Маєш бути вовком

Підхопилися стривожені й налякані.

— Хто?

— Що?

— Стріляють!

— Хто стріляє?

Осавул першим схопив рушницю і метнувся до виходу. Виглянув і одразу ж сховався. Знов виглянув. Прислухався. Постріли лунали поодиноко десь по той бік ріки. Він раптом розсміявся:

— Та це ж мисливці, селюки. На качок полюють. А ми з тобою перепудились, мов кошенята.

Вузька смужка сонячного світла, що прохопилась крізь шпарину, освітила його дебелу постать, темне кругловиде обличчя, міцні зуби, оголені в посмішці, позолотила крученого вуса.

Світліше стало і в самій капличці. Тепер ротмістр помітив, що була вона зовсім порожня — одні голі почорнілі стіни та земляна долівка, що густо поросла мохом. Під дахом великими прозорими кружалами сріблилась павутина, темніли конічні гнізда кажанів. На самій долівці, крім грудок хмизу та білих покидьок, нічого більше не було, тільки в одному кутку, ближче до дверей, лежала стара трухлява колода — залишок зламаної балки, що впала зі стелі.

— Одначе, — промовив осавул, враз спохмурнівши, — довгенько ми з тобою спали. Он вже сонце сходить. Треба скоріше робити справу та забиратись звідси, а то ще дочекаємось.

Кинувши невдоволений погляд на ротмістра — мовляв, от телепень, не розбудив, — він почав зосереджено міряти кроки, сердито сопучи та проклинаючи вголос чиюсь «бісову душу», яка відперла у куток колоду, що, мабуть, мала слугувати йому за орієнтир. Нарешті осавул зупинився десь на перетині перпендикулярів, коли провести їх з середини стін, перевернувши рушницю донизу цівкою, з розмаху ввігнав багнета в землю раз, другий, третій. Зненацька почувся різкий стукіт металу об щось тверде.

— Ну чого стоїш, мов пень? — гримнув на ротмістра. — Бери рушницю, приладнай багнета та будемо рити, бо більше ж нічим. Здається, тут.

Удвох вони хутко вирили багнетами чималу ямку, викидаючи вологу землю просто руками. На дні показалась опасиста дерев’яна скринька, оббита поржавілими залізними шинами. Обличчя осавула посвітлішало:

— На місці!

Коли відкрили скриньку, в приміщенні аж сяйнуло — вона була доверху наповнена різноманітними коштовностями: золотими обручками та перснями, сережками, монетами, столовим сріблом. Виднілось там і кілька натільних хрестиків, а також кілька золотих коронок для зубів.

Ротмістр дивився, як осавул дбайливо, ніби пестячи, перебирав кожну річ, перш ніж кинути її в свою торбину, і мимоволі відчував огиду.

— Чого кривишся, як середа на п’ятницю? — весело запитав кремезний, помітивши стан ротмістра. — Не подобається — можеш собі не брати. Але нести все одно допоможеш, бо одному мені не сила.

Худорлявий ніяково ворухнув плечима. Хотів відповісти щось на зразок: «Чому це я повинен задарма волочити такий тягар?» Але не наважився, натомість тільки запитав:

— Де ж надбав стільки, осавуле?

— Та де ж… З миру по нитці — голому сорочка. Назбирав потроху.

— Чув я, ви з Тимошенком з убитих знімали речі. І навіть…

— Що?

— Та так, нічого…

— Хто казав?

— Усацький.

— А-а, ротний. Так його ж комісари зарубали.

— Ну то й що?

— Як то й що? Який він тепер свідок?

— Але ж було?

— А хоч би й було, що з того? Навіщо мертвим золото, чи тим, кому однаково так чи інакше доведеться вмерти?

Ротмістр промовчав. А осавул все вигрібав і вигрібав із скриньки. Дивлячись, що незабаром лишиться вже менше половини, худорлявий і собі взяв мішка і, пересилюючи відразу, заходився кидати до нього коштовності. Кремезний з подивом глянув на спільника. «От бачиш, можна й в руки взяти. Усі такі благородні та чисті, доки їх не зачепить», — немовби говорила виникла на його устах іронічна посмішка.

Але раптом він чомусь облишив перекидати скарб, завмер і прислухався.

— Голоси, чуєш?

— Не чую. Які голоси?

Не відповівши, осавул рвучко схопився на ноги, підбіг до стіни, розташованої ліворуч від дверей, припав очима до шпарини поміж колодами. Ще нічого не розуміючи, ротмістр стривожено спостерігав, як кремезний став повільно пересуватися вздовж стіни, ніби надзираючи за чимось, що рухається. У нього зненацька почало стукати в скронях, рука мимоволі потяглася за рушницею.

— От халепа! — стиха вигукнув кремезний. — Так і є, сюди ідуть. Відчувало моє серце, щось таки негаразд буде.

Ротмістр не витримав і собі кинувся до шпарини, чомусь пригинаючись, ніби знаходився під обстрілом.

— Он бачиш, дітвора біля кущів, — пояснив осавул, коли ротмістр опинився поряд. — І що вони могли забути тут, ці недоноски?

Дійсно, чотири тендітні білі постаті, то показуючись, то зникаючи за кілками частоколу, пересувалися маленькою зграйкою в напрямку каплички. Це були підлітки років дванадцяти або тринадцяти: три хлопчики і одна дівчинка. Всі в білих полотняних одежинах, що на зеленім тілі кущів неначе аж світилися. Хлопчики несли вудки, а дівчинка — якогось невеличкого вузлика, певно, зі сніданком. Вони весело про щось поміж собою гомоніли дзвінкими дитячими голосами.

— Здається, самі, бо старших начебто не чути, — полегшено зазначив по хвилі осавул, і ротмістр теж відчув, як йому відлягло від серця — він-бо сподівався чогось гіршого. — Коли б чи не рибалити втекли із дому. Пригод шукають, кляті шмаркачі. — Кремезний чомусь пильно подивився в очі спільника і несподівано запитав: — Ну, що будемо робити?

«Робити», — немов відлунилось у голові у ротмістра це спочатку не зовсім зрозуміле йому слово, і тут він раптом збагнув, що дійсно треба ж якось діяти, бо коли цим клятим дітям збреде в голову зайти в капличку, вони неодмінно їх обох помітять. І тоді… Як вони вчинять, ці діти? Певно, злякаються, втечуть одразу. Побіжать додому до матінок в село хвалитися… Що буде потім? Ще не встигнувши як слід зібратися з думками, ротмістр з надією промовив:

— Може, пройдуть мимо?

— А якщо ні?

Осавул таки мав рацію. Підлітки й не збиралися нікуди звертати, прямували саме до дверей каплички, бо, мабуть, з самого початку це була їх ціль. Голівки їх вже почали показуватись над шпичаками частоколу. Білявий хлопчик, розмахуючи руками, щось жваво розповідав стрункій темноволосій дівчинці з яскравою червоною стрічкою в косі; двоє інших хлопчиків, йдучи позаду, знічев’я копирсали кінцями вудок землю.

— Побачиш, Оксанко, як цікаво там усередині, — долинуло до ротмістра. — Такі гидкі та чорні стіни, неначе ото комин в згорілій хаті дядька Грицька. І кажани живуть. Там є одна така колода! Під нею стільки яєчок мурашиних!

Розуміючи, що часу залишилось обмаль — діти мають ось-ось увійти в капличку, — ротмістр похапцем прошепотів до кремезного:

— Не можна, щоб вони нас тут застали, осавуле, то буде зле. Давай спробуємо вислизнути звідси непомітно. Спочатку нас будуть трохи прикривати двері — вони ж причинені, а далі поповземо в траві, сховаємося поза стіною. Потім за паркан в кущі. Перечекаємо там, доки підуть.

— А скарб? — не втримавшись, визвірився осавул. — Не встигнемо усе забрати! — Він кинувся до скриньки, почав гарячково обома руками пхати коштовності в мішок. Потім облишив — не влізало. Заходився квапливо заривати скриньку назад у землю, сердито сопучи та кидаючи грізні погляди на ротмістра — мовляв, чого стоїш, допоможи!

— Залиш, осавуле. Вони вже близько! — застеріг худорлявий. — Давай скоріш втікати!

Осавул підхопився і знову метнувся до щілки. Діти саме заходили в подвір’я каплички, огороджене частоколом.

— Яка вона стара та ветха, — виразно почувся з двору голос дівчинки. — Може, давайте далі не підемо? Мені щось боязко.

І потім голос хлопчика:

— Не бійся, Оксанко, ти ж з нами. Не дамо в обиду.

— Не дамо, — підтримали хором інші хлопчики.

Осавул струшував землю з забруднених рук.

— Пізно втікати, — сказав він, все ще важко дихаючи. — Тепер помітять, знаю я дітей. А помітять — донесуть в село. Там зберуть загін, будуть скрізь нас шукати. Тоді не сховаємось.

В уяві ротмістра виникла картина зі сну: вони тікають, озброєні люди на конях наздоганяють їх, боляче б’ють прикладами рушниць, зв’язують руки. Він мимоволі аж зіщулився.

Обличчя осавула дедалі похмурніло. Ще якусь хвилину кремезний вагався, а потім рішуче підняв рушницю і глянув з-під лоба на спільника своїми важкими темними очима.

Ротмістр не одразу зрозумів, що він хоче цим сказати, а коли до нього дійшло, відчув, як у роті раптом пересохло і стало гіркувато. Намагаючись хоч якось відтягнути непоправне, спромігся тільки видихнути:

— Що?

— Стріляти треба, — повільно й виразно проказав осавул; голос у кремезного трохи сів, але був твердим. — Стріляти, тільки не одразу, бо розбіжаться по кущах — не зловимо. Вони ж прудкі, мов лисенята. Пізніше, коли увійдуть до каплички. Всі.

— Ти що?! Почують постріли!

— Хай чують. Подумають — мисливці.

— Але ж це — діти!

— Немає виходу — вони нас закладуть.

Ротмістр почав безпорадно кліпати очима.

— Ні… — прошепотів він одними губами. — Ні, це буде просто вбивство!

— Бери рушницю, — грізно, з притиском наказав осавул.

— Я… я не зможу!

— Що, чистеньким хочеш залишитися? Не вийде, братику! Бери, кажу, бо й тебе порішу!

В голосі кремезного бриніла така невблаганна сила, що ротмістр зрозумів — таки порішить. Немов у напівсні, не в змозі опиратися тій невмолимій силі, худорлявий кволими руками підняв зброю. В скронях шалено пульсували думки: «Що ж це ми коїмо? Невже я здатний вбити дитину? Чи спробувати якось спинити осавула? Але ж побачать — донесуть. А може, передумають? Може, пройдуть мимо? Благаю, Боже, тільки б не зайшли!»

Осавул похапцем штовхнув його в куток, у тінь, мов ляльку, і тихо наказав:

— Тут досить темно, вони не одразу нас помітять. Стрілятимеш у тих, що будуть позаду. Але не поспішай. Чекай, поки увійдуть всі.

І майже одразу після його слів постаті дітей з’явились в отворі дверей. Худенькі, тендітні, вони нерішуче зупинилися на порозі, певно, трохи налякані напівмороком. Вітрець злегка колихав пухнасте волосся дитячих голівок, і на світлому фоні виходу здавалося, ніби голівки ті оточені якимись дивними ореолами.

— Ой, як тут темно, — обізвалась першою дівчинка, полохливо тулячись до плеча білявого хлопчика. — Я далі не піду.

— Не бійся, дурненька. Це навіть добре, що темно. Будемо грати в піжмурки, — відповів їй не те хлопчина і з показною рішучістю ступив уперед. Тоді й інші поволі рушили за ним.

В цей час десь у кутку тихенько клацнула зброя. Діти одразу ж зупинилися. Такий незвичний звук в цьому безлюдному таємничому місці мав видатися їм незрозумілим. Вони насторожено закрутили головами, намагаючись роздивитись, що викликало це загадкове клацання.

Білявий підліток раптом здивовано скрикнув:

— Дивіться — мішок! — і вже почав був прямувати до знахідки, але несподівано відсахнувся: — Ой, тут хтось є! Он якийсь дядько в кутку з рушницею!

— А он іще один! — вказав пальцем другий хлопчик.

Третій з підлітків, вищий за інших, довготелесий, відчув небезпеку.

— Тікаймо! — вигукнув він. — Це бандити! — і рвучко обернувся до виходу.