Бугайський трикутник

— Та що ж це таке!!! — закричав Артур і спересердя вдарив ногою по старій, місцями дірявій підлозі. Хата була закинута. Тут уже дуже давно ніхто не жив. У ній не було вікон, не було міжкімнатних дверей і, звичайно, меблів також.

— Це що, наші речі?! — вигукнула Джулія, прямуючи в сусідню кімнату. Я пішла слідом. Там і справді на підлозі стояли наші валізи, а в кутку лежали речі, які ми склали перед сном. Артур зайшов до нас.

— У тій кімнаті й мої з Михайлом сумки лежать, — сказав він і подивився на Джулію. — Його немає.

Вона побігла туди.

— Але ж речі є? Може, він надворі?

— Не поспішай, — Артур притримав її, коли вона вже намагалася вибігти з хати. — Ми не знаємо, що там може бути і куди ми знову потрапимо.

— Але ж не можна його кинути.

— Ми все перевіримо, обіцяю.

— Одягнімось і підемо шукати Михайла, — запропонувала я.

— А вам не здалося, що це той самий будинок, де нас прийняли Левко з Устиною? Ми вночі приїхали, тому двір одразу й не впізнав. Але кімнати, речі…

— Я теж про це подумала.

— Але як таке можливо? — Джулія була на межі, хоча трималася. Ми всі були шоковані, розгублені й спантеличені. Лише Артур тримався — мабуть, тому що взяв на себе відповідальність за нас.

Ми переодягнулися, взяли речі й вийшли на вулицю. Там було літо. Звичайне спекотне літнє ранок, що вже не несе прохолоди, а обіцяє спеку за кілька годин.

Будинок був покинутий давно. Зарості огортали його з усіх боків, лише стежка була протоптана від хвіртки. Артур рушив до дороги, ми — слідом. Неподалік стояла наша машина. І справді, як казав дід Левко, ми не доїхали якихось сто метрів. І що дивно — автомобіль завівся одразу. Залишилося знайти Михайла.

Ми написали заяву до поліції. Приїхали слідчі з області. Шукали навіть із пошуковими собаками, які бігали від хати до місця, де стояла машина, і назад. Три тижні ми прожили в селі, сподіваючись, що його знайдуть. Навіть ночували в тій покинутій хаті, чекаючи на диво. Однак закинута хата на межі аномальної зони так і залишилася звичайною розвалюхою. Ні стогонів уночі, ні дверей у минуле.

На допитах у поліції Джулія, що була на межі, розповіла про нашу мандрівку в минуле століття. За це ми отримали направлення на аналізи на наявність наркотичних речовин в організмі. Лише місцевий дільничний поставився до нас із розумінням.

— Я вам вірю. І багато хто з місцевих вірить. Щодо вашого друга… я вірю, що він не поїхав звідси, а зник. Це не перший випадок.

— Інші поверталися? — з надією запитала італійка.

— Хтось повертався, а когось уже й не шукають. Останнього в дурку забрали — він так і не прийшов до тями. Але ви вірте. Інакше не можна. І нема сенсу шукати. Він або сам знайдеться, або ні.

Перед самим від’їздом ми навідалися на кладовище, на яке так мріяв потрапити Майк. Його вже тут шукали і ми, і поліція з собаками — без результату. Сівши на обдерту дерев’яну лавку, ми мовчали. Кожен про своє. Артур поклав руки на такий самий збитий стіл і важко зітхнув.

— Час їхати.

Але ніхто не підвівся одразу. Просидівши ще з пів години, ми нарешті, не домовляючись, встали. Вже на самому краю старого цвинтаря, під березою, я помітила могили трохи осторонь від інших. Порослі травою, покинуті, хоча тут усі такі були. Однак вони ніби притягували погляд.

Я підійшла і завмерла. На почорнілому від часу хресті було вирізьблено:
«Левко Рідний (1880–1956)».

На сусідньому, переплетеному плющем, я стерла листя:
«Устина Рідна (1881–1956)».

Сльози самі покотилися з очей.

— Сашко, ти йдеш? — гукнула Джулія.

— Йду, — не знаю як відповіла я і як пішла на ватяних ногах.

— Все нормально? Що ти там робила?

— У кущики ходила, — відповіла я.

— Ну ти й знайшла місце, — пробурмотіла вона.

— Що ти там побачила? — зупинив мене біля машини Артур. — На тобі лиця не було.

— Там були дві могили. Левка Рідного і його дружини Устини. Дата смерті — 1956 рік, — сказала я, коли Джулія сіла в машину.

Артур обернувся до неї. Довго дивився на її потилицю, що виднілася з-за сидіння.

— Їй тільки не кажи, — я кивнула.

P.S. З тієї пори минуло майже сім років. Сьогодні моєму племіннику Михайлику виповнюється п’ять років. Обов’язкові кульки вже надуті, малеча радісно носиться подвір’ям. Ми з Джулією викладаємо ласощі на тарілки, Артур дістає з холодильника мариновані стейки для дорослих, коли до кухні забігає маленький іменинник.

— Дивіться, що в мене є! Це подарунок для дорослого чоловіка. Так дядько Майк сказав.

Джулія випускає тарілку з рук — вона з дзвоном розбивається на дрібні друзки. Ніхто не звертає уваги.

— Що ти кажеш, синку? Де ти взяв цей годинник? — Джулія на ватних ногах підходить і бере годинник.

— Мамо! Це мені подарували, віддай!

— Звичайно, синку. Тільки скажи, де ти його взяв?

— Мені дідусь подарував, — починає плакати.

— Який дідусь, Михайлику? — запитує Артур.

— Він сказав, що його звати як і мене. І що я вже дорослий, тож і годинник маю носити дорослий.

— Цей годинник я подарувала Майкові… Артуре, що робити? О Боже. Він повернувся… — шепоче Джулія.

Ми вибігаємо надвір — нікого. Діти бігають і сміються. Сусідка приносить морозиво.

— Файно, ти тут нікого не бачила? Чоловіка, що з малим розмовляв?

— Був якийсь сивий дід. Я думала, родич. А що?

— А куди він пішов?

— Не звернула уваги, вибачте.

Артур вибігає на дорогу, але швидко повертається.

— Синку, що тобі ще він сказав?

— Що він мій дядько. І що я вже дорослий. І щоб я носив годинник. І що він радий за вас. І просив не шукати. І що в нього все добре.

— А хто він? — питає Артур.

— Він сказав, що він мій дядько…

— Схоже, що так, — тихо відповідає Артур.

— Але він старий.

— Чому ти так вирішив?

— У нього волосся як у діда.

— Сиве?

— Так.

Артур дивиться вдалину.

— Може, й так… Ходімо різати торт.

І малий біжить до дітей.

Ми з Джулією переглядаємося.

— Ти як? — питає вона.

— Добре. Я нарешті спокійна. Тільки чому він не зайшов?

— Думаю, не хоче питань. І не хоче співчуття. Можливо, йому потрібен час. Але я рада, що він повернувся.

— Я теж, — я справді щиро це відчувала.