грімеркейп і аганім. Фу, блять! Цеж москаляча пісня.”

Нарешті після години пошуків я знайшов аж три різної цілісності конструкції з касетних зарядів. Одна з них була розірвана, мабуть лише кілограмів шість залишилось. Інша навпаки майже ціла, гарна здобич. А третій касетний пустий заряд був побитий на кінцівці. Клятий наперсток із заліза. Якщо я його не відламаю у мене не приймуть цю конструкцію. І можна буде її викидати. Я завантажився. Пощастило що всі три конституції були недалеко одна від одної. І настав час відправлятися додому. Через двісті метрів я примітив ту саму собачку яку звали Паша. Вона бігла десь. Через ще двісті метрів я почув ту саму бабусю.

— Паша. Пашулечка. Синок.

Бабка була доволі жвавою. Вона не бігла, але йшла доволі швидко.

— Паша. Де ти?! Паша. Синок.

— Я не Паша бабуль. Я вашої собачки не бачив. Слава Україні. Здрастуйте. Так. Все добре. Скоро знайдете.

На горизонті почувся глухий удар. Приліт. Серце відразу нагнало адреналін. Через кільканадцять секунд стало все повністю зрозуміло що тривожитись немає чого. Це не приліт. Це лише невеличка розтяжка. Мабуть лякливий собачка підірвався. Нічого. Стара РПЦшна шкапа заспокоїться і заведе собі нового. А кляті столичні пихаті телепні будуть щось ще розказувати про те на якій мові мені розмовляти. Лише козла відпущення для своїх жалюгідних виправдань шукаєте. “ Бадріт пасміхатца. Матівационниє фрази. Знаєш лі ти сколько раз я ел діпресівниє фази? Зачем ти ето делаєш… Нет… Нахуй ти ето делаєш? Щоб вниманіє жрать? Я делаю ето чтоб не стидно било завтра умірать. Стоп. Забув вже росіянську. Як слово сором на російській? Це ж не стид. А, згадав. Позор! Я делаю ето чтоб не позорно било завтра умірать.” Я засміявся вслух поки йшов додому. Сьогодні можна буде купити трохи їжі поза заробітком із допомоги. Може і пива купити. Адже воно вже не по 180 гривень. Треба тільки відірвати цей тупий балансний груз із однієї із конструкцій. І чотириста п'ятдесят гривень мої.

— Що це ти везеш таке? Запитав сусід.

— А. День добрий. Та ось везу трішки здобичі після москалів. Треба хоч якось підзаробити.

— А, ясно. Успіхів тобі. Паша.

— Дякую… Стоп, що?

Сусід якось дивно подивився на мене. І я зрозумів що він розмовляє по телефону, а не зі мною.

— Так. Звідки сусідові знати моє ім'я. Та ще й надто часто зі мною розмовляти.

Цей черговий монолог під ніс став попередником того як я почав відривати болванку від болванки, щоб відділити алюміній від заліза, та врешті решт заробити свої скількись гривень на сьогодні. Треба було ще встигнути до закриття прийомної бази.

Я прийшов до прийомки за півгодини до закриття. Невдячна хрінь коли намагаєшся відірвати і без того скривлену деталь від алюмінієвої болванки. Прийомщики вже трохи задовбались приймати ці запчастини із як я сьогодні здогадався не просто алюмінію, а мабуть дюралюмінію. Тому він дешевший. Мабуть. Де я перевірю свою гіпотезу? Телефона в мене немає. Ціна на військовий алюміній вже впала до дванадцяти гривень за кілограм, звичайний вже по двадцять вісім. І з двадцяти дев’яти кілограмів мені перепало на сотню менше ніж я сподівався. І тут я знову побачив її. Ця бабка стояла недалеко від прийомки та утнулась у мене.

— Паша. Господи. Паша. Синку. Поверни мені мого сина. Паша. Господи. Адже ми з тобою сьогодні бачилися. Паша.

— Мене звати не Паша. Пробачте добра громадянко. Я піду. Я вашу собачку не вбивав. І вашого сина Павла я не знаю.

Ледь вдалося відбрехатися. Я пішов в магазин та купив собі звісно що пивка, чотири літра за сто двадцять гривень і чіпси за полтос, оце життя. Решта сто вісімдесят пішла на замовлені матір'ю курячі стегна та корм для собак і хліб, ще трохи приправ для оладків узяв собі.

Минув рік. Пиво подорожчало. Розмінування майже закінчилося. Я пішов вшанувати пам'ять моїх дідуся та бабусі. Я не дуже їх любив. Але принаймні ні в чому винними в принципі не вважав. Вони померли задовго до двадцять другого року. Але після чотирнадцятого. Для того щоб усвідомити що сучасних росіян не надто варто підтримувати їм знадобився деякий час. Незадовго до смерті. Принаймні так я про них думав. - “ Занадто самовпевнено думати про досвід вже мертвих. Просто згадай їх та й годі. Твоє життя вже давно не їх справа. Час віддати шану.” Я підняв чашку пива біля огорожі їх могил. Поруч виднілась яма від прильоту каба у двадцять другому році. Наша огорожа не постраждала, в принципі. А от у сусідів знесло все під корінь. Могил не залишилося в принципі. Нащо москалям пускати авіаційні бомби по кладовищу? Да хто їх розбере.

Я пішов по кладовищу іншим шляхом ніж дістався перед цим. Я рідко ходжу на кладовище тож просто не пам'ятав нормально дороги. Натрапив на могилу де була похована та жінка що я її бачив перед тим як почати багатіти на алюмінії. Цілих тисяч п’ять заробив за цей рік неквапних пошуків. Їй як виявилося було зовсім не стільки років як я думав. На момент смерті їй було лише сорок чотири роки. Її син могила котрого тут поряд на момент смерті у березні двадцять другого був п’яти річним. Дуже пізня дитина. Була. Москалі катували масово навіть грудних немовлят. Вона можливо померла через ту паскудну розмову зі мною. Годі. Не треба накручувати себе. Зате я зараз живий. Так живий і пиво по шістдесят гривень. І я все ще там де і був. Все ще там же де і був. Хоча вже більше року після деокупації пройшло, а я досі нічого не зробив. - “ Не накручуй себе. Так навколо війна. Прильоти досі повсюди. Вона не через тебе руки на себе наклала. Зате пиво по шістдесят гривень. Живи поки можеш. Що ти ще можеш зробити? Хоча б. Не ображайся на людей. “