Тіні Провини

— Радий, дуже радий!

Присутні обступили Командора з усіх боків, гучно вітаючи й намагаючись потиснути йому руку. Усі говорили одночасно, утворюючи безладний гомін, а тиша, що різала слух усього мить тому, змінилася наростаючим азартом.

— Як дорога? — граф Даріус наблизився до Командора, і його мерзенна усмішка оголила жовтуваті зуби, вкриті тонкими плівками нальоту. Він ляснув Командора по спині, щосили намагаючись здаватися люб'язним.

— Дорога… довга.

— За приємною розмовою промайнула як мить!

Баронеси оточили Командора, ніжно торкаючись його рук і плечей своїми витонченими пальцями. Вони дивилися на нього не кліпаючи, мружачи очі в натяку на таємний потяг та манірно помахуючи віялами.

— Ваша Величносте.

Усі розступилися вбік, утворюючи широкий прохід, щоб пропустити Короля. Чоловіки шанобливо схилили голови на знак поваги, а жінки опустилися в низькі реверанси. Командор, наслідуючи приклад інших, схилив голову й намагався не піднімати погляду доти, доки монарх не підкликав його до себе жестом руки.

— Годі! Дай-но погляну на тебе… Змужнів.

Його тіло було немов виліплене з каменю. Широкі плечі були прикриті обладунками з міцного темного металу, що підкреслювали кожен м'яз на його руках і грудях, поверх обладунків була одягнена коротка шкіряна куртка, розшита сріблом і прикрашена невеликими металевими бляхами. Він тримався гордо, розправивши плечі та випнувши груди.

— Дозвольте доповісти…

— Завтра доповіси.

Здавалося, усі затримували дихання, поки Король не зайняв своє місце, і лише тепер змогли зітхнути вільніше. Я відчайдушно хотіла зловити на собі погляд Командора, але він, здавалося, навіть не помічав моєї присутності.

Я навіть не відразу помітила, що не зробила жодного кроку. Від шоку просто встала зі стільця й сперлася долонями об стіл, ніби він був єдиним, що утримувало мене тут. Усе навколо заворушилося, заговорило, потягнулося до нього, а я так і залишилася застиглою між «підійти» і «залишитися». Мені було достатньо просто дивитися на нього.

— Так, Командоре… — Король зробив жест рукою, приковуючи увагу й підкликаючи до себе. Він сів прямо, витягнув руку й мовчки вказав на невеликий згорток, перетягнутий червоною шовковою стрічкою.

Командор пройшов повз так швидко, ніби ковзнув крізь моє тіло чи просочився через невидиму перешкоду. Я була помахом крил метелика на краю поля зору, надто незначною, щоб привернути до себе увагу. Я була брудною плямою на стіні, існування якої не мало для нього рівно ніякого значення.

— Дякую, Ваша Величносте.

Королівський згорток приховував невеликий футляр, замкнений маленьким замком на золотому ланцюжку. Командор розстебнув замок і розгорнув футляр, милуючись важким перснем із темного металу, прикрашеним різьбленим орлом у самому центрі. Орел був зроблений із такою точністю, що здавалося, він ось-ось змахне крилами й покине свою залізну клітку.

Чоловік стояв спиною до мене, немов кам'яний стовп, зосереджений на персні, одягненому на великий палець правої руки. Легкий протяг теребив його скуйовджене волосся, доносячи до мене запах металу та шкіри. Запах такий знайомий і близький, що став чимось рідним.

Я хотіла вдихнути його на повні груди, увібрати повністю і більше ніколи не відпускати.

Очі почало щипати від сліз, а до горла підкотив неприємний клубок. Усередині почало розгорятися полум'я. Воно просилося назовні, пружинкою згорнувшись десь між легенями. Його тепло розтікалося по тілу, немов рідке золото, і я розвернулася, вибігаючи з дверей Круглої Зали.

Не збиваючися з ліку поворотів, я минула мармурові сходи, прямуючи в підземелля в’язниці.

***

Усмішка, що слабко мерехтіла у світлі смолоскипів, не відбивала ні краплі ненависті чи відрази. Його губи розтягнулися в тонку смужку, оголюючи гострі зуби, а чорні, як вуглинки, очі уважно вивчали покликане ним творіння. Він обережно погладив роздвоєну, слизьку морду, пройшовся пальцями по довгому хоботку, не торкаючись пари довгих вусів, укритих дрібними волосками.

— Красуня…

Чудовисько заспокоїлося і, трохи заскигливши, протиснулося ближче, дряпаючись із темного чертога. Великі червоні очі уважно вивчили господаря, простежили за його блідими руками і трохи примружилися. Сила, що вийшла з кінця довгого дерев’яного костура, проникла у тіло істоти і надала впевненості. Потвора розправила чорні щити на спині і клацнула гострими кігтями.

Звідкись позаду доносилися приглушені стогони й благання, але маг, не звертаючи на них уваги, підніс шматок м'яса до зубів вихованця, дозволяючи захопити здобич і скоріше її проковтнути.

***

— Можете йти, — шепочу я, хапаючись за живіт. — Вільні!

Вартові відступають і шанобливо схиляють голови. Не дочекавшись, поки стихнуть кроки, я ривком відчиняю двері камери, від чого ті відлітають і вдаряются в кам'яну стіну.

Я намагаюся робити глибокі вдихи й сфокусувати погляд. На прогнилих темних дошках підлоги, на товстих іржавих ґратах, що охороняють вікно, на сирій стелі… Але що б я не робила, вогонь повільно переповзає з кінцівки на кінцівку та наповнює тіло жаром, що ось-ось ладен спалити мене живцем.

— Ні, ні, ні…

Сила виривається назовні, освітлюючи кімнату яскравим синім світінням. Здається, вона ллється звідусіль: із кінчиків пальців, живота, грудей... Навіть очі, здається, займаються синіми вогнями. Я тону в цьому вогні. Тону в люті, яку більше не можу приховувати.

Полум'я б'є в камінь та розливає по підлозі жар. Ця мученицька клітка стала єдиним місцем у замку, де я могла бути собою і не боятися наслідків.

Я приходила сюди щоразу, коли всередині прокидався вогонь. Коли він починав підніматися надто різко, після спалахів гніву, болю або страху, який я не мала права показати, я ховалася тут.

Були моменти, коли я дивом не спалювала замок дотла. Полум'я спалахувало на пальцях раптово, повітря починало тремтіти, але я гасила його останньої миті. Були дні, коли я стояла серед людей, боячись зайвий раз поворухнутися. Вогонь уже шукав вихід, а я — будь-який привід піти.

І я йшла. Завжди сюди. У цю камеру, де ніхто не чекав і ніхто не бачив. Де синій вогонь можна було виплеснути в порожнечу, не видавши себе й не знищивши тих, хто навіть не підозрював, як близько він був до загибелі.

Із кожним викинутим променем світла в голові повільно прояснюється, думки пливуть легше, а емоції більше не беруть наді мною гору. З останнім вогняним залпом я осідаю на підлогу, давлячись сльозами. Запах гару й сажі, що вкриває стіни камери, більше не викликає звичного кашлю. Вогонь занадто часто огортав ці стіни.

Я лежу там, забившись у куток та притискаючи обличчя до холодної підлоги, у надії, що біль і відчай покинуть мене з останнім вогником сили.

***

Вітер несе аромати бузку, змішуючись із сонячним світлом і полуденною спекою. Сорочка неприємно прилипає до спини, і я раз у раз змінюю положення, запускаючи потоки повітря через тканину.

Пригнувшись, я рубаю праворуч, очікуючи потрапити під захист, але Крістофер уже зустрічає мій випад, ухиляючись ліворуч і відтісняючи назад. Я ковзаю по піску, носком описуючи коло, і знову атакую. Клинок невпевнено ріже повітря, і я сильніше стискаю руків'я, намагаючись не зачепити його розпухлим мізинцем.

— Слухай, це навіть нецікаво. Що дитину бити, — Принц утомлено опускає меч, змірявши мою руку важким, багатозначним поглядом. — Сходи в лазарет.

— Сама впораюся. Подряпина, — я продовжую атакувати, відточуючи правий напівоберт і косий удар знизу. Супротивник стоїть як статуя, не відповідаючи випадом.

— Алекс, я серйозно! Подивися на мене!

Він підходить ближче, розвертаючи обличчям до себе і ледь відчутно торкаючись пальцями підборіддя. Якийсь час мовчить, пробігаючись очима по моєму обличчю, і затримує погляд на руці.

— Зав'язуй із цим.

— Я тобі вже сказала…

— Так-так, знаю, сама впораєшся! Зашиєш швейними нитками, обробиш міцним алкоголем! На тобі скоро живого місця не залишиться!

Я опускаю очі, не витримуючи натиску, і відразу ж чіпляюся поглядом за грубий шрам на правій щиколотці. Рана, подарована мені злодієм з Олдфілла. Ні… Звідти я привезла глибокий, загниваючий сувенір на правому стегні. Може, з Вествейла…

— Ти мене взагалі чуєш?

— Чую.

Обличчя приємно лоскочуть теплі сонячні промені, що пробиваються крізь листя дерев, граючи всіма відтінками зеленого. Всюди лунають пісні птахів, що перегукуються між собою на тлі дзижчання комах.

— І?

— Я сходжу, обов'язково сходжу, давай тільки…

— Навіть не думай! Більш марного спарингу в мене в житті не було… — шепоче Крістофер, повертаючи меч у піхви й ведучи мене з поля.

***

— Джере! Дже-е-е-ре!

Чоловік повільно походжав лазаретом, зупиняючись біля кожного ліжка, порожнього й заправленого свіжою білизною. Легені приємно огортав знайомий аромат есенцій і трав, і навіть стійкий запах спирту та мила надавав цьому місцю особливої чарівності.

Не дочекавшись відповіді, він схопився за голову й повільно осів на ліжко.

— О, Боги, вмира-а-ю-ю! — протяжно завив він, удавано затихаючи. — Мда, бідні хворі…

Тихі кроки, що долинали з комірчини в далекому кутку лазарету, посилилися, і незабаром з отвору показалося низьке, скоцюрблене тільце, одягнене в білу мантію, що човгало до столу. Довгі пальці, усіяні темними плямами старості, міцно стискали скляні банки. Дідок ішов повільно й тихо, зупиняючись біля кожного ліжка на короткий перепочинок. Він важко дихав, викладаючи баночки на стіл і щось бурмочучи собі під ніс.

— Поклади на місце!

Лікар випустив банки з рук, і ті впали на підлогу із дзвінким стукотом. Сам він ледь не втратив рівновагу, але останньої миті вхопився за бильце найближчого ліжка. Потім гучно вилаявся собі під ніс і, схопившись за серце, перевів погляд на жартівника.

— Хай би тобі грець, Єне Веспертіне!

— Вибач, вибач, знаю, у твоєму віці не можна хвилюватися…

— Негіднику! Жодної звісточки, жодного листа! Хіба. Так. Можна?! — дідок безсило гамселив кулаками по грудях друга, викликаючи в того нестримний сміх.

— Ай, ай, винен, вибач же, ну! У мене для тебе подарунок.

Командор повільно дістав із кишені невелику скляну пляшечку зі світло-зеленим вмістом усередині. Він повернув її на своїй долоні і обережно простягнув лікарю.

— Це… — видихнув старий. — Боги, Єне…

— Твоя найдорогоцінніша настоянка з кореня духоплотника. Сам збирав, між іншим!

— Ні з чим не переплутав? Невеликий, тонкий гриб, — слова лікаря підтвердилися легким кивком, — яскраво-червоне тільце, — ще кивок, — яскраво-бордова шляпка, — знову кивок, — росте в підземеллях, — кивки припинилися.

— Та купив я, купив! — сміється Командор.

— Хвала Богам…

Лікар обійшов стіл, сів на дерев'яний стілець, трохи згорбившись, і гучно видихнув. Командор спритно підхопив соковите зелене яблуко з кришталевої вази, що стояла на столі, і важко гепнувся на ліжко.

— Ну, що фталося за час моєї відфутності? Бійки, фесілля, фмерті… Хочу знати фсе!

— Ну… — важко почав лікар. — Куховарка відкрила власну кондитерську в Літтергіллі, і ледь не половина міста, з'ївши її випічку, лежала в лихоманці. Камергер побився з конюхом…

— Фін давно напрофувався!

— Ну от. Один бідолаха влаштував розіграш у жіночій лазні й дивним чином потонув. А, ну і… поповнення в королівському почті.

Командор насилу проковтнув твердий шматок і прикрив очі. Навіть у темряві зімкнутих повік продовжували з'являтися болісні образи. Кругле блідо-рожеве обличчя, підкреслене довгими каштановими кучерями, тонкі виразні брови над пронизливими зеленими очима, маленький носик, завжди гордовито піднятий…

— Що ж ти сам носиш! Я допоможу! — вигукнув він, підхоплюючи важкі ящики й ховаючись за дверима комори.

***

— Я вже тут, ось двері, можеш іти!

— І не подумаю.

— Ну Крістофере…

— Давай, давай!

Він трохи підштовхує мене в спину, але я пручаюся і приростаю ногами до підлоги.

— Алекс, ну не вб'є ж він тебе! Він лікар, розумієш? Він лікує всіх! Солдатів, селян, дідько, навіть ворогів Корони!

— Чудовиськ він теж лікує?

Обличчя Крістофера зводить від злості, і він шумно втягує повітря через ніс.

— Не смій…

У цьому більше люті, ніж я будь-коли від нього чула. Він робить крок ближче, ніби хоче затулити мене від самого слова. Я знаю, чому це так його зачепило. Я щойно успішно знецінила не тільки себе, а й усе, що він робив, залишаючись поруч зі мною.

Десь усередині підіймаються спогади про перші тижні після того, як я спалила людину. Я не шкодувала про вчинок. У мені не було ні краплі каяття, але була порожнеча. І вогонь став їй відповіддю.

Минулого року я вбила багатьох. Усі вони приходили до мене у снах, кожен із власним криком і власним виправданням. Я прокидалася розбитою, іноді не розуміючи, де закінчується сон і починається ранок.

Принц був поруч завжди. Годував мене, коли я забувала їсти, допомагав одягатися, коли мої руки тремтіли. Відправляв служниць із моїх покоїв, щоб ніхто не бачив мене в такому стані, не ставив запитань, і я не відчувала на собі чужі погляди. Він робив усе це так просто, ніби це було найприроднішою справою у світі.

Але я знала жахливу правду, про яку він ніколи не говорив уголос. Крістофер не міг бути впевненим, що я не виплесну вогонь випадково і не нашкоджу йому. Він знав це... Але все одно залишався. Сидів поруч, коли я мовчала годинами, та тримав мене за руку, коли я горіла зсередини. 

Згодом я почала повільно приходити до тями. Спочатку — просто стала їсти сама. Потім — виходити з кімнати. Ми стали розмовляти, гуляти коридорами, іноді сміятися, перевіряючи, чи зможу я це подужати. Я допомагала йому з дрібницями, а він вчив мене дихати, коли всередині починало пекти. Я знову стала живою.

І все могло б стати нормальним. Якби та робота, яку я тепер мусила виконувати, не включала в себе ці самі вбивства.

Кожен новий наказ був як крок назад до того вогню, снів та межі, за якою я знову могла назвати себе чудовиськом. І, можливо, саме тому його злість тоді була такою сильною. Він знав, як легко мені знову в це повірити.

Я обертаюся на старі, дерев'яні двері з вирізаними прямокутниками, що пропускають денне світло в кімнату.

— Я тут згадала…

— Давай, бігом! — гарчить Принц, грайливо відваживши мені потиличника й штовхаючи вперед.

***

Ланки металу пройшлися брижами, посилаючи лиховісний гул у саме серце ув'язнених. Крок за кроком, двері за дверима, тюремні камери зачинялися одна за одною, підкоряючись помаху його руки. Світло смолоскипів до очей не долітало, не освітлювало навколишню темряву, і маленькі, чорні зіниці звужувалися, смикаючись у різні боки.

— Прошу… Відпустіть, — чоловік захлинався сльозами й кров'ю.

Його тремтячий голос не долітав до сусідніх камер, викликаючи й без того оселившийся жах, не розчинявся в кам'яних стінах, укритих цвіллю та яскраво-червоними потоками. Але до вух мучителя, що завмер на півдорозі, він усе-таки донісся.

— Рано.

Тихий голос розтряс сморід підземелля, пробудив дрімаючих тварюк у глибині звивистих нір, і нарешті досяг змученої душі.

— У мене є гроші! Багато, багато грошей! Дідько, — він задихнувся, не в силах дивитися в холодні очі. — Я вас озолочу! Я вам дам…

Мучитель наблизився, піднімаючи поли чорної, як смола, мантії, щоб та не торкалася мокрих нечистот на підлозі. Він довго перебирав у пальцях в'язку іржавих ключів, прикладаючи кожен до отвору замка, і нарешті знайшовши потрібний, зі скрипом відчинив ґрати.

Чоловік, жалюгідний і знищений, забився подалі в куток, волочачи скуті кайданами ноги. Він дихав тихо, побоюючись, що гучність зітхань принесе нове моторошне покарання.

— Рано, я кажу! Ну! Дивись же! — тінь торкнулася стоп жертви, пройшлася по її гомілках і стегнах, і нарешті досягла запалого живота, легенько постукавши по ньому пальцями. — Шкіра та кістки. Вам треба зміцніти, сіре Грегоре. Набратися жиром і м'язами, налитися кров'ю…

Холодні долоні продовжували обмацувати тіло, стискаючи тонкі тремтячі руки.

— Їхня вечеря має бути ситною.

Чоловік стиснувся в тугий клубок і розчинився в тінях, здригаючись від хижого, тваринного реву.

***

Приземлення вийшло не надто граціозним, і я тихо постогную, розтираючи п'яту точку. Серце заходиться в шаленому ритмі, і щойно я збираюся піднятися, мене одразу ж обхоплюють зі спини, ставлячи на ноги й розвертаючи обличчям до себе.

— Ефектна поява, як завжди, — Джер ніжно всміхається, а я приголомшено завмираю на місці. — Дай угадаю, рана виявилася серйознішою, ніж ти припускала, і ти вирішила довіритися більш досвідченому фахівцю.

— Палець… — мій голос звучить невпевнено, викликаючи в лікаря ще ширшу усмішку. — Зламала…

— Хм. Сідай, огляну.

Я повільно бреду проходом, розглядаючи знайомі стіни. Лікарняне крило обставлено досить просто: довгі ряди ліжок, білі простирадла, подушки, набиті пухом та дерев'яні тумбочки з бинтами, перев'язувальним матеріалом, ліками й настоями. Минувши кілька ліжок, я зупиняюся біля знайомого, давлячи в собі похмурі спогади. Лікар підходить до столу, нишпорячи в шухлядах і перевіряючи полиці. Нарешті, схопивши бинти й марлю, він наближається до мене і запрошує показати руку.

— Ого… — шепоче він. — Давно зламаний?

— Я не знаю.

Лікар обережно піднімає мій палець, обмацуючи кожен суглоб. Раптове натискання змушує мене замружитися й боляче прикусити губу.

— Як це?

— Болю не було, — відповідаю я, здригаючись від його дотиків. — Не знаю, думала больовий шок…

Обличчя лікаря, яке за рік помітно постаріло, не виражає жодних емоцій. Він подає мені сигнал зробити глибокий вдих і міцніше фіксує палець бинтами. Багряна пухлина сильно пульсує, і кожен дотик до неї викликає гострий біль, що розтікається, здається, до плеча.

— Чому не приходила? — він продовжує бинтувати палець, спритно натягуючи бинт зверху вниз і фіксуючи на зап'ясті.

— Не було приводу, — видавлюю я, помічаючи, як він розглядає зашиті нашвидкуруч рани на ногах і руках, рубець на шиї, подарований іржавим ломом, і гематому на лівому лікті. — Це мене не вб'є.

Не вб'є, як не вбила подряпина на гомілці, отримана в бою кілька місяців тому, коли мене випадково зачепив короткий ніж невдахи-бандита. Не вбив поріз на лобі, зароблений за бійку в таверні, прокол стегна, залишений нападником під час пограбування кінного екіпажу. Щоночі я ретельно промивала рани спиртом, промокала рушником, не плачучи й не схлипуючи, намагаючись закінчити все якомога швидше. Прошивала краї шовковими нитками, не затягуючи надто туго, щоб запобігти запаленню. А потім, боролася з довгими ночами, сповненими болем і вологою тіла.

— Базовий захист.

— Що?

— Базовий захист. Ви невразливі перед ранами. Легкі подряпини, садна, вивихи, переломи, бойові поранення… Болісно, але не смертельно.

Із мене виривається різкий смішок. Я смикаю руку й рішуче підводжуся на ноги. Десь у глибині лазарету чуються невпевнені кроки, але я продовжую іти, не бажаючи залишатися тут більше ні секунди.

— Дякую за допомогу, — кидаю я, грюкнувши дверима.

***

— Підніміть голову, сіре! Ну ж бо! Не смійте опускати очі!

Від сильної хватки, що виривала жмутки волосся, в очах жертви попливло. Вона намагалася вирватися, дряпаючись ногами по кам'яній підлозі, але отримавши удар по голові, затихла, вимушена вслухатися в гарчання.

Глибокі велетенські діри зяяли мороком. Їх оточували стіни, з яких повільно обсипалися вниз грудки землі та невеликі камені. Усередині копошилися тільця, що вгризалися в прохід і намагалися знайти шлях назовні. Із темного внутрішнього полотна визирали тоненькі лапки, хрустіли щелепи, а час від часу лунало гучне прицмокування. Кожному звуку вторили луною дряпання, дзвінкі гарчання і хрускіт плоті.

З чертога вилізла гігантська голова з відкритою пащею, виблискуючи рядами гострих зубів. Очей видно не було, зіниць теж, але чудовисько уважно розглядало свою жертву, вдихаючи запах її жаху через змієподібні ніздрі.

Щупальця рухалися по стінках отвору, намагаючись розширити, хаотично хапали повітря, а тонкі, вкриті твердими волосками клешні, раз у раз змикалися з гучним клацанням. Монстр рухався повільно, гарчачи й принюхуючись. Обдаючи бліде, посіріле обличчя своїм диханням, він спробував сльози на смак довгим язиком.

Не бажаючи довго гратися з їжею, чудовисько вгризлося в голову чоловіка, припиняючи його крики.