Зміст

Пасажир

Не передзвонив бабуні. П'ять разів. Вона мене через сусідку дістала, теж чиюсь бабусю. Серйозно, десь на околиці Чумацького шляху є таємна штаб-квартира, де матері наших батьків невпинно пильнують онуків. Навіть якщо їм двадцять чотири роки, і вони цілком самостійні міжгалактичні таксисти. І живуть окремо.

Не погодував асколотля. Моя тваринка сидить зараз в акваріумі, голодна і ображена. А я не навмисне, просто замотався і забув. Може, все через те, що я звіти по витраті палива не скинув керівнику? Він втретє мені вчора нагадав. Останній ввічливий раз.

Або... та біс його знає, де я так завинив, щоб взяти замовлення з таким пасажиром. Старші колеги розповідали мені про фріків. Сьогодні мені попався саме такий, не інакше. Літній дядько, невисокий, в скафандрі мандрівника, два біонічних протеза замість рук (права періодично здригається, ніби імпульс замикає), на обличчі блаженна усмішка, і погляд як у патрульного. Так і чекаєш, коли він сканер дістане та, посміхаючись, скаже: «Права, ліцензію і техпаспорт пред'явіть».

Цього разу теж зупинилися, але мій фрік їм планшет сунув, і нас без перевірки пропустили. Перший раз перетинаю малодосліджену зону так просто. Ні прикордонників, ні супроводжуючих човників – тільки маленька станція з нудьгуючим патрульними. Останнім часом почастішали випадки збройних пограбувань, навіть таксі оглядають. А тут: «На все добре, і будьте обережні».

Так ось, пасажир мовчки летів, тільки титановою коробкою торохтів на поворотах. А як дісталися до системи Хроносинкластичний інфундібуум (я кілька разів адресу по навігатору перевіряв, доки дядько координати не назвав), вирішив поговорити.

– Ніколи тут не був. Сподіваюся, таверна на місці, – колючими вузькими очима він вирячився в ілюмінатор, ніби хотів розгледіти у чорному вакуумі щось ще крім розкиданих зірок.

– Та-вер-на? – довелося уточнити.

– Саме так. Не пропусти її, будь ласка.

Нервово посміхнувшись, я нахилився до монітора і збільшив карту. Уранові спірохети, яка таверна? Найближчий космічний об'єкт – планета, в якої замість назви числовий шифр.

– Ем-м, вибачте, а де саме таверна знаходиться? Навігатор нічого не...

– Я ж вказав координати, – він роздратовано гаркнув. – Як тільки долетиш, все побачиш.

Іди туди, не знаю куди, не інакше. Казка була така, бабуня розповідала. Там героя на завдання відправляли, то чи принцеса, то чи злий чаклун.

– У вас там важлива зустріч? – спитав просто, щоб зняти між нами напругу.

– Важлива, – пасажир погладив коробку. – Давно полюю на флуоресцентний воблер, а у старого товариша знайшовся один.

– М-м-м, – чудово.

Що це за штуковина? Вона небезпечна? Може, я контрабандиста везу, і за нами вже послані загони гончих?

– Прямо як в бандитських фільмах, везу вас на обмін, – замість розслабленого сміху, зойкнув, як дівча.

– Обмін, – пасажир кивнув, – так і є. Знаєте, що я йому подарую?

– Ні, – молодець, він тільки те й чекає.

– Кульки з механічних мишок. П'ять штук! – фрік трусонув коробкою.

– Ого, – я таке в музеї ЕОМ бачив. – А для чого вони йому?

Всупереч негласного кодексу таксиста: «зайвий раз з питаннями не лізь», мені все ж захотілося дізнатися, що з цим раритетом можна робити?

– Для скульптури. Він якось захопився абстрактним мистецтвом. Я ось до цих пір не розумію, що в ньому такого чудового, – пасажир намацав на комірі шнур і потягнув його.

Дядько тактовно натякнув на швидке прибуття. Моє таксі почало знижуватися, – хроноскін, хроносинкал, тфу, до місця залишилося п'ять хвилин польоту.

Таверною мій фрік назвав перевалочну станцію. Вона виникла, наче нізвідки, комунікатор різко передав запит про мету візиту. Стандартна процедура стикування пройшла як по олову, м'яко, плавно, чітко в рукав. В рукав, уявляєте? Ми вийшли і синхронно випросталися. Вібромасажні крісла лише частково допомагали спині і ногам не затерпати. Перед нами на стіні висіла бронзова табличка з написом «Таверна». Виглядала вона, як не дивно, цілком доречно. Станція незабаром відзначить своє двохсотріччя, не інакше. Я думав, такі вже списані давно, або на частині розібрані. Не пропадати ж металу.

Люк відсіку з шипінням відкрився (невже тут ще використовують гідравліку), і назустріч нам вийшов дебелий лисий мужик. Він стягнув з пасажира шолом і вхопив його за вуха.

– Ну здрастуй, чортяка! – мужики з задоволеним бурчанням обнялися і поплескали один одного по плечах.

Точніше, фрік плескав однією рукою, другу він завів за спину, щоб урочисто протягнути товаришеві цінний вантаж після привітання.

– Ледве знайшов місце, – від хвилювання його голос сипів. – Що за назва така?

– Це мій староста придумав, давно ще. Гадки не маю, що воно означає, але я нарешті зміг використати це словосполучення. Привіз?

– Ображаєш, – він зірвав зубами з протеза рукавичку і вставив палець в невеликий отвір на гладкій стінці коробки.

Кришка від'їхала в сторону, господар таверни швидко вийняв одну сіру кульку і стиснув її в долоні.

– Прекрасно. Розрахуйся з таксистом, і підемо. Все мені розкажеш.

– Слухай, я хотів тебе попросити, – знітився пасажир.

– Зрозумів, – лисий здоровило не вимагав пояснень.

Він підійшов до мене і звелів почекати, бо його картка всередині. Без проблем, так навіть краще. Відразу відсоток на мій рахунок потрапить.

***

Ну і де він? Вже і приладову панель перезавантажив, і диспетчеру про прибуття доповів, і пиріг з капустою з'їв. І як бабуня примудряється завжди молоду капусту діставати? Овочевий склад у них в штаб-квартирі, чи що?

Таверну іноді дивно трусило, ніби ми стикалися з електромагнітним потоком. Тільки звідки йому тут узятися, можливі джерела знаходяться досить далеко від нас.

– Пш-ш-ш-пш-ш ен Рибак, Євген Рибак, як чутно?

Я кинувся до динаміка і перемкнув частоту. Звук очистився, зі мною намагався зв'язатися мій пасажир.

– Прийом, чутно, Рибак. Що трапилося? – невже не заплатять?

Усередині все стиснулося від образи і лоскотної тривоги, – у фріка зі здорованем щось трапилося, не інакше.

– Ти зараз отримаєш посилку, в ній гроші за поїздку сюди і за новою адресою. Лети негайно! Нас штурмують пірати, вже пробралися в відсік енергозабезпечення. Відключать живлення, і ти не зможеш вилетіти.

– Гончих викликати?! – тремтячими руками я набирав тривожний код.

– Я вже, але вони не встигнуть. Женя, біжи, чує-ш-ш-ш.

Біля люка з вентиляційного ходу випав згорток. М'який пакунок зробив темну калюжу, лакову в блакитному світлі ламп. Не роздумуючи, я схопив мокру посилку і, під мерехтіння сигнальних вогнів, кулею вилетів з таверни. Її дійсно захопили. Прихвостова камера дозволила побачити, як гасне відсік за відсіком. Піратський корабель міцно причепився до стикувального модуля. На моє щастя, цивілізовано увійти всередину ці сволоти не захотіли.

Тіло дрібно тремтіло, як після занурення в крижану воду. Я включив автопілот, поставив зворотний маршрут і зайнявся пакунком. Фрік загорнув шматки сирої яловичини в щільний поліетилен (для більшої ваги і м'якого приземлення), між ними в різних кульках лежали гроші, маленька гумова рибка з гачком і диктофон.

«Якщо ти довезеш це за призначенням, тебе ніколи не забудуть, Женя Рибак. Символічно, чи не так? Хто б знав, що люмінофор у рибальському гачку дуже полюблять особливі ціанобактерії. Саме вони колись почали процес утворення атмосфери на Землі. Я шукав їх тридцять років, думав, що в межах нашої досяжності не залишилося жодної спори, поки мій друг не підняв із дна Балтійського моря залишки рибальського баркаса. Цьому воблеру півтора століття, він дивом уцілів і потрапив до нас не випадково, – пасажир зашурхотів поліетиленом. – Якщо клонувати і проростити спори, ми зможемо прискорити тераформію на подібних до Землі планетах. Довези його, Женя Риб...»

Запис обірвався, але цього було достатньо. Піду, відмию руки від яловичої крові, назад патрульні мене так легко не відпустять.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.