Бугайський трикутник

Тієї ночі мені не спалося. Не тому, що нове місце чи вдавлене ліжко, через що я весь час тулилася до стінки. Сама собі не могла пояснити, однак якась тривога засіла в підкірці й не давала спокою.

Я згадувала розповідь господаря. Прокручувала в голові долі людей і події, які гнали їх із рідних домівок, щось трохи додумала, щось вставила своє. І вже почала дрімати, як почула стогін.

Трохи підвелася з ліжка, спершись ліктями на матрац, прислухаючись. Може, це Джулії щось наснилося.

— Сашо?

— Що?

— Ти не спиш?

— Щось не спиться.

— І мені.

Раптом знову пролунав стогін.

— Ти це чула?

— Так, — холодок побіг спиною.

— Що це? Хто?

— Не знаю, — відповіла я.

У цей час почулися якісь голоси. Вони то шепотіли, то говорили голосніше. Розібрати, що саме, ніяк не виходило.

— Мені страшно.

— Не бійся. Це, мабуть, дід Левко з дружиною, — почала я її заспокоювати. — Будинок старий, чутність гарна.

Голосів ставало дедалі більше. Хтось стогнав, хтось шепотів, хтось кричав. І їх було так багато, що це вже скидалося на гул, який наближався.

— Сашко! — закричала Джулія й заскочила до мене в ліжко, тулячись ближче.

Я й сама притулилася до неї. Бо в самої волосся дибки стало від страху.

Ми кинулися до дверей одночасно.

Кухня зустріла нас цілковитою тишею й непроглядною темрявою. Ні звуку, ні промінчика світла.

— Що це було?! — голос у неї от-от мав зірватися.

Я її чудово розуміла, бо в самої трусилися руки. Я була налякана.

— Я не знаю, Джуліє. Господи, аби тут нічого не завалити й не вбитися.

— Пішли до хлопців, — запропонувала вона.

Я не могла не погодитися.

Пробиралися навпомацки. От тільки я запізно зрозуміла, що кухня порожня. Жодних меблів. І тільки я хотіла це сказати, як у кутку, саме з того боку, де мали бути двері до кімнати хлопців, щось зашкреблося.

— Це миші?!

«Тільки не це», — подумала я. Бо, як і італійка, дуже боялася гризунів.

Ми заверещали одночасно. І вже було байдуже, що когось розбудимо, що подумають, ніби ми несповна розуму. Просто хотілося, щоб хтось прийшов, заспокоїв, просто сказав, що нам усе наснилося.

Але ніхто не з'явився.

Це просто якась абсурдна нісенітниця. Так не буває. Не можуть усі так міцно спати, щоб не почути нас.

— Артуре! Артуре! — уже ні про що більше не думаючи, кричала я. — Майку! Агов! Хто-небудь!

— Майку! Майку! — кричала Джулія, а у відповідь — тиша. — Не може такого бути.

Вона щодуху кинулася в бік дверей. Навіть забула про мишей, що ще хвилину тому шкрябалися.

Я — слідом.

Однак дверей там не було. Була глуха стіна.

— Ні... ні... ні... Це нереально! Це сон! — вона почала рухатися вздовж стіни. Я її не бачила, але чула кроки.

Раптом вона зупинилася.

— Сашо! Сашко!

— Ти чого кричиш? — я смикнулася від несподіванки.

— Я раптом подумала, що ти зникла.

Я підійшла впритул і взяла її за руку.

— Рухаймося разом.

— Саню, ти помітила, що кімната повністю порожня? А ще крайніх дверей немає, де хлопці були. Хіба таке може бути? Я не розумію, що відбувається.

— І я не розумію.

— Мені дуже страшно.

Вона вже почала плакати.

— Джуліє, сльозами тут не допоможеш. Треба зібратися. Я теж боюся. Дуже боюся.

— Що відбувається?

— Я не знаю. Може, це сон? Я сплю і мені все це сниться?

— Тоді й мені це сниться?

Ми пройшли по колу всю кімнату. Жодних дверей. Як таке може бути?

Кімната була повністю порожня, ще й без вікон і дверей.

— Сашко... ми замуровані?

— Ні-ні... Не може такого бути. Агов! Хто-небудь! Допоможіть! Господи, що відбувається?!

Ми обійшли кімнату ще разів із двадцять, а потім, притулившись одна до одної, сіли в кутку.

Спочатку плакали. Потім просто сиділи мовчки.

Раптом Джулія почала сміятися.

— Ти чого?

— Знаєш, що найсмішніше? Ми ж сіли саме в кутку, де були миші. А вже зовсім не страшно. Мені здається, що миші — то найменше зло зараз. Ніколи б не подумала.

Я теж посміхнулася. Хоч у душі вже з'являвся відчай. Бо що, якщо ми тут і помремо?

— Дідько, ні в біса не видно! — почулося поряд, і клацнули двері.

Ми підхопилися.

Раптом увімкнувся ліхтарик, і я побачила Артура.

— Слава Богу!

— Артурчику! — одночасно вигукнули ми.

— Що ви тут робите ще й у темряві?

Він точно нічого не розумів.

Ми одна поперед одної почали йому розповідати про стогони й крики, про відсутність дверей і меблів у кімнаті, і навіть про мишу.

— А я звідки тут, якщо дверей немає?

Я не бачила, проте знала, що він посміхнувся.

Промінь світла він направив на двері за своєю спиною, звідки щойно з'явився.

Однак дверей там уже не було.

— Якого лисого?!

Він навіть помацав стіну, щоб упевнитися, а потім освітив кімнату.

Меблі так і не з'явилися, однак ліворуч були двері.

Артур, не роздумуючи, попрямував туди. Ми — слідом.

Крізь прочинені двері на нас хлинула ранкова прохолода й сирість.

І вже зовсім неочікувано було побачити осіннє подвір'я дерев'яної покинутої хати.

— Немов щойно поїхали, — чомусь пошепки сказала я, сама не знаючи чому. Просто ця думка прийшла в голову.

Посеред двору були скинуті в купу речі, ніби їх кудись несли, а потім покинули. Вони трохи звогкли, але не були мокрими чи брудними, адже дощ лише збирався.

Вони були дуже доречними, бо вже зуби цокотіли. Все-таки осінь, а ми з Джулією в майках і шортах, у яких лягали спати... влітку. Артур — лише у спортивних штанах і з голим торсом.

— Одягайтеся. І хутко, — наказав Артур.

Ми відразу почали копирсатися в купі.

— Це якийсь кіношний реквізит? — потрусила я в повітрі коричневою довгою спідницею, яку могли носити в минулому столітті.

Тут увесь одяг був таким.

— Не знаю, що тут відбувається, але я збираюся розібратися. І коли знайду того, хто влаштував цей розіграш, йому буде непереливки.

Він тим часом натягнув грубу полотняну сорочку, яка виявилася йому закороткою. Подивився на короткі рукави, вилаявся і завернув їх. Зверху накинув сіряк.

— Постоли? Серйозно?

Але ті були на два розміри менші.

Плюнувши, він залишився у шльопанцях.

Я навіть посміхнулася. Настільки кумедний він мав вигляд.

— Що?! — роздратовано запитав.

— Ти неначе у молодшого брата одяг поцупив.

Навіть не стримала посмішки.

— Ну вже як є. Добре, що хоч вам більше пощастило.

Не могла не погодитися.

Мені взагалі все сіло ідеально... Майже. Господиня була повнішою за мене. А Джулія обмоталася, підвернула одяг, тож теж не виглядала недоладно.

Вона щось стала мовчазною, задумливою.

— Джуліє, ти як? — Артур теж звернув на це увагу.

— А? Я? Так, нормально. Я просто... перенервувала. Ти й справді вважаєш, що це розіграш?

— Іншого пояснення в мене немає.

— Тоді що то?

Вона вказала кудись за хлів.

Я вдивилася, але не могла зрозуміти, що там.

Артур відразу попрямував подивитися.

Ми — слідом.

Щоправда, італійка не поспішала.

Те, що ми побачили, примусило здригнутися.

На землі лежали люди. Чоловік і жінка. Розстріляні.

Крик застряг у горлі, як і мої ноги.

Я не могла поворухнутися.

— Треба забиратися звідси. І негайно.

Артур схопив нас, скутих жахом, і потягнув назад до хати.

— Ти казав, що це жарт, — до мене повернулася мова.

— Тепер я так не думаю. Якщо це жарт, то дуже невдалий. Що ти там казала про просторові й часові портали?

— Не може бути! Це ж просто вигадки, щоб туристів приваблювати.

— Або ні.

Майже перед самими дверима до хати Джулія зупинилася.

— Стійте!

Ми обернулися до неї.

— А де Майк?

Я теж запитально подивилася на брата.

— Я не знаю. Не дивіться так на мене. Він вийшов із кімнати, щось бурмочучи про туалети на вулиці. Я знову задрімав. Потім прокинувся — його нема. Вийшов і зустрів вас.

Джулія охопила себе руками та заплакала.

— Тихо... тихо... Ну чого ти? — Артур обійняв дівчину, заспокоюючи.

— Ви хто такі?! — гукнули з дороги. Біля тину стояв поважний чоловік у коричневій свитці й шкіряних чоботях. — Я вас питаю!

Він уже йшов до хати, коли Артур схаменувся.

— Ми до родичів приїхали, а тепер не знаємо, що робити і що тут сталося.

Чоловік оглянув нас. Звичайно, не випустив з уваги наше вбрання. Особливо Артурове.

— Ми погорільці, — і треба ж було таке скумекати! — Гадали, що знайдемо притулок, а тут... Що тут сталося? Ви хто?

— Голова радгоспу я. Борис Васильович Димних, — відповів він і знову почав нас уважно розглядати, ніби над чимось міркував.

— А де господарі? Чому речі на подвір'ї розкидані?

— Поїхали з села. У нас відселення з Малої Бугайки. За наказом зверху. То звідки ви будете?

— Ми з Харківщини. А чому відселення? Що сталося?

— Невчасно ви, добрі люди, приїхали. Ох і невчасно. Що ж тепер із вами робити? — і знову подивився на ноги Артура.

— Ви так не хвилюйтеся. Ми в хату зайдемо, трохи відпочинемо, та й вирушимо назад.

— Ви не розумієте. Тут енкаведисти. Вони відселяють людей під запис. Хто не погоджується, то... Ну, самі знаєте... Мені вас шкода. Поки сидіть тут. Я до вас онука відправлю. І не висовуйтеся. Бо якщо вас побачать, навіть не знаю, що буде.

Більше нічого не сказавши, чоловік пішов до дороги.

— Борисе Васильовичу! — гукнув Артур. Голова радгоспу обернувся. — Дякуємо.

Кивнувши головою, чоловік пішов собі.

Ми ж зайшли до хати й сіли на лаву у великій кімнаті. З меблів — стіл із лавою, піч, шафка з поличками без однієї дверцяти, образи в кутку. На столі стояли тарілки. Біля печі лежала рядюжка з речами. Тепер уже нікому не потрібними.

— Сашко, розкажи все, про що ти там читала. Здається мені, що тепер нам треба якось викручуватися і думати, як потрапити назад.

Я його відразу не зрозуміла, тому він пояснив:

— Про просторові й часові лабіринти.

— Та дід Левко ж усе розповів. Більше нічого додати.

— Сашко, Артур правий. Давайте ще раз усе згадаємо. Може, щось спливе, — нарешті заговорила Джулія. Увесь цей час вона сиділа мовчки, обіймаючи себе за плечі.

— Не хвилюйся за Майка. Може, він зараз спить собі спокійно в нашому часі, — мені більше нічим було її заспокоїти.

— Дай Боже. Але що нам робити? Чи є в когось якісь думки?

— Не буду вас даремно заспокоювати. Я не знаю, — зізнався брат. — І гадки не маю, що робити. Наскільки я зрозумів, ми в Малій Бугайці.

— Так. І, схоже, на початку п'ятдесятих років.

У цей час грюкнули двері, почулися кроки.

— Є хто? — у дверях з'явилася білява голова. Пшеничного кольору волосся стирчало в усі боки. Ми підхопилися. — От ви де! Упрів, поки біг. Дід сказав, що вам терміново треба звідси тікати. Уже чекісти поряд. Біжіть через городи до Бугаївки. Там, у першій хаті, господарі вас приймуть. Вони добрі люди. Скажете, що Васильович прислав. Чого стоїте?! Часу обмаль!

Ми вискочили з хати, тільки за неї завернули, як показалися енкаведисти.

— Ану стояти! — клацнув затвор.

Ми притиснулися до стіни.

— Хто такий?!

— Не стріляйте! Я онук Бориса Васильовича. Петька я! — закричав хлопчина.

— Що тут робиш?!

А тим часом потягло димом.

— Щось горить, — прошепотіла Джулія, притиснута Артуром до стіни.

— Тихо. Чую.

— Я цей... — промимрив хлопчак, віддаляючись від хати. — Перевіряю, чи всі пішли, чи худоба не залишилася.

— Диви, який хваткий, — зареготали чоловіки. — Ми вже все перевірили. А тепер геть звідси, щоб я тебе не бачив. І щоб язик за зубами тримав, якщо дід не навчив раптом.

— Вперед. І тихо, — наказав Артур, і ми побігли.

Біля посадки озирнулися. Хата палала.

— Хутко!

— У мене вже немає сил, — плутаючись у ногах і ледь не падаючи, прохрипіла Джулія. Я була в такому ж стані.

— Давайте сюди.

Ми сіли на землю, притулившись до дерева. Я подивилася в бік села. Воно палало. Димом тягнуло й сюди.

— Давайте, дівчата, останній ривок. Тут уже трохи лишилося.

Ми знову побігли.

Крайня хата зустріла нас тишею. Коли увійшли на подвір'я, почався дощ. На стукіт ніхто не виглянув, але двері прочинилися, і ми увійшли.