Тавро

Не знаю в кого як, але у мене точно,

Природнє щеплення від мороку прийшло.

Воно війною вкрито остаточно,

Щоденні в серці шрами, мов тавро...

І кожен ранок пахне не світанком,

А попелом доріг й давніх втрат.

Душа навчилась жити під серпанком,

Тривог, що не питають, хто тут прав.

Війна вплелась у зморшки, у мовчання,

У погляд тих, хто вистояв в біді.

І біль давно вже є не покарання,

А вірний знак - можливість далі йти!

Мене вже не лякає темінь ночі,

бо гірший морок бачився удень,

Коли земля від вибухів клекоче,

а смерть збирає душі із пісень.

Мій біль не вщухне, він живе в мені,

У пам'яті про тих кого нема.

Він став вже другою частиною душі,

В якій назавжди оселилася зима.

І кожен, хто крізь темряву проходить,

Отримає щось схоже на тавро.

Та світло завжди в силу переходить,

В того, хто не впустив у себе зло!