Ізгар Початок нашестя

Ігнеус зустрів Віолетту Вітмор дощем.

Точніше, дощ закінчився хвилин за десять до того, як поштовий екіпаж в'їхав на міську площу. Та з дахів іще стікала вода, у ринвах щось весело дзюрчало, а мокра бруківка виблискувала під колесами, наче її щойно ретельно вимили до приїзду гостей.

Ві притулилася чолом до прохолодного скла.

За вікном пропливали будинки, зовсім не схожі на ті, до яких вона звикла. Високі, вузькі, зі стрімкими черепичними дахами та химерними фронтонами, вони тулилися вздовж вулиці, немов кожен намагався визирнути з-за плеча сусіда. На деяких фасадах збереглася ліпнина: кам'яні гірлянди над вікнами, обличчя незнайомих людей, виноградні лози, що обвивали карнизи.

На одному з будинків Ві помітила невеличку фігурку дракона, який примостився просто під ринвою. З роззявленої пащі чудовиська крапала вода.

Вона усміхнулася.

Дракон мав украй невдоволений своїм заняттям вигляд.

Екіпаж хитнуло на повороті, і Ві поспіхом ухопилася за край сидіння.

— Ігнеус! Кінцева! — оголосив кучер знадвору.

Серце чомусь забилося швидше.

Ось і все.

Довга дорога, нескінченні зупинки, запилені корчми, поля за вікнами — усе залишилося позаду. Вона справді приїхала.

Віолетта Вітмор, дев'ятнадцять років, з однією дорожньою скринею, гаманцем, кількома листами від рідних і вельми непевними уявленнями про самостійне життя, стояла на порозі свого майбутнього.

Щоправда, майбутнє починалося з необхідності знайти заїздний двір.

Вона вибралася з екіпажа, розправила затерплі плечі й озирнулася.

Повітря пахло дощем, мокрим каменем і чимось солодким, що долинало з найближчої крамниці. Площею поспішали перехожі. Жінка з кошиком обережно обходила калюжі, двоє хлопчаків, навпаки, з явним задоволенням стрибали по них, а літній пан у довгому темному пальті сердито обтрушував штани після зустрічі з особливо глибокою вибоїною.

— Панночко, скриня ваша?

— Моя!

Кучер уже встиг зняти багаж і поставити його біля колеса.

Ві подякувала йому, взялася за ручку скрині й одразу зрозуміла, що рішення прихопити із собою половину вмісту рідної домівки було не надто розумним.

Скриня не зрушила з місця.

— Ну ж бо, — пробурмотіла вона.

З другої спроби та піддалася, але лише для того, щоб досить боляче вдарити її по нозі.

— Чудовий початок.

На щастя, далеко йти не довелося.

Заїжджий двір «У Леона» розташовувався за дві вулиці від площі. Його вивіска — темно-зелена, із золотавими літерами — висіла над широким входом під навісом. Обабіч дверей стояли великі глиняні горщики з квітучою геранню, а з прочиненого вікна першого поверху долинав запах смаженого м'яса та свіжого хліба.

Ві зупинилася перевести подих і штовхнула двері.

Усередині було тепло.

За кількома столами вечеряли постояльці. У кутку тихо розмовляли двоє чоловіків, біля вікна жінка читала газету, час від часу підносячи до губ чашку. На стінах висіли старі пейзажі, дерев'яні балки під стелею потемніли від часу, а начищений мідний дзвіночок на стійці сяяв так яскраво, наче його полірували щогодини.

— Добрий вечір!

Із дверей за стійкою з'явився чоловік років п'ятдесяти, широкоплечий, з охайними вусами й засуканими рукавами білої сорочки.

— Кімната потрібна?

— Так. Я писала вам заздалегідь. Віолетта Вітмор.

— Вітмор, Вітмор… — Він розгорнув велику книгу в шкіряній палітурці й провів пальцем по рядках. — Ага! Ось ви де. Кімната на другому поверсі, з вікнами у двір. На три ночі, правильно?

— Так.

— Чудово. Я Леон. Якщо щось знадобиться, звертайтеся. Вечеря до дев'ятої, сніданок із сьомої. Гаряча вода в умивальні нагорі. А скриню залиште, зараз віднесемо.

Ві з полегшенням відпустила ручку.

— Дуже вам дякую.

Леон окинув її швидким поглядом.

— До університету вступати приїхали?

— Так. Завтра розподіл.

— Тоді ласкаво просимо до Ігнеуса. Цієї пори року половина наших гостей — майбутні студенти. А друга половина — їхні перелякані батьки.

Ві розсміялася.

— Мої залишилися вдома.

— Розумні люди. — Леон підсунув їй ключ із дерев'яним брелоком. — Торік одна матуся три дні прожила в нас, бо ніяк не могла вирішити, чи достатньо тепло її синові в університетському гуртожитку. Зрештою хлопець сам прийшов просити мене вмовити її поїхати.

— І вам вдалося?

— Авжеж. Сказав, що на четвертий день почну брати з неї подвійну плату.

Він промовив це з таким серйозним виглядом, що Ві не одразу зрозуміла, чи жартує господар.

Кімната виявилася невеликою, але затишною.

Біля вікна стояв письмовий стіл, поруч — вузька шафа й ліжко під світлим стьобаним покривалом. На підвіконні красувався горщик із якоюсь пишною рослиною, а на стіні висіла вишита картина із зображенням літнього саду.

Ві насамперед навстіж відчинила вікно.

На внутрішньому подвір'ї пахло мокрою землею. Десь унизу крапала вода, а із сусіднього вікна долинав дзенькіт посуду.

Вона присіла на край ліжка.

Тиша.

Ніхто не кликав її вечеряти. Віккі не вдиралася до кімнати з черговою неймовірно важливою новиною. Мама не просила перевірити, чи зачинена крамниця, а батько не наспівував собі під ніс, розбираючи папери за письмовим столом.

Уперше за довгий час навколо не було жодного знайомого звуку.

Ві провела долонею по покривалу.

Дивно.

Ще тиждень тому вона мріяла про цей день. Уявляла, як приїде до Ігнеуса, побачить знаменитий університет, познайомиться з іншими студентами. Як почнеться справжнє, доросле життя.

Тепер усе це було зовсім близько.

І чомусь дуже хотілося додому.

Вона витягла з дорожньої сумки маминого листа. Конверт уже трохи пом'явся — Ві двічі перечитувала його дорогою, хоча чудово пам'ятала майже кожне слово.

Мама нагадувала не забувати про їжу, не заощаджувати на теплому одязі й обов'язково написати відразу після розподілу.

Батько додав унизу кілька рядків своїм розмашистим почерком:

«Якщо хтось почне стверджувати, що некроманти неодмінно мають виглядати зловісно, нагадай йому, що твій батько носить домашні капці з вишитими качками. Люблю тебе. Тато».

Ві пирхнула.

Качки були подарунком Віккі. Батько взував ті капці з такою гідністю, наче вони були частиною парадного вбрання очільника стародавнього роду.

Вона акуратно склала листа й сховала назад.

— Ну що ж, — сказала Ві порожній кімнаті. — Я дісталася.

Кімната, звісно, нічого не відповіла.

За вікном тим часом почало світлішати: хмари, що затягували небо від самого ранку, нарешті розійшлися. Десь далеко вдарив дзвін.

Ві поглянула на годинник.

До вечері залишалося ще вдосталь часу.

Можна було розпакувати речі, прийняти ванну й лягти раніше.

Це був би розумний вчинок.

Ві підвелася, взяла зі стільця легкий плащ і попрямувала до дверей.

Розумні вчинки могли зачекати.

Вона вирішила заздалегідь знайти університет.

Усього лише знайти дорогу, запам'ятати повороти й повернутися назад. Нічого складного.

Леон, вислухавши її прохання, намалював на клаптику паперу щось, що віддалено нагадувало мапу.

— Тут повернете ліворуч, потім прямо до старої криниці. Від неї вгору, на Верхню Вальденську. Там уже не помилитеся.

— А якщо помилюся?

— Тоді спитайте будь-кого, де університет. В Ігнеусі це єдине місце, дорогу до якого знають навіть ті, хто жодного разу там не був.

Озброївшись цими обнадійливими відомостями, Ві вийшла на вулицю.

Дощ залишив по собі дивовижну свіжість.

Кам'яні стіни ще зберігали вологу, з дахів зрідка зривалися великі краплі, а в нерівностях бруківки лежали калюжі. У них відзеркалювалися вікна, балкони, темні обриси дахів і масивні ковані ліхтарі, які один за одним починали загорятися вздовж вулиці.

Ві сповільнила крок.

Вона ніколи раніше не бачила таких ліхтарів.

Кожен стояв на важкій чавунній опорі, прикрашеній переплетінням листя й тонкими металевими завитками. Світло містилося всередині багатогранного скляного ковпака, а над ним височів невеличкий гостроверхий дах.

В одній із калюж ліхтар відбивався цілком — від різьбленої основи до самого шпиля. Здавалося, під бруківкою існувала ще одна вулиця, перевернута догори дриґом.

Повз проїхала карета, і відображення розсипалося на тремтливі золотаві смуги.

Ві мимоволі усміхнулася, неквапливо рушила далі.

Ігнеус виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла.

Будинки тут не шикувалися рівними рядами. Одні виступали вперед, інші ховалися за сусідніми фасадами. Вулиці несподівано звужувалися, роздвоювалися, пірнали під арки й виводили до крихітних площ, про існування яких неможливо було здогадатися заздалегідь.

На одному перехресті Ві помітила стару вивіску із зображенням срібного ключа. Літери на ній майже стерлися, зате металеві завитки навколо малюнка збереглися чудово. Трохи далі над дверима красувався дерев'яний кораблик із червоними вітрилами, потемнілий від часу.

Ві зупинилася, щоб роздивитися його.

Кораблик злегка погойдувався від поривів вітру.

Мабуть, колись тут торгували товарами, привезеними річкою. Мама розповідала, що за давніх часів Істрою ходили великі вантажні судна, а Ігнеус був одним із найжвавіших торговельних міст королівства.

Тепер річка обміліла, але будинки старих купців залишилися.

Один із них стояв просто навпроти.

Триповерхову будівлю зі світлого каменю, що подекуди потемнів майже до чорноти, прикрашали високі вікна з різьбленими лиштвами. Над входом височів напівкруглий фронтон, який підтримували дві кам'яні постаті. В однієї бракувало кисті руки, в іншої відкололася частина носа.

Віолетта підійшла ближче.

Між постатями був висічений герб, але роки й негода майже стерли зображення. Вона змогла розрізнити лише обриси птаха з розпростертими крилами.

— Гарно, правда?

Ві озирнулася.

На порозі сусіднього будинку стояла літня жінка з невеликим кошиком.

— Дуже, — щиро відповіла Ві.

— А всередині ще гарніше було. Коли я дівчиськом була, заходила кілька разів, за дорученням матінки. Там стелі розписані були. Потім усе переробили.

— Шкода.

— Авжеж. Тільки людям десь жити треба, а не на стелі милуватися.

Жінка поправила кошик і пішла у своїх справах.

Ві ще трохи постояла перед старим будинком.

Мабуть, жінка мала рацію.

— І справді шкода...

Звірившись із мапою, вона рушила далі.

Згідно з малюнком Леона, десь попереду мала бути криниця.

Криниці не було.

Натомість знайшлася маленька площа з фонтаном, у якому не текла вода, і кам'яною лавою під розлогим деревом.

Ві подивилася ліворуч.

Потім праворуч.

Потім знову на мапу.

— Чудово.

Вона пройшла вздовж площі й помітила вузький прохід між будинками. За ним виднілася вулиця, що підіймалася вгору.

Це виглядало багатообіцяюче.

За п'ять хвилин Ві вийшла до зовсім незнайомого перехрестя.

Ще за десять — до того самого фонтана.

— Так, — сказала вона, зупинившись посеред площі. — Здається, у нас виникли розбіжності.

Мапа Леона вперто стверджувала, що університет розташований десь праворуч.

Ві підозрювала, що мапа бреше.

Вона склала папірець і сховала до кишені.

Зрештою, університет не міг бути настільки маленьким, щоб його неможливо було помітити.

Поки Віолетта шукала дорогу, вечір непомітно вступив у свої права.

У вікнах будинків спалахували вогні. З відчинених дверей невеликої корчми долинав сміх, десь грала скрипка, а над дахами повільно проступала перша зірка.

Місто не поспішало засинати.

На розі двоє чоловіків жваво про щось сперечалися, розмахуючи руками. Дівчина в темно-синій сукні квапливо перетнула вулицю, притискаючи до грудей стос книжок. Із вікна другого поверху визирнула жінка й гукнула хлопчака, який негайно вдав, що нічого не чує.

Віолетта йшла дедалі повільніше.

Їй хотілося роздивитися буквально все.

Над одними дверима зберігся дивовижний кам'яний візерунок із переплетених гілок. На іншому будинку красувалися високі вікна з різьбленими дерев'яними рамами, прикрашеними маленькими зірками. Біля старого особняка на розі балкон підтримували два кам'яні птахи з розкритими дзьобами.

Дівчина затрималася біля них особливо довго.

Птахи були вирізьблені так майстерно, що в напівтемряві здавалися живими.

Вона вже збиралася йти далі, коли помітила табличку на стіні.

Верхня Вальденська.

— Нарешті!

Схоже, вона все-таки вибралася на потрібну вулицю.

Ві пришвидшила крок.

Тут будинки стояли трохи далі один від одного, а бруківка помітно підіймалася вгору. Між дахами почав вимальовуватися темний силует високої вежі.

Спочатку вона побачила лише її шпиль.

Потім — ще один, трохи нижчий.

Зупинилася.

Серце несподівано тьохнуло.

Невже?

Вона пройшла повз масивну кам'яну огорожу, звернула за ріг — і завмерла.

Перед нею височів університет Ігнеуса.

Навіть у сутінках, що дедалі густішали, було зрозуміло, наскільки він величезний.

За високою огорожею простягалися темні корпуси, з'єднані критими переходами. Над ними здіймалися вежі з гострими шпилями, а в глибині виднівся силует ще вищої будівлі, що губилася на тлі нічного неба.

Біля головної брами стояли два масивні кам'яні стовпи. Над ними височіла арка з ледь помітним гербом, а за важкими воротами в темряву вела широка доріжка.

Ліхтарі освітлювали лише невелику частину фасаду.

Віолетта змогла розгледіти кілька високих стрілчастих вікон, темні колони й кам'яні сходи, що вели до головного входу.

Усе інше приховували тіні.

Вона підійшла ближче й підвела голову.

Десь угорі, в одному з вікон, горіло світло.

Потім згасло.

Ві зябко пересмикнула плечима.

Не від страху. Вечірнє повітря після дощу стало прохолодним, а вона зовсім забула, що стоїть тут уже кілька хвилин.

Ось він.

Університет.

Місце, про яке мама розповідала стільки історій. Місце, де їй належало провести наступні п'ять років.

Віолетта спробувала уявити, як завтра пройде крізь цю браму разом із десятками інших першокурсників. Як опиниться у величезній залі, де визначатимуть напрям її магії. Як почує своє ім'я.

Їй стало водночас радісно й страшно.

До цієї миті вступ до університету був чимось далеким, майже казковим.

Тепер казка стояла перед нею — складена зі справжнього каменю, з холодними сходами, важкою брамою й темними вікнами.

І нікуди не збиралася зникати.

Майбутня щаслива студентка усміхнулася.

Вітер ворухнув мокре листя на деревах за огорожею.

Вона ще раз поглянула на вежі.

У темряві неможливо було як слід роздивитися ні оздоблення фасадів, ні різьблення над вікнами, ні обриси внутрішніх дворів. Університет здавався величезним і трохи суворим.

Але тепер вона знала дорогу.

А все інше побачить завтра.

Назад вона дісталася значно швидше.

Щоправда, лише тому, що на Верхній Вальденській зустріла добродушного чоловіка із собакою, який пояснив їй, що до заїздного двору «У Леона» можна пройти сусіднім провулком, не повертаючись до площі з фонтаном.

З'ясувалося, що весь цей час Віолетта ходила майже колами.

Вона вирішила нікому про це не розповідати.

Коли нарешті зайшла в тепле приміщення, Леон саме протирав стійку.

— Знайшли університет?

— Знайшла.

— І як?

Вона замислилася.

Перед очима знову постали темні вежі, вузькі вікна й величезна арка над брамою.

— Здається, він прекрасний.

Леон підняв брови.

— Здається?

— Уже стемніло. Я майже нічого не роздивилася.

Господар розуміюче кивнув.

— Тоді завтра подивитеся. Вранці, коли сонце сходить над дахами, він зовсім інший.

Віолетта усміхнулася.

— Обов'язково.

Вона повечеряла внизу, піднялася до своєї кімнати й нарешті дозволила собі відчути втому.

Знявши дорожні черевики, Ві вмостилася на ліжку й ще раз дістала маминого листа.

Цього разу вона не стала його перечитувати.

Просто поклала поруч, на стілець.

За вікном тихо шелестіло мокре листя. Десь далеко пробив годинник, і місто поступово затихало.

Ві лежала, дивлячись у стелю.

Завтра почнеться її нове життя.

Вона дізнається, до якого напряму магії належить. Познайомиться з викладачами. Можливо, знайде друзів.

І нарешті побачить університет при денному світлі.

Із цією думкою Ві заплющила очі.

Унизу неголосно грюкнули двері, почулися кроки пізнього гостя, потім усе знову стихло.

Ігнеус засинав.

А Віолетта Вітмор ще не знала, наскільки сильно це місто змінить її життя.