Тіні Провини

Мовчання затягнулося, з кожною секундою посилюючи напругу в повітрі й пронизуючи його нитками неспокою. Навіть світло, що лилося з вікон, яскраве й живе, сповнене весняного тепла та пташиних трелей, кудись зникло. Небо затягнуло до пари загальному настрою, хмари змінилися на грозові, що ось-ось ладні були прорватися рясною, довгою зливою. Грому не було, хоча його навряд чи можна було б почути за гучним серцебиттям присутніх.

Король Ейріх мовчав, поправляючи тканину криваво-червоного камзола й намагаючись вмоститися зручніше. Трон, виготовлений із найчистішого золота, вкритий розсипом рубінів та оббитий оксамитом, сьогодні, вочевидь, був занадто жорстким. Правитель раз у раз міняв положення рук і, зрештою, видихнувши, закинув ногу на ногу.

Його погляд ні на мить не змінював напрямку. Він не щулився від протягу, що тягнув звідкись позаду, змушуючи шкіру присутніх вкриватися й без того густими сиротами. Не звертав уваги на бліді, пониклі обличчя служниць, що стояли рівними рядами, не стежив за виправкою своєї варти, що завмерла по обидва боки.

Ні... Його погляд був прикутий не до них. Пронизливий, оцінювальний погляд монарха був спрямований лише на неї.

Сьогодні він, як завжди, лютував. Гнів підступав високо до горла, але чоловік не давав йому волі. Королівський етикет не дозволяв багато чого: часник у меню трапези, згорблену поставу, гучний сміх, зайву відвертість та прямолінійність. Але злість впивалася в мозок так глибоко, що повністю витісняла всі правила пристойності.

Його дратували її поза, її розпатлане, неохайне волосся, та ледь помітна усмішка. Дратувала кров, що забарвила її поношений камзол, дратували її брудні, трохи заіржавілі клинки. Але найбільше його дратував її погляд. Йому бракувало належної шанобливості та покірності, вії не були сором’язливо опущені, голова не схилена на знак поваги. Очі, обрамлені темно-зеленою дугою, дивилися прямо на нього, трохи примружившись.

Вогонь у них сьогодні розгорявся з якоюсь новою, зовсім невихованою силою.

— З Провіна?

Король із силою стиснув пальці в кулак, від чого шкіра натягнулася, а вени трохи виступили від напруги. Він картав себе за свій тихий голос, що пролунав зовсім не до пари його статусу.

— Понтіра.

Присутні, боячись навіть дихати, відступили назад, намагаючись, здається, злитися зі стіною. Отримана відповідь не вкладалася в їхніх головах, але ще більше вражала своєю розв'язністю та нахабством.

— Ваша Величносте, — додала вона, не наважуючись випробовувати й без того лопнуте терпіння.

Усі присутні видихнули й подумки подякували Богам. Минулий звіт Королівської Вбивці був ще вульгарнішим.

— Як саме?

Правитель виразно вказав очима на кров, що капала з лез на мармурову підлогу. Червоне полотно розтікалося калюжкою, змішувалося з тріщинами між плитами й поступово темніло. Королівській витримці можна було позаздрити, але затягнися її мовчання довше, і його гнів пізнали б навіть мертві.

— Відрізала голову.

Дівчина ледь усміхнулася. Її бавило, як від кожного кинутого нею слова стражники ставали на тон білішими.

— Ваша Світлосте, — видавила вона, посилаючи Королю ще нахабніший погляд.

Чоловік увірвався до тронної зали так, ніби сама гроза зайшла слідом за ним, розриваючи тишу гуркотом. Ще секунда, і бідним служницям довелося б зішкрібати з мармуру те, що залишилося від його подруги.

— Там… Це… Утікач…

Обличчя чоловіка блищало від поту, груди здіймалися від швидких вдихів. Він трохи відкинув голову, вирівнюючи збите дихання, пробігши, здається, чималу дистанцію. Обличчя Короля, незворушне й непохитне всього мить тому, раптом спотворилося гнівом.

— Вийди.

— Але…

— Вийди!

Чоловік, боязко потупцявши на місці, кинув останній погляд на співрозмовника й розвернувся. Прямуючи до дверей швидким кроком, він кинув останню, протверезну фразу.

— Шкода… Думав, Його Величність захоче дізнатися, що сір Грегор залишив територію палацу рівно десять хвилин тому, але варта, яка зобов'язана в таких випадках, здається… гнатися за ним, стирчить тут.

Вартові водночас схопилися за зброю, завмерши в очікуванні. Отримавши схвальний кивок, вони вийшли зі своїх шеренг, поспішаючи виконати наказ.

— Не обтяжуйте себе. Все одно не наздоженете.

Чоловік зміряв варту холодним поглядом, від чого та покірно повернулася на місце, і вказав Королю на дівчину. Вона обернулася і, не дочекавшись прямого наказу Короля, кинулася за втікачем.

***

— Каяття, покаяння!

Удари продовжували сипатися з усіх боків: по спині, плечах, ногах... Той, хто каявся, гучно верещав, намагаючись перевести подих і нарешті вигукнути ім'я. Від чергового стусана по спині з його очей бризнули сльози, і він сильніше втиснувся головою в ноги сповідника.

— Каяття, покаяння!

Легкі ляпаси змінювалися сильними ударами, і хлопчик застогнав, намагаючись нарешті визначити, хто ж його вдарив. Він із силою стискав очі й губи, бо кожен удар відчувався важким, ніби хтось лупив його по спині металевим ломом. Він відчував гострий носок черевика, круглу металеву пряжку, низький твердий каблук…

Крик прошив повітря над полем наскрізь, і хлопчик видихнув, відчуваючи, як удари припинилися, а руки сповідника, що стискали його зап'ястя, повільно розслабилися. Він підняв голову, намагаючись не зустрічатися поглядом зі зблідлим хлопцем навпроти, і, похитуючись, підвівся на ноги.

Хлопчаки затихли, з жахом обертаючись на світловолосого.

— Веспертіне, ти чого?

— А що? — розсміявся він. — Його Високість боїться отримати по своїй королівській дупі?

Від його слів усі витріщилися собі під ноги.

— Ти шмарклі спочатку витри! — світловолосий підійшов до хлопчика впритул, змірявши його з ніг до голови презирливим поглядом.

Його очі пройшлися по сплутаному волоссю, почервонілому обличчю, на якому блищали тонкі доріжки, і зрештою зупинилися на очах, у яких зараз розгорявся крижаний синій вогонь.

— Ти сам напросився!

Чорнявий схопив супротивника за барки, впиваючись нігтями в тканину камзола, і, піднявши над землею, з тріском кинув на землю. Він люто завдавав ударів по обличчю, намагаючись, здається, змити з обличчя Принца його гордовиту усмішку. Захлинаючись кров'ю, супротивник продовжував реготати, обзиваючи хлопчика й відчуваючи, як в очах починає пливти.

— Припинити! — проревів глибокий чоловічий голоc.

Сильні руки обхопили чорнявого зі спини, не дозволяючи вдарити знову, і відкинули поруч на землю.

— Ви зовсім здуріли?! Ви маєте бути на уроці!

— А в нас… перерва, — прохрипів перший, випльовуючи червону, в'язку рідину.

— Ось… вирішили… розім'ятися, — задихаючись, вимовив другий, підводячись на ноги й розминаючи кісточки на кулаках.

Чоловік вилаявся собі під ніс, краєм ока помічаючи переляканих хлопчаків, що тікали з поля врозтіч.

— Розім'ятися, кажеш? Добре, — він наблизився, шелестячи полами білої мантії, і різко схопив обох за вуха. — Зараз розімнемося!

Волаючи від болю, хлопці не намагалися вивернутися, дозволяючи лікарю потягти їх із поля, але не перестаючи підбурювати один одного.

***

— Акторисько!

Я заливисто регочу, раз у раз хапаючись за живіт і згинаючись до підлоги. Він теж не стримує своїх емоцій, увалившись до кімнати й гучно грюкнувши за собою дверима. Блакитні очі Крістофера іскряться веселощами, подібно до моїх, і він змахує сльози.

— Зовсім ні, Грегор і справді втік, — схлипує він, але його погляд раптом стає серйозним.

Він завмирає на місці, і я одразу ж зриваюся на біг.

— Тиждень тому…

Моя рука зупиняється на дверній ручці, і я розвертаюся, відважуючи йому добрячого потиличника.

— Дідько, не смішно!

— Стривай, стривай, а як же подяка? Я щойно геніально, зауваж, урятував тебе від мого татуся!

— Дякую, борсучку, я вдячна, — усміхаюся я, ніжно цілуючи чоловіка в щоку.

— Сто разів казав, не називай мене так!

Запах, що густо наповнив повітря в моїх покоях, миттєво привертає увагу. Нотки кориці, гіркої ванілі та цукру. Роззирнувшись, я нарешті помічаю срібну тацю, що спочиває на столику біля ліжка. Усілякі булочки з ніжного тіста, вкриті цукровою пудрою, химерні на вигляд тістечка, рясно змащені кремом, задекоровані цукровими намистинами та квітами, і мої улюблені шоколадні цукерки. Рот миттю наповнюється слиною, і я приземляюся на ліжко, набиваючи рота солодким.

— Алекс, ти… зав'язуй із цим.

— Не бійся, розтовстіти мені не загрожує, — сміюся я, відправляючи до рота нову цукерку, цього разу з горіховою начинкою.

— Перестань діставати Ейріха. Я серйозно. Він колись не витримає, і…

— І що? Стратить мене?

Крістофер втомлено прикриває очі і розтирає повіки пальцями. Він робить кілька повільних кроків і, зупинившись біля крісла навпроти, з важкістю валиться на подушки.

— Сам знаєш, що ні. Піди пошукай, хто буде замість мене виконувати його… доручення.

Я ковтаю в'язку карамель і обводжу очима покої, намагаючись не дивитися прямо перед собою. Вони прикрашені меблями з дорогого червоного дерева, а підлогу вистеляють м'які килими з тонкої вовни. Просторе вікно зараз сховане за важкими шторами з тканин, прикрашеними золотими нитками. На стінах розвішані картини невідомих мені художників, у кутку стоїть масивний камін із чорного мармуру, а біля протилежної стіни — дубовий стіл із кам'яною стільницею та шкіряними стільцями. До столу примикають полиці, доверху заповнені книгами у шкіряних палітурках, і жіночий туалетний столик. Його поверхня вкрита поліруванням, із розкиданими на ньому прикрасами, щипцями й гребінцями, а з обох боків встановлені довгі дзеркала з важкими різьбленими рамами. Шафа прикрашена різьбленням у формі черепа, а на дверцятах встановлені ручки у вигляді пазуристих лап.

Мій погляд падає на стійку зі зброєю, на якій зараз красується довгий, прямий меч. З легким руків'ям із чорного дерева, з різьбленням у вигляді воронячої голови з червоним каменем в очниці. Подарунок Крістофера з Ладда. Подарунок до Дня народження.

— Хто цього разу? — раптом питає він. 

— Мама дівчинки заявила. Цілу годину благала варту, але все як завжди. «Недмінно займемося та своєчасно покараємо». Ще й сміялися їй услід. А той урод — учитель, я не казала? Як то кажуть, усі карти в руки. Коротше… першим я йому відрізала не голову.

Від похмурих спогадів апетит зникає остаточно, і я повертаю недоїдене солодке на тацю. Обличчя Принца смикається, і він, трохи забарившись, схвально киває.

— Король колись здогадається…

— Як? Замовлення навмання. Він в обличчя не знає більшу половину замку, власних вартових плутає, а тут…

Грім за вікном звучить глухо, але повітря в кімнаті здригається, і я підводжуся з ліжка, підходячи до вікна й відсмикуючи фіранки.

— Від нього нічого не чути? — шепочу я, але Крістофер мовчить, і я шумно видихаю від такої очікуваної відповіді. — Зрозуміло.

— Він повернеться. Я знаю його сто років, він не з тих, хто довго тримає образу.

За вікном темний вечір із низько навислим небом, затягнутим свинцево-сірими хмарами. Поруч гуркотливий грім, а дощ струмує по шибках потоком, утворюючи невеликі струмки. Вітер задуває поривами і валить похилені дерева.

— Думаю, цю він може тримати дуже довго.

***

Винні з похмурим виглядом тягали відра з водою, повзаючи на колінах і відчайдушно затуляючи носи від смороду, що йшов від тяжкохворих. Кожен удар мокрої ганчірки об дерев'яну підлогу відлунював болем у тілі, вкритому синцями та саднами.

— Ти мені ґудзик відірвав!

— Скажи спасибі, що не голову!

— Хтось хоче винести нічні горщики?!

Хлопчики миттю затихли й опустили очі. Підлога в лазареті була майже чорною, бруд і кров в'їлися в кожну щербинку та затекли в щілини між дошками.

— Квочка клята… — прошепотів чорнявий, із силою викручуючи мокру ганчірку.

Виснажлива робота, здавалося, не скінчиться ніколи. Вони продовжували носити важкі відра води й віджимати ганчірки, а ноги налилися свинцем від одноманітних рухів. Сморід був нестерпним. Запах тління від ран і нечистот від лежачих хворих, сморід мазі та медикаментів, змішаний зі смородом плоті…

— Дідько, задовбало! — прогарчав один, із гуркотом упускаючи швабру. Він шумно видихнув, розминаючи натруджену спину, і перевів погляд на блондина навпроти. — Що таке? А, ну так… Королівський етикет не допускає використання матюків.

Принц, зосереджений на роботі, лише байдуже відмахнувся й продовжив намилювати підлогу губкою.

— Що мовчиш? Не царська справа з плебеями спілкуватися?

— Та йди ти… — слова так і застрягли на його губах, щойно чорнявий підійшов ближче.

Він презирливо оглянув ніжно-рожевий камзол, прикрашений тонкою срібною вишивкою та перлами, штани з дорогої оксамитової тканини й дратівливо блискучі лакові черевики.

— Ну! Договори!

— Іди ти… в дупу!

Губи чорнявого розтягнулися в широкій усмішці, і повітря наповнилося звуками його реготу.

— Не смішно…

— Гаразд, гаразд, не бійся. Я нікому не розповім, — хлопчик трохи насупився, уважно розглядаючи щось біля дальньої стіни лазарету. — Дивись!

Принц розгублено роззирнувся, помічаючи відсутність у кімнаті лікаря, і письмовий стіл, доверху заповнений склянками, бинтами та шприцами.

— Ні, ні, ні! Веспертіне, це погана…

— Ну то біжи до Джера! Здай, як слухняний хлопчик! — чорнявий різко розвернувся і перетнув кімнату, схилившись над столом.

Він прискіпливо оглянув ліки й мазі у флаконах і банках, голки та бинти, дзеркала різних розмірів, чисті тканини й перев'язки, і нарешті зачепився поглядом за скляні пляшки.

— Це що?

— А чорт його знає… — хлопчик повільно підняв невелику бульбашку, заповнену якоюсь прозорою рідиною, і спритно покрутив її в руці.

— Веспертіне, поклади на місце!

— Слухай, якщо хочеш, залишайся тут і драй підлогу! Я пішов! — він швидко засунув знахідку в кишеню і, трохи накульгуючи, попрямував на вихід.

— Стій! Ти куди?! — голос Принца розчинився в порожній кімнаті, і хлопчик, не в силах впоратися з цікавістю, кинувся слідом.

***

Бульбашки мила розчиняються в брудній воді, повільно пливучи по поверхні білими, молочними потоками. Прозорі струмки переливаються легким світінням, стікаючи на підлогу від кожного руху тіла. Я здригаюся, щулячись від холодного повітря, і Марі завбачливо підливає окріп із глечика, трохи погладжуючи мої ноги.

— Стільки крові… — шепоче дівчина, обмиваючи брудні пасма волосся. — Важка нічка?

— Просто довга, — усміхаюся я, заспокоюючи стривожену служницю. — Запах цікавий. Троянда?

— Лаванда.

Заспокійливі, трохи терпкі нотки миттю розсіюють важкість у грудях, і я опускаю голову на край ванни.

— Вибач за сорочку. Може, ще можна зашити?

Я розглядаю її сірі очі, рожеві пухкі щоки, трохи кучеряві руді пасма, вологі від поту, і простору лляну сорочку, підв'язану тонким паском. Вуха приємно пестить її заливистий сміх. Досі не віриться, що ця мовчазна служниця, яка боялася зайвий раз підняти очі минулого року, може так заразливо сміятися.

З Марі ми познайомилися минулої весни. Точніше, ми вперше заговорили одна з одною минулої весни. Пам'ятаю, як вона приголомшено на мене дивилася, коли я, не в силах більше терпіти тишу, заговорила про погоду. Бідна дівчина ледь не впустила гарячі щипці з рук, коли я почала розмірковувати про позеленілі дерева та розквітлі квіти.

А мені вона тоді сподобалася відразу. Не зовнішністю, хоча в ній було щось таке, що чіпляло... А цією її зібраністю. У Марі не було метушні. Вона не намагалася сподобатися й не шукала схвалення, і, мабуть, саме це притягувало мене найсильніше.

Мені подобалося, як вона хмурилася, коли думала, і як, усупереч усій своїй суворості, іноді дозволяла собі усмішку. Подобалося, що вона вміла слухати, не перебиваючи, ніби мої слова мали вагу. І ще... Як вона не ставила зайвих питань, але завжди була поруч.

Я тоді й не знала, як це — дружити. Крістофер не береться до уваги: він став частиною мого життя. А ось жіноча дружба виявилася для мене чимось лякаючим. У ній не було суперництва, до якого я звикла, не було необхідності постійно доводити свою правоту. Було просто тепло. 

Мені подобалося ділити з Марі дрібниці. Погляди, рідкісні смішки, розмови ні про що й про все відразу. Подобалося знати, що поруч є хтось, хто зрозуміє і не вимагатиме нічого натомість. І, мабуть, найбільше мені подобалося це відчуття близькості, ніби в моєму житті нарешті з'явилося місце, де можна просто бути собою.

Ми могли годинами сидіти поруч — я на підвіконні, вона з роботою в руках — і базікати про все підряд, ніби знали одна одну багато років. Про дурні чутки при дворі, про вбрання, яке ніколи б не наважилися одягнути на людях, про чоловіків... Іноді ми сміялися так, що доводилося затискати роти долонями, щоб не привернути зайвої уваги.

Ми пили разом чай на кухні, коли всі вже розходилися, ділили останні солодощі, сперечалися й мирилися. Марі вміла бути чесною зі мною. Вона не підлещувалася, не згладжувала кути та могла твердо сказати, що я поводжуся як дурепа. І саме це в ній було особливо цінним.

— А ти чого бліда така?

Марі втомлено зітхає, викручуючи від води мочалку та намилюючи мені спину.

— А ти помий двадцять покоїв, поноси воду й набери ванни, одягни чергового багатенького засранця, та дивися не барись, а то отримаєш багато люб'язностей на свою адресу, допоможи на кухні, рознеси важкі таці в усі покої, швидко, щоб не охололо, потім…

— Вибач…

У грудях боляче коле, і я вихоплюю мочалку з її рук та починаю намилюватися самостійно.

— Навіть не думай! — вона бризкає на мене водою і продовжує роботу. — Я ж не про тебе, дурненька! Знаю, що можеш сама. Але мені приємно допомогти, — вона поливає моє волосся з глечика, змиваючи з нього залишки піни. — Та й куди тобі, зі зламаним пальцем?

Я завмираю і витягую кисть із води. Лівий мізинець багряно-синього кольору, розпух удвічі і, до того ж, вивернутий у не зовсім правильний бік.

— Точно… — шепочу я, намагаючись приховати від служниці свій подив.

Добре, що сказала, я б нескоро помітила отримане поранення, оскільки болю не було абсолютно.

— Ти це… одягнешся сама, добре? — Марі віддаляється в інший кінець кімнати, витягуючи із шафи пару махрових рушників. — Треба встигнути подати вечерю.

— Вона ж була годину тому.

— Ця для гостей. Ой, бачила б ти ці міни! Один, барон здається, весь такий поважний, плащ із бахромою начепив. Півень недорізаний… А ці з ним! Бар… Барон… Баронихи?

— Баронеси.

— Ага, ага! Щойно з карети вилізли, як почали вити, що в нас тут, бачите, земля занадто мокра, підбори в землі грузнуть! І це після грози! Ідіотки…

Я заливисто регочу, розтираючи мокре волосся рушником. Відмінна риса Марі. Прямолінійність.

— Ой, як уявлю, їм тацю нести... І ввічливо усміхатися, кланятися… Ні! Рішуче не піду! Пошлю Лізу, вона молодша, і терпіння в неї більше буде. Я краще зазирну до Командора, бідненький, утомився мабуть, як-не-як три доби в кареті з цими…

Я відсахуюсь назад і розслабляю руки. Рушник падає під ноги, хлюпнувшись на мокру підлогу. Десь позаду продовжує лунати жіночий голос, але серце так голосно гупає в грудях, що всі звуки змішуються в цілковиту плутанину.

Тремтячими руками я натягую сорочку та вільні чорні штани і, заправляючи їх у взуття, вибігаю з кімнати.

***

Тьмяне світло пробиралося крізь кілька маленьких вікон, освітлюючи купи старого мотлоху, вкритого товстим шаром пилу й павутиння. Запах затхлості повністю заповнив довгу низьку кімнату, і навіть рідкісні потоки свіжого повітря, що пробивалися через щілини в стелі, не могли його розвіяти.

— А раптом…

— На, понюхай!

Хлопчик, на секунду завагавшись, витер спітнілі долоні об штани і прийняв бульбашку з рук.

— Фу…

— Та годі тобі! Спирт як спирт.

— Ти ж не збираєшся… Ох. Ну і як?

Чорнявий схопився за горло. Його обличчя почервоніло і спотворилося від раптової гіркоти, очі налилися сльозами, а в роті задерло. Він закашлявся, намагаючись перевести подих і змити противний смак своєю слиною.

— Я осліп… Та жартую я! Тримай.

— Не буду…

— Ну так, татусь не дозволяє.

Брови Принца зійшлися на переніссі. Він вихопив пляшечку з рук і, видихнувши, зробив ковток.

— Дідько, ну ти даєш… Я ж просто пожартував.

— Скотина! — прохрипів хлопчик, повертаючи пляшку.

— Та гаразд, це дійсно варто відзначити. Ви, Ваша Високосте, сьогодні вперше познайомилися зі шваброю! Ваше здоров'я! — чорнявий зробив черговий ковток, цього разу не такий великий, і дзвінко розсміявся.

— Нічого не вперше! Ну, минулого місяця… Проспав військову тактику. Батько тоді так волав, а потім викликав Брока. Коротше, спина досі ниє. Усі казарми вимив.

Сміх, що пронизав повітря, пролунав у стінах горища особливо різко й голосно. 

— Вибач за… — перший затих, торкаючись пальцем повітря та імітуючи опухлу брову.

— Так, ти теж… — відповів другий, розглядаючи плоди власних зусиль.

— Навіщо з уроку втік?

— Я… Не знаю… Хотів… — Принц зам'явся, укладаючи пальці в замок. — Хотів спробувати… як це.

— Гра в покаяння?

— Та ні… Правила порушувати.

Брови чорнявого поповзли вгору, і він зробив черговий ковток обпалюючої прозорої рідини.

— І як? Сподобалося?

Якийсь час вони провели в цілковитому мовчанні, по черзі передаючи пляшку. Але Принц, побачивши реакцію чорнявого, усміхнувся. Комізм ситуації взяв гору, і кімнату наповнили два заливисті сміхи.

— Боги! Прибери, мене зараз знудить!

Обличчя Принца набуло землисто-сірого відтінку, і він скочив на ноги, відвертаючись від повзучих личинок. Білясті тільця звивалися й залишали за собою липкі доріжки зі слизу.

— Знайшов у коморі, у зерні копошилися. Знаєш, хто їх до бісиків боїться? Марджорі, — хлопчик розглядав тільця, що вигиналися, проводячи по них пальцем. — Дай угадаю. Це погана ідея?

— Ні, просто чув… Вона вважає їх лиховісним знаком сатани.

Чорнявий знову вибухнув нападом сміху і повернув живність у кишеню брюк.

— Думав у стіл їй заховати, перед контрольною, — усміхнувся він і, підвівшись на ноги, попрямував на вихід.

— Я допоможу!

Від кинутих слів чорнявий завмер на місці й зміряв хлопчика недовірливим поглядом. Серйозно насуплені брови, жорстка лінія щелепи й прямий погляд, спрямований кудись в одну точку.

— Гаразд, — нарешті відповів він, вивертаючи кишені.

— Ні! Я краще… На шухері постою.

***

Далі ліворуч… Ні, біля статуї Богині — праворуч…

Я пробігала довгими кам'яними коридорами, повз важкі двері та величні монументи. Один за одним пролітали дверні отвори, миготіли спальні, збройові, туалетні кімнати, кухня, комори, казарми… Статуї захисників міських стін і звитяжних полководців, обличчя чоловіків, жінок, дітей… Із наближенням до Головної Зали, потік людей ставав дедалі щільнішим, і мені доводилося лавірувати між ними, втискаючи голову в плечі, і в стрибку пролітати крізь натовп. Перехожі здивовано озиралися мені вслід, але я не звертала уваги. Тільки ривком збільшувала темп.

Крізь великі вітражні двері, огинаючи кам'яні лави… Кругла Зала. Зібрання королівського почту та ради вже почалося.

— Прошу… вибачення, — моє серце билося втричі швидше, груди й легені пекло повітрям, а ноги трохи вібрували. — Затрималася… на вечері.

Я обігнула круглий стіл зі світлого дерева, з важкими ніжками з різьбленням у формі птаха, і почала протискуватися повз стільці. Сидячих місць було десять, розставлених по периметру стола за годинниковою стрілкою. Головний візир, старі вельможі, скарбник, голова міської варти, шталмейстер… Королівська Вбивця.

Я гучно відсунула стілець, і звук луною пройшовся кімнатою. Усі погляди попрямували на мене, і в повітрі повисла важка тиша, що переривалася лише цоканням годинника. Гнів помітно осів на обличчі Короля, і він вчепився в підлокітники крісла, натискаючи пальцями на оббивку.

— Продовжимо, — процідив правитель, повертаючись очима до сувою. — У східній частині провінції помічені невеликі загони варварів. На цей момент їхні сили налічують близько ста осіб, їхня зброя — легка, здебільшого являє собою короткі ножі та дерев'яні щити… Але їх також підтримують кілька чарівників. Це що?

— Відомостей більше немає… — голос вартового зірвався й затих, щойно аркуш видав звук тертя, зібганий у руці Короля.

— Відомостей?! Це, по-твоєму, відомості?! — пронизливий крик прошиб тіла присутніх до сиріт, і вони затихли, з жахом упершись собі під ноги.

Я ж зважувала доповідь у голові, пробігаючись очима по великій, пожовклій карті на протилежній стіні. Замок був оточений трьома стінами: внутрішнє коло з житловою частиною замку, середнє з оборонними спорудами, і зовнішнє, оточене фортечними мурами, що впирається в мертву пустелю, зараз вільну від льоду. Наступні кордони позначені чорнилом недбало: міста акуратно викреслені й підписані великими літерами, а села губляться серед річок і доріг невеликими крапками, що більше скидаються на плями. Усе дрібне і незначне звивається на зразок павутини, з гігантським, чорним павуком у центрі.

— Я тільки… Передаю інформацію…— вартовий говорив загнано, побоюючись кожного наступного слова, — у мантіях… вони…

— Дай угадаю, Бруксе, віщували майбутнє? А, ні, у бубон стукали, знімаючи вроки!

Від слів графа Даріуса, мерзенного негідника з обвислим животом, присутні гучно заіржали. Сам жартівник обвів колег вологими очима, і перевів погляд на Короля, вочевидь очікуючи заохочення. Очі останнього ні на секунду не покидали вартового, пробігаючись по посірілому обличчю й тремтячих руках.

— Простежте за цим, — наказав Король, тоном підкреслюючи адресата. — Доповісте після прибуття.

Я кивнула, із сумом проводжаючи поглядом вартового. Серце гучно билося в грудях, збираючись, здається, ось-ось вирватися назовні, і я з силою стискала кулаки, ховаючи їх під столом.

Десь лівіше продовжували лунати огидні звуки. Писар мав звичку періодично прицмокувати губами після кожного написаного ним слова, і я сильніше втиснулася спиною в стілець, приглушуючи почуття нудоти. Баронеси, дурні пустушки, про щось гаряче перешіптувалися. Вірно припускаючи обговорення зачісок і розкішних суконь, я відвернулася, оцінюючи інших присутніх. Масне, скуйовджене волосся, спотворені розсипом прищів обличчя, гачкуваті носи, жирові складки…

Вогонь у руках продовжував вирувати, ніби нагадуючи мені причину пропуску попереднього зібрання. Мій погляд нарешті впав на єдине порожнє місце за столом, і горло неприємно здавило від емоцій.

Спинка стільця, висока й пряма, зараз не підтримувала його спину. Розкішна подушка, обтягнута червоним оксамитом, зараз не прогиналася під вагою тіла, а підлокітники не підтримували сильні руки під час довгого засідання.

Командор Веспертін був відсутній. Відбув за важливим дорученням. Неймовірно довгим, що тривало чотириста двадцять чотири дні, десять тисяч сто сімдесят шість годин і… сорок сім хвилин.

— Збори із селян, імовірно, принесуть великий прибуток, але…

— Ніяких але! Подвойте, потройте, якщо необхідно! — проревів правитель, роблячи черговий ковток темної рідини. Розкішного пійла, на оплату якого підданим доводиться працювати довгі місяці. — На сьогодні все.

Усі слухняно підвелися зі своїх місць, розтягуючи затерплі м'язи. Спотикаючись і штовхаючись у дверному отворі, вони раптово завмерли на місці, поступаючись дорогою тому, хто увійшов.

— Уже закінчили? — пролунав тихий голос, і я одразу ж схопилася на ноги, натикаючись поглядом на темно-сині, до болю знайомі очі.

***

— Ха-ха-ха, ти її обличчя бачив?

— Вона, по-моєму, ледь не зомліла!

Хлопчаки голосно реготали, поповзом перевалюючись із класу. Слідом за ними йшла розгнівана жінка, що бурмотіла якісь лайки.

— Треба буде наступного разу підмінити чорнило солоною водою! Або ось іще…

— Слухай, мені здається… — блондин зам'явся. — Та я не про це. Учора Садом прогулювався. Угадай, що повзало під каменем. Мерзенні такі, язички тонкі, а луска…

— Не може бути… Точно не отруйні?

— А це важливо?

Обличчя чорнявого витягнулося, очі розширилися, а рот злегка відкрився. На секунду він навіть забув кліпати, просто витріщаючись на об'єкт свого здивування.

— Скажу чесно, вражений, Ваша…

— Крістофер. Клич мене Крістофер, — упевнено відчеканив Принц, простягаючи руку.

— Єн Веспертін, — відповів хлопчик, рукостисканням скріплюючи зароджену дружбу.