Новий день листоноші

Не знаю навіть, чи розказувати тобі цю історію. Вже стільком розказував, а ніхто не вірить. Сміються з мене, брехлом називають, баламутом. Один тип минулого разу от на цьому самому місці сидів, як ти тепер, так от — той тип сказав, що я не сповна розуму або допився до ручки, раз таке йому наплів. А я ж від щирого серця, все виклав як є!

Ти не думай, я не п’ю вже давно. Отаке, може тільки пива трохи. Та хіба ж то випивка? І траву не курю. Боюся біду накликати. Бо ж як воно буває: трохи недопильнуєш і опа! Влип по самі яйця.

То про що це я? Ага. Так от, слухай. Це давно було, ще за війни. Я тоді з випивкою і наркотою зав’язав. Саме як он зараз. Тільки за жінками ще озирався, бо ж серцю не накажеш, правда? Тю, а чого це ти такий смурний? Веселіше, хлопче, слухай що ото тоді зі мною трапилось.

Власне, влаштувався я працювати листоношею на Укрпошту. Так обставини склалися, робота цікава і на свіжому повітрі, з людьми спілкуєшся. Поважна, словом, робота. Я до того вантажником працював на Будіндустрії. Ото було важко, та й для здоров’я шкідливо — спробуй стільки бухати, як у колективі вантажників, а зранку цемент носити, хрін витримаєш. А тут, на пошті, що головне? Не знаєш? А я тобі скажу, на пошті головне ноги. Здорові, міцні ноги. Особливо в колінах. На поверхи підніматися і від собак, знову ж таки, тікати.

Собаки мене особливо напрягали. Бувають, звісно, чемні й розумні. З такою собакою і поговорити цікаво, потоваришувати. Але мені здебільшого якісь люті траплялися. І великі, і малі. Гавкали, поривалися на мене, як скажені. Ух, аж дрижаки брали, особливо коли зненацька отака звірюка кидається. Словом — не люблять дворові собаки листонош. І я їх остерігався, відгаркувався.

Так от. Працюю я на Пошті третій місяць, вже й повагу маю у людей. Бо на совість працюю, забезпечую поштовий зв’язок, так би мовити, а це важливо. Та й соціальну функцію виконую, поняв? Ні? Соціальна — ото коли ти прийшов до пенсіонерки, приніс їй пенсію і не дивишся, що би то свиснути від бабулі. Я ж з цим давно зав’язав, ще на цементі. А дивишся, як бабулю морально підтримати, пожаліти там чи похвалити. Конструктив, а не деструктив, поняв? І зажив я тоді у гармонії зі світом, жодного тобі конфлікту із суспільством, жодного морального похмілля, як по маслу все.

Платили, правда, негусто але хіба це головне? Хіба капітал зробив з мавпи людину? Ні. Та й бабулі мої і дідулі відстьогували від пенсії потрохи. На чай, поняв, у вдячність за соціальну підтримку, так би мовити. Та й випити і закусити можна було посеред дня. Голодним не будеш, але ж я тоді не пив, пам’ятаєш?

Отак бувало й іншим адресатам допомагав. Несеш листа на п’ятий поверх і чуєш — на третьому сварка. Жінка на чоловіка кричить, а той не здається, відповідає. Та ж промовч вже, не відповідай, бо гірше буде. Ні — огризається, підбурює, ризикує дурень. Он і дитина вже плаче — вікно відчинене, весь двір їх чує. Ну тут, думаю собі, головне розрядити обстановку. І гупаю їм у двері. Відчиняє жіночка середніх років і середнього зросту. Вся така розпашіла від сварки, зачіска скуйовджена, очі ще горять, заправляє розхристаний халат.

— Чого вам? — каже.

Чесне слово, якби вона кров із зубів облизувала — я б не здивувався. Чисто вампірша у ту мить.

— Укрпошта, — кажу, — приніс вам рахунки за комуналку, ви ото у нас оплачуєте чи у банку?

— У вас, — каже, — якраз збиралася завтра до роботи зайти.

— А, ну тоді треба уточнити ваші паспортні дані, — імпровізую я і зазираю жінці через плече, — податкова вимагає.

Позаду неї боязко переминається інтелігентного виду дядько.

— То пройдіть на кухню, я тільки стіл повитираю, щоб ви папери не вимазали, бо ж то документи, — каже вона і грюкає дверима, коли я проходжу. Потилицею відчуваю, яка та баба наелектризована, але напруга потроху вже спадає.

Я відомості пенсійні іншим боком перевернув, зімітував солідну ділову гримасу. Вони з ноги на ногу переминаються. Вона сміливіша і з докором до нього: чого стоїш, іди паспорти принеси, не бачиш — людина при виконанні! Він махнувся в іншу кімнату, а вона вже й чаю пропонує, з печивом покупним. А мені ж що? Мені нормально і з покупним.

Дивлюся, а у них ще й собачка є, така безглузда — декоративна. Принюхується, тремтить — чує запах тих скажених псів на моїх штанях. І маленька дівчинка здалечку на лавці присіла, очі татові, волосся мамине. Кліпає на мене і слухає, що ото дядько так спокійно, вмиротворено говорить. Тато її прийшов з паспортами, присів на кутку стола, скоса дивиться на жінку — чи чаю йому налиє, чи ні. Налила.

Так, за розмовами про бюрократію, про ціни на моркву, про ОСББ їхнє, про дресування собачок і про ветеринарів, про важку долю листоноші, про дітей. Так, за чаєм і цими розмовами бачу: заспокоїлись вони, ніби як помирились, охололи трохи. Значить, усе буде добре, а мені ще на п’ятий іти.

Може ти замов нам ще пива, бо розповідь затягнулася, а я ще основне не розказав. Ага, і закурити дай, бо я свої в машині залишив.

Не знаю, чи пам’ятаєш, бо ж ти так о, десь наполовину від мене молодший, а того року була дуже мерзенна осінь. Дощі як у вересні зарядили, так і до січня не припинялися. Хмарно, ніби зранку одразу вже вечір починається. І вітер холодний, до кісток пробирає. Така блядська осінь, а не жовтогаряча, листопадова. Така мокрота і студінь, що листя прям на деревах і згнило. Листоноші всі на лікарняні тікають, слабаки коротше — покоління таке. А я що? Я маю пенсію доставити. Ще й на чужу дільницю, підмінним кароч.

Та я й не проти, бо то ж із доплатою. Іду, всяке гівно під ногами плямкає, район такий сумнівний, маргіналітет різний живе, от міськрада на них і забила. Але мені пофігу, я ж при виконанні. Головне місцевим братанам у очі не дивитися, не провокувати, вони ж на інстинктах, реагують не подумавши. Отак ношу пенсії, під’їзди смердять капець, переважно каналізацією. Фекаліями тобто. Такими не свіжими, а старими, збродженими. Такі й мухи не люблять, бо запах моцний — валить їх наповал.

Чорт, відкашляйся давай! Що ж ти так спрагло пиво п’єш, аж не туди пішло. Не від того захлинувся? Ну, як скажеш.

Так от. Іду я на третій поверх. Дев’ята квартира, шостий будинок — як зараз пам’ятаю. Змучився, замерз, мокрий, але настрій нормальний: люблю, як то кажуть, труднощі. Маю від них наснагу.

Ще пам’ятаю двері оббиті дермантином, таким коричневим і облізлим. От, а у мене у відомостях рахується пенсіонерка за цією адресою, Овсяннікова Тамара, три тисячі чотириста шість гривень п’ятдесят дві копійки пенсії. Забирайте і розпишіться, так би мовити. Тисну дзвоник та й прислухаюся, а там мертва тиша — не працює, значить. Луплю у двері, а що ти у той дермантин настукаєщ? Воно ж гасить усі звуки. Вже думав іти геть, але пам’ятаю, що тим пенсіонерам треба давати фору. Поки почують, поки додибають, поки згадають чого то вони до дверей підійшли, ну таке — соціальна адаптація до обставин. Тому чекаю і ще контрольний «бух» по дверях.

От, а там вже й зашаруділо щось, завовтузилось, щось скрипнуло-рипнуло. У мене ж слух гострий, так би мовити природна адаптація, я ж чую все і розумію, що тепер я на сцені. Бо з того боку хтось спостерігає у дверне вічко за мною. Ідентифікує, коротше.

Ну то я й представився тому вічку, у нас ще глазок кажуть, у вас кажуть так? Ну от! Так, мол, і так: ваш підмінний листоноша, приніс пенсію. Законно все, не бійтеся, он папка — показую тому вічку, а он я, власною персоною, показую на себе.

Знаєш, часто шкодував на тій роботі, що не маю інтелігентного вигляду, ну не вродився на лице — щоб довіряли мені та не боялися. І життя мене потріпало, ох. А з іншого боку, скільки раз би був битий, якби інтелігентський писок мав?

То про що це я? Ага. Відчиняється той дермантин, обережно так, не навстіж, а звідти тип виглядає, десь моїх років, саме з таким інтелігентним, переполоханим лицем, якого мені на пошті не вистачало. І питає мене чи я не з ТЦК і сам собі відповідає, що певно ні, не з ТЦК і як добре що він відкрив, бо гроші давно закінчились.

— Ну то де, — кажу, — моя пенсіонерка?

— Ходіть, ходіть, — веде він мене углиб тої квартири, — вона лежача.

А сам такий нещасний, згорблений, зачіска скуйовджена. У старій сорочці в клітинку, спортивних штанах, підкочених знизу, і гумових шльопанцях. Але якось неакуратно то все, брудно. Фу.

— Я, — каже у напівоберта, — з квартири не виходжу взагалі. Боюся, щоб в армію не забрали. А в мене ж геморой, ревматизм, виразка, гангрена. Куди мені в армію? Та й маму хто догляне?

— Яка ще гангрена? — питаю я.

— Ай, — відмахується він, — довго розказувати.

Протискуємось ми до кімнати. Смердить — капець, я мало сніданок не відригнув. Яйце смажене з цибулькою і салом зранку їв. Ти любиш яйця на сніданок? Що, пластівці? Ну і дурень, яйця — то ж універсальна їда. Тільки домашні треба брати, від щасливої курки. Добре-добре, не відволікаюся.

Так от. На чому я зупинився? Чорт, пам’ять уже не та. Ага. Смерділо там знатно, ніби людська берлога, а не квартира. І розгардіяш такий, що під ноги треба дивитись і не зрозуміло де присісти з тими відомостями. Знайшов якусь табуретку, згріб з неї старі газети, віддав тому телепню, сів.

Лежить, значить, тітонька така: не те щоб стара, але й не молода. Волосся масне висить до плечей, на два боки розчесане, проділ посередині. Щоката така, але бліда, і очі вибалушені такі, аж страшно, аби не випали ненароком. І, головне, не кліпає, ну от взагалі.

— То ви наш новий листоноша? Дуже приємно, а я Тамара, — простягає свою руку, на вигляд старішу за лице, і нігті якісь занадто довгі, і таке, ніби гниють.

— Та я підмінний, — кажу, — пенсію вам приніс, паспорт маєте?

А сам за руку не здоровкаюсь, ну бо ну його, ще зі старушками мацатись. Та й смердюча вона якась, напевно, під себе сходила пару раз і забула. Висохло.

Хоча, пригадую, з одною бабкою я втратив пильність, і їй вдалося мене поцілувати в тім’я. Це вона так вдячність проявляла, що пенсію вчасно приніс. Але то нормальна така бабка була — енергійна.

А Тамара ця до мене мляво так говорить, а губи, бачу, потріскались, зуби жовті, але виглядає ніби всі свої має. Дивно.

От. А пацан її позаду стоїть і все бідкається як їм важко, як важко. То я і пошкодував їх, та й думаю — відіграю соціальну роль якусь. Побуду людиною-камертоном для них, гармонізую трошки атмосферу у цій берлозі.

— То ти за мамою доглядаєш, чи як? — кажу йому. А він все позаду крутиться, то я так напівобертом дивлюся, а сам їй гроші відраховую, — а ви взагалі не встаєте, хворі? — то вже до неї говорю, а вона у ліжку припіднялася і либу давить.

— Та встаю потрохи, он до туалету Іванко мене водить попід руки і до вікна інколи. А на вулиці вже два роки не була. Якби не син, то пропала б вже.

— Тоді не заберуть його, якщо єдиний доглядальник. Оформи все і порядок, — то вже до нього балакаю.

— Так то лікарів треба, комісію, — разом виправдовуються вони.

— Та що ж тепер, лікарі знають про ваш стан. Здасте аналізи, туди-сюди, та й підпишуть вам усе.

— Нічого вони не знають і нічим мені не допоможуть, а тільки єдиного сина заберуть, — нахнюпилась баба Тамара.

— То ви не були у лікарів?

— Ніколи.

— А чому не ходите?

— Ноги відняло.

— Може, то помічне, може, то у вас у голові, — постукав я собі пальцем по скроні. Але бачу, що бовкнув зайве: не подобається їй, очима зблиснула.

— Ми у безвиході, — каже він.

— А жінка твоя де? — повертаюсь до нього.

— Вже з’їли.

— Не поняв!

— Вже з’їхала, кажу, — відповідає він голосніше.

— І не провідує? — питаю.

— Та рідко. Може раз-двічі на рік.

— А хто ж вам хавчик приносить?

— Знайомі є, сусіди деякі, — показує мені стіл, завалений найдешевшою купованою їжею. Як на мене, то сурогат якийсь, а не їжа. Їм певно норм.

Повертаюсь до Тамари, бо чую, що вовтузиться серед брудних подушок і наволочок. А вона нічну сорочку на цицьках поправляє і посміхається мені. «До чого ж якісні зуби», — думаю.

— Ви такий чуйний листоноша, давно таких не було, — каже вона, — може чаю з нами поп’єте? Ми тільки зранку свіжий пакетик замочили у заварнику.

Мені ком до горла підступив, якось проковтнув його.

— Ні, ні, — кажу, — іншим разом, коли субсидію принесу. Дякую.

І вже ніби встаю, треба йти, бо дощ періщить, темніє рано, а в мене ще дві адреси. Вона руку мені на передпліччя кладе, затримує.

— Та посидьте ще, побалакаємо. Он погода яка, нєнастная.

— Погода як погода, чого сидіти? З’ясували ж усе, — вже трошки сердито кажу я. Якось тригернуло мене оте її москальське «нєнастная», та й рука на передпліччі — крізь курточку відчуваю: холодна і тверда.

— Розкажіть ще трошки про себе, так буде смачніше, — просить вона.

— Не поняв!

— Кажу, веселіше буде, якщо розкажете про себе.

Ну, думаю, якась тут чортівня. Від самого початку квартира не подобалась. Гидка така, починаючи від дермантину на дверях. Але люди — милі та нещасні. Інтелігенція, знову ж таки, видно що начитані.

Ну нахер. Валю, коротше.

— Я вас проведу, — каже її пацан, — а сам став і двері з кімнати загороджує.

— Відступися, — кажу, — я дорогу знаю, не заблуджуся!

А він давай до мене притискатися у тому дверному косяку. Я дивлюся, а у нього волосся відростає, себто щетина. Дійсно чортівня якась.

— Та ж хіба я тобі тьолка? Відвали, кажу!

А він знай, повис на мені, обійняв руками і ногами, ніби путами.

— Бля, та ж відвали, ідіоте! — кричу я, вже трохи істерично і безпорадно.

Ну, думаю, тільки но виборсаюсь із цих обіймів, то відмудохаю його по повній. А тут глип боковим зором — мамка його від ліжка повзе. Ноги за собою волочить, нічною сорочкою підлогу витирає. І око одне майже випало, ледве тримається.

— Тримай його синку, я близько! — зблиснула зубами, а сама ледве рухається.

От тут я зовсім струхнув, це сил додало. Пірнаю вниз з-під його обіймів, відштовхую хлопця в коридор. І як замалюю Тамарі по пиці носаком. Так, знаєш, по футбольному — смачно.

Я ж малим на футбол ходив колись. Не розказував? Було діло, тільки тренер старий мудак домагався вихованців. Поки ми йому мошонку не підпалили. Та то таке, нема що згадувати.

То де я зупинився? Ага, замандячив їй ногою зі всієї дурі. Так що вона мало сальто назад не зробила. Габарити завадили. Очі тільки розлетілися по кімнаті, як м’ячики для пінг-понгу. І з писка юшка потекла, не кров навіть, а так — якась риганина.

А хлоп той з коридору темного, як завиє і на мене біжить. Я ледве відскочив і підсік його на ходу. То він сторчма головою у сервант влетів. Той і накрив його собою. Посипався посуд, статуетки якісь, книжки, пластинки та інша інтелігентська фігня.

Я на те все дивлюся, думаю: аби його не прибило, нахрін мені ще проблеми з поліцаями. Поки я так співчуваю, а стара сука підповзла навпомацки і цап мене за литку зубами. Вчепилася, як та собака, не відпускає. Я ногою потряс, але стало тільки гірше. Кров потекла, а вона не розчіпляючи зубів смокче, одними губами.

Роблю зусилля — хапаю табуретку і якось її відбиваю від себе. Активно луплю, поки у руках не залишається одна ніжка. Уф, аж впрів.

А тут пацан з-під серванта вибирається, до мене прямує. І поки він остаточно не очухався — я його за бари і у вікно викидаю. Прямо так — не відчиняючи, як у фільмах. Бачив старі бойовики? Так ото ж. Разом зі склом полетів. Хай провітриться, відколи вже на вулиці не був.

І стільки рішучості в мені знайшлося, стільки наснаги. Думаю: «Йоп вашу мать, я вам зараз наведу тут порядок, я вам зараз тут поспівчуваю». Схопив бабу Тамару за волосся, отак весь жмут на руку намотав і поволік її у туалет. Я ж планування квартири знаю: типова, радянська. Тягну її, а вона пручається, але де там! Сили не рівні.

— Іванко ваш вийшов погуляти, — кажу, — тепер я до туалету проведу, просретесь нарешті!

І замикаю її там, ще й холодильника з кухні присунув. Вона біснується, у двері калатає, підвиває, та мені вже похрін. От тільки, думаю, може світло їй залишити, а потім згадую, що очі по кімнаті розкидані — то навіщо їй світло.

Нога болить, капець. Тільки б до дільниці дошкандибати, а там аптечка є. За папкою своєю зеленою вернувся до кімнати, дивлюся — пенсія ще всюди валяється. Купюри по сто і по двісті гривень. Я якось на автоматі почав їх рахувати і тут — бац! Вирубаюся.

Чого так дивишся? Не віриш? Ти напевно думаєш, що якщо в газетах не писали ,то й не сталося нічого? Ладно, закажи нам ще випити. За знайомство, так би мовити.

Ну й ото, пролежав я без пам’яті хрін знає скільки. Я тобі от так скажу — пролежав стільки, що рана від зубів тої старої сучки почала загоюватися. Сама собою. Організм, викупаєш, міцний та загартований. Сам себе заліковує, головне не заважати. На сьогодні навіть сліду не лишилося, а то б я тобі показав. Кажеш не відволікатися? Та ти слухай, маємо час до опівночі ще.

Так от, розчунявся я аж на світанку. Чую, півень десь кукурікає і дощ стих. І от хрін поймеш наступний то день чи котрийсь там. І квартира, скажу тобі, якась не та. Головне сервант є, але цілий, і вікно ціле, не розтрощене. У загальному бардак, звісно, але ліжко застелене. І от нема отого приторного, задушливого запаху Тамари. І я такий, встаю бодрячком, ніби нарешті виспався після кількох століть безсоння. Іду, значить, у коридор. Там усе як положено: холодильник до туалету привалений. Стукаю.

— Пані Тамаро, — кажу, — як ви там? Жива? Ви ж не сердьтеся на мене. То була вимушена міра. Я вас до ліжка відведу, якщо треба.

У відповідь мертва тиша. Ну, думаю, або вмерла, або спить. Відсуну холодильник і тихенько собі піду, без мене розберуться. Я ж ще дві адреси не відвідав та й відомості вчора не здав — начальство збіситься.

Але людська природна допитливість завжди бере верх, і я себе за це ніколи не картаю. Отже, відчиняю тихенько туалет, щоб не розбудити її, а там нікого. Тобто нікого живого. От тільки нічна сорочка її на землі змійкою скручена і зуби на бачку зливному акуратно покладені. Так і знав, що не її рідні, а вставні. До чого ж добре зуби навчилися робити, прогрес!

Отже, нема баби, випарувалася. А мені то що, нема то й нема. Нема баби — нема проблеми, головне, що ще встигла пенсію за листопад отримати, Іванові пригодиться. Я ще, про всяк випадок, в унітаз зазирнув і воду злив.

Та й що тут? Та й усе. Вся історія. Закінчення, звісно, не епічне там, не геройське тобто. Але я тобі от ще що скажу. От вертаюся я того ранку на дільницю, обмірковую, що їм збрехати. Думаю: скажу, що забухав з випадковими знайомими, такому швидко повірять. Вони мене коли брали на роботу, то також питали, чи не бухарик. Видко мали підозри вже, а я ж на той час зав’язав.

Здається, казав тобі вже. Куримо ще по одній? Давай.

Та не міг я чесно сказати, що на нечисть якусь натрапив, чи то вовкулаків, чи відьмаків — говорили б на роботі, що я дурень чи брехун. А ти пойми, листоношеві не личить дурнем виглядати, а брехуном тим більше.

Іду, вранішнє сонце так мене по голові гарно пестить, ніби коханка. І на душі якось легко, приємно так. Вже й сам собі думаю, чи не приснилося то мені, або примарилося. Але ж он відомість, дата, підпис. Така-то й така-то — отримала пенсію. Та й нога свербить у місці покусаному. Іду так мікрорайоном, а там наплутано тими дворами й багатоповерхівками — капець. І в кожному ж під’їзді коти живуть та й собак повно. І тут я кумекаю, що ні одна сука не гавкає на мене, як раніше. Тільки хвости під себе ховають, присідають, скавулять тихенько і прихистку шукають. Де би ото сховатися від усього світу. А котяча порода навпаки — повигиналися, шерсть сторчма, і шиплять на мене, як навіжені.

Та й пофіг. Я собі йду, в голові пояснення начальству складаю. Новий день листоноші.

Хочеш вже валити? Та зачекай — зараз вечеряти будемо. Що на вечерю? Молоде оленятко, ги-ги. Он — Іван зготує. А ти думав, що він тільки бармен? Та не дивися на інтелігентний вигляд, він ще й добрячий кухар, коли є з чого. Тільки в туалет сходи і вертайся, бо без тебе не почнемо, ага.