UmmaGumma

Смарагдове світло пульсувало в такт музиці: умма-гумма-гумма-хумм…

У цій музиці було все найтепліше. Терпкі зелені яблука. Бабусині пироги з повидлом. Запилюжений запах літа, від якого трохи поколювало у ніздрях. Блідо-рожева сакура. І смаглява дівчина у вінку із барвистого пір’я…

- Капітане. Капітане! Я перепрошую…

- Як ти посмів перервати наше спілкування?!

Воллі зніяковіло проковтнув питання “з ким?” - капітан був у каюті один. Якщо, звісно, не рахувати фаянсового будди зі смарагдовими очима…

- Що стряслося?

- Схоже, ми збилися з курсу.

- Це неможливо.

- Ееее…? Я перепрошую, але штурман каже…

- Та хто такий штурман?!

Від капітанового вереску аж заклало вуха.

І в них почала пульсувати нав’язливо-сонна мелодія: умма-хумма-хумма-хуммм…

- Хіба Ви не бачите? - Штурман роздратовано тицяв пальцем у мапу.

- Я бачу. Я все бачу. Але мене оточують сліпці, - печально відповів Капітан.

- Знаєте що…! - захлинувся обуренням Штурман. - Якщо я сліпий, то Ви, даруйте на слові, схиблений! Я розвертаю цей катер!

- Не смій, - долинуло з-під води.

Цей рівний голос змусив час зупинитися.

Луна розійшлася по джунглях: “не смій-смій-смій-мій-мій…”

- Ми йдемо вірним курсом, - сказав Капітан. - Він приведе нас туди, куди треба, - і розірвав мапу. Маленькі шматочки паперу розлетілися за вітром.

- Нам треба загубитися в джунглях? - лице Штурмана перекосила злісно-іронічна посмішка.

Він враз отримав дзвінкого ляпаса.

Рука сама замахнулася для відповіді… та завмерла за пів-пальця до капітанового обличчя. Штурмана свердлили поглядом сяйливо-смарагдові очі…

- Ми йдемо вірним курсом, - повторив Капітан.

Штурман слухняно повернувся до руля.

- Ееее… - почав Воллі… але зустрівся з туманно-відсутнім поглядом, та одразу ж забув, що хотів запитати.

“Умма-хумма-хумма-хуммм” - замріяно мугикав Штурман.

- Вот і ‘ульового за’азив, - прокартавив Папуга. - Тепе’ нам точно гаплик.

- Тепер і він з глузду з’їхав? - перепитав Мурка.

- Що ми взагалі робимо на цьому клятому катері посеред джунглів?! - раптом заволав Воллі.

- Наш курс лежить до раю, - долинуло з-під води.

Воллі здригнувся та перехилився через борт.

Вода розходилася темно-смарагдовими хвилями в такт мугиканню Штурмана: умма-хумма…

Воллі шалено мотиляв головою, допоки у вухах не затихло відлуння: “раю… раю… раю…”

- Ви теж це почули?

Та схоже, ніхто нічого не чув.

- Він не завжди такий був, - говорив Папуга. - Це все Будда.

- Будда? - здивувався Мурка.

- Ага, Будда. І та дівчина зі зміями. К’асуня, канешна…

- Якими ще зміями?

- Обикновенними, живими. Це давно було, ти ще, Му’ко, пішки під стіл ходив. Наш капітан був тоді сп’авжнім капітаном, на сп’авжньому лайне’і. К’асень, канешна, лайне’ був. То було… от вже й не згадаю… на ост’ові, ка’оче, якомусь екзотичному, із тих, де к’угло’ічний ‘ай.

- Рай?! - зойкнув Воллі.

- Егеж! - незворушно підтвердив Папуга. - Там був такий обичний база’ для ту’истиків. І капітан, ходив собі, позіхав – він тих база’ів вже по го’ло наглядівся. Но та дівчина – вона була особенна! Смугла, пишног’уда, куче’ява, довго’ука – ну, така к’асуня була, ех! І вона п’одавала всяку всячину. І він, капітан, у неї купив будду зі сма’агдовими очима.

- І змію? - запитав Мурка.

- Нє. Змію… - Папуга на мить завмер. - Хто казав п’о змію?!

- Ви казали. Дівчина зі зміями. От Воллі теж почув.

- Не казав я п’о ніяких змій!

- Я почув про рай, - відповів Воллі м’яким муркітливим голосом.

- Рай… рай… рай… - повторила луна так само ніжно й муркітливо.

- А щоб вас всіх! - Мурка гнівно плюнув за борт.

Миготливе смарагдове світло заповнювало капітанську каюту. Пульсувало в ілюмінаторі та відбивалося у м’яких річкових хвилях.

Смаглявка, оповита зміями, простягала капітанові яблуко. Незріле й терпке. Від нього пахло садом і літом. Від неї пахло багаттям.

Капітан узяв яблуко. І надкусив. Їдкий сік потік по темно-каштановій бороді. Змії поповзли по золотисто-коричневому тілу. Гола Смаглявка відкинула чорні коси за спину, відкриваючи спокусливі пружні груди. За її спиною спалахнуло високе багаття – іскри затулили зірки на тьмяно-смарагдовому небі…

- Тобі намагаються завадити, - раптом промовив низький голос з-під води.

Капітан різко обернувся.

Двері каюти були прочинені. У щілині майнула пара карих очей на конопатому обличчі. Коридором задріботіли спішні кроки.

Капітан чортихнувся і став підводитися з підлоги.

- Не йди, мій любий, - промуркотів жіночий голос.

- Не зважай, - прогудів бас.

- Він більше не буде, - сказала Смаглявка. І оповила Капітана, як анаконда.

- Його більше не буде, - сказав Будда, блискаючи смарагдовими очима.

Мурка вискочив на палубу і налетів на Воллі, ледь не збивши його з ніг.

- Це все Будда! - заволав він. - Папуга був правий! Це все він! Він контролює Капітана!

- Га? - перепитав Воллі глухим голосом.

- Він з ним розмовляє весь час! Він його гіпнотизує! Він таке виробляє – ти б це бачив! Капітан тупо прикипів до цього Будди, а той дивиться, як змія на кролика – і гіпнотизує! І все навколо смарагдове! І ця мелодія, яка ж вона нав’язлива! Він захопив Капітана, розумієш?! Він його підкорив! Він захопив наш катер!

- Та що ти верзеш?!

Воллі грубо відштовхнув Мурку з дороги та спустився в трюм.

Проходячи повз капітанську каюту, він почув солодко-заманливу мелодію. “Умма-хумма-хумма-хумм…” - наспівував Капітан. “Умма-хумма…” - муркотіла Дівчина. “Хумма-хумм…” - тягучим басом виводив Будда.

І тьмяно-смарагдові хвилі розходилися по воді в такт музиці, м’яко огинаючи бліде конопате обличчя з непорушно відкритими карими очима.

- К’асиво відплив, - зауважив Папуга, сідаючи на корму поряд із Воллі.

- Хто?

- Та Му’ка.

- Мурка? Хто це?

- Еееех, - глухо зітхнув Штурман. - Був такий Мурка. А колись ще був такий Кірбі. І Хек. І… еееех, вже і я не згадаю.

- Но такому кате’у положено екіпаж не менше десяти, - сказав Папуга.

- Тут не могло бути десять людей, - заперечив Воллі.

- Але було, - відповів Штурман.

Замислено придивився до мутнувато-смарагдової води і став мугикати “умма-хумма-хумма-хумм…”

Воллі різко мотнув головою, вибиваючи з вух нав’язливу мелодію.

- Чекайте! Якщо Ви тут – тоді хто за кермом?!

- За кермом…? - не зрозумів Штурман.

- Це все Будда, - сказав Папуга і полетів до носової частини.

Забігаючи на місток, Воллі побачив за кермом жінку. Її темне волосся спадало аж до підлоги… товсті пасма перетворювалися на змій та розповзалися по палубі…

Воллі заволав на закрив очі долонями.

- ‘ай він такий – не всі з’азу звикають.

Папуга зручно влаштувався на нерухомому кермі.

Катер плавно наближався до суцільної завіси ліан. Вони розмірено похитувалися та заманливо підморгували смарагдовими вогниками…

- А де ж дівчина зі зміями? - розгублено запитав Воллі, оглядаючи порожній місток.

- ‘ано ‘озм’іявся, - гигикнув Папуга. - Вона на ост’ові чекає, - він стрепенувся, розправив крила і безшумно полетів геть.

- І то не на тебе, а на Капітана, - додав Штурман. - Це його рай.

- Рай. Рай! Рай!!! РАЙ!!! - лунко пульсував підводний бас.

На плече Воллі лягла важка шорстка долоня.

Повернувши голову він побачив Капітана. Чи Будду? Когось із величезними смарагдовими очима.

До підводного басу приєдналося мелодійне муркотіння: умма-хумма-хумма-хумм…

В цій музиці було щось із дитинства. Бабуся. Павутиння на горищі. Пожовклі сторінки столітніх книг. І старий священик, який казав, що після смерті можна потрапити в рай…