Свіча.

Старий Лхамо сидів на низькому дерев’яному помості, схрестивши ноги. Перед ним, на мідному тарелі, тріпотів вогник грубої свічки з бджолиного воску, а в руках, що нагадували потріскану кору прадавнього дерева, ковзали гладкі намистини чоток. Його губи рухалися самі по собі, випускаючи у вологе повітря високогірного монастиря низький, вібруючий речитатив. Вісімдесят років Лхамо робив одне й те саме. Щовечора, коли останні промені сонця ховалися за крижаними шпилями Гімалаїв, він запалював свічку й починав читати сутри. Рівно на світанку, коли перше світло тор калося віконного отвору, свічка мала догоріти до самого залишку, а остання молитва — злетіти з його вуст. Він ніколи не розумів, навіщо це. Старші вчителі, які вже давно пішли у попіл і вітер, казали лише: «Тримай ритм...