Без підписників

Славні, сука, наші часи! Велична епоха високих технологій, штучного інтелекту та кіберпанку... Ага, розбіглися, блядь, ловіть мене семеро!

На дворі двадцять перше століття, а я сиджу в Житомирі — місті, де навіть асфальт під ногами має свій особливий депресивний шарм, а повітря пахне пивом, вихлопними газами та безнадією.

Мене звати Єва. Мені чотирнадцять, і природа чомусь вирішила нагородити мене зростом у метр сімдесят і вагою під сімдесят кілограмів чистої, брутальної енергії. Зелені очі палають вічним вогнем аналізу, каштанова грива стирчить у різні боки, ніби мене щойно підсмажило струмом, а на обличчі завжди грає блукаюча посмішка клоуна-соціопата. Побут? Комфорт? Гроші? Та мені насрати на це все з найвищої житомирської вежі. Головне — щоб мозок не засихав, а в крові постійно вирував якийсь деструктивний двіж.

Короче, сиджу я у своїй кімнаті, заваленій брудними шкарпетками, коробками від піци та порожніми бляшанками. На екрані телевізора реве плойкa на її покупку я спустила всі свої мізерні збереження. Я стрімлю якусь безіменну дичину. На моєму каналі аж три глядачі: якийсь бот, мимопроходящий збоченець і, хуй знає хто ще. Аж раптом — бабах! Світ заліг на дно.

Екран стає чорним, і посеред нього вилазить яскраво-червона блямба:

«ДОСТУП ЗАБЛОКОВАНО. ВАМ НЕМАЄ 18 РОКІВ. ПІДТВЕРДІТЬ ОСОБУ».

— Та якого, в сраку, хуя?! — волаю я на всю хату, мало не зносячи геймпад зі столу.

Хапаю мобільник. Там уже висить системне сповіщення. Щоб розблокувати гаджет, мені пропонують... прочитати на фронтальну камеру без запинання 1000 слів якогось юридичного лайна і показати паспорт із пропискою. Вони там геть здуріли?

Я підриваюся з крісла, наступаю на чиюсь забуту шкарпетку, і вилітаю в коридор. Клацаю телевізор, який у нашій хаті працює раз на десятиліття як меблі. На екрані — жирна, лискуча пика якогось народного депутата. Ця мерзота світиться таким щастям, ніби щойно виграла безкоштовний абонемент у сауну з ескортом.

«Шановні громадяни! — патякає це падло, солодко мружачись. — Відсьогодні ми захистили наших дітей від гнилого впливу всесвітнього павутиння! Жодного інтернету, жодних деградаційних соцмереж! Наше підростаюче покоління повернеться до витоків! Вони будуть читати великого Пантелеймона Куліша, вчити напам'ять Тараса Шевченка! А якщо якісь нерозумні батьки спробують обійти блокування за допомогою всіляких шпигунських програм — ми заберемо дітей до дитячих будинків заради їхнього ж блага! Слава нації!»

За кадром вибухають овації. Юрба в студії б'ється в екстазі, плескає в долоні, у когось аж слина від приходу тече.

У мене всередині просто закипає магма. Мої емоції — це взагалі окремий атракціон «американські гірки» без гальм, але зараз я намагаюся натягнути маску саркастичного спокою, хоча пальці тремтять від дикого бажання комусь знести кабіну.

— Ах ти ж сука лиса! — сичу я крізь зуби. — І де я тепер маю дивитися тіктоки про трололо-трололо трюки на мотоциклах? Де мій улюблений научпоп про розмноження глибоководних кальмарів під кислотою?! Куліша мені в сраку захотіли запхати?!

Треба щось вирішувати. Терміново. Логіка вмикається на повну потужність, прораховуючи тисячі варіантів на секунду.

Я розвертаюся і прямую до напівтемної комірчини в кінці коридору. Там сидить мій дідо.

Дід у мене — це окремий мем. Він усім і кожному заливає, що він ветеран якоїсь там таємної війни. Але деталі постійно міняються: по понеділках він брав участь у штурмі палацу Аміна, по середах косив гуків у джунглях В'єтнаму, а по п'ятницях захищав сомалійських піратів від миротворців. Ніхто йому, звісно, не вірить, навіть я, але є один нюанс: він завжди, сука, тягає за собою справжню, хоч і потерту, гвинтівку М16. Де він її взяв у Житомирі — загадка століття.

Двері рипають. Дід сидить на старому ящику з-під снарядів і чистить затвор своєї гвинтівки, насвистуючи якусь повстанську пісеньку.

— Слиж, дідо, — спираюся я плечем об одвірок. — А що ви взагалі в школі без інтернету робили, коли ваші дупи ще не заросли сивиною?

Дід повільно піднімає на мене свої вицвілі, але все ще хвацькі баньки, спльовує на підлогу якусь жуйку і шкіриться беззубим ротом:

— Мала, та ми не сиділи в цих ваших кампуктерах! Ми воювали! Район на район, стінка на стінку, залізні арматури у руки — і вперед, доки чиясь голова не трісне, як стиглий кавун! Оце було життя! Оце романтика! А в Африці ми взагалі...

— Ага, ясно, пока, — кидаю я і зачиняю двері. Метод діда з арматурою робочий, але занадто енерговитратний для мого інтелектуального рівня.

Стоп. Мозок видає блискавичну асоціацію. Тор! Тор-браузер!

Колись давно, коли я ще тільки починала свій шлях юної анархістки, я скачала цей чортів цибулевий браузер на свій старий, напівдохлий домашній ПК. Біжу в кімнату, пил летить на всі боки, вмикаю цей залізячний мотлох. Так, він працює! Проводками, через якусь ліву мережу, перекидаю інсталятор на свій заблокований телефон. Кілька секунд маніпуляцій, мій геніальний мозок хакера на коліні обходить тупу систему безпеки — і вуаля!

Даркнет відкриває свої ласкаві, зачухані обійми.

На екрані телефона починає миготіти форум. Очі розбігаються від асортименту. Продаж лівих паспортів, фальшиві гривні, наркота на будь-який смак, замовні вбивства депутатів (хм, привабливо, але дорого), якась зброя...

— Нудно, блядь, — буркочу я, гортаючи сторінки. — Все це занадто банально.

Мені потрібні гроші. Багато грошей. Якщо я хочу грати в ігри без цих ублюдських перевірок віку, мені потрібна або якась доісторична консоль першого покоління, де з усього софту тільки картриджі і ніякого інтернету, або професійно зламане сучасне залізо з чіпом. А на це все потрібен кеш, якого в мене, природно, нуль цілих хрен десятих.

Я фоново листу форуми, пальці автоматично скролять гілку з розцінками на наркотичні речовини. Дивлюся на прайси за грам кокаїну, за кілограм трави, за швидкі порошки... Мої губи самі собою розпливаються в широкій, хижій посмішці. Логічні ланцюжки в моїй голові миттєво складаються в ідеальну, хоч і абсолютно сомнівну схему.

— О так... — шепочу я, і мої зелені очі загораються диким, тріумфуючим вогнем. — Тепер я точно знаю, де ми візьмемо бабки, Житомир. Тримайся, сука, тато йде за здобиччю.

Коротше, бізнес-план вималювався в моїй голові швидше, ніж новий відос на Ютубі збирає перегляди. Схема проста, як двері: щоб підняти бабло на нормальну, чиповану консоль без усяких клятих підписок і дурних перевірок на повноліття, треба крутитися. Даркнет так і шепче: «Євочко, малятко, штовхай стаф, греби лопатою кеш». Але є одна маленька технічна нев'язочка — у мене немає товару. Я ж не буду продавати крейду під виглядом кокаїну місцевим житомирським гопникам, вони ж мене потім тією ж крейдою на асфальті й обведуть.

Значить, мені потрібен хімік. Справжній, сука, Уолтер Вайт місцевого розливу, який зварганить мені першокласне гівно з гівна та палиць.

І тут мій мозок видає спалах: Алінка!

Ця задротка живе в будинку прямо навпроти мого. Ми з нею майже не перетинаємося, бо вона на вулицю виходить тільки за великим соромом. Вона — класична ботанічка-відмінниця з кабінету хімії. Худа, як велосипедна рама, височенна, в окулярах на пів їбальника, а на голові — кучеряве яскраво-коричневе волосся аж по саму дупу. Реально схожа на якусь скажену альпаку після дощу.

Я залітаю в її під'їзд, підіймаюся на поверх. Двері в її квартиру, звісно, навіть не зачинені — мабуть, її забудькуваті батьки звалили на роботу. Я заходжу без стуку, як справжня сігма-вумен, оглядаюся. Тихо, тільки десь капає вода.

Заходжу в її кімнату. На перший погляд — пусто. Але придивляюся ближче... Під кутовим письмовим столом, згорнувшись калачиком, сидить це довгов'язе кучеряве чудо.

Я без зайвих слів падаю на коліна і заповзаю до неї під стіл. Утискаюся своїми шістдесятьма з гаком кілограмами в цей тісний простір, підпираю підборіддя рукою і дивлюся на неї.

— Йоу. І чого ми тут висиджуємо? Новий квест у Roblox шукаємо чи просто вайби ловимо?

Аліна здригається, її окуляри з'їжджають на бік. Вона дивиться на мене круглими від жаху очима, судорожно стискаючи в руках якийсь пластиковий пухирець із пігулками.

— С-сонце... — шепоче вона тремтячим голосом. — Воно сьогодні надто яскраве. Його промені... вони випалять мою сітківку і спровокують рак шкіри за три секунди. Сонце мене вб'є!

Вона миттєво відкриває банку, витрушує білу круглу таблетку і ковтає її навіть не запиваючи.

— Потужний старт, — киваю я. — А під столом сонце тебе не дістане, бо тут панує велична житомирська тінь?

— Ні, ти не розумієш! — Аліну починає трусити ще дужче. Вона витягає з вух свої білі бездротові навушники й дивиться на них, як на гранату з висмикнутою чекою. — Ці AirPods... вони випромінюють частоти, які повільно підсмажують мій мозок. Вони хочуть мене ліквідувати! Я помру!

Вона знову хапає банку, висипає ще дві таблетки в рот, судорожно їх жує і ковтає, дико витріщаючись у стіну. Через секунду на її обличчі з'являється новий спалах екзистенційного жаху.

— О ні... О ніі! Я випила забагато заспокійливих! Тепер у мене відмовить печінка, і я помру вже від таблеток!

— Найс, ситуація повний сюр, — спокійно резюмую я.

Я повільно протягую руку і дуже ніжно, майже ласкаво гладжу її по щоці. Аліна на мить затихає, як загіпнотизований сурикат.

— Не бійся, сонечко, — шепочу я з максимальною турботою в голосі. — Я тебе зараз вилікую.

І в ту ж секунду я хапаю її за тонкі кістляві щиколотки й з диким ривком витягаю цю кучеряву швабру з-під столу на середину кімнати. Аліна верещить, ніби її затягує в пекло особисто Люцифер. Я миттєво вириваю з її чіпких пальців баночку з таблетками, підриваюся на ноги, відчиняю вікно і легким рухом руки зашвирюю це хімло кудись у кущі під будинком.

— Мої ліки!!! — оре Аліна, дряпаючи нігтями паркет і намагаючись повзти до вікна. — У мене ж генералізований тривожний розлад! Сонце! Радіація! Смерть!

— Слиш, завали кабіну, — обриваю я її, сідаючи зверху на край стільця. — Навряд чи у тебе просто тривожність. Там походу щось набагато гірше, шизофренія якась делюзійна. Просто твій мозгоправ вирішив тобі цього не казати, щоб ти прямо в його кабінеті на шнурках від кросівок не повісилася. І взагалі, зав'язуй жерти цю паль. Чим вони тобі допоможуть? Будеш потім, як моя матінка, сидіти під антидепресантами, посміхатися кожній стіні й ловити дзен від того, як красиво тече вода з унітаза під час змиву? Нам потрібен чистий, тверезий інтелект. Це не життя, це повний делюлу-стайл.

Аліна затихає, шмигає носом і поправляє свої велетенські окуляри, дивлячись на мене знизу вгору з сумішшю жаху та цікавості.

Я сідаю на край її ліжка, закидаю ногу на ногу і переходжу до діла.

— Короче, кучерява, у мене є бізнес-ідея століття. Ти ж у нас Королева колбочок і пробірок? Значить так: ти вариш першокласні речовини, а я беру на себе менеджмент і логістику. Я знайду, кому штовхнути цей стаф і як підняти на цьому купу кешу. Я ще, правда, до кінця не викупила, як саме ми його будемо продавати, але мій мозок щось придумає, за це взагалі не парся.

Аліна дивиться на мене, як на божевільну (хоча хто б казав).

— Але... але це ж кримінал! — пищить вона. — І взагалі, це дуже складно! Де я візьму хімічні реактиви? Прекурсори під суворим контролем! Мені потрібен червоний фосфор, літій, ефедрин... де це все дістати?! Я потраплю за ґрати! Мене там уб'ють!

Поки вона розганяє свою чергову панічну атаку, її пальці починають судорожно щось клацати в телефоні. Я придивляюся — в руках у неї новенький, блискучий айфончик.

Я спритно, як професійний кишеньковий злодій, вихоплюю мобільник у неї з рук. Дивлюся на екран. Ця геніальна дурепа вже катає величезне простирадло тексту в чат з контактом «Мама»: «Матусю, мені дуже страшно, сонце світить занадто агресивно, я вмираю під столом від опромінення...»

Я беру Аліну за плечі й починаю трясти її так, що її кучері летять у різні боки, як гілки дерева під час урагану.

— Ти що, геть кончена?! Не пиши таку дичину людям! Навіть власній матері! Ти хочеш, щоб сюди приїхали санітари й запакували тебе в дурку на п'ять років у компанію до тих, хто вважає себе Наполеонами?!

— Але... але мій психіатр казав... — хлипає Аліна, намагаючись забрати телефон. — Він казав, що не можна брехати! Потрібно завжди ділитися своїми почуттями і говорити тільки правду!

Я нахиляюся до її обличчя так близько, що вона бачить дикий, нездоровий блиск у моїх зелених очах.

— Слухай мене сюди, мала, — карбую я кожне слово з залізною інтонацією господаря життя. — Запам'ятай це раз і назавжди. Бреши. Бреши завжди й усім. Бреши собі, коли здається, що все погано. Бреши мені, якщо накопичився стрес. Бреши своїй мамі, щоб вона спала спокійно. І особливо — чуєш, ОСОБЛИВО! — бреши своєму мозкоправу. Тільки-но ти скажеш психіатру правду, твоя дупа миттєво опиниться на м'якій терапії з прив'язаними до ліжка кінцівками. Зрозуміла мене?

Аліна повільно киває, заворожена моїм титанічним напором.

— Ну от і славненько, — я повертаю їй телефон і плескаю по плечу. — А тепер давай повернемося до нашої хімії. Де дістати інгредієнти, кажеш? Хм... Мені здається, настав час навідатися до шкільної лабораторії. Наша хімічка все одно частіше буха, ніж твереза, їй буде пофіг.

Субота. Травень. Сонце світить так, ніби його підкупив Житомирський депутат, щоб створити ілюзію щасливого життя. Ми з моєю новоспеченою хімічною партнеркою премося до школи. У вихідний, блядь, день. Зламувати кабінет хімії. Ну чим не сюжет для кримінальної драми з житомирським колоритом?

Ідемо ми, коротше. Я купую в кіоску дволітрову баклагу коли, роблю здоровенний ковток і фоном слухаю Аліну. Аліну, походу, на тлі дефіциту таблеток розплавило на поговорити. Вона крокує своїми довгими чапліними ногами і починає вивалювати мені свою душевну біографію.

— Знаєш, Єво... — її кучері кумедно підстрибують у такт крокам, а гігантські окуляри постійно зсуваються на кінчик носа, — мені подобається один хлопець. Він просто геній. Справжній геній науки! Працює на біостанції під Житомиром, науковий винахідник. Він розробив формулу екологічного суперклею на основі витяжки з болотяної тлі... розумієш? Зі звичайної болотяної тлі!

Я ледь колу не носом пускаю від цього потоку душноти.

— Ага, з тлі, — гигикаю я, витираючи липкі губи рукавом худі. — Справжня сігма-наука. Величний екологічний стартап Житомирщини.

— Ні, ти послухай! — Аліна махає руками, як вітряк. — Він такий розумний! Він міг би бути голлівудським актором, якби не присвятив життя болотяній тлі. Так от... Я нещодавно вирішила взяти бика за роги. Повністю проігнорувала свої страхи, підійшла до нього і запропонувала секс без зобов'язань. Чисто для розрядки нервової системи. А він... уявляєш, він чомусь відмовився!

Я роблю ще ковток, але слова Аліни долітають до мого мозку, і в наступну секунду фонтан коричневої газованої води виривається у мене з рота прямо на найближчий кущ бузку.

— Кха-кха! — закашлююсь я, ледь не задихнувшись. — Що ти зробила?! Секс без зобов'язань тридцятирічному винахіднику суперклею з тлі?! Мала, та ти від СНІДу швидше ласти склеїш, ніж від свого агресивного сонця! Це ж повний крінж! Він відмовився, бо подумав, що за ним зараз виїде патруль ювенальної поліції!

— Ну чому відразу крінж... — сопе вона

Ми якраз підходимо до нашого храму деградації — загальноосвітньої школи №X. Заслизаємо всередину. Навкруги пахне хлоркою і засохлими котлетами з їдальні.

І тут — бац! З-за рогу випливає тітка років сорока в такій стрьомній квітчастій юбці, що на неї боляче дивитися без сонцезахисних окулярів. Це якась наша завучка чи вчителька, я її обличчя бачу щодня, але ім'я в моїй пам'яті стерлося, бо мій мозок блокує непотрібну інфу, як спам.

— Ой! — завучка зупиняється, притискаючи до грудей якісь папки. — Дівчата? А що це ви робите в школі у суботу?

Мій мозок миттєво вмикає режим тактичної дезінформації. Ми маємо виглядати максимально безневинно. Треба збрехати про якусь олімпіаду. Але якщо я скажу, що ми прийшли писати олімпіаду з математики, фізики чи хімії — вона ж, сука, за ідіотку мене тримає, вона знає мої оцінки! Тут потрібне щось максимально тупе... ідеальне...

— Ми готуємося до обласної олімпіади з фізкультури! — випалюю я з максимально серйозним виразом обличчя.

— Бігаємо на короткі дистанції коридорами, щоб розвивати аеробну витривалість в умовах обмеженого простору. Повна підготовка в стилі сігма-атлетів.

Вчителька зависає секунди на три. Її процесор намагається обробити концепт "олімпіади з фізкультури у коридорах", але здається, її когнітивний ресурс вичерпується.

— А... ну... добре, дівчатка.

— киває вона і чимчикує далі своїм авторитетним кроком.

— Геніально, — шепоче Аліна, коли ми піднімаємося до кабінету хімії.

— А я тобі про що казала? Логіка і впевнений флекс рішають будь-які проблеми.

Кабінет хімії виявився відчиненим — наша хімічка після вчорашнього явно забула замкнути підсобку, коли квасила з географом. Ми швиденько заходимо всередину. Я витягую з плеча свій здоровенний рюкзак, і Аліна починає туди скидати все, що бачить: пробірки, якісь колби, соляну кислоту, мідний купорос, спиртівку та іншу муть, яку вона коментує дивними термінами. Рюкзак стає важким, як залізобетонна плита.

Ми вибігаємо на вулицю з відчуттям повної безкарності. Чистий кайф, як у старому кримінальному кіно, де всі курять і стріляють кожні дві хвилини.

— Окей, припустимо, — Аліна зупиняється посеред вулиці, поправляючи важку сумку, яка тягне її худе тіло до землі. — Ми це все вкрали. Але де, по-твоєму, я буду варити товар? Моя мама залітає в мою кімнату по десять разів на день перевірити, чи я не здохла від панічної атаки! Якщо вона побачить удома хімічну лабораторію з киплячими колбами, вона мене здасть психіатру!

Я замислююся. Дійсно, де? В моїй кімнаті там навіть розвернутися ніде, а якщо щось бабахне, моя мама просто вирішить, що це сусіди знизу знову телевізор заголосно ввімкнули, і далі буде посміхатися стінам під таблеточками.

І тут мені в голову прилітає геніальна, як новий реліз GTA, ідея.

— Точно! — я плескаю себе по лобі, мало не вибиваючи з рук недопиту колу. — Гараж мого діда! Він туди років десять уже не заглядав. Там пилюки по коліно, купа непотребу, павуки розміром з кулак і ні душі на кілометр навколо. Ідеальна нарколабораторія в стилі житомирського андеграунду. Збирай черв'ячків, Алінка, ми йдемо будувати нашу першу імперію!

Я забігла додому, схвапила з гачка здоровенну зв'язку іржавих ключів від дідового гаража і вилетіла на вулицю, як укушена в дупу.

По дорозі ми проходили повз знайомий підвал — я туди вже не вперше завалююся. Це місцевий вейп-шоп, де продавець продав би власну матір за пару соток. Я залітаю всередину і без зайвих базарних прелюдій купую одразу шість одноразок максимальної потужності — на тридцять тисяч тяг кожна, зі смаком крижаної полуниці. Пара пара, як то кажуть, відпочиває.

Виходимо на світло, я витягую одну соковиту рожеву штуковину і без церемоній тичу її в руки Аліні.

— Затягуйся, — наказую я.

Аліна витріщається на вейп із таким жахом, ніби я їй підкинула палаючу гранату.

— Але... але це ж шкідливо! — пищить вона, відсторонюючись. — Там нікотин! Хімія! У мене від цього станеться інсульт судин мозку!

— Вмикай мізки, дурепа! — обриваю я її. — Думай, що це не соска з хімією, а медична інгаляція від твоїх панічних атак. Затягнулася — і бац, тривожність вилетіла разом із полуничним димом.

Аліна кліпає очима, замислюється на секунду (у її ботанічній голові явно пройшов процес виправдання дичини) і робить обережну, але глибоку затяжку.

— А-а-а... — видихає вона цілу хмару пахучого пара. — Ого. Мені здається, мої судини розширилися...

І тут ця курка знову дістає свій айфон і починає судорожно щось строчити. Я спритно вихоплюю в неї телефон просто з-під пальців, але вона вже встигла натиснути "відправити". Текст повідомлення мамі збився прямо під час мого ривка.

Замість запланованого: «Мамо, я помру від раку легень», на екрані висвітилося коротке і лаконічне:

«Мамо, я помру раком».

— Та ти взагалі кончена?! — я швидко дописую в чат: «...мамо, це я про Доту 2, згадала як нас на міді зносили» і відправляю.

Я повертаюся до Аліни й тицяю в її блідий ніс пальцем:

— Ну ти й дура, реально! Заведи собі чат-бота, штучний інтелект або знайди хоч якихось NPC-друзів у реалі! Вистачить уже писати всяку херню мамі, у неї й так інфаркт від твоєї кучерявої макітри скоро станеться!

Ми звертаємо. На шляху — типова житомирська картина. У кущах біля дороги лежить якась наркоманка років двадцяти. Блондинка в затасканому спортивному костюмі з трьома смужками. Вона лежить на землі й з неймовірною ніжністю та пристрастю обіймає трухлявий пеньок, щось шепочучи йому у тріщини.

— Хм, цікавенько, — бурчу я, зупиняючись на секунду. — Оце так вайби. Оце контент, а ви кажете ТікТок заблокували. Життя вирує без інтернету!

Ми підходимо до дідового гаража. Аж раптом — БАБАХ! З даху гаража прямо перед нашими ногами десантується якийсь дрібний пацан. На вигляд йому років дванадцять-тринадцять, чистої води азіат, розкосі очі, чорний чуб.

«Оце до чого людей життя без онлайну довело, — думає мій мозок. — Малі вже з дахів стрибають від нудьги, бо ранг у грі не можна підняти».

Я роблю крок уперед, вмикаю свій найкривіший акцент і звертаюся до нього англійською:

— Ей, нот суїсайд тут! Зрозумів? Нот суїсайд!

Пацан піднімає на мене свій погляд, повний глибокої погорди, спирається руками в боки і видає чистою, чистосердечною українською мовою:

— Який, у сраку, суїцид?! Я — О Сє Хун! Я чистокровний український козак! У Житомирі народився, біля пологового будинку №2! I я просто стрибаю з даху, бо це паркур, зрозуміла?!

Я зависаю на секунду, оглядаючи цього півтораметрового «козака».

— Та кому ти пиздиш, собакоїд? — пирхаю я. Але тут у моєму мозку спалахує блискавичний аналітичний розрахунок. — Хоча... стоп. Ви ж там усі в Азії родитеся одразу з чорним поясом з карате чи тхеквондо? Мені в бізнес потрібен силовий захист. Хочеш бути вишибалою в моїй банді?

О Сє Хун, який на дві голови нижчий за мої метр сімдесят, випрямляє спину, прикладиє руку до серця і карбує з гордістю:

— Це велика честь для мене, гетьмане!

— Ну от і домовилися, — я вставляю ключі в заіржавілий замок, повертаю з диким скрипом і розчиняю важкі металеві двері.

Всередині пахне машинистим мастилом, пилом і старими ганчірками. Посеред гаража стоїть якась зачухана машина. Що це за марка — мені абсолютно насрати, для мене це просто металева консервна банка на колесах. Дід на ній років десять не їздив, вона вже мохом поросла.

Аліна, піймавши полуничний кайф від вейпа, одразу починає шустрити. Вона розкладає на капоті цієї залізяки наші вкрадені колби, пробірки, якісь трубки і баночки з хімікатами, будуючи свою лабораторію.

Раптом Аліна повертається до нашого нового охоронця і з цікавістю запитує:

— О Сє Хун... слухай, а ти вмієш танцювати, як хлопці з BTS? Ну, оці кей-поп рухи робиш?

Мій мозок миттєво вибухає зсередини.

«Тільки не BTS! — Як же я ненавижу цих сопливих солоденьких хлопчиків у помаді! Це ж повний крінж і деградація!»

Я повертаюся до малого. О Сє Хун у цей час абсолютно спокійно дістає з кишені пачку термоядерних сигарет без фільтра, витягує одну, підпалює сірником і робить таку дорослу, затяжну тягу, що аж вуса б заздрили, якби вони в нього були.

— Я бачу, ти в нас дохуя дорослий смокер, — з сарказмом кажу я йому. — Але для Аліни не танцюй. Жодних кей-поп танців. Це небезпечно для її розплавленої психіки, собакоїд. Вона й так на межі розпаду.

О Сє Хун видихає густий тютюновий дим прямо в стелю гаража, поправляє свій чорний чуб і спокійно відповідає:

— Добре. Танцювати не буду. Але запам'ятай, Єво: я — козак!

---

Поки Аліна вибудовувала свій хімічний крематорій моє око зачепилося за куток гаража. Там під шаром десятилітнього пилу лежали дві іржаві гантелі. На кожній чітко вибито: 15 кг.

«Хм, перевіримо мій фізичний потенціал», — думає мій мозок.

Я підходжу, беру ці два шматки заліза й починаю тупо махати ними на біцепс. Раз, два, десять, двадцять, тридцять... сорок! Без зупинки! М'язи горять, але залізо літає в моїх руках, ніби це не п'ятнадцять кілограмів, а дві пачки макаронів!

— Ніхуя собі я машина! — ошалевельно випалюю я, кидаючи гантелі на підлогу з гучним грохотом, від якого Аліна підстрибує разом із колбами. — Оце так база! Чистий сігма-флекс!

Далі я згадую про важливе. Дістаю телефон, вмикаю Тор і ставлю на скачування нові серії «Ріка та Морті». Адекватної якості, звісно. Але цей клятий цибулевий браузер працює з такою швидкістю, ніби дані передають поштовими голубами через Гімалаї. Відсотки завантаження повзуть сопливою равликовою ходою.

— Коротше, народ, — я повертаюся до Аліни та О Сє Хуна. — Серія буде скачуватися ще вічність. Я звалила додому. Кучерява, щоб завтра товар був готовий, пакуй його в якісь герметичні пакетики. Козак, тримай периметр, якщо хтось підійде — вирубуй без попередження.

Виходжу з гаража і прешся додому. По дорозі в моєму аналітичному центрі визріває нова деструктивна думка. Якщо я така брутально сильна, що махаю 30 кілограмами, як пір'їнками, то мені потрібен інструмент для підсилення кінетичного удару. Мені потрібна зброя. Бейсбольна біта!

Залітаю в квартиру. У вітальні на дивані сидить мати. Вона, як завжди після своїх чудо-пігулок, дивиться в порожній екран вимкненого телевізора з абсолютно щасливою, блаженною посмішкою.

Я підходжу до неї, випрямляюся на свої метр сімдесят і максимально серйозно кажу:

— Мам, мені терміново потрібні бабки на бейсбольну біту. Я вирішила професійно зайнятися бейсболом.

Абсурд ситуації просто зашкалює. Ми живемо в Житомирі! Тут люди знають тільки два види спорту: футбол біля пивного кіоску та баскетбол розбитим м'ячем по асфальту. Про бейсбол у цьому місті чули хіба що з американських фільмів.

Але мати поволі повертає до мене свою усміхнену макітру. В її очах — повний дзен і нуль думкових процесів.

— Ой, донечко... — ніжним, проплавленим голосом шепоче вона. — Спорт — це так прекрасно... Тримай грошики...

Вона лізе в сумку, дістає жменю купюр і простягає мені.

— Найс, спонсорська допомога прийнята, — ховаю кеш у кишеню і прямую коридором.

Заходжу в комірчину до діда. Він усе ще сидить там зі своїм металобрухтом.

— Слиж, дідо, — спираюся я на одвірок. — А що ви ще робили в часи, коли інтернету не було? Ну, крім того, що стінка на стінку ходили?

Дід раптом витріщає очі, робить дикий ривок і ВІДДЕРУЄТЬСЯ ВІД ЗЕМЛІ! Він робить повноцінне сальто назад прямо через свій стіл, перечіпляється об ящик, вихоплює М16 і ДАЄ ЧЕРГУ В СТІНУ!

ТРА-ТА-ТА-ТА! Штукатурка летить в усі боки, пилюка стоїть стовпом!

— В'ЄТКОНГ БЛИЗЬКО! СУКА, ВОНИ НА ДЕРЕВАХ! — оскаженіло горланить дід, водивившись на діру в стіні.

Потім він раптово заспокоюється, здмухує димок зі ствола, поправляє майку і абсолютно буденним тоном відповідає:

— Та що робили... Кришували ринки, вибивали відсотки з місцевих бариг за захист. Нормальний бізнес був.

— Ага, пофіг, — кидаю я.

І тут у кишені дзижчить телефон! Сповіщення: «Завантаження завершено».

— О-о-о, єбать! Серія скачалася! — волаю я на хату, повністю забувши про діда, стіну в дірках і бейсбол.

Я залітаю у свою кімнату, падаю на ліжко прямо в взутті й вмикаю омріяний мультфільм. Світ зачекає, поки Єва споживає якісний контент!

Наступного дня я забрала з пошти своє нове знаряддя переконання — важку металеву бейсбольну біту, яку відрила на OLX за якісь копійки. Залізяка виглядала просто монументально. На боку чорною фарбою виведено пафосний напис: «ROUTE 66 CRUSHER – EST. 1953».

Я одразу вмикаю Тор і через трьохлюпову анонімність ґуґлю, що це за дичина. Пошуковик видає мені старого американського реслера 60-х років на прізвисько «Крашер».

— О-о-о, єбать, — шепочу я з повагою, зважуючи залізяку в руці. — Оце так база! Мені дісталася біта справжнього легендарного реслера! Оце я розумію, сігма-інвентар, чистий предмет легендарної якості!

Премося з цією битою по Житомиру, як королева. Аж бачу — на тому самому пеньку сидить учорашня блондинка в затасканому адідасі. Очі порожні, на обличчі туга за хімічним щастям.

Живе в моменті, але момент зараз не з найкращих.

Я підходжу, спираюся на біту й карбую:

— Потребуєш дози, красуне?

Блондинка повільно піднімає розширені зіниці:

— Хочу... але я без грошей. Повний нуль, дівчино.

— Прекрасно! — я вириваю з себе посмішку чеширського кота. — Пропозиція року: ти йдеш зі мною. Отримуєш свою пайку плюс один відсоток від продажів. Твоя робота — розносити закладки. Але запам'ятай...

Я повільно розвертаюся і з вискоком протягую металеву біту по землі.

— ...якщо ти нас кинеш чи злиєш, я зроблю з тебе фарш. Зрозуміла?

Блондинка раптом оживає, її очі спалахують диким захватом:

— Я не кину! Я буду працювати! Чесно-чесно! Дай дозу і кажи куди бігти!

Ми дислокуємося в гараж. Залізяка діда перетворилася на справжнє підпільне лігво.

Аліна вже розфасувала першу партію якогось порошку в крихітні герметичні пакетики. Я сідаю за свій хлам-телефон, відкриваю даркнет-форум і створюю тему з продажу під ніком «Ґлітч». Текст лаконічний: «Найкращий стаф у Житомирі. Без посередників. Якість — розрив кабіни».

Поки чекаю перших заказів, лягаю прямо на пильну підлогу і беру в руки дві наші 15-кілограмові гантелі. Починаю тиснути їх від грудей. Раз, два, десять, тридцять, сорок... п'ятдесят! П'ЯТДЕСЯТ, СУКА, РАЗІВ! М'язи просто залізо, я скоро зможу цією бітою машини навпіл ламати!

У цей час наш корейський козак О Сє Хун показав найвищий рівень житомирського крафту. Він знайшов десь старий мішок, набив його піском із будівництва, підвісив до стелі гаража і влаштував тренування.

Малий крутить дикі вертухи ногами, б'є цей мішок із таким оскаженінням, що гараж дрижить, і при цьому на кожному ударі горланить на все горло чистою українською:

— ЗА ВОЛЮ! ТРАХ! ЗА ХОРТИЦЮ! БАБАХ! ЗА ГЕТЬМАНА!

«Сука, справжній козак, — думає мій мозок. — Собакоїд, але наш, рідний».

Я перевертаюся на живіт і починаю віджиматися на кулаках. Раз, два, три...

Аліна, крутячи в руках колбу, раптом згадує чергову історію зі свого невдалого особистого життя:

— О, до речі, Єво... Знаєш, я якось знайшла того вченого з біостанції в Інстаграмі. І я замовила його величезний портрет на полотні! Ну, з його фотки, де він тримає болотяну тлю. Прийшла до нього на біостанцію, хотіла віддати картину як знак мого кохання... А він подивився на мене і так спокійно каже: «Дівчино, покиньте приміщення, або я викличу охорону». Уявляєш?! Так образливо! Я ж від щирого серця!

Я від такої дичини просто падаю животом на бетон.

— Кха! — витискаю з себе повітря. — Що ти сказала?! Яка, в сраку, охорона на біостанції під Житомиром?! Ти взагалі дура чи як? Звідки там охорона?!

Аліна поправляє окуляри і щиро дивується моїй реакції:

— Та є там охорона! Мент такий... років двадцяти, щуплявий, у формі не за розміром сидить.

— Охуєти... — бурчу я, піднімаючись. — У нас уже біостанції з болотяною тлею охороняють

Я клацаю екран телефона. Опа! На форумі вже висить П'ЯТЬ ЗАКАЗІВ! Наш бізнес стартував швидше, ніж інфляція!

— Так, відставити соплі! — гукаю я. — Товар готовий.

Я пакую блондинку пакетіками з порошком, прописую їй точні координати п'яти закладок по місту і даю легкого копняка для прискорення.

Потім повертаюся до О Сє Хуна, який саме закінчив серію ударів «За Запорізьку Січ»:

— Козак! Твоє завдання — вести її на відстані. Якщо до неї доколупаються місцеві гопники або менті — вирубай усіх. Працюєш як бойовий тіньовий дрон.

О Сє Хун закурює свою ядрьону цигарку без фільтра, випускає дим крізь зуби і коротко киває:

— Буде зроблено, гетьмане. Жодна падлюка не завадить нашій контркультурі.