Що романтичного в пташках?

Він вкотре бачить його в цьому пишному кольоровому саду, який більше нагадує обгороджену красиву клітку. Бачить, як він стоїть серед буйного суцвіття квітів, що розповсюджують свій огидний дурманний запах. Він стоїть серед мовчазних дерев, які не колихнуться, адже сад справді знаходиться в клітці.

Хлопець глитає слину, стискуючи руки в кулаки. А його об’єкт одержимості спокійно знаходиться неподалік, ніжно гладячи білосніжне пір’я голуба, що сидів у нього на руці.

Він завжди відчуває німий відчай, коли спостерігає за спокійним, прекрасним, лагідним виразом обличчя свого наставника. Відчуває і заздрить цим клятим птахам за те, що їм дарують такий погляд, а не йому.

Здається, його помітили. Він напружився. Мороз сипонув по спині. Неприємно стало. Але він був впевнений, що не втече, не залишиться на місці, а можливо, зможе навіть вийти на всипану гравієм доріжку, пройтися серед зелених соковитих кущів, прошурхотівши мантією, і зупинитися напроти наставника.

Він приготувався. Зібрався духом, щоб втілити цей маленький план у життя, але розчаровано видихнув: наставник відпустив голуба, який стрілою здійнявся в повітря, широко махнувши крилами, і пішов геть.

За мить сад опустів і наче омертвів. Без наставника завжди так було порожньо, лише він наповнював цей світ життям. Сама його присутність зцілювала зранені людські серця, він подібний до бога, але не того, якому моляться усі. Інший, зовсім інший. Невідомий, загадковий. Зі своєю душевною силою, яка зцілює. Це новий бог. Сильніший. Величніший. Прекрасніший.

Він найкращий бог, якого тільки можна уявити. І цей бог ходить з ним по землі, щодня проводить лекції в розкішних кабінетах академії. Завжди радий допомогти дурнуватому учневі, що не розуміє основ магії. Терпляче зносить вибрики студентів, вислуховуючи довгі й нудні лекції від ректора. Хіба не ідеальний?

А як наставник чарівно грає на скрипці! Серед саду, у тиші дерев, мелодія його струн чіпляє заживо, здається, вириває плоть емоцій, впивається у свідомість і сидить там настільки довго, що у вухах завжди панує відлуння мелодій. Довгі тонкі пальці вправно торкаються холодних струн, видобуваючи з них райську музику. Кращу, абсолютно кращу за сам хор янголів!

Або інше. Наставник любить читати. Іноді сяде в затінку садка, скине вчительську жахливу мантію і залишиться в білій сорочці з широкими рукавами. На його шиї блискотить срібний амулет з гравірованими стінками. Холодне, мабуть, але сонце обов’язково нагріє! І наставнику стане тепло. Затишно. Йому завжди затишно, коли він спілкується з книжкою. Добре написаною книжкою. У такі моменти його вуста можуть посміхатися.

Часто він натикається на одного недалекого студента, який ходить за ним, мов друга тінь, проте намагається не надокучати.

«Сіріусе, - чує хлопець, - мені нічого тобі сьогодні розповісти».

Він приховує своє розчарування щосили, ввічливо посміхається і каже, що все гаразд, він ні на що не натякає.

Мабуть, наставник взяв його до себе давно. Йому було років сім. Він тоді вперше побачив справжню магію, її красу, новий світ, що чарівними барвами міниться досі, але блякне, безнадійно блякне на фоні чудесного чоловіка, якого він називає богом. Такий чудовий цей наставник.

Сіріус відразу полюбив його так, як тільки може любити людське серце. Так радів тим рідкісним зустрічам, коли наставник пропонував показати більше магії. І хлопець з трепетом у грудях йшов в сад. На ватяних ногах так тяжко пересуватися. Ніхто не скаржився. Усім все подобалося.

Таким бачив він свого бога. Ідеальним. Занадто хорошим, аби інші люди теж могли споглядати цю красу. Довершеним. Він був абсолютно довершеним!

Холодна зовнішність наче висічена з льодової глиби. Гострі, але такі ніжні контури обличчя, півмісяці брів зрідка підіймалися вгору, коли чоловік відчував хоч трохи емоцій. На блідій шкірі, під лівим оком, знаходився настільки непомітний шрам, що іноді Сіріус думав, наче йому цей недолік тільки здається.

Наставник ідеальний.

Його червоні, аж пурпурові вуста завжди стулені, коли він не проводить лекції. Вони мовчать у повсякденному житті, як мовчать статуї. Їм не потрібно розмовляти, вони просто не можуть, не створені для цього. А наставник може говорити! Його голос глибокий, спокійний, рівномірний. Він підступно заповзає в самісіньке нутро і залишається там, гріючи душу спогадами. Сіріус пам’ятає усі мудрі слова чоловіка і береже їх на дні свого жорстокого сердечка.

«Ти колись задумувався, Сіріусе, що відчувають птахи?» – запитав якось наставник, коли покликав його прогулятися садом.

Цей невеличкий, схожий на клітку дивовижний сад належав лише наставнику і нікому більше. Тут чоловік сидів, коли хотів побути на самоті, тут жили його кляті маленькі пташки, які від зорі до зорі цвірінькають. Сіріус давно повідривав би їм голови, якби не любов учителя до цих створінь.

Він любив свій сад – фізичний образ його душі. Саме таким був наставник. З глибокою душею, яка стільки всього приховувала! Адже в саду росло безліч рослин: і кольорові квіточки з ніжними пелюстками, і колючі трояндові кущі, якими часто ранився хлопець, і невисокі, та стрункі дерева, що давали кожної весни плоди яблук та вишень – усе цілорічно цвіло, пахнуло, колихалося, жило, метушилося, співало, перемовлялося, насолоджувалося, п’янило.

Усе було живим та чарівним, але воно так пригнічувало Сіріуса, що він зненавидів це місце ледь не більше за пташок.

Йому казали, що він занадто замріяний, занадто сліпий та дурний, аби зрозуміти, що наставнику насправді немає до нього ніякого діла. Цей чоловік живе у своїх спогадах, дихає садом і терпить власне існування. Навіщо? Ніхто не знав. Але кожен був впевнений, що ця людина повна жахливих таємниць, небезпечна, страшна.

Сіріус відмахувався від цих пліток, як від надокучливих мух. Маячня! Наставник не такий, зовсім не такий. Вони просто не бачили його погляду, коли він був у саду. Хіба він може бути поганим? Жорстоким? Він до одурі загадковий, неповторний та ідеальний; розбурхує стільки емоцій, стільки вражень, що хлопець іноді ночами не міг спати, б’ючи себе в груди, аби якось вгамувати те незрозуміле почуття, яке стискувало ребра ледве не до тріску.

Хіба це погано – любити цього чоловіка?

Сьогодні наставник не захотів з ним розмовляти. Але є завтра! Є післязавтра! Є через тиждень! Через місяць! Через століття! Він просто зачекає, от і все, це зовсім не трагедія. Часто наставник надає перевагу самотності.

Сіріус з принципу не згадував пташок, які щойно завели нові трелі. Він їх ненавидить, але мовчить і терпить з поваги до наставника. Зрештою, це велика жертва з його боку. І вимагає чималої дисципліни.

Минуло кілька довгих пекучих днів. З його богом наче щось відбулося. Вперше… О Господи, вперше Сіріус почув, як той сміється! Щирим, глибоким, тихим сміхом! Здавалось, хлопець забув, як дихати. Наставник тоді примружився, і в кутиках його ядуче-зелених очей з’явилися зморщечки. Серце недалекого учня завмерло.

Пташки з щебетом почали кружляти під куполоподібною стелею саду, який теж ожив-зашелестів. Вони лопотіли крилами, співали для свого хазяїна, створювали лише для нього цю живу атмосферу, яка радувала його. Створився невеличкий хаос, пташок було надто багато і вони починали товктися в повітрі, налітаючи одне на одного.

А тоді наставник розсміявся ще гучніше, ще прекрасніше! Він розставив руки в сторони, з ніжністю приймаючи птахів, які голубилися до нього, легенько покльовуючи за одяг. Ах як чоловік любив щебет цих створінь, лиш він міг подарувати йому радість, вони можуть співати довго й безперестанку, вони чіпляють за душу і віддають щось особливе для наставника. Їх багато. І вони можуть вічно щебетати для нього.

Мабуть, за це їх і люблять.

А найжахливіше те, що того ж дня Сіріус отримав прочухана від любого наставника. Йому було так боляче, так прикро, що він вперше пішов проти волі бога. Відразу вибіг з кабінету. Подалі! Подалі від цього нестерпного суворого погляду зелених очей!

Він з ненавистю шарпав маленькі тіла, з особливою ненавистю відриваючи голівки від шиї. З огидою кидав на землю і топтав-топтав, поки під підошвами чобіт не залишалась червона маса. Розкидав білосніжне пір’я, яке хмарками падало колихаючись. Ламав крила, з тріском вигинаючи їх в інший бік. У вуха бив жалібний писк болю, але йому було байдуже, абсолютно байдуже! Потрібно вбити, розчавити, знищити, аби наставнику не лишилось нічого іншого, як прийти до нього! У наставника нікого немає! Він нікому не потрібен, а йому, Сіріусу, тяжко жити без любові цього чоловіка. Хоча б трохи, хоч колись, хоч маленький ніжний погляд, кинутий крадькома. Про щось більше і мови нема!

Він цього не заслуговує?

Хлопець завив від досади, з більшою жорстокістю ловлячи бідняток, які билися об стовбури дерев, сполохані криками своїх родичів. Від цього він розпалився ще більше. І не заспокоївся, поки усе не замовкло.

Він впав на коліна, віддихуючись. Ні, якесь пташеня, ще геть маленьке, заворушилося неподалік. Сіріус ревнув і схопив його, стиснувши так сильно, що животик пташки лопнув і з нього посипалися рожеві нутрощі.

Смерділо кров’ю, кишками, мізками та мокрим пір’ям. Сіріус сидів заляпаний в бруді, з його підборіддя стікала густа кривава краплина. Руки тремтіли від переляку, але він зовсім не шкодував. Сад перетворився на осквернене місце, яке ніколи не зможе стати райським. Тепер воно навіюватиме наставнику тільки скорботу та печаль.

Двері різко прочинилися, і на порозі завмер він. Воістину, усі чули крики пташок, але ніхто не смів туди заходити, адже заборонено – це обитель наставника. А коли учні зрозуміли, що вчитель насправді був далеко, то миттю покликали його.

Ах як скривилось обличчя наставника. Як вигнули його брови, як розширились очі від жаху, як розтулились коралові вуста. О, тепер чоловік відчував справжні емоції жаху та болю. З якою досадою він дивився на шматки тіл його улюблених пташок – єдиних, кому було байдуже, хто він і ким був раніше.

Перевів погляд на Сіріуса, який спершу завмер. Але зрозумівши, що наставник ніколи не зрозуміє його намірів, раптом закричав:

- Та що романтичного у ваших пташках?!