Розділ другий Перлина
Зранку університет виявився ще прекраснішим, ніж Віолетта могла уявити.
Вона зрозуміла це, щойно звернула на Верхню Вальденську.
Учора з темряви виступали лише вежі, високі вікна та важка арка над брамою. Тепер же сонце освітлювало весь фасад, і Віолетта мимоволі сповільнила крок.
Університет височів над вулицею величезним кам’яним замком. Світлий вапняк був пліч-о-пліч із темно-сірим гранітом, стіни прикрашали вузькі колони й різьблені карнизи, а над стрілчастими вікнами тяглися кам’яні візерунки, схожі на переплетені гілки. На кутах веж сиділи ґарґуйлі. Одна вищирювала зуби, інша прикривала морду крилом, третя дивилася вниз із таким виразом, ніби давно розчарувалася в усьому людстві.
Дівчина зупинилася перед брамою.
Учора вона майже нічого не розгледіла. Тепер хотілося роздивитися все одразу.
Високо над аркою красувався старовинний герб в оточенні кам’яного листя. Обабіч брами височіли масивні колони, основи яких вкривали дрібні тріщини. За огорожею виднілися зелені галявини, доріжки, що розбігалися між корпусами, і старі дерева з розлогими кронами.
Мама розповідала, що університету майже п’ять століть, але до цього ранку Віолетта не замислювалася, наскільки це багато. Скільки студентів проходило під цією аркою? Скільки випускників залишало університет, обіцяючи коли-небудь повернутися? Скільки поколінь викладачів дивилося з цих вікон на чергових першокурсників? Сьогодні до них приєднається й вона — і від цієї думки всередині щось радісно здригнулося.
А слідом накотило занепокоєння. Вступити виявилося не так уже й складно. Точніше, нелегко, звісно, але до іспитів вона готувалася кілька років. Знала, чого від неї вимагатимуть, які теми потрібно повторити, які завдання навчитися розв’язувати. А що буде далі?
У гімназії Віолетта вчилася добре. Але університет — геть інша річ. Тут будуть справжні лабораторії, складні чари, викладачі, які присвятили магії все життя. А якщо її знань виявиться замало? Якщо вона не впорається з навантаженням або, що ще гірше, впорається, але постійно пастиме задніх?
Вона поправила ремінець сумки.
— Спочатку хоча б зайди, — пробурмотіла вона собі й зробила крок під арку.
За брамою починалася широка брукована доріжка. Каміння тут було викладене напрочуд рівно, хоча подекуди крізь нього вже пробивалася трава. Обабіч росли старі липи, кидаючи на бруківку химерні тіні.
Учорашній дощ залишив на листі краплі. Вони спалахували на сонці, щойно вітер ворушив гілля.
Назустріч пройшла компанія студентів. Один ніс під пахвою товсту книгу, другий жваво щось розповідав, а дівчина між ними намагалася зав’язати стрічку у волоссі, не випускаючи з рук яблука.
Ніхто не мав особливо стурбованого вигляду.
Вона провела їх поглядом.
Напевно, старшокурсники.
Легко бути спокійним, коли вже знаєш, де розташовані авдиторії і скільки разів можна запізнитися на заняття, перш ніж викладач почне запам’ятовувати твоє обличчя.
Вона похитала головою власним думкам.
Доріжка химерно вигиналася, відкриваючи нові куточки університетського двору.
Ліворуч височіла довга будівля з високими вікнами та скляною галереєю. За її дахом виднівся купол оранжереї, що виблискував на сонці. Праворуч тягнувся інший корпус, повитий плющем майже до третього поверху.
Між ними стояв старий кам’яний водограй.
Вода стікала з чаші в чашу, а на широкому бортику сиділи двоє юнаків. Один читав книгу, другий намагався зазирнути через його плече і, судячи з роздратованого виразу обличчя першого, вже добряче йому набрид.
Біля головного входу збирався натовп.
Глибоко вдихнувши, Віолетта попрямувала туди.
Усередині пахло полірованим деревом, старим папером і ледь помітно — воском.
Головний вестибюль виявився таким просторим, що кроки студентів відлунювали під високими склепіннями. Кам’яні сходи розходилися в обидва боки, уздовж стін стояли важкі лави, а над дверима висіли таблички з назвами зал і факультетських приміщень.
Вона встигла прочитати лише половину, перш ніж потік першокурсників захопив її до широких двостулкових дверей.
За ними розташовувалася зала розподілу.
Вона була величезною.
Високі вікна сягали мало не стелі. Їхню горішню частину прикрашали кольорові вітражі, крізь які ранкове сонце кидало на підлогу червоні, сині та золотаві плями. Під стелею висіли масивні люстри, зараз погашені, а вздовж стін тяглися важкі гардини з темно-зеленої тканини.
Віолетта придивилася до них.
Точнісінько такі самі висіли в її гімназії.
Хіба що там тканина давно вицвіла, а одну з гардин постійно заїдало при спробі розсунути. Перед кожними урочистими зборами сторож приносив довгу дерев’яну палицю і воював із нею хвилин десять.
Тут гардини виглядали не набагато молодшими.
Віолетта ледь помітно підняла брову.
Виходить, деякі університетські традиції нічим не відрізняються від гімназійних.
Посеред зали вишикувалася черга.
На її початку, на невисокому помості, стояв кам’яний постамент із широкою срібною чашею. По вінцях чаші йшло тонке гравіювання, а поверхня води всередині здавалася абсолютно нерухомою.
Поруч стояли двоє викладачів.
Один тримав довгий список, інша стежила за студентами, які підходили до чаші.
Вона стала в самий хвіст черги.
Попереду стояла висока дівчина з туго заплетеною косою. Вона раз у раз поправляла манжету, хоча та й без того сиділа бездоганно.
Трохи далі юнак у дорогому темному камзолі розповідав своєму сусідові, що в його родині вже сім поколінь народжуються виключно сині маги.
— Тож результат очевидний, — підсумував він.
— Тоді навіщо тобі взагалі пити? — запитав сусід.
Юнак насупився:
— Так належить.
— А, ну як належить.
Віолетта прикусила губу, щоб не видати себе.
Черга просувалася повільно.
Попереду пролунало чергове ім’я, хтось піднявся сходами до чаші. Дівчина у світлій сукні відпила води, глянула на своє зап’ястя й полегшено видихнула.
Перлина на червоній стрічці стала чорною.
З боку студентів, які чекали біля правої стіни, долинули схвальні вигуки.
Віолетта опустила очі на власне зап’ястя.
Червона стрічка з’явилася в неї ще при народженні, як і в усіх природжених магів. Маленька перлина в її центрі досі залишалася безбарвною.
Сьогодні все зміниться.
Вона обережно торкнулася перлини пальцем.
Цікаво, який колір проявиться?
Мама була синім магом, батько — чорним. У гімназії Віолетта непогано давала собі раду з різними дисциплінами, але в жодній не виявила настільки видатного хисту, який дозволив би заздалегідь визначити її напрям.
Може, синій?
Їй подобалося допомагати матері в крамниці, розбирати трави й спостерігати, як та готує складні зілля.
А може, чорний?
Батько запевняв, що в неї чудова пам’ять і достатньо терпіння для некромантії.
Щоправда, він же стверджував, що головна риса доброго некроманта — вміння не втрачати самовладання при вигляді родичів покійного. Особливо живих.
Віолетта стримано хмикнула.
— Наступний!
Черга зрушила.
Вона зробила кілька кроків і зупинилася.
Тепер можна було роздивитися викладачів біля постаменту.
Жінка в стриманій сірій сукні трималася випростано, як струна. Темне волосся було зібране в гладенький вузол, а погляд, яким вона змірювала студентів, змушував замовкнути навіть найгаласливіших.
Поруч стояв високий сивочолий чоловік в окулярах. Він раз у раз звірявся зі списком, поправляв оправу й щось занотовував.
За їхніми спинами стояв довгий стіл, за яким сиділи інші викладачі.
Один, гладкий добродій із пишними бакенбардами, намагався непомітно відкрити паперовий пакуночок. Жінка, яка сиділа поруч, навіть не повертаючи голови, простягнула руку й відібрала в нього здобич.
Чоловік обурено розвів руками.
Віолетта квапливо відвернулася, ховаючи посмішку.
Наприкінці столу сидів молодий чоловік у темному сюртуку. Вона впізнала його майже одразу: ректор.
Учора ввечері Леон згадував, що університет нещодавно очолив напрочуд молодий маг. А вранці за сніданком двоє пожильців обговорювали, як дивовижно швидко новий ректор зумів навести лад в університетських паперах.
Віолетта сподівалася побачити когось старшого.
Чоловікові на вигляд було близько тридцяти, не більше. Темне волосся було акуратно зачесане назад, обличчя залишалося спокійним, а погляд уважно стежив за тим, що діється в залі.
Перед ним лежала розгорнута папка.
Час від часу він щось позначав у ній, потім знову підводив очі.
Віолетта затримала на ньому погляд.
Цікаво, як воно — керувати найдавнішим університетом, коли довкола професори, що годяться тобі в батьки?
Напевно, непросто.
Утім, у неї були важливіші турботи.
Наприклад, не зганьбитися перед усіма, коли підійде її черга.
Вона переступила з ноги на ногу.
Під підбором стиха рипнула мостина.
Віолетта здивовано глянула вниз.
Підлога в залі була дерев’яною, дбайливо відполірованою, але вочевидь дуже старою. Одна з широких дощок ледь прогиналася під вагою.
Вона обережно перенесла вагу на іншу ногу.
Дерево рипнуло знову.
Віолетта споважніла.
П’ятсот років університету, а підлога так і не навчилася поводитися пристойно.
Вона підвела голову.
На протилежній стіні висіли портрети людей у старовинних мантіях. Суворі обличчя, важкі рами, золоті таблички з іменами.
Один портрет висів помітно криво.
Віолетта подивилася на нього, потім на сусідні.
Ні, не здалося.
Лівий кут рами був трохи нижчим за правий.
Вона мимоволі уявила, як підійшла б і вирівняла картину.
Навряд чи викладачі оцінили б таку ініціативу посеред розподілу.
Довелося залишити все як є.
Черга поволі танула.
Тепер Віолетта вже могла чути, як викладач промовляє імена й оголошує результати.
— Мартін Роуен. Білий.
— Еліс Гарпер. Синій.
— Доріан Крейн. Чорний.
Студенти підходили до чаші, робили ковток і відходили вбік, розглядаючи свої перлини.
Хтось радів. Хтось мав спантеличений вигляд. Одна дівчина мало не розплакалася, коли її перлина стала синьою, хоча, судячи з перешіптування подруг, уся родина чекала на чорний колір.
Віолетта відчувала, як напруга поволі збирається десь під ребрами. Залишалося ще п’ятеро людей, потім троє, потім лише один.
— Віолетта Вітмор!
Вона здригнулася.
— Тут.
— Підійдіть.
Віолетта піднялася сходами.
Зблизька чаша здавалася ще старішою, ніж із черги. По її срібних стінках тяглися тонкі візерунки, схожі на переплетені нитки. Вода залишалася прозорою, хоча з неї вже випили кілька десятків студентів.
— Один ковток, — сказала жінка в сірому.
Віолетта кивнула.
Нахилилася до чаші, зачерпнула трохи води маленьким срібним ківшиком, що лежав поруч, і зробила ковток. Вода виявилася прохолодною, на смак — найзвичайнісінькою.
Вона опустила очі на зап’ястя.
Перлина спалахнула.
Лише на мить.
Але Віолетта встигла побачити, як її поверхня налилася густим, насиченим сірим кольором. Не сріблястим і не каламутним — глибоким, майже графітовим.
Вона навіть оговтатися не встигла.
Сірий зник.
Перлина зблідла, ніби хтось змив із неї фарбу, і стала білою.
Дуже світлою, майже прозорою.
— Білий, — оголосила викладачка.
Віолетта далі дивилася на зап’ястя.
Що це було?
Їй примарилося?
Може, світло від вітражів так дивно впало на перлину?
Вона підвела голову.
За довгим столом ректор дивився в її бік.
Їхні погляди перетнулися.
Він ледь схилив голову.
Чи їй лише здалося?
Віолетта машинально відповіла таким самим коротким кивком.
— Міс Вітмор, — стиха нагадала викладачка. — Проходьте до своєї групи.
— Так. Вибачте.
Вона квапливо зійшла на кам’яні плити підлоги.
Біля правої стіни зібралися студенти з чорними перлинами, біля вікон — сині, а поблизу дальніх дверей стояла група білих.
Віолетта рушила до них.
Сірий колір усе ще стояв перед очима.
Але за кілька кроків вона вже думала зовсім про інше.
Біла магія.
Природа. Емпатія. Робота з живими силами.
Мама здивується.
Батько напевно заявить, що завжди підозрював у доньки хист до садівництва, хоча вона примудрилася занапастити дві кімнатні квітки за одну зиму.
Від цієї думки вона ледь помітно посміхнулась.
І все ж…
Вона знову глянула на перлину.
Блідо-біла.
Жодного сірого.
Мабуть, і справді привиділося.
— У тебе такий вигляд, наче ти щойно дізналася, що іспити починаються завтра.
Віолетта озирнулася.
Поруч стояла невисока дівчина з живими очима й темно-русявим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. На її правому зап’ясті паленіла стрічка із синьою перлиною.
— Що?
— Обличчя, кажу, в тебе серйозне. Хоча ти біла. Білі зазвичай радіють. Принаймні до першої лекції з ботаніки.
— А що не так із ботанікою?
— Уявлення не маю. Але якщо предмет починається о восьмій ранку, нічого доброго від нього чекати не варто.
Дівчина дивилася так щиро й лукаво, що Віолетта не втрималася від усмішки у відповідь.
— Я Віолетта Вітмор.
— Пенні Сейверс. Дуже приємно. Ти вже знаєш, де житимеш?
— У гуртожитку. «Старий плющ», здається.
Пенні просяяла:
— Чудово! Я теж! А кімнату знаєш?
— Поки ні. Сказали, після розподілу видадуть документи.
— Тоді сподіваюся, нас поселять разом.
Віолетта здивовано звівши брови:
— Ти навіть не знаєш мене.
— Ну то й що? — Пенні знизала плечима. — Я ж не пропоную тобі вийти за мене заміж. Лише жити в одній кімнаті.
Віолетта розсміялася:
— Переконливий доказ.
— Я взагалі вмію переконувати.
Пенні сказала це з таким задоволеним виглядом, що сперечатися було марно.
Із зали почали виходити студенти. Розподіл завершився, викладачі роздавали папери із зазначенням гуртожитків, розкладом перших зборів та іншими необхідними відомостями.
Пенні вмить підхопила Віолетту під лікоть.
— Ходімо, поки черга не стала довшою.
— Ти завжди так поспішаєш?
— Ні. Іноді я біжу.
За пів години з’ясувалося, що Пенні справді здатна говорити майже без упину.
Вона встигла розповісти, що приїхала до Ігнеуса тиждень тому, що вже познайомилася з господинею чудової пекарні, одним бібліотекарем, двома студентами старших курсів і якимось професором, якого випадково сприйняла за сторожа.
— А він образився? — запитала Віолетта.
— Не знаю. Спершу наче так. Але потім ми поговорили, і він пояснив, де розташована найкраща крамниця алхімічного приладдя.
— І ти туди пішла?
— Звісно.
— Пенні, ти ж іще навіть не почала вчитися.
— Саме тому в мене був вільний час.
Вони вийшли з головного корпусу й рушили доріжкою, що вела до гуртожитків.
Пенні розмахувала отриманими паперами.
— Так. Третій поверх. Кімната триста сімнадцять. І в тебе теж?
Віолетта зазирнула у свій папірець:
— Триста сімнадцять.
— Я так і знала!
— Що саме?
— Що нам пощастить.
Віолетта лише похитала головою. Судячи з усього, її нова сусідка мала невичерпний запас енергії.
Вони минули фонтан, звернули до корпусу, густо повитого плющем, і пішли вздовж старої кам’яної стіни.
Тут було тихіше.
Широке листя плюща майже повністю ховало мурування. Крізь нього пробивалося тонке сонячне проміння, а біля підніжжя стіни росли маленькі білі квіти.
Пенні раптом зупинилася:
— Зачекай.
— Що?
— Ти це бачила?
Віолетта простежила за її поглядом.
У густих заростях щось ворухнулося.
Спершу вона подумала, що це звичайна ящірка. Потім листя розсунулося, і назовні визирнула крихітна мордочка.
Звірятко було розміром із долоню.
Його тільце вкривали м’які зелені лусочки, більше схожі на маленькі листочки. По спині тяглися тонкі пагони, а на голові стирчали два короткі відростки, схожі на молоді гілочки. Круглі бурштинові очі уважно роздивлялися дівчат.
— Яка краса, — прошепотіла Пенні.
Звірятко зморгнуло.
Віолетта присіла навпочіпки:
— Ніколи таких не бачила.
— Я теж.
Пенні опустилася поруч.
Маленька істота обережно вилізла з плюща, перебираючи тонкими лапками. Вона була майже цілком зеленою, тільки кінчик носа темнів, немов його вимазали землею.
— Дивися, яке гарненьке, — розчулено мовила Пенні.
Звірятко схилило голову набік.
Потім помітило блискучого ґудзика на манжеті Пенні.
Його бурштинові очі ніби стали ще круглішими.
— Здається, ти йому сподобалася, — зауважила Віолетта.
— Звісно, сподобалася. У мене взагалі чудові стосунки з тваринами.
Пенні простягнула руку:
— Ходи сюди, малий.
Звірятко зробило два обережні кроки.
Понюхало її палець.
І зненацька роззявило пащу.
— ОЙ!
Пенні сахнулася так різко, що мало не перекинулася на спину.
Маленькі зуби клацнули в повітрі.
Звірятко сердито пискнуло, розвернулося й зникло в плющі.
Кілька листків обурено захиталися йому вслід.
Віолетта витріщилася на Пенні.
Пенні — на власний палець.
Потім вони одночасно подивилися на стіну.
— Воно хотіло мене з’їсти, — приголомшено вимовила Пенні.
— Здається, тільки палець.
— Дякую, мені одразу полегшало.
Віолетта не витримала й розсміялася:
— Ти сама до нього полізла.
— Воно виглядало приязно!
— У нього були зуби.
— У тебе теж є зуби. Але я ж не чекаю, що ти мене вкусиш.
— Ми знайомі лише пів години. Не роби поспішних висновків.
Пенні повільно повернула до неї голову.
А потім зареготала:
— О, Вітмор. Здається, ми порозуміємося.
Із плюща знову висунулася луската мордочка.
Звірятко невдоволено пискнуло.
— А дзуськи, — суворо сказала Пенні. — Другого шансу не буде.
Істота зникла.
— Цікаво, що це було? — запитала Віолетта.
— Не знаю. Але з’ясую обов’язково.
Пенні підвелася, обтрусила спідницю й простягнула подрузі руку:
— Ходімо. А то ще трохи, і ми запізнимося до власного заселення.
Вони рушили далі.
Уже біля входу до гуртожитку Віолетта помітила на стіні невелику табличку.
«Плющовиків не годувати. Руками не чіпати».
Вона зупинилася.
Перевела погляд із таблички на Пенні.
— Що? — насторожилася та.
Віолетта мовчки вказала на напис.
Пенні прочитала його.
Помовчала.
— Ну ось, — нарешті сказала вона. — А могли б повісити попередження трохи раніше.
— Наприклад, перед самим плющем?
— Саме так!
Віолетта не стримала короткого смішку.
І раптом зрозуміла, що вперше від самого приїзду зовсім не думає про те, як далеко залишився дім.
Вона стояла перед старим університетським гуртожитком, поруч із дівчиною, яку знала менше години, усе ще згадуючи крихітну зелену потвору, яка мало не відгризла тій пальця.
Уранці їй здавалося, що попереду чекає щось неосяжне й лячне.
Тепер майбутнє, як і раніше, лишалося невідомим.
Але, мабуть, воно обіцяло бути доволі цікавим.
Принаймні Пенні не дасть їй занудьгувати. А цього вже було чимало.
Віолетта підвела голову й здивовано глянула на вежу, що височіла праворуч від гуртожитку.
Їй здалося, що в стрілчастих вікнах блимнуло світло й темний силует швидко відійшов від скла.
Хтось спостерігав за ними з темряви вежі? Чи старий замок просто не любив чужинців?..
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!