шахівниця

і відбуватимуться події, про які я вже не знатиму...

і лунатимуть промови, слова яких я вже не почую...

буде речення, яке не встигну завершити...

і напівкрик чи напівстогін злине до небес останнім запитанням до Бога і світу від мене... -

можливо...

мабудь...

напевне...

а може й ні...хтозна...

кажуть, в кожного своя книга буття... -

з часом вона гортається у зворотному напрямку...

головне в цей час - не заблукати в дитинстві (жартую!)...

але жарт жартом, а таке трапляється частіше аніж ми собі гадаємо...

проте... - нічого з вище згаданого, скоріш за все, не збудеться...

ні! того просто не буде і... - крапка на цьому.

бо я вже там, у минулому...

прийдешнього не бачу,

сьогодення не чую,

реальність за лаштунками туману...

я весь у своїх спогадах,

у минулому,

у своєму вигаданому світі...

я граю у шахи із самим собою...

навпроти - тінь...обриси тіні...о! так - то постійний мій суперник...

суперник мовчазний, похмурий, у чорному каптурі...

я не бачу його обличчя...

його ніхто не бачить...окрім мене...

і ніщо не порушує німу тишу... -

лише самий шурхіт по оксамитовій площі ходи шахових фігур, які ми послідовно переміщуємо у грі в часовому просторі...

він - наглядач за часом, охоронець чистоти вічності буття, безперервної послідовності подій...

я - тимчасовість, яке уявило себе споборником якихось нетлінних істин буття...але втратив усе внаслідок тої споборності...

і тепер ось страдником граю в шахи з могутнім воїном вічності...

граю в очікувані свого вироку, останнього слова, останньої миті...

коли темрява нечутно увійде м'якими кроками, хрипло промовить

- ...шах і мат... -

і відтоді я стану уявне...ніщо...

мовчазний, похмурий, безликий, незнаний для сторонніх, у чорному каптурі сидітиму навпроти мерехтливого крізь серпанок реальності суперника у шаховій грі...

байдужий хрипло вимовлятиму вирок схожим на мене колишнього...

ах! як легко уявляти собі темний світ...

набагато складно уявити світлий, веселковий, щасливий, радісний світ...

а ще складніше - уявити світ кохання, коли воно відсутнє у тобі...

особливо, коли ти вже не знаєш подальших подій, спрямованих на покращення буття...

не чуєш промов, слів просвітлення...

коли не встиг завершити речення на папері... - з пальців випало перо...

коли твій поклик, вигук, зов, заклик... - твоє останнє запитання до Бога і світу лунає в пустелі безмовності невиразним озовом...

коли сторінка твоєї книги буття дочитана тобою і закрита...

відкладена...

у сховищах темряви...

і перед тобою лише ця шахова оксамитова галявина...

і вічна гра у відлуннях століть...