Маєш бути вовком

— Зачекай, здається, я загубив сірники, — сказавши це, чоловік, котрий йшов другим, зняв з плеча рушницю і, опустившись навпочіпки, заходився нишпорити руками в траві.

Той, що був попереду, озирнувся. На тлі нічного неба його кремезна постать бовваніла, мов темна брила.

— На біса тобі потрібно було їх займати, ротмістре? — спитав він трохи роздратовано.

— Хотів закурити.

— Знайшов час! А якби хтось побачив вогника та зацікавився, куди це ми йдемо?

— Кому тут бути о цій годині?

— Береженого Бог береже. Шукай уже мерщій!

Названий ротмістром деякий час стиха шелестів у траві, мов миша, потім з серцем кинув:

— Хоч око виколи! Дідька знайдеш в таку ніч! І куди вони, кляті, могли подітися?

А ніч і справді була гарна. Глибока, тепла, наповнена вологою та пахощами різнотрав’я — аж подих перехоплювало. Небо, неначе дорогий оксамит смарагдами, усіяне яскравими зорями, але місяць саме закотився за хмарину, і тому підніжжя пагорба, де зупинилися ці двоє, лежало в суцільному затінку.

— Гаємо час, — завважив кремезний знервовано, дивлячись, що його товариш все ще вовтузиться навпочіпки. — Чи ти до ранку збираєшся так сидіти?

— Хоч убий, осавуле, не можу знайти. Мабуть, випали з кишені раніше.

— Тоді ти їх уже точно не знайдеш! В тебе ще є сірники?

— Ні, це були останні.

Кремезний брудно вилаявся, аж рушниця зляснула на його плечі. На мить в темряві люто блиснули очі.

— Гаразд, ходімо, — сказав він по хвилі, трохи опанувавши себе. — Якось обійдемось.

Вони рушили. Передній — пружно й насторожено, наче звір, що полює за здобиччю, другий — трохи стомлено чи навіть розгублено, роззираючись навкруги. Минули пагорб і опинилися серед широкої луки, яка на відстані, немов сріблястою стрічкою, була перетята тендітним дзеркалом ріки. Поодинокі дерева та зарослі кущів їжачились довкола темними громадами, і невідомо, що ховається в тих кущах — змія, чи куріпка, чи вовк, чи, може, пара чиїхось допитливих очей. Бо ті, котрі йшли, не боялись ні змій, ні вовків, хоч сірі, здається, швендялись десь неподалік — їхнє тужне виття раз по раз доповнювало своєрідний гомін літньої ночі, — а от людських очей їм будь-що хотілось би уникнути. Село недалеко, за пагорбом — хто знає, чи не занесла сюди нелегка мисливця або горе-рибалку.

— Як будемо повертатися, осавуле? Що, коли не впораємось до світанку? — раптом запитав ротмістр.

Передній озирнувся, не зупиняючись, ковзнув по товаришу важким поглядом через плече.

— Ет, повертатися, — сказав розважливо, — ще не прийшли. Повернемось якось, — на його темному обличчі зблиснула на мить в місячнім сяйві коротка недобра посмішка.

І чомусь від тієї посмішки ротмістрові по спині аж паморозок пройшов. Та він не подав виду, тільки міцніше стиснув ремінця рушниці. Спитав удавано байдуже:

— Далеко ще?

— Ні, близько. Проберемось он через ті кущі верболозу — за ними стара капличка. В тій капличці все сховано. Та он, здається, вже видно її шпиль.

І дійсно, вдалині понад кущами бовваніло щось високе — чи то дерево, чи справді шпиль, ротмістр не міг розібрати.

— Досить недбала схованка, — продовжував осавул, ніби виправдовуючись. — Вівчарі іноді залишаються переночувати, та й дітвора з села може прибігти погратися — боюсь, хоч би не натрапили. Але вибирати кращої тоді не було часу. Червоні на п’яти наступали. Ледве встигли закопати. Тимошенко, царство йому, допоміг… — він посміхнувся сам до себе, певно, щось пригадуючи, потім вів далі: — А десь посеред луки ховати побоявся, за літо тут усе так заростає — не впізнаєш. Спробуй тоді, знайди.

І з цими словами занурився в зарослі верболозу. Затріщав гіллям, мов кабан, що борсається в чагарнику. Ротмістр насилу поспівав за ним.

Листя було неприємно вологе від нічної роси, під ногами виямки та корчі — от-от перечепишся! Липке павутиння обліпило його обличчя, ротмістр обтер його рукавом і наразі подумав, що непогано б було десь вимитись. Бо вже скільки діб мандрують вони з осавулом ось так ночами, брудні й неголені, криючись по лісах та балках, мов два загнаних звіра. Забули, коли спали в постелі, їли гарячу страву. Весь час в напруженні, в тривозі, щоб хто не побачив, не почув. Адже тепер для всіх, хто мешкає довкола, вони — недобитки, бандити, вороги трудового люду, вигнанці на своїй землі. Аж дивно…

— Ну от, здається, прийшли, — мовив кремезний, коли вибрались на рівне місце. — Оце і є моя схованка.

Похмура дерев’яна споруда з пірамідальним шпилем, що мав на собі ще залишок зламаного хреста, стояла посеред луки, оточена рідким напівповаленим частоколом. Була вона, певно, страшенно стара, бо вся якась перекошена й ветха з виду. Місячне сяйво холодним молоком стікало з її стрімкої покрівлі на мереживо грубого зрубу, лизало низькі крихітні віконечка та шпарини.

— Цікаво, хто збудував її в такому місці, — запитав ротмістр, роздивляючись.

— Звідки я знаю? Давно це було, ще за часів Гетьманщини. Кажуть, православні ходили сюди молитися нишком від ляхів. Та то балачки. А взагалі, ротмістре, золоті, мабуть, колись були часи. Які маєтки, шинки, ярмарки, краль скільки! Ех! Але нічого, візьмемо скарб, проберемось до Криму, звідти — за кордон. З грошима, думаю, не пропадемо. Може, й діло якесь заснуємо. Ще погуляємо.

— І де ж він, твій скарб?

— Та там, всередині, ходімо.

Пробравшись через пролом у частоколі, вони опинились біля широких, напівпрочинених дверей каплички, котрі так перекосились від віку, що аж вросли в землю і, певно, тепер вже не зачинялися. Осавул заглянув в отвір і гукнув неголосно:

— Агов, чи є тут хто?

У відповідь почулось полохливе порхання та шелест крил потривожених кажанів. Декілька крихітних істот вилетіли з дверей каплички і розтанули в мороці.

— Здається, нікого, — мовив вдоволено, і обидва увійшли досередини.

— Яка темнота! Треба б присвітити, бо не збагну, де й закопав. А ти, як на те, ще й сірники загубив, бовдуре. Ану пошукай добряче, може, інші знайдеш.

Ротмістр удав, ніби порпається в кишенях, хоч знав напевно, що то даремно. Але не хотів дратувати осавула.

— Ну що? — спитав той нетерпляче.

— Та… нема. Хіба що десь в мішку.

— Ну так розв’язуй!

— А може б той, трохи перепочили, осавуле? Їй-богу, ноги аж гудуть. Та й перекусити давно вже час. Сам знаєш, зранку в роті ані ріски. У мене є півхлібини, сіль, а в бляшанці повинно залишитися спирту ковтків на три. Куди поспішати? До ранку встигнемо.

Осавул невдоволено засопів, та згадка про спирт, схоже, таки влучила в ціль.

— Перекусити, кажеш? Ну що ж, не завадило б. Я теж стомився, хай йому грець. Гаразд, діставай свою бляшанку та що там у тебе ще.

Коли трохи підкріпились, обом стало якось тепліше на серці. Осавул навпомацки зав’язав свого мішка і, дослухавшись до завивання вовків, що саме пролунало десь неподалік, сказав, позіхаючи:

— Ач, виють, капосні. Розвелось їх цього року…

— Людей постріляно, а звірі плодяться, — задумливо промовив ротмістр. — З чого б то?

— Як то з чого? — не зрозумів осавул. — Простору для них стало більше, а мисливців менше. Мисливці, бачиш, тепер переважно на двоногу здобич полюють, таку, як оце ми з тобою. Ото вовки й жирують собі на свободі.

— А може, є якась іще причина?

— Що?

— Та то я так, про себе… — ротмістр вагався, чи варто говорити, але хотілось вимовитись, тому зрештою все ж пояснив: — Чомусь прийшла на думку одна стара постула, про яку колись читав — кармічний закон зветься. Не чув ніколи?

— Не чув. Що за закон такий?

— В Індії є вірування, точніше, релігійне вчення про долю, перевтілення та інше. Своєрідна і глибока філософія, осавуле, досить складна. Але коли спростити, то вийде, мабуть, так: усе в цім світі має бути врівноважене — темрява й світло, тепло і холод, добро і зло. Все має свою причину і свій відповідний наслідок — так звану карму. Тому, який би вчинок за життя не скоїв чоловік, за все йому доведеться відповісти, бо він завжди взамін одержить саме те, що сам посіяв: добро, якщо сіяв добре, і зло, якщо зле. В усякім разі, коли не в цім житті, то в іншім, бо по смерті, так вважає вчення, людська душа не гине разом з тілом, а знаходить собі інший пристанок, переселяється у нову плоть, яку хто заслужив. Так чисті й благородні душі праведників отримують прекрасні тіла напівбогів, а душі грішні, убогі й ниці — тіла тварин. Хитруни, мабуть, перетворюються на лисів, лінивці — на ведмедів чи борсуків, боягузи обертаються зайцями, а той, хто пролив багато чужої крові, — стає вовком. Тож і подумалось: чи не через те розвелася зараз така сила сірих, що стільки крові пролито на землі…

— Дурниці, — недбало кинув осавул. — Як на мене, є лише одне життя — оце. Що ти в нім собі надбаєш — ото й усе твоє. А помирати — чи праведний, чи грішний — усім однаково.

— Хто знає, осавуле, може, й так. Хоча, коли подумати…

— Ну, ти собі там розмірковуй, а я краще передрімаю з годину, бо щось мене таки добряче розморило, — відказав кремезний і знову солодко позіхнув. — Може, за цей час трохи розвидниться. Тільки ж гляди не спи. А засинатимеш — штовхнеш мене. А то ще втрапимо в халепу. — Він кинув собі під голову торбину, поряд поклав рушницю і, розтягнувшись прямо на землі, через хвилину вже хропів.

А ротмістрові й не спалося. Сидів насуплений, уткнувшись гострим підборіддям в підібгані коліна, і задумливо дивився перед себе. Знов стало йому сумно й незатишно на серці. Немов якась велика холодна змія сиділа у нього десь глибоко всередині і час од часу ворушилася, вносячи тривогу, смуток і печаль.

Не міг розрадити себе, збагнути, як сталося, що опинився тут, у цім незнайомім краю, поряд з цією людиною, яку не знає навіть як на ймення. Яка невідома сила штовхнула його на цей тяжкий злиденний шлях поневірянь, котрим не видно кінця? Чи була винна в тому доля, чи просто сталися так обставини, чи, може, й справді існує якийсь загадковий вселенський закон, котрий карає за гріхи?

Але чим же він завинив? Жив собі звичайним людським життям, спокійним, тихим, була сім’я, домівка, праця, було кохання. Таки, було. Ще й досі залишились свіжими в пам’яті солодкі пахощі останнього палкого поцілунку… Але скінчилося. Раптом сталося щось страшне. Налетів цей шалений шквал безумства — війна, потім революція, зведення рахунків, мітинги, гасла, стрілянина на вулицях, озброєні шеренги, накази комісарів, генералів, кров…

О, скільки тієї крові він бачив коло себе, скільки пролив сам! Але ж не хотів, не прагнув вбивства. Ненавидів всю цю нелюдську, гидотну справу. І спочатку, коли в борні тис на гачок рушниці, навіть молив Бога, аби хоч не влучити. Але — влучав. Повинен був влучати, бо мав такий наказ, бо і самого б його убили, якби поцілили ті, що були навпроти. Вже потім звик до крові, смерті, до нескінченних переходів вогкими ранками, до спання просто на землі, до жахливої рубанини на конях, коли у людей і у тварин з ротів сочиться піна, мов у собак скажених, до вошей, до розстрілів нізащо, тільки через те, що ти з другого табору, до всього. Все стало байдуже. Наче враз повитікали з роз’ятреної душі всі її соки. Зосталася одна лиш непомірна втома…

Як той тремтливий осінній лист, що впавши з дерева та втрапив у бистрінь, він борсався в цьому кривавому вирі і плив за течією, бо розгубився, не знаючи, куди пристати. Та хіба він один! Скільки їх, таких розгублених, наляканих, пручалось поряд! Ба, певно, цілий листопад! Хтось дужий тоді добряче струсонув сумирне дерево.

Це зараз трохи вщухло. Ті, що з другого берега, зализуючи рани, щось там собі будують, якесь нове життя — немов ота мала дитина, яка, зламавши сірникову хатку, що склав для неї батько, намагається й собі по-своєму її стулити. Чи не було б простіше поряд старої поставить іншу? В усякім разі, мали б з чим порівняти.

Ну а вони — розсіяні, розбиті. Хто, відступаючи, вже відійшов до Криму. Хто перебрався далі — за кордон. А хто ще тільки в мандрах. Як оце вони з осавулом.

Пізналися одразу, коли випадково зіштовхнулися в лісі, бо обоє були брудні й неголені, з одним і тим же виразом в очах — зацькованим і безпорадним. Пригадали, що з одного загону, бачилися кілька разів на шикуваннях, хоча ні разу не розмовляли. Осавул виявився тутешнім, родом саме з цих місць, знав тут усі схованки та стежини, а ротмістрові все одно, куди іти. Тож і пристав до нього. Хоча для чого?..

Так розмірковуючи, худорлявий не зчувся, як заснув. Йому приснився дивний сон. Неначебто вони вдвох з осавулом біжать по нескінченній, залитій місячним сяйвом луці, втікаючи від похмурих темних кентаврів — озброєних людей на конях. Все ближче й ближче глухий стукіт копит, вже відчувається на спині гаряче дихання нашорханих коней, а бігти ротмістру чомусь так неймовірно важко, нема ні сили, ні снаги, все тіло ніби скуте. Вершники наздоганяють його, топчуть копитами, боляче б’ють прикладами рушниць, зв’язують руки. Десь поряд волає спійманий осавул.

І раптом, як ото іноді буває уві сні, ротмістр помічає, що він уже не чоловік, а вовк — спритна тварина з гострими зубами та міцними м’язами. Трохи здивувавшись такою несподіваною переміною, ротмістр одначе не може не завважити ту вигідну перевагу, яку надає йому цей новий стан. Він хутко перегризає пута і виривається на свободу. Мабуть, щось подібне відбувається й з осавулом, бо в наступну мить вони вже мчать поряд, і обидва — вовки. І вже не вершники — мисливці з хортами гоняться за ними. Чути улюлюкання, свист, ґвалт знавіснілих собак. Минають дні, місяці, змінюються пори року, а вони біжать і біжать по нескінченній, залитій сріблястим сяйвом луці…

— Маєш бути вовком, — лунає до ротмістра з темних небес чийсь грізний, таємничий голос, — спокутувати свою провину, бо ти проливав кров!

— Але навіщо? Чому я зможу навчитися в оцій подобі хижака? — силується запитати ротмістр у неба, ледве стримуючи швидке дихання невпинного бігу. — Я ж тепер повинен полювати, ловити й загризати здобич, впиваючись у її тепле тіло своїми гострими зубами, а отже, знову віднімать життя.

Та відповіді не отримує. Тільки чути згори:

— Маєш бути вовком…

А на світанку їх розбудили постріли.