Машка

— Машкааа, ти куди це знову намилилася?

— А тобі що до цього? Гуляти йду, — відповіла Машка, підводячи губи чорним фломастером перед трюмо в коридорі.

— А картоплю хто начистить? Чи тобі все одно, що буде їсти твоя сестра? — лунав мамин голос з дитячої.

— Я вам не нянька і не прислуга, нехай твій кавалер начистить, він же її батечко чи нє? А ну так, ти ж сама не знаєш з ким в п’яному угарі злигаєшся.

— Та я тобі зараз... — мати кометою вилетіла із кімнати, перечепилася за дитячий візок і сторчака полетіла коридором.

Машка не стала чекати допоки мама зведеться на ноги, щоби всипати їй чергових тумаків і гучно грюкнувши вхідними дверима, збігла вниз сходами на вулицю.

Рання осінь пахла гнилим листям і застояною дощовою водою. Улюблена пора для вечірніх прогулянок понад озером, коли було вже досить прохолодно для того, щоби закутатися у своє улюблене флісове худі і достатньо тепло аби не відморозити ноги в дірявих кедах.

“Вокзал” — синьо-жовтим неоном відсвічували такі тепер ненависні їй букви. Занадто багато місяців її дитинства було нахабно вкрадено його брудними лавками, запльованими перонами і незлічимими кілометрами рейок і шпал. Там Машка познайомилася зі своїми “закадичними” друзяками Катькою і Ромкою — місцевими “рішалами”, а насправді звичайними покидьками, яких відцуралися, як рідня, так і соціум загалом. Рік тому Машка того вперто не помічала. Для неї вони були прикладом наслідування, а згодом Ромка став об’єктом обожнювання і навіть набагато більше. І ось плід цього “набагато більше” зараз сидить в неї в утробі і поняття не має, що ніхто його тут не чекав.

“Катька! Де були мої очі при першому знайомстві? Завжди на позитиві, вишкір до вух. Звідки тільки в неї такі здорові білі зуби на тому вокзалі залишилися? Взяла мене під своє крило, мамочка недороблена. Ще й під Ромку підклала, сучка. У-у-у, задушила б. Але я й сама дуринда, шо я там забула? Краще б до баби в село втікла”

Затримку Машка зауважила тільки на третьому місяці, живіт до того часу майже не виріс. Тому їй недосвіченій навіть в голову таке прийти не могло. Коли Катька сказала, “шо? попала ти дівахо”, то рипатися було уже пізно. Ромка одразу відмахнуся, а за кілька днів узагалі зник, як казала Катька: “поїхав до братухи в столицю повідвисати”. Згодом Катька теж “зморозилася” і знайшла собі кращу тусівку, а ніж Машка, яка тільки нила і блювала.

Машка залишилася сам на сам зі своїм животом, що повільно збільшувався і відчуттям приходу чогось жахливого. Поки мама не помічала змін у фігурі та поведінці доньки. Та зараз, окрім наповненості своєї чарки її мало що хвилювало. Школу Машка теж майже не відвідувала, знання це найменше, що їй зараз було потрібно. Не було нікого, хто міг би допомогти чи підказати, як їй чинити в цій ситуації. І вона вирішила сама.

Вечірній туман огорнув озеро, Машка оминула його міську частину і поступово наблизилася до необгороджених сільських берегів. Якомога далі від зайвих очей, щоби ніхто раптом не зруйнував її плану. Стало темно і лячно. Як в її улюблених фільмах жахів. Місяць проклав нерівну стежину по плесу озера.

“Піду по ній, аж до кінця.” Вона зробила перший крок. “Холодно. Якщо так повільно йти — не дійду, замерзну. Побіжу. Точно! Так буде швидше. Та нє, фігня якась. А як воно має бути далі? Треба було якесь кіно глянути, як вони там це роблять.”

Другий крок. Дно слизьке — підковзнулася, ледь не впала. “Голову ще б розбила тут об каміння і повільно сплила кров’ю серед жабуриння. Вже бачу фото в місцевих газетах: Дурна Машка не змогла навіть накласти на себе руки як слід”

— Ей мала, може ти знайдеш інше місце для купання? Всю рибу мені тут розполохаєш.

Машку мов льодяною водою обдали. хоч вона вже і так стояла по кісточки в холодній воді.

— Хто тут? — Машка роздивилася навколо, десь серед рогози вона розгледіла згорблений силует, що випускав клуби диму

— Ну, та точно не водяний. Вилазь давай, а то я так ні одного карасика сьогодні не піймаю.

— Ще чого! Що хочу, то роблю. І нічого тут командувати.

— Ти диви, яка! Точно, як моя Олеся була. Вперта і гонорова. Її слово завжди було поверх мого. Я їй кажу, послухай лікаря — зроби хімієтерапію, а вона вперлася і в ніяку. Каже: “Хочу піти красивою, з власним волоссям, а не захлинатися блювотинням над унітазом.” Не слухала мене ніколи, але любила і піклувалася мною, як малою дитиною. А я от не вберіг її, недопіклувався

Чоловік гучно зітхнув і виплюнув недопалок у воду.

— Ну, що ти стоїш, роззявила рота? Ходи-но сюди ближче. Змерзла певно, не липень-місяць надворі. Не бійся, не кусаюсь я. Я ж сказав, що не водяний і не чорт який болотний. Маю щось смачненьке для тебе, і зігрієшся заодно.

Машка несміло, але з цікавістю підійшла ближче до місця, з якого лунав голос.

— Сідай тутечки. Будемо знайомитися чи що? Я дід Дем’ян, але то я для сільської дітвори дід. А ти вже доросла, то клич мене просто Дем’яном. А ти як зовешся?

— Машка

— Маруся значить?

— Маруся, — промимрила Машка. ЇЇ вперше так назвали, а то всі 15 років Машка і Машка. Вдома — Машка, серед ровесників — Машка, навіть в школі вчителі і то Машкою кликали. Вона навіть не знала як реагувати на своє нове-старе ім’я — знітилася.

— А ну то друге діло. Гарне ім’я. От тримай, — дід налив в термосну чашку темну пахнючу рідину, — то наливочка мого виробництва. Сунична — улюблена Олесина.

Машка присіла на колоду біля діда Дем’яна. Він вкрив її своєю засмальцованою фуфайкою і підлив ще трохи у чашку.

— Навчити тебе, як правильно наживляти черв’яка, га? — хихикнув дід Дем’ян.

— А давай, — Машці стало тепло і затишно чи від Дем’янової фуфайки, чи від наливки, чи від дідового сміху.

Сиділи вони так ще довго: дід Дем’ян і Маруся, ловили карасиків, пили суничну і разом зустрічали новий день.

02.09.2021