Листопадові оповіді, 02 Вільям

– Я сьогодні спіймав найшаленішу хвилю у своєму житті!

Вільям Честерсон дивився на засмагле і щасливе обличчя свого брата у вікні відеодзвінка.

– Вілл, тут таке небо, – продовжував Ден, мало не стрибаючи на вкритій мохом каменюці в якійсь черговій дупі світу. Він повернув камеру телефона і на моніторі з’явився клаптик вечірнього неба з тоненькими смужками рожевих хмар.

– Ні, камера цього не передасть. Я б так хотів, щоб ти був зараз тут і бачив все на власні очі!

Вільям зітхнув. Останній раз він був у відпустці два роки тому - південний курорт, тепле море, п’ятизірковий готель. Дружині сподобалось, мала Джейн була у захваті, а він чекав, коли зможе повернутись в роботу.

Відтоді, як помер батько, занадто багато залежало від Вілла. Вони з братом отримали в спадок однакові частки акцій компанії, проте Ден заявив, що бізнес його не цікавить, і все одно він протринькає ці гроші, тому віддав акції Віллу, і тепер в нього контрольний пакет, що накладає не аби яку відповідальність.

– Ден, ти ж не забув?

– Жартуєш? Звісно, я буду. Як і завжди.

– І, Ден… купи квиток на літак.

– Ти ж не думаєш, що я поїду через океан автостопом?

– Я б цьому не здивувався, – Усміхнувся Вілл і обірвав зв’язок.

Ось уже десять років, як вони з братом бачаться лише раз в рік - на день народження мами, котрий перетворився в сімейне свято на кшталт Різдва й збирав за столом всю родину.

Кожного року Деніел вривався в цей похмурий листопадовий день зі своєю невичерпною енергією і жагою до пригод та авантюр. І тоді в їх сімейному особняку, котрий скидався на середньовічний замок, ставало гамірно та здавалось, ніби сонце, не зважаючи на щільну завісу важких хмар, заливало своїм світлом і теплом кожен закуток.

Після закінчення університету і смерті батька їх шляхи розбіглись. Вільям чіплявся за цей єдиний день, як за рятувальну соломинку, намагаючись переконати себе, що вони з братом як і раніше - майже одне ціле. Як і раніше - вгадують думки та можуть продовжити речення одне одного, де б хто не зупинився.

Зараз ніхто б не міг уявити, що ще десять років тому вони були схожі як дві краплі води, як і повинно бути у близнюків.

Вкладене в бездоганну зачіску волосся Вільяма вже торкнула легка сивина, обличчя його, бліде й втомлене, набуло загострених рис, притаманних їх батькові. Він безрезультатно боровся з першими жировими відкладеннями нерегулярними відвідинами спортзалу і все збирався почати бігати.

Його брат виглядав молодим, майже юним, якби не густа чорна борода. Таке ж чорне давно не стрижене волосся неслухняними кучерями спадало до плечей. В його очах палав вогонь, котрий спопеляв дівочі серця, а безтурботна посмішка здатна була розтопити Льодовитий океан швидше за парниковий ефект.

Він ніде не залишався надовго - змінював країни й континенти. Спав у наметі та подорожував автостопом, вилазив на найкрутіші скелі й пірнав у океан. Він брав від життя все, що міг, викликаючи подив і часто осуд у зважених родичів, закостенілих у своїх звичках, прив’язаних до дому, сімей та встановленого ритму життя.

Вілл іноді намагався уявити, що отак і сам, покидаючи все під три чорти зривається на зустріч світу, новим враженням і пригодам. Проте він, наче равлик, тягнув на собі тягар обов’язків, родину, бізнес батьків.

“Я мушля на дні океану. Мушля, обросла поліпами, заплутана водоростями, поглинута мулом.”

Деніел відкрив браму в садибу Честерсонів.

– Здоров, брате! – Він міцно стиснув Вілла в обіймах.

– Дядьку Ден! – Радісно заверещала шестирічна Джейн і кинулась на шию чоловіка,

Ден підняв її на руки і закружляв.

– Привіт, привіт, розбійнице!

– Фу… від тебе пахне псиною. – Зморщила ніс дівчинка.

– Це запах свободи, мала! – Засміявся Деніел, ставлячи її на землю. – Дивись, що в мене є для тебе!

Він скинув потертий рюкзак і дістав звідти величезну мушлю,

– Вона була домом для молюска, потім там жив рак-самітник. Проте невдовзі йому стало сумно і він пішов шукати друзів. А тепер вона твоя. Послухай - в ній співає океан.

Дівчинка розгублено крутила в руках мушлю.

– Дженні! Йди в дім, на вулиці прохолодно. – До них підійшла Аманда, дружина Вілла. – І не забудь помити руки.

Аманда гидливо глянула на мушлю.

– Ти невиправний, – Кивнула вона Дену.

– А ти, як завжди, неперевершено красива.

Ден всміхнувся щирою, майже дитячою усмішкою і розвів руками.

– Твоя кімната готова, – Аманда вдала, що не помітила комплімент. – Ванна кімната на тому ж місці. І, будь ласка, вдягни щось пристойне.

За обіднім столом неквапно збиралась родина і найближчі друзі Честерсонів. Мама роздавала останні розпорядження на кухні, діти, не зважаючи на холод і сирість, гасали по садку, дорослі розсідались по своїх місцях, обмінюючись ввічливими розмовами.

Вілл стояв біля вікна у вітальні і дивився, як вітер зриває останні пожовклі листочки з дерев, що наче застиглі химерні велетні простягли руки зі скарлюченими пальцями до неба. Він не любив осінь - це поступове, безнадійне згасання життя і занурення у тягучу довгу зимову ніч. А цей день викликав у нього дивну тривогу і незрозуміле, щемляче відчуття втрати. Двадцять років тому цей день змінив все.

Ден вийшов до столу пізніше за всіх. Брудні подерті джинси він змінив на чисті подерті джинси, а стару футболку на картату сорочку. Вілл почув як поряд тихо зашипіла Аманда.

“Можна було й звикнути за стільки років” – Подумки всміхнувся він.

Мама сиділа як завжди - на чільному місці. Ден по ліву руку від неї, а Вілл з Амандою – по праву.

Продовжуючи щорічну традицію Вілл встав і оголосив тост за здоров’я мами.

– Дякую, сину, – Відповіла вона і теж піднялась з місця, тримаючи келих.

– Від себе хочу додати, що цей день для мене особливий не через те, що це дата мого народження. Набагато важливіше, що в цей день Господь повернув мені мого хлопчика, нашого любого Денні.

Мама з любов’ю та ніжністю поглянула на Віллового брата.

Так, двадцяте листопада двадцять років тому назавжди закарбувалось в пам’яті Вільяма. Їх з братом знайшли в лісі на дні урвища Колдвотер. Вілл тоді три дні пролежав у гарячці і геть не пам’ятав, що трапилось. А Ден.. Ден почав ходити. Лікарі розводили руками й говорили про чудо, адже його брат народився з травмою, котра вплинула на нервову систему. У дванадцять в нього почало віднімати ноги, до п’ятнадцяти Ден був паралізований по груди і пересувався на візку. Після того випадку в лісі він не тільки зцілився, а й змінив характер та звички. З тихого замкнутого ботана, весь час зануреного в книги, Ден став зіркою їх класу і серцеїдом ловеласом в університеті. Його почав цікавити спорт та екстремальні розваги, а якось, одного зимового вечора Ден врятував Віллу життя. Він наодинці розправився з чотирма нападниками, котрі хотіли пограбувати, а заодно й провчити багатенького мажора.

Зв'язок між Віллом і Деном був настільки міцний, що іноді стороннім задавалось - вони читають думки одне одного.

Та потім все змінилось. Вони закінчили університет, Вілл продовжив бізнес батька а Ден подався у мандри. “Як можна сидіти на місці, коли світ такий великий і прекрасний” Казав він. І ніхто не заперечував - зрештою, це був його другий шанс на життя, лотерейний білет, котрий випадає вкрай рідко.

Ввечері, коли гості роз’їхались, Вільям з Деніелом ще довго говорили, згадуючи їх спільні пригоди. Вілл не хотів закінчувати цей день, та зрештою довелось розійтись по кімнатах і спробувати заснути.

Йому наснився Ден. Брат стояв до нього спиною і не озивався, коли Вілл кликав його. Він підійшов, поклав руку йому на плече і скрикнув - Ден палав. Яскраво-червоне полум’я охопило брата і перекинулось на руку Вільяма. Від власного крику він прокинувся. В кімнаті, не зважаючи на холодну пору, стояла задуха. Вілл тихо, щоб не будити Аманду, встав з ліжка і вийшов на терасу. Чоловік стояв, на повні груди вдихаючи холодне повітря і поступово моторошні відчуття від кошмару відпускали його. Вілл вгледівся в нічну темряву й помітив силует брата в одній із садибних альтанок.

– Теж не спиться? – Він підійшов до Дена й став поруч, спершись на поруччя.

Брат повернувся до нього.

– Цієї ночі нам обом зазвичай не спиться, – Зітхнув він.

– Зазвичай?

– Так, ти просто не пам’ятаєш.

Ден дивився відсторонено кудись в темряву саду.

– В мене були провали пам’яті, про які я не знаю?

Вілл досі не розумів, чому брат так і не розповів йому нічого про той день, коли вони впали в урвище. І ось, виявляється, трапилось щось ще. Відчуття було дивним, адже близнюки завжди були відвертими один з одним.

– Чому ти приховуєш це від мене?

– Вілл… – Ден глянув йому в очі. – Ти багато чого про мене не знаєш. Мені б хотілось, щоб між нами не було таємниць, але кожного разу ти відштовхуєш мене.

– Та про що ти, брате? В мене немає нікого, ближчого за тебе. Навіть Аманді я не настільки довіряюсь. І коли це я відштовхував тебе?

– Ти справді хочеш це знати?

– Звісно що так! – Мало не кричав Вілл.

– Гаразд, – зітхнув Ден. – Дивись на мене.

Вільям побачив, як очі брата спалахнули червоним. Він заціпенів, не в змозі відвести погляд. Червоне полум’я палало все яскравіше і, здавалось, проникало йому в мозок.

“Що це? Знову сон?”

Вілл ненавидів цей день, цей дім, а найбільше - свого брата, через якого йому доводилось терпіти докори батьків, насмішки однокласників і відчувати себе винним в тому, що трапилось з Деном.

Чому при наявності слуг і кількох сиділок йому завжди доручають догладати за Деном? Особливо в святкові дні, як оцей. Його брат повністю під його відповідальністю, авжеж…

“Віллі, допоможи брату, ти ж бачиш, йому важко”

“Віллі, твоєму братові потрібніше, а ти обійдешся”

“Вілл, візьми брата і підіть пограйтесь з друзями”

А як гратись, коли їх ніхто не запросить, а його вже давно прозвали нянькою для інваліда?

Хлопчик зітхнув і міцніше стиснув ручки інвалідного візка.

– Куди ми їдемо, Віллі? – Почув він голос брата.

– В ліс, до ущелини. Там мабуть гарно зараз.

“І нікого немає” – подумав Вілл.

– Гаразд, давай до ущелини. – Погодився Ден, перегортаючи сторінку і продовжив читати.

“Ну так, я везу його, а він читає, гавнюк!”

Подумки лаявся Вілл і штовхав візок по горбатій від коріння дерев стежці, що вела від їх будинку на пагорб а далі - до лісу.

Вони стояли на краю урвища. Ден розглядав передзимовий ліс. Чорні гачкуваті гілки дерев, котрі вже стали зовсім голі й намокли від постійних дощів. Товстий килим з сухого листя під ногами розповсюджував терпкий запах тління.

Вілл кусав губи, розмірковуючи. Він чув, як на дні урвища, пробираючись крізь насипи гострого каміння, дзюрчав струмок.

Один непевний рух - і все буде скінчено. Його брат так чи інакше помре. Всі лікарі в один голос пророкували довгу і важку смерть, то чи не краще закінчити все от так? На скільки б легше стало їм усім, коли б…

Незвичний звук обірвав його думки. Хлопець побачив, як над урвищем, на рівні з тим місцем, де стояли вони з братом, утворюється вертикальний проріз. Звук був схожим, наче хтось розриває цупку тканину, проте рвався сам простір, а в дірі, що утворилась, Вілл угледів те, що його мозок відмовлявся сприймати. Там, у прорізі, за тонкою мембраною, що вібрувала й здригалась, був інший світ, чужий на стільки, що ставало моторошно. Цей світ помирав. Апокаліптична картина, що розгорнулась перед очима Вільяма, не вкладалась в його уяві. Тисячі істот, ніким раніше не бачених, проте безсумнівно розумних, помирали разом з планетою.

Перед Віллом, в арці, утвореній пристроєм еліпсоподібної форми, відділений лише дивною мембраною, що роз’єднувала їх світи, стояв чужинець. Його фігура палала червоним вогнем, проте, він не горів, схоже це був його природний стан. Крізь вогонь невиразно виднілись майже людські риси обличчя.

“Впусти мене”, хлопець почув у своїй голові чужий голос.

“Впусти… Просто торкнись і впусти. А я дам тобі те, чого ти хочеш. В тебе буде брат, про якого ти мріяв завжди”

Вілл стояв, як заворожений. Наче уві сні він протягнув руку і торкнувся мембрани. Та розірвалась з тріском, і вогняна істота вплила в наш світ.

– Віллі! Віллі, мені боляче!

Хлопець не ворухнувся, лише з широко відкритими від жаху очима спостерігав, як чужинець підлетів до брата, як він обхопив його плечі руками та почав перетікати в його тіло рідким вогнем.

– Вілл! Пече, допоможи! Ден безпомічно хапав руками повітря.

Їх погляди зустрілись, і в голові Вілла вибухнуло. Це були емоції й почуття брата - його любов, безмежна відданість йому, Віллу, провина за те, що він став тягарем і невимовний біль останніх хвилин життя.

– Стій, не роби цього! – Заволав Вільям, проте було пізно.

Порожні випалені очниці брата заливав багряний вогонь.

– Боже! Що я наробив. – Простогнав Вілл і, закривши лице долонями, впав навколішки на холодну землю альтанки.

– Він би все одно помер. – Тихо промовив чужинець.

– Він страждав! Я вбив його. Вбив власного брата, котрий любив мене, не зважаючи ні на що!

– Ти допоміг мені й отримав брата, якого хотів…

– Ти… ти мені не брат! Що ти взагалі таке? – Вілл підняв повні сліз очі на Дена.

– Я всього лише той, хто хотів жити. А ти можеш прийняти мене таким, як я є і обіцяю, що буду найкращим братом усе твоє життя. Або ж можеш забажати, і забути про це, як ти робив раніше.

– Я… хочу забути. – Голос Вілла звучав глухо й відсторонено.

– Будь ласка, хочу забути все це.

– Гаразд, – кивнув Ден.

Над садибою Честерсонів спалахнуло червоне світло.

“Блискавка? Дивно, все-таки майже зима…” Не дочекавшись грому Аманда повернулась на інший бік і заснула.

– Що трапилось, чому я тут?

Вілл розгублено кліпав очима, сидячи на землі в альтанці.

– Все гаразд, брате, все гаразд. Ходімо в дім, тут холодно.

Ден турботливо взяв брата під руку і повів сходами нагору.