Як сонце сідало за горою

Це був дуже гарний осінній вечір. Тоді вже було по осінньому прохолодно але ще літнє сонечко намагалося пробитися через хмари, хоча хмар було не так і багато. Я вийшла на вечірню прогулянку. Просто аби за межами стін своєї квартири. В мене було одне улюблене місце, там варили мабуть найсмачнішу каву в усьому Місті, і мені пощастило жити майже через дорогу від цього місця. Я звісно пішла туди щоб насолодитися кавою у вечірню пору літньої осені.

Замовивши каву я сіла за стіл. За вікном життя протікало не зупиняючись. Люди ходили, автомобілі їздили. Порівняння міста з мурашником де кожен знає свою роль, або не зовсім знає, мабуть все таки буде дуже банальним.

В один момент мені здалося ніби я побачила дуже знайоме обличчя. Він вийшов, ніби з'явився з повітря. Я не очікувала Його побачити адже знала що Він зараз не в Місті і вважала що якщо Він вирішить приїхати, то принаймні мав мене попередити. Але як зрозуміло з моєї реакції, цього не сталося. Я була трохи обурена та збентежена і мабуть не зовсім зрозуміла що відбувається. Але чомусь дуже швидко прийняла рішення піднятися і піти йому на зустріч. Та тільки я піднялася з місця одразу боляче зачепила край стола, розливши каву яка на той момент була ще досить гарячою щоб завдати більшої шкоди ніж удар об стіл. Цю пригоду почула дівчинка келнерка. Важко було таке не почути. Столи все таки були важкими, масивними, а зачепилася я досить сильно. Дівчинка швиденько підбігла до мене з серветками і ми почали взаємно вибачатися і прибирати розлиту каву. Вона запропонувала зробити мені нову але мені було вже не до кави. Я знову подивилася у величезне вікно, яке простягнулося майже від самої стелі і за декілька сантиметрів до підлоги закінчувалося. Через це вікно було видно що відбувається на тому боці вулиці. Мені прийшлося трохи напружитися щоб знайти те кохане обличчя. Я його знайшла в обіймах іншої. Я знала що офіційно він не був вільною людиною але його серце відкрилося для мого кохання. І мабуть десь розуміла що довго ми зустрічатися не могли, а так хотіли. Мій мозок розумів всю неправильність нашого кохання, іноді мені навіть здавалося ніби я краду це кохання в іншої, але зі своїми почуттями вже нічого не могла зробити. Я немов перетворилася в велетенський камінь, який неможливо зрушити вже декілька сотень літ. Всередині мене щось ніби обірвалося, ніби сталося те чого я так сильно боялася, ніби збувся мій найстрашніший сон. Скільки я не намагалася видивитися Його обличчя так і не змогла побачити на ньому щастя. Так, він посміхався, але це була не його посмішка, я пам'ятаю Його посмішку, яка належить саме Йому але її не було, це було щось зовсім інше.

Я не знаю які чорти мене покусали коли я вирішила що зараз найдоречніший час щоб дати знати про себе. Дороги назад вже не було. Я прямувала до них, під приводом ніби хочу привітатися зі старим другом. Це мало звісно виглядати натурально, та я знала що наші погляди зруйнують цю криво зліплену нашвидкоруч історію.

З кожним метром коли я наближалася до них, мені всередині ставало все тісніше. Сльози застрягли в моєму горлі і мабуть найбільше я злякалася заплакати тільки відкривши рота. Згадався метод себе швидко заспокоїти і я почала глибоко вдихати і сльози на якусь мить відступили. Мій крок з наближенням був все повільніший. Ніби кралася, майже навшпиньки. Та врешті я підійшла й весело заговорила зі своїм "старим другом" в очах якого я побачила безмовне "прости" або навіть "прощай". Мені навіть здалося що в них блиснула на сонці сльоза. Да за цими несказаними словами таївся неймовірний біль. Це теж було видно. Та Він в мене був неймовірним хлопцем і підтримав мою авантюру. Прикинувся що йому байдуже та теж весело заговорив до мене та неї. Ми познайомилися, я навіть запропонувала випити кави в тому місці де сиділа п'ятьма хвилинами раніше. Всі мило погодилися, ми навіть посиділи поспілкувалися, обмінялися історіями нашого знайомства. Та тільки коли Вона розповідала це, я її не чула, ніби свідомо відгорожувала себе від болю. Та тільки зиркала на Нього, заглядала останній раз в його безкрайньо глибокі очі. Ці очі звели мене з розуму й не давали спокою довгий час, та ще й принесли невимовного болю. Я знала як він хоче бути зі мною, він знав як я хочу бути з ним.

Мабуть Йому набридло слухати Її теревені. Він різко обірвав Її та запитав у мене чи не могли б ми вийти попалити, бо в нього скінчилися цигарки. Я звісно погодилася, повибачалася й ми вийшли. Ставши за стіною без величезного вікна, я витягла дві цигарки, та він навіть не звернув на це уваги діставши свої. Я посміхнулася, вперше за вечір щиро. Ми стояли в тиші та тільки дивилися один на одного. З моїх очей нестримно полилися сльози, я не витримала, здалася в полон своїм почуттям. Але розуміла, з ним можна. Він дивився на мене не відриваючи глибини своїх очей, пустив чоловічу скупу сльозу. Дим від цигарок летів у всі боки, та жоден з нас навіть не наблизив до губ. Ми занадто ясно розуміли що це кінець. Нам було боляче та ми мовчали. Мої пальці щось обпекло я різко відкинула дотлівший між моїми пальцями беник. Останній раз втонула в Його очах та пішла... Мовчки... Не проронивши ні слова...