З погляду Скрипки (із циклу "Балачки та фантазіі)

З погляду Скрипки

Музична фантазія

Л.Л. Галаті

та її унікальній Скрипці присвячується

Майстерня Гаспара да Сало.

Брешія. Італія.1596 рік

Вона пам’ятала себе ще нетямущою заготівлею. Літній італійський Майстер дістав креслення, якими працював свої скрипки сам господар майстерні, взяв у руки дошку з тірольської ялинки і уважно її розглянув. Потім він щось наспівував і шукав потрібний для неї малюнок на деревині клена.

Майстер легенько простукував усі дощечки у різних місцях і прислухався. Коли стукіт його серця увійшов до резонансу з деревиною, він відклав дощечки убік і замислився. Яка доля буде у цієї скрипки? Йому чомусь здавалося, що на скрипку чекають великі пригоди.

Він почав працювати.

— Яке ж тобі дати ім’я? — думав він і викреслював широкі прямі ефи.

— Я хочу, щоб мене називали просто «моя Скрипка», — резонувала вона йому у відповідь.

— Добре, моя Скрипка, — співав їй Майстер. — Зараз ти моя, але маєш слухатися тільки того, хто називатиме тебе саме «моя Скрипка».

Майстер почав налаштовувати її деки в кварту. Він робив їх нерівномірними та такими, щоб спадали по товщині від душки до країв.

— Навіщо так? — тихенько прогуділа резонаторами Скрипка.

— Це дасть тобі багатий обертонами звук. Цей звук буде такого ж оксамитового альтового тембру, як і низьке сопрано, — відповів Майстер.

Він з любов’ю покрив її темним ґрунтом і довго думав, який би лак для неї вибрати.

— Прозорий, — попросила Скрипка. — Тоді всі побачать, що у мене золотисто-коричневий ґрунт.

Коли Скрипка була готова, Майстер узяв її до рук, й вона заспівала. Чарівні звуки наповнили всю майстерню. Особливо старався басок – він звучав потужно та патетично.

— Я вже старий, — сказав Майстер, — і ти моя остання робота. Коли ти будеш звучати в руках музикантів, завжди згадуй своє походження, матеріал, з якого ти зроблена, і ті прийоми, що я використав, коли виготовляв тебе. Адже в тобі переплелися всі таємниці повітря, води, землі та мого серця. В дорогу, моя Скрипка!

Скрипка вдячно тихенько прогуділа резонаторами верхньої деки. Маленька душка передала ці коливання на нижню деку, і ця подяка озвалася в серці Майстра.

Будинок саксонського барона.

Дрезден. Німеччина. 30-ті роки XIХ ст.

Переїзд вона перенесла добре. Скрипка відчувала, що футляр дбайливо тримали в руках. Їй вже давно набридла ця «поза спокою», яка тривала кілька років, їй хотілося звучати, звучати та звучати! Нарешті футляр відчинили, і вона впізнала мову тієї місцевості, під небом якої виросло дерево для її верхньої деки.

— Вільгельме! Синку! Ми з мамою вітаємо тебе з повноліттям!

Юнак витяг її з футляра і довго нею милувався. Він із захопленням торкався всіх її завитків, гладив обічайки, повторював рукою вигин ефів.

— Моя Скрипка! — вигукнув він і взяв смичок.

Вона затремтіла і заспівала в його руках потужним повним звуком. Таким, яким створив його Майстер! Вільгельм кружляв разом із нею по кімнаті і грав, грав, грав! Вона відповідала йому навіть на найслабше натискання смичком, звучала чисто і ясно, з тією солодкою пронизливістю, що справляє незабутнє враження на слухача.

— На такому інструменті не соромно гратиме перед королем Фрідріхом! — сказав Вільгельм і нарешті опустив смичок.

Грати перед королем! Верхня дека зарезонувала. Грати перед королем! Маленька душка почала коливатися і пульсувати. Грати перед королем! Нижня дека теж увійшла до резонансу. Ці коливання відгукнулися у серці Вільгельма, і в нього від надлишку почуттів на очах з’явилися сльози.

Вільгельм обожнював її. Він попросив маму вишити на суконній серветці червоними літерами його ім’я і дбайливо прикривав цією серветкою свою Скрипку у футлярі. Футляр Вільгельм завжди ставив біля свого ліжка і перше, що він робив, коли прокидався уранці, говорив «Guten Morgen, meine Violine!». Вона гула йому у відповідь резонаторами і чекала, коли він візьме її в руки. Разом із Вільгельмом вони за шістдесят років переграли всі твори Вівальді та Моцарта, виступали перед ерцгерцогом Австрії з творами Бетховена. Незліченну кількість разів виходили на сцену Земпер-Опери і, звісно, грали для свого короля.

На жаль діти та онуки Вільгельма не бачили себе у музиці. Спочатку кожен з них вчився грати на «скрипці Вільгельма», але незабаром її поклали спочатку на полицю, а потім і взагалі прибрали геть з очей у темну комору. Вона знову поринула у «позу спокою» і заснула на довгі роки.

Концертна зала філармонії.

Берлін. Німеччина. 1944 рік.

Футляр знову відчинили.

— Тобі пощастило, Йоганне! — почула Скрипка. — Де ти знайшов такий гарний інструмент?

— Купив у саксонського барона, що давно вже розорився. Він продав скрипку свого прадіда за цілком стерпну ціну, — сказав Йоганн. — Але ж щось вона не звучить. Я вже місяць намагаюся її розіграти і ніяк!

— Нічого ти не зрозумів, Йоганне, — подумала Скрипка. — Для тебе я так і залишилася «скрипкою Вільгельма».

Кілька пар рук акуратно поторкали завиток і кілька пар очей уважно розглянули її ефи і деки. Скрипці це було неприємно. Якби вона вміла пирхати, вона б пирхнула.

— Скрипка з характером, — сказав хтось з музикантів і почав розглядати серветку. — О! Вільгельм. Тезка нашого маестро.

— Барон сказав, що цю скрипку його прадіду у подарунок привезли батьки з Італії. Здається, її купили у когось із родичів Клаудіо Монтеверді. Цей Вільгельм був першою скрипкою у симфонічному оркестрі Земпер-Опери у Дрездені та був улюбленцем саксонського короля Фрідріха Другого, — сказав Йоганн.

— Маестро йде, — почула Скрипка.

— Репетируємо Концерт для оркестру Бели Бартока, — сказав маестро Вільгельм*, коли музиканти зайняли свої місця.

Зашелестіли ноти, заклацали пюпітри, музиканти почали підлаштовувати інструменти. Скрипка любила ці звуки. Вона любила концерти, публіку та оплески. Їй сподобався маестро, який дуже незвичайно диригував, але якимось чином його паличка занурювала оркестрантів у гіпноз.

І вона заспівала! Лунала неповним звуком, але все одно сильно і навіть дещо суворо. Маестро Вільгельм задоволено глянув у бік Йоганна.

Після репетиції Йоганн здивовано розглядав інструмент. Він нічого не міг зрозуміти. Було таке враження, що скрипка грала сама по собі! Так, скрипка з характером, подумав він, акуратно поклав її у футляр і дбайливо прикрив серветкою.

Їм не вдалося зіграти цей Концерт для оркестру. Наступна репетиція не відбулася. Щойно Йоганн зайшов до Концертної зали Берлінської філармонії, як почалося бомбардування. Усі музиканти побігли до бомбосховища. Побіг і Йоганн. Скрипці було дуже страшно. Від незрозумілих вібрацій у неї тремтіли резонатори, струни то стискалися, то розтискалися, колки злякано рипіли!

— Скрипка моя! — закричав пригнічений уламками Йоганн і відкинув її убік. — Рятуйся!

Вона полетіла в безпечне місце, спрямована силою його погляду. Навіть крізь футляр вона відчула, як обірвалося життя Йоганна. Від удару душка ще довго коливалася, намагаючись заспокоїти безладні вібрації обох дек. Потім вона знову поринула у «позу спокою».

За якийсь час хтось дістав її з-під завалів і відкрив футляр. Вона почула захоплені вигуки незнайомою мовою.

Площа перед зруйнованою будівлею філармонії.

Берлін. Німеччина. 26 травня 1945 рік.

Маестро Лео іноді говорив незнайомою мовою, і вона його не зовсім розуміла, але тоді він відкрив футляр і сказав німецькою молодому скрипалеві:

— Дивіться, Себастьяне, який чудовий інструмент! Я знайшов його у руїнах філармонії після бомбардування. Просто диво, що він залишився цілим і неушкодженим! Візьміть його собі.

Себастьян ніколи не мав своєї скрипки. Він завжди грав на чужих.

— Моя Скрипка! — із захопленням сказав Себастьян і поцілував верхню деку.

Перший концерт у звільненому Берліні зібрались грати просто неба. Для цього маестро Лео Борхард** обрав Четверту симфонію Чайковського. Скрипка здивовано підлаштовувалась до інших інструментів. Невже гратимуть тут? Вона ще жодного разу не грала на такому великому просторі. Себастьян почув її хвилювання.

— Я теж ще жодного разу не грав на такій великій площі! — тихо сказав він. — Давай спробуємо разом!

І вони разом понесли звук далеко, гостро та легко! А які були оплески! Маестро Лео дуже хвалив Себастьяна, а той дбайливо притискав до себе свою Скрипку.

Берлін. Німеччина.

23 серпня. 1945 рік.

Сьогодні вони відіграли двадцять другий за рахунком концерт. І знову просто неба. Маестро Лео із задоволенням диригував своїм оркестром на всіх майданах Берліна. Скрипка теж була дуже задоволена. Себастьян вже з другого концерту став першою скрипкою оркестру, і все завдяки їй. Після кожного виступу Себастьян завжди дякував своїй Скрипці, і вона тихенько гула ефами йому у відповідь.

Вони поверталися додому машиною з американського сектора окупації. Маестро Лео, Себастьян та ще один скрипаль з оркестру весело сміялися та обговорювали репертуар для наступного концерту. Водій не помітив заборонний сигнал посту американських військ та проїхав його. Пролунали постріли. Маестро Лео загинув одразу. Себастьяна на повороті викинуло з машини, він упав на гострі загородження і помер, притискаючи свою Скрипку до серця. На маленькій душці із тірольської ялинки з’явилася крапелька вологи. Скрипка плакала.

— Заберіть це сміття кудись! — невдовзі почула вона.

Її разом з іншою скрипкою заштовхали в шухляди і кудись відвезли. І вона знову на багато років поринула у темряву.

Квартира полковника у відставці.

Українська РСР. Початок 60-х років ХХ ст.

Вона прокинулася від того, що хтось узяв футляр і почав струшувати з нього пилюку. З «пози спокою» виходити не хотілося. Вона прислухалася. Говорили тією мовою, яку вона іноді чула від маестро Лео. Футляр відчинили. Побиту міллю сукняну серветку з вишитими червоними літерами безцеремонно зірвали. З серветки посипався пил і неприємно заскрипів на струнах.

Схоже, комусь пропонували вибрати скрипку. Поруч м’яко і приємно, але дещо глухувато зазвучала її сусідка по полиці.

— Дуже непогано, — оцінила Скрипка гру юного музиканта.

Вона вже хотіла порадіти за свою подругу і знову задрімати, як раптом резонаторами вловила чиїсь слова:

— Тобі ж потрібна концертна скрипка. Спробуй іншу.

Вона не зрозуміла сенсу всієї фрази, але слово «концерт» у музичному світі всіма мовами звучить однаково. Що? Концерт! Знову концерт, знову публіка, знову оплески! Вона затремтіла і тихенько прогуділа резонаторами.

Ніжні дівочі руки вийняли її з футляра. Скрипці стало трохи соромно за скам’янілий пил від каніфолі, що покрив її верхню деку та струни. Дівчинка торкнула струни смичком. Душка своєю вібрацією увійшла до резонансу зі стукотом серця дівчинки, і вони разом заспівали! Скрипка огорнула дівчинку чистим світлим звуком! Вона розклала звуки на гармоніки, розділила їх по висоті, по тембру, і в кімнаті з’явився ефект розширення простору! Дівчинка опинилася в цьому просторі сам на сам, а Скрипка своїм звуком більше нікому не дозволила проникнути в нього. Від помахів смичка утворилися легкі прозорі метелики. Вони розлетілися в різні боки, щоб зникнути далеко-далеко за межами маленької кімнати.

— Ну яку вибираєш? — Скрипка вже розуміла мову.

Дівчинка замислилась.

— На цій грати легше, — показала вона на подругу Скрипки. — А на цій тяжко… Але звук!

— Нічого. Розіграєш інструмент.

— Тоді... моя Скрипка – ось ця! — і дівчинка рішуче взяла її старовинний футляр.

Запилену суконну серветку поклали окремо, і Скрипка була за це вдячна, бо хотілося відпочити від пилу. Вона гойдалась у футлярі в руках своєї нової господині і думала, що обов’язково перебудує свої резонансні точки під пальці дівчинки. Вона знала від Майстра, що при вібрації у дереві виникають пучності та вузли. У цих точках дерево прогинається і стає м’якшим. Інструмент тоді починає краще відповідати музикантові. Тож розіграємось!

Українська РСР.

Музичне училище імені І.Карабиця. Початок 70-х років ХХ ст.

Вони разом носилися довгими коридорами, разом розучували нові твори. Разом виступали на музичних фестивалях та разом купалися в оплесках. Скрипка звикала до сучасної музики і їй подобалося все. Подобався шум репетиційних аудиторій та подобалися нові молоді подруги-скрипки. Вона почувала себе молодою! Свою господиню вона називала Людвігою. Людвіга була дуже талановитою дівчинкою та найкращою студенткою на курсі.

— Я тебе люблю, моя Скрипка! — говорила Людвіга, коли діставала її з футляра.

І скрипка завжди їй відлунювала. Складні пасажі вони грали так віртуозно, що нікому іншому це не вдавалося!

Часто під час лекцій з теорії музики Скрипка та її інші подруги відпочивали в окремій аудиторії. Якось туди зайшов молодий скрипаль і почав вибирати собі скрипку для репетиції. Він збирався вступати до консерваторії, але свій власний інструмент купувати не поспішав. Він здивовано розглянув її незвичайний футляр. Потім дістав Скрипку, покрутив в руках, подряпав нігтем верхню деку, де стерся лак після видалення старого бруду, і пішов із нею до концертної зали.

Скрипка дала неповний звук, але хлопець залишився задоволеним.

— Немає душі у нього, — подумала Скрипка, коли її знову поклали у футляр і віднесли до спільної аудиторії, — одна техніка.

Цей молодий скрипаль взяв за правило приходити до класу та брати її для репетицій. Хоча Скрипка була не проти дати звук зайвого разу, та від безцеремонності, з якою бездушний скрипаль виймав її із футляра, у неї кожного разу обурено резонувала душка. Заняття припинилися раптово.

— Мені потрібна моя Скрипка, — це Людвіга зазирнула до концертної зали. — Можна я візьму?

— Забирай своє барахло, — сказав скрипаль зневажливо.

Скрипка завмерла від несподіванки. На душці з образи з’явилася мікроскопічна крапелька вологи. Людвіга зрозуміла стан своєї улюблениці.

— Не слухай нікого, — тихо сказала вона їй в ефи. — Якби ти була погана, він би на тобі не грав.

Наступного разу, коли скрипаль знову безцеремонно витяг її з футляра і почав репетирувати, вона свистіла, тріщала і змушувала його грати фальшиво. Він розчаровано поклав її на футляр і більше не чіпав. А Скрипка із Людвігою почали готуватися до нового конкурсу.

Музична школа

у невеличкому провінціальному містечку.

Вона лежала у відкритому футлярі зверху на фортепіано і чекала на наступного учня. Як же круто змінилося її життя! Мріяла про концерти, фестивалі та оплески, але педагогічна діяльність виявилася анітрохи не гіршою!

Спочатку Скрипка дуже образилася. Від усіх перенесених переживань маленька душка в неї таки луснула! Майстер-реставратор поставив нову із прикарпатської смереки. Майстер Скрипці не сподобався.

— Я вважаю, що це не справжня італійська скрипка, — сказав він тоді, розглядаючи її з усіх боків, — швидше за все, це підробка!

Скрипка не подала ані вібрації, ані резонансу йому у відповідь.

— Я все про себе знаю, а йому зовсім не обов’язково, — подумала вона і зосередилася на нових резонансних точках. Адже знову треба буде розігратися!

Вони з Людвігою приїхали до маленького провінційного містечка ненадовго. У всякому разі, так думала Людвіга. Вона мала трохи попрацювати вчителем музики, а потім продовжити музичну кар’єру в одному з оркестрів. Але Скрипка сподівалась і на сольну концертну діяльність. І от коли вже всі варіанти були розглянуті і треба було зробити вибір, втрутилося Кохання. Чорноволосий красень, що одного разу взяв Людвігу за руку, змінив у житті все! І ось вони вже понад сорок років разом з ним йдуть по життю, виховують онуків і дуже люблять своє маленьке місто. А Людвіга та Скрипка «тримають у звуці» маленьких скрипалів та виховують культурних музикантів-аматорів.

Ручка на футлярі давно відламалася. Але Людвіга принципово не хоче купувати для неї новий – вона дуже пишається цим футляром.

____________________________________________________________

* - Вільгельм Фуртвенґлер, диригент Берлінського філармонічного оркестру

** - Лео Борхард, німецький диригент російського походження. Загинув 23 серпня 1945 року.