4
Фіона знову була на фермі – цього разу не в хліві, а зайняла стратегічно зручне місце біля огорожі, за старими демонтованими воротами, кинутими на купу каміння – вже покриту мохом і лишайником, релікт ще з часів будівництва цієї садиби.
Злодій не забарився. Аякже, все містечко пліткує про те, що d губернатора гостює шаєрон, у цього шаєрона надзвичайний потяг до жіночої статі, а тому єдина дівчина з поліції раптом стала «зіркою» відділення і до свиней більше не повернеться.
«Ну, голубчику, ти попався!» – збадьорилася Фіона, готуючи кайданки.
За лісосмугою засигналив автомобіль. Нахабно так, голосно! Вибагливо і невдоволено, щоб його!
Злодій підскочив, розвернув дерев'яний візок і дременув геть.
Фіона тихо вилаялася. Звісно, вона знала, хто внадився до вдови Мартон – минулої ночі добре роздивилася його криву фізіономію зі зламаним носом і роздертою бровою. Але якщо не взяти гада на місці злочину, він викрутиться.
Репутація у сержантки Май не дуже надійна. Відколи її, дівчину з глибинки, перевели в більш-менш пристойне містечко за рекомендацією «важливої шишки з верхів», кожен товариш по службі впевнений: Фіона вислужується, щоб заглушити плітки про своє призначення. До неї і вимоги серйозніші, а то раптом їй заманеться покращити статистику за рахунок неблагонадійних, але поки що невинуватих суб'єктів?
Світло фар освітило сутулу фігуру злодія, блиснуло на металевій вісі візка. Ну що за невдача! Сьогодні той негідник не викрутився б, а тепер крокує собі потихеньку узбіччям, весь такий спокійний, наче ні до чого не причетний. Немов щоночі походжає за три вулиці від свого будинку!
А, може, й щоночі… Про дрібні пропажі на кшталт одягу з вішалки чи начиння з двору люди нечасто повідомляють. Не розшукуватиме ж поліція кожен знятий із тину горщик чи кожне викопане відро картоплі…
Автомобіль із вереском пригальмував біля огорожі.
– Гей, ти! – З віконця висунувся Вейлон. – Застрибуй! Швидко!
– Я майже його взяла! – вибухнула обуренням Фіона, підбігаючи до машини. – Йому залишалося зробити десять кроків! Що ти тут забув?
– Кого? Того поросячого маніяка? – Вейлон кивнув на чоловіка з візком, який знахабнів настільки, щоб зупинитись і вилупитися на поліцейський автомобіль.
– Він побачить, що я поїхала, і повернеться!
– Не повернеться. Сідай.
Фіона залізла на продавлене сидіння, і напарник натиснув на газ, не чекаючи, поки вона зачинить двері.
– Дивись, як треба, – сказав Вейлон повчально, прямуючи до застиглого з відкритим ротом злодія і раз по раз натискаючи клаксон.
Сутулий чоловік ніби отямився. Відскочив убік і потягся за візком, але не встиг прибрати – великі, призначені для бездоріжжя колеса поліцейської машини розламали його вщент, лише коліщатка покотилися в канаву.
– Тепер цей… Як його?
– Ксан Мам, вулиця шаєра Вікарда, сім, – вражено пробурмотіла Фіона.
– Так, тепер цей Мам на кілька місяців запам'ятає, що до вдови Мартон краще не потикатися.
– Не навіки?
– Щоб навіки, руки треба ламати, – розважливо порадив Вейлон, – а я такого не люблю.
Фіона озирнулася. Поросячий злодій нерухомо стояв у місячному світлі і, здавалося, не вірив у втрату візка, шукав його жадібним поглядом на спорожнілій ґрунтовці.
– Пристебнися.
– Навіщо? І що взагалі відбувається? Це від тебе пахне духами?
– Зате не свинями! – реготнув Вейлон, вивертаючи кермо, щоб потрапити на головну дорогу, обсаджену густими липами та кленами. – Я пережив маску для обличчя, манікюр та зачіску, зате дізнався, що шаєрон Ендер прибув до нас у пошуках тебе.
– Що?!
– Угу, я теж так очі витріщав, коли це почув. Але інформація точна, гарантую. Ну?
– Що – ну?!
Вейлон не відводив погляду від освітленої фарами дороги – кам'янистої, вкритої пилом і сіном, що розсипалося з чийогось воза.
– Що в тобі особливого, Фіоно Май? Крім ци... емм, форм? – спитав майже доброзичливо.
– Нічого!
– А чому ж шаерон набрався як востаннє в житті, втік від губернатора, поліз у ветлікарню до пораненого пустельника і обнімає його, вигукуючи твоє ім'я?
Машина підскочила на каменюці. Фіона стукнулася головою в дах, ще й язик відчутно прикусила, бо збиралася в фарбах описати абсурдність того, про що говорив напарник.
– Шаєрон каже, що йому не страшні дракони. Якщо Ендера захочуть з'їсти, ти обов'язково врятуєш його, як врятувала генерала Тіо Залі, коли той накрив нелегальний розплідник і ледве не став кормом для драконів разом зі жменькою своїх людей.
На дорогу вискочив заєць. Злякано завмер, і Вейлон пригальмував, повернув кермо, щоб його об'їхати. Машину сильно хитнуло, вона пройшлася колесами по краю придорожньої канави, але швидко повернулася на ґрунтовку.
І все ж Фіона стукнулась чолом у скло. Не стільки тому, що Вейлон вів авто недбало, немов дрова віз, скільки тому, що їй хотілось хоч на мить змінити напрям його думок, дати собі час на роздуми і врешті вирішити, що хвилюватися не варто.
Генерал нічого не зрозумів. Для нього та історія – просто дивовижний порятунок, а Фіона – дівчина, яка випадково опинилася поблизу і стала знаряддям прихильної долі. Та й не був Тіо Залі тоді генералом. Підвищення він отримав саме за справу із розплідником. Генералу не вигідно робити припущення, що можуть зашкодити його кар'єрі. Якщо він і згадував про Фіону Май, то в нейтральному тоні. Все інше – п'яні фантазії шаєрона Ендера.
– Я не особлива, – впевнено сказала Фіона.
– Точно? А шаєрон розповідає, що ти приборкала ватажка драконів і відвела всю зграю від генерала. Він марить? У його стані й рожеві слони реальні, але…
– Нема ніякого «але»! Я просто була поблизу і відчинила задні ворота розплідника. Молоді дракони бояться людей, але Тіо Залі та його група стояли на їхньому шляху до волі! Коли у пустельників з'явилась альтернатива, вони нею скористалися!
– Ти ж знаєш, що я сиджу поруч і ось-ось оглухну від твого крику?
Фіона трохи отямилась і присоромлено відсунулася подалі від напарника.
Клятий Ендер! Навіщо йому ворушити минуле? Ні, не так. Клятий довгий язик генерала! Фіона Май опинилась у потрібному місці в потрібний час. Це все. Крапка. Жодних геройств. Нічого надприродного не сталося.
– Як тебе звуть друзі? – різко перескочив Вейлон на іншу тему.
– У мене немає друзів, – зізналася Фіона, не подумавши, що дає напарникові зброю проти себе самої.
– А ті, що залишились у твоєму селі? – Як не дивно, він не скористався хвилиною її слабкості.
– Білкою.
Вейлон відвернувся від дороги, скоса глянув на Фіону:
– Чому? Ти не руда. Чи я чогось про тебе не знаю?
Вона знизала плечима.
– Я часто сиділа на деревах, – сказала правду.
– Ясно… Гарне було дитинство?
– Так. – Фіона не хотіла в це заглиблюватися.
– Звучить якось загублено. Сиділа на деревах? Від когось ховалася?
– Ні. Падала невдало.
– Тоді чому ти туди лізла? – Фізіономія партнера виражала щирий інтерес. – Який у цьому сенс?
«Я падала не з дерев, а на дерева», – могла б відповісти Фіона, але ці слова вона не сказала б ніколи в житті.
– Я хотіла навчитися.
– Падати?! Що за збочення?
«Літати», – ледь не ляпнула вона.
– Їжачок!
Вейлон крутнув кермо, і великий вгодований їжак проскочив між колесами, напевно і не встигнувши злякатися.
Фіона перевела подих і відчинила вікно, дозволивши теплому літньому повітрю ввірватися в легені.
– Дощем пахне, – сказала, принюхуючись до насиченого аромату квітучих лип.
– Ти осідлала дракона? Пустельного? Дурного шестилітку?
– Ні! Я відчинила ворота! Підняла засув! Більше нічого!
– А що тебе так засмучує? – Напарник був втіленням спокою.
– Те, що половина мого життя – одна безкінечна плітка! Я втомилася доводити, що я не верблюд.
– То сходимо в кіно?
– Що ти від мене хочеш?! – вибухнула Фіона, втрачаючи залишки сякого-такого терпіння.
Вейлон зменшив швидкість біля залізничного переїзду і криво посміхнувся:
– Просто підтримую розмову. Треба підняти тобі настрій перед шаєроном Ендером, хіба ні? Щось підказує, ніч буде довгою… Чи ти справді можеш підкорити дракона поглядом?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!