Про Фею без імені

Про Фею без імені

Відкривайте казці двері…

Серед лісу,у печері,

Що була чудовим домом,

Жила фея незнайома.

Дуже часто сумувала,

Вона подружок не мала.

Бо скажіть кому і нащо

Йти в такі дрімучі хащі.

Так самотньо проживала,

Навіть імені не мала,

Бо не мала мами й тата,

То хто б зміг її назвати.

Та якось одного разу,

Після дощику відразу,

По гриби дівчатка йшли,

В ліс дрімучий забрели.

Поки так грибів шукали,

В темнім лісі заблукали.

Одна одну загубили,

Стали кликати щосили.

Чути лиш: «Ти де Маринко?!»

«Гей,ау,ау,Даринко!»

Та кричить: «А де ти,Галю?!»

З-за дубка: «Я чую,Валю!»

Так гукали і бродили,

Фею нашу розбудили.

А вона тихенько слуха,

Що це чують її вуха?

«Щоб ці звуки не згубити,

Хочу їх я повторити».

Тільки знов хтось заговорить,

Фея тут же все повторить.

А дівчаткам стало лячно,

Плачуть гірко необачні.

Фея їм допомогла,

Їх збирала, як могла.

Всіх зібрала тут,під кленом,

Під струнким таким й зеленим.

І на стежку провела,

Ту,що вела до села.

А сама в Сови спитала,

Що то діти так гукали.

«А ти що,хіба не знала?

На імення називали ».

«А у мене є ім’я?»

«Ось цього не знаю я», –

Стиха мовила Сова.

«В нашім лісі ти нова.

Ніби ні. Давай шукати

Тих,хто б міг тебе назвати».

«Вам кудись не треба йти», –

Дуб промовив з висоти.

«Все повторює вона,

Буде зватися Луна».

«Ось ім’я я відшукала» ,–

Фея радо закричала

Й посміхнулася лукаво:

«Бо на це я маю право».