Помічниця

Полуденне сонце заливало вкритий лісом берег річки, граючи золотими зблисками на поверхні води та підсвічуючи підводну нору, в якій можна було розгледіти клешні та вус рака. Над водою, на кривому стовбурі старої верби троє хлопчаків пошепки сперечалися, хто лізтиме за вусатою здобиччю. Поласувати вареним раком хотілося усім, а от підставлятися під клешню, не дуже. Раптом поряд пролунав гучний сплеск, а потім за кільканадцять метрів від берега показалася голова дівчинки.

—О, Улянка. Давай її перевіримо на хоробрість? Зуб даю, вона побоїться дістати рака, — запропонував один з хлопчаків, примруженим поглядом спостерігаючи за дівчиною, що невимушено гребла до середини ріки.

—Данило, ти маєш зайві зуби? Вона нещодавно додому вовченя принесла, а ти її якимось раком думаєш налякати? — розреготався інший хлопець, ледь не впавши у воду.

—Що правда? — щиро здивувався Данило.

—Ага. Таке сіре, засмоктане, шкіриться на всіх. Але вона якось з ним домовляється, бо воно вже бігає за нею хвостиком, чим бісить усіх дворових собак. Ти б чув як моя мати свариться, коли наш Полкан, аж завиває, розлючено намагаючись прогризти дошки паркану.

— Фігассє…— Данило аж присвиснув, не відриваючи погляду від дівчини, що вже поверталася з іншого берега. Течія у Сіверського Донця була неслаба, тож далеко не всі хлопці могли похизуватися такими досягненнями. Самому Данилу для такого потрібно будо докласти неабияких зусиль, а дівча пливло так, наче то не стрімка повноводна річка, а якась жаб’яча калюжка.

Пропливши туди-сюди разів зо два (показушниця!), дівчина вийшла та під зацікавленими поглядами хлопчаків (які не змовляючись встигли перебратися вище по стовбуру), вдягнула шорти та футболку та оминувши куші верболозу підійшла до «рибалок».

—Чого сидимо, як мавпи на пальмі? — зацікавлено спитала вона, недбало викручуючи русяве, зібране у хвостик волосся.

—Та от думаємо, як ділити одного рака на трьох, — не розгубився Данило.

—А рак в курсі, що ви його вже ділите? Ще й сидячі на дереві? — хмикнула Уляна.

—Поки що ні, — скривився один з хлопчаків.

—Зрозуміло. Хоробрості не вистачає підставитися під клешні, — насмішкувато хмикнула вона. — Ну, успіхів. — розвернулася й діловито тріпнувши мокрим волоссям почимчикувала стежиною до лісництва.

—От же ж нахаба! — скривився Данило і суто з впертості поліз у воду за раком, аби довести, що не боягуз…

Поряд гримнуло, Данило миттєво скинув сон, наповнений несподівано сонячними, дитячими спогадами та дослухався до роботи артилерії. Десь поряд ворог бив мінометом. Зітхнувши чоловік перевів погляд на сіре вранішнє небо та густе соснове гілля над головою й знову прикрив очі. Коли кілька років тому він планував відвідати край свого босоногого дитинства, то зовсім не думав, що то буде у складі ЗСУ та автоматом в руках. І вже точно не міг уявити, на що ці краї перетворить орда рашистів…

§§§

Данило вів свій загін лісом вздовж річки й уважно дослухався до віддалених вибухів. Їх група сьогодні зайшла з бойовим завданням у сіру зону під Ізюмом, тож тут можна було очікувати чого завгодно, від прихованої бази рашистів та замаскованих мін з розтяжками, до місцевих жителів з хлібом-сіллю. Останнє було б, звичайно, приємніше, але навряд чи цього добра у людей багато полишилося після кількох місяців окупації.

Попри війну, навкруги буяла природа тому, коли стихали віддалені вибухи й навколо знову починали несміливо співати пташки, зелень лісу та свіжість близької води мимоволі навіювали спогади про часи, коли Данило гуляв цими краями. Про неймовірно далекі мирні часи, коли їх з друзями здобиччю були раки та риба, а не кровожерливі збоченці-ідіоти, що прикриваючись безглуздими лозунгами лізуть грабувати чужу країну.

Поступово затоплюючи тінями ліс спускався вечір. Ось над людськими головами обурено застрекотала сорока і загін змушений був трішки відхилитися від намічено маршруту, аби крилата репетуха не видала їх присутність. Сорока полишилася за спинами й скоро заспокоїлася, але тут Данило завмер почувши шурхіт праворуч. Насторожено подивився через приціл на підозріле місце, але за мить скупо посміхнувся, бо з кущів барбарису на нього з цікавістю дивилося лисеня-підліток. Розміром тварина була вже майже з дорослу лисицю, але характерна вуглуватість статури та настільки необережна поведінка, видавали недосвідченість. Навіть дивно, що таке молоде вижило у цих лісах, де на один квадратний кілометр нині значно більше смертоносного заліззя, аніж їжі для нещасних тварин.

— Привіт, руде, — Данило повільно присів, роздивляючись симпатичного звіра. Лис теж завмер, уважно спостерігаючи й готовий будь-якої миті втекти. Але чомусь не тікав. Побратими за спиною Данила теж не поспішали продовжувати рух, адже побачити у цих лісах природнього мешканця, а не озброєного рашкована, нині неймовірно приємно. У вільний від боїв час, а часом і під обстрілами, бійці ЗСУ регулярно займалися не лише порятунком людей, а й кошенят, цуциків з-під покинутих хат, а ще пташенят, їжачків, зайчат, а нещодавно один з бійців притягнув навіть поранене оленя. У пеклі війни будь-яка можливість врятувати чиєсь життя була щастям…

— Ет, а ми й гостинця не маємо, — засмучено пробурмотів ледь чутно один з побратимів за спиною Данила.

—Вітаю, гості мого дому …— прошелестів лісом жіночий голос і невеличкий загін Данила здивовано закрутив головами, в підсумку синхронно вирячившись на лисеня, бо жодної іншої живої істоти поряд, не було. Лисеня, здається, лукаво посміхнулося, розвернулося й одним стрибком вискочило з куща на невеличкий пагорб, де невимушено всілося.

— Сивий, у мене глюки? — самими губами прошепотів Скрипаль, один з бійців, що стояв поряд, —Бо мені здалося, що воно говорить…

— Тоді вони у нас спільні…— похитав головою Данило. Лякатися він, як і більшість його хлопців, вже майже розучився, а форма привітання, натякала, що їм раді. Хто саме радий, то вже не настільки важливо, за нинішніх часів, майже всі, хто говорить українською, чудово вписуються у категорію «друзі».

Між тим лисеня неспішно розвернулося та кинувши уважний погляд на людей, наче запрошуючи йти за ним, почимчикувало вниз. Данило обережно піднявся за твариною на пагорб і виявив внизу тоненьку стежку, що губилася між дерев. Прокладена та стежина звіром чи людьми було незрозуміло, але вела у потрібному напрямку, тож потребувала перевірки.

Група обережно попрямувала далі, а хвилин за п'ятнадцять вийшла до невеличкого будинку з побитими вікнами. Це був крайній дім лісництва, що налічувало буквально з десяток будинків. У шкільні часи, понад двадцять років тому, Данило тут часто бував з батьком, тож від одного погляду на залишки оселі колишньої друга, його затопили біль, лють і чергова хвиля спогадів. Про рибалку, походи по гриби, ігри в індіанців зі стріляниною по качалкам, купання в Сіверському Донці та Уляну, дівчинку-пацанку, яка була недосяжною мрією його юності… Вона тоді жила у наступному домі на два господаря, від якого зараз полишилися самі стіни, а далі, під розчахнутим нині дубом, жила тоді бухгалтер лісництва, яка часто пригощала хлопців-розбишак холодним молоком та запашними свіжоспеченими коржиками…

Данило поспіхом відігнав спогади й дав знак розосередитись. Група швидко оглянула покинуті подвір’я, зарослі городи. Лісництво дзвеніло пустотою. З семи будинків по суті полишився один, та й той сліпо дивився на світ, затуленими фанерою вікнами. Під одним з залишків паркану було дві свіжих могили…одна, судячи з розміру, дитяча. Чоловіки вшанували мертвих хвилиною мовчання і продовжили огляд. Час було облаштовуватися на ночівлю, тож хлопці Данила почали обирати зручне місце, коли біля вцілілого будинку з зубодробильним скрипом відчинилася хвіртка.

—Та заходьте вже, вечеря готова, — пролунав хриплий старечий голос.

Бійці здивовано озирнулися, бо жодних ознак того, що тут полишилися люди, не помітили. Між тим до них невимушено вийшла невисока сива бабця у світлій сукні. Данило вирячився на неї, як на привида, бо…знав її! В часи коли він сюди приїжджав, вона була теж тут жила! Але коли то було!

—Ну, то довго ви там комарів годуватимете? Не відволікайте крилате воїнство він правильних цілей, — проскрипіла баба Ядвіга, як її всі називали у лісництві. Ну окрім дітей, ті по за очі цю бабцю ще іменували «Ягою» та полюбляли розказувати страшні історії за її участі.

—Добий вечір, — розплився посмішкою Данило, подумки відмітивши, що старушенції місце у розвідниках. Втім вона і за часів його дитинства мала здатність так вправно ловити хлопчаків на своєму городі, що жоден ніндзя з нею не міг зрівнятися. Для Данила та його друзів було справою честі винести з города Ядвіги хоч нещасного огірка. Де там, простіше було поцупити мішок кавунів просто з-під носа продавця у магазині. Як вони тільки не маскувалися, в який час тільки не лазили… Вдень, баба з’являлася на городі, варто було хлопчакам крок по ньому ступити, а вночі доходило до смішного —блукали годинами у бур’янах не знаходячи й натяку на овочі! Навіть складений вдень план не допомагав!

—Звичайно добрий, якщо наші хлопці нарешті дійшли до моєї хати. Я тут вже зашиваюся окупантів прокляттями відлякувати. Оце зі снарядами, шкода, такий номер не проходить, бо ж безмозко-металевій чушці байдуже куди падати… Проходьте, хлопці. Я картопельки з грибами насмажила, салатику нарубала. М’яса немає, вибачайте, бо Рудий, мені давно нічого не приносив. Пристойної дичини йому самому ледь вистачає, — неспішно говорила бабця, погладжуючи рукою лисеня, що обережно визирнуло з-за її ніг.

—А ви хто? — спитав Скрипаль, виступаючи з-за спини Данила.

—Ядвига я. Пенсіонерка місцева. Колись оце в лісництві працювала, але з тих часів багато води утекло, а нині й людей. Ох, вік пройшов — як батогом ляснув, — жінка неспішно розвернулася й пішла у дім. Данило з кількома хлопцями за нею. Інші ще продовжували оглядати околиці, проте жодних ознак перебування рашистів, окрім вирв, пошкоджень та залишків снарядів, поблизу не було.

—А більше схожі на місцеву відьму, — пошепки пробубнів поряд з Данилом Скрипаль.

—Ключове слово — місцеву, — хмикнув Данило.

—То це знайомство з відьмою? А ти чого либу давиш, наче рідню зустрів? Раптом вона з адептів «руського міра» і зараз нам пиріжків з миш’яком відсипле?

—Ні, ця всіх адептів подібного, сама ганяла поганою мітлою ще років двадцять тому, — хмикнув Данило. — Я її знаю.

—Данило, всі запаси отрути я вже перевела на те псяче плем’я, а в піч, як Івасика-Телесика, я твого друга за всього бажання не запхаю, там ще залишки неляканого окупанта не закінчилися, — пролунало з дому іронічне.

— Слухай, а вона мені вже подобається, — Скрипаль мимоволі посміхнувся у вуса.

—Це ж треба, впізнала…— посміхнувся й собі Данило.

—А що тебе впізнавати? Як були очі бісеняти, так і полишилися. Тільки й змін, що тепер ти не з мого городу дині плануєш тягати, а трофеї у окупантів. І тут шансів у тебе значно більше, — продемонструвала бабця свій прекрасний слух.

—Навіть не сумніваюся, — розсміявся Данило.

—То он на чому Сивий тренувався так непомітно тягати у русні техніку? — розреготалися бійці.

§§§

Знайомство з відьмою у загону пройшло прекрасно, бо спілкувалася пані співучою українською мовою та й вечерю запропонувала чудову. Давно чоловіки так гарно не їли. А на десерт баба Ядвіга принесла полуничне варення з чашками ароматного, настояного на гілочках малини та смородини чаю. Пенсіонерка полишилася у лісництві зовсім сама, тому виживала, як вміла. А уміла, непогано, бо свого часу щедро відгребла від радянської влади за «надмірно-національну індивідуальність» і була знайома з усіма варіантами виживання в умовах ворожого оточення та відсутності цивілізації. Втім, помітно було, що вона щиро скучила за живим спілкуванням, тож за кілька годин загін Данила знав ледь чи не всю історію життя буркотливо іронічної старушенції.

Коли у ці краї прийшли окупанти, то спочатку проскочили повз невелике лісництво, подарувавши місцевим жителям надію «якось перечекати біду». Але що довше загарбники шастали околицями, то гірше ставала ситуація. Спочатку у людей скінчилися хліб та інші звичні продукти, потім через обстріли зникло світло, потім скінчилися ліки... Хтось спробував виїхати та поплатився за це життям (дві легкові машини з сім’ями рашисти просто розстріляти), хтось загинув, намагаючись проскочити маловідомими стежками до магазину сусіднього села, когось вбило, коли лісництво обстріляли з мінометів. У що саме намагалися поцілити рашисти у непримітному лісництві, для Ядвіги так і полишилося невідомим, але одного дня вона змушена була самотужки ховати свою шістдесятирічну подругу та її семирічну онуку…

Хлопці вкладалися спати, а Данило вийшов надвір та піднявши голову до яскравих зірок знову дослухався до віддаленої роботи артилерії. Розповідь бабці ятрила душу, бо і його немічна мати, дружина й п’ятирічний син теж не змогли виїхати з Ізюму до окупації, і лише з кількох переданих через сестру дзвінків, він знав, що вони ще живі. Принаймні були у червні…Дружина казала, що в місті немає світла, газу, а за водою вона ходить за кілька кілометрів до джерельця, біля якого іноді ловить мобільний зв’язок. Добре хоч, що надворі літо. Але ж воно стрімко закінчується, а та пошесть все ще плюндрує його рідне місто…

—Живі твої дружина й син, живі. Зустрінеш їх скоро. Вже у вересні, — проскрипіла бабця присідаючи поряд на дерев’яні сходи ґанку.

—А ви про них звідки знаєте? — скосив Данило очі на старушенцію, яку в дитинстві щиро вважав відьмою, а зараз сприймав ледь чи не, як рідну матір. Серцем відчув, своя, рідна душа! За ці роки у одіозної бабці додалося зморшок, але характер та статура майже не змінилися. А сивою вона була на пам’яті Данила завжди. А зараз і він весь сивий, хоча до 24 лютого мав хіба що кілька срібних волосин на скронях. Правду кажуть, посивіти можна за одну ніч…

—Так вони ж у твоїх думках світяться, як ліхтар у беззоряній пітьмі, — спокійно мовила бабця.

—То ви таки відьма? — хмикнув Данило, проводячи поглядом лисеня, що діловито вийшло з будинку та махнувши рудим хвостом зниклу у густих кущах.

—Відьмою була моя бабця, а я так, нахапалася вершків та й тих занадто пізно, щоб користь приносити. Он навіть рідний край не можу до путя боронити…— засмучено зітхнула Ядвіга.

—Ну город ви свій колись боронили прекрасно, — посміхнувся Данило.

—Скільки там того городу… Він і зараз стоїть, а толку. Кількох йолопів на добрива отримав, але ж цього так мало…

—Ми з хлопцями обіцяємо старанно попрацювати над забезпеченням вашого городу добривами, — криво посміхнувся Данило. — Тому ж тут ми. Це наша робота… От виконаємо поставлене завдання, наблизимо на крок перемогу, а там, сподіваюся, й до вашого лісництва життя повернеться.

— Я тобі більше скажу, воно усюди повернеться і розквітне, й гримітиме слава України світом. Але ж яка ціна…

—А можна детальніше про «розквітне», бо про ціну я й сам не з чуток знаю, — похитав головою Данило. Занадто багато він бачив крові, аби зараз це обговорювати.

—Можна й детальніше. Україна вистоїть. Вижене з позором цю орду зі своїх земель, шокує весь світ вміннями та відвагою. Відбудовувати нашу країну після війни будуть усім світом, бо то буде престижно, почесно, модно. Наші люди повернуться з-за кордону полишивши по собі такі враження, що ще й через сто років британці та німці розповідатимуть онукам про біженців, що навчили їх радіти життю та й, власне, жити. Сотні тисяч іноземців мріятимуть приїхати в Україну та власними очима побачити землю, що породила такий народ, людей, що вистояли проти скаженої імперії, яку занадто довго вважали непереможною. Українська мова, пісні, література, товари, продукти, технічні рішення на десятиліття стануть еталоном якості та краси, а наші наукові досягнення вразять світ…

—Звучить, як мрія. А куди ж подінуться продажні чиновники, адепти оркостану та й просто ідіоти? Невже всі вимруть? — хмикнув Данило, не очікуючи, що баба Ядвіга вміє ще й добрі казки розповідати. За його дитинства вона їх компанію проводжала лише такою вітіюватою українською лайкою, що половину слів хлопці потім розтягували на «козирні» слова-паразити.

—На жаль, ні. Але їх буде значно менше. Одні втечуть, інших заарештують, а ті, хто залишаться, старанно замолюватимуть гріхи чи сидітимуть, як миші під віником. Бруд завжди полишається, як не вимітай його з хати, але саме завдяки залишкам цього бруду, українці завжди матимуть імунітет проти подібного. У стерильних умовах важко виростити сильне дерево, здатне протистояти шкідникам, стихії та іншим напастям.

—Цікава думка…

—Йди спати, хлопче, завтра у тебе буде важкий день й дуже знадобляться всі сили. Я спробую вам допомогти, але стара я вже, он навіть доньку Улянки не вберегла… — схлипнула Ядвіга і Данило застиг, згадавши побачену могилу дитини. — лише Рижик її полишився…

—А сама… Улянка?...

—Улянка… — тяжко зітхнула бабця. — Ти ж її пам’ятаєш, вона ніколи не вміла змовчати… А коли ці псячі сраки схопили Миколку (жив тут у нас останні роки переселенець з Донецьку зі своєю бабусею. Тихий хлопчина, інвалід, він і мухи не скривдив, все у своєму телефоні сидів) кинулася його боронити. Те осатаніле плем’я, бачте, знайшло у нього в телефоні якісь українські сторінки, заволали, що він шпигун, вибили прикладом зуби просто посеред вулиці… От Улянка й визвірилася… Вклала трьох лопатою, поки вони схопилися за автомати, але й сама там полягла…

—Тварюки…— скрипнув зубами Данило, неймовірно яскраво згадавши веснянкувату бойову дівчинку, що легко могла дати здачі більшості хлопців. Глибокі сірі очі, худенька статура, вічно збиті колінки…

—Я обіцяла їй помститися… Тільки це й тримає на цьому світі… Це і Рудий, якого Маруська притягла, так само, як її мати свого часу тягала всіляку звірину з лісу…

—Я помщуся за неї…них…обіцяю…бабо Ядвіго, — мимоволі стис кулак Данило.

— Знаю, хлопче, знаю. Але сьогодні маєш відпочити. У мене можна спати спокійно. Сюди те плем’я скажених виплодків сьогодні не полізе, а завтра… завтра буде завтра.

—Дякую, — кивнув чоловік, не уточнюючи, що спокійніше за все він нині спить лише у власноруч викопаному окопі.

§§§

Уляна сиділа на їх улюбленій поваленій вербі та весело бовтала ногами у річці. Місячні промені грали на воді, плуталися у її довгому волоссі, підсвічували світлу сукню.

—Привіт, Данило. То що, ти вже навчився гарно плавати? Дивлюся Донець навіть з автоматом легко долаєш, — привітно посміхнулася дівчина.

—Привіт…—Данило зачудовано роздивлявся кохання своєї юності. Вона була така і не така одночасно. Старша, довше волосся, але найбільше незвичною була…сукня. Скільки він пам’ятав Уляну, вона завжди носила штани або шорти, іноді спідниці, але в сукні він її жодного разу не бачив. —Я сплю?

—А голова, як і раніше непогано варить, навіть на жарти часу не дав, — примружилася дівчина і відвела відверто засмучений погляд.

—Вибач…

—Та, пусте. Жарти у мене нині не дуже добрі, тож перейду одразу до справи. Ти там втримай свого друга, від надмірної цікавості. Бо якою б рідною не була мелодія, то ще не привід занадто близько підходити.

—До чого? — не зрозумів чоловік, дивуючись неймовірній яскравості сну.

—Да кого, Данило — «до кого»… — ще лунало у свідомості, а чоловік вже сидів, миттєво підскочивши від доторку побратима.

Труснувши головою Данило кліпнув на Скрипаля, який жестами показав, що хоче щось показати. Судячи з виразу обличчя побратима, щось незвичне, але, схоже, не небезпечне (вже цікаво). Акуратно прослідувавши за Скрипалем, Данило вийшов з хати й почув дивний звук, схожий на…мелодію сопілки! Питально поглянув на побратима, але той лише приклав пальця до губ та кивнув, показуючи куди треба йти. Вони вийшли за хати, обійшли залишки сараю й зупинилися на невеличкому підвищенні з якого було видно стару просіку, котрою чимчикував ланцюжок людських постатей. Данило інстинктивно схопився за автомат, але Скрипаль притримав його руку і заперечливо мотнув головою, імітувавши, наче бере до рук бінокль. Данило уважніше придивився до людей на просіці та помітив деяку дивність. Вони всі йшли мовчки, вирвечкою, хтось зі зброєю, хтось без, вдягнуті хто як (один у повній формі з «z» на рукаві, інший лише у штанах та одній шкарпетці, ще один в трусах та касці), і їх рухи були якісь… неправильні. Уповільнені, байдужі, як у сновид. Люди не відмахувалися від комарів, не ухилялися від перешкод. Ось одного ляснула просто обличчю гілка, а він і оком не кліпнув! Й прямували вони кудись у бік річки, звідки, вже значно розбірливіше, линула ніжна музика. Данило зачудовано прислухався, бо мелодія була, наче віддалено знайома.

—Що це? Куди вони? — прошепотів вражено Данило, бо ані на наступ, ані на відступ це точно не походило. Та взагалі ні на що не походило.

—Туди, на концерт Кобзона для орків. Цікаво, чи це часом не замовлення твоє відьми? — кивнув головою Скрипаль та обережно провівши командира вздовж дивної процесії показав крізь гілля дерев на картину, від якої Данило взагалі на деякий час втратив дар мови. Вороги йшли просто у… річку, під протилежним берегом якої у воді стояла, освітлена яскравим місяцем, що химерно віддзеркалювалося у воді, чарівна дівчина. Красуня в довгій світлій сукні задумливо, в такт мелодії помішувала кінчиками пальців віддзеркалення місяця, що розходилося рівномірними сяйнистими колами, від яких чомусь підіймався чи то дим чи то пар, та зі спокусливою посмішкою манила пальцем чоловіків. І ті покірно йшли вперед, наче заворожені щури за сопілкарем Нільсом, а сягнувши глибини мовчки булькали один за одним, зникаючи у темних водах Сіверського Донця.

—Ов-ва…

—Вже голів двадцять обмінного фонду на корм рибам пустила, — з щирим сумом пробурмотів побратим.

—Формально цю пані можна вважати теробороною і спробувати домовитися про спільні дії…— змусив себе пожартувати Данило.

— Заради перемоги над окупантами я, звичайно, багато з ким ладен домовитися, але не думав, що то може бути Водяний, чи хто там командир у мавок? — тріпнув плечима Скрипаль. —Хоча їх невідомий музикант мені до вподоби. Під «Червону калину», так красиво мочити ворогів ще ніхто не додумувався.

Данило розгублено прислухався і дійсно впізнав знайому мелодію.

—Треба ближче підійти, хоч роздивитися несподівану помічницю…— мовив Скрипаль й Данило миттєво згадав свій сон та поспіхом спіймав побратима за руку.

—Ні. Не варто.

—Що? Ти щось про це знаєш? — здивовано озирнувся на нього побратим. — Наче відьмацьких талантів до сьогодні не демонстрував.

—Не те що б знаю… Скажімо так, дехто порадив не підходити занадто близько.

—Точно без пенсіонеровідьми не обійшлося, — хмикнув Скрипаль.

—Угу…— кивнув Данило, бо не мав бажання розказувати про сон. Занадто довго й заплутано.

А солдати недокраїни все йшли й шли, простягаючи руки до красуні й на диво покірно булькаючи у воду один за одним. Але ось на місяць наповзла хмаринка й один, а потім інший збився з кроку, почали розгублено озиратися, наче, прокидаючись.

—О, а це, кажись, наші клієнти, хижо посміхнувся Данило та підкравшись ближче до людей, намагаючись не дивитися на річку, вдвох з побратимом почали обережно висмикувати з причарованого натовпу поодиноких персон, що проявляли ознаки свідомості.

—Гм, це щось новеньке, за такого акомпанементу я ще працював, — хмикнув Скрипаль, радісно хапаючись за вдалий шанс.

—Головне, не чіпай покірних, нехай місцевий полтергейст отримує усе чесно заслужене, а ми вже якось обійдемося «об’їдками».

—Та всі вони об’їдки, а за таке гімно я не навчений сваритися з союзниками, навіть тими, що завітали з казок. Цікаво, це ж чим так місцеву містику так дістали окупанти?

—Знаєш, я не впевнений, що хочу те знати…— пробурмотів Данило вправно замотуючи скотчем рота черговому «пробудженому»…

За годину Данило з напарником привели до лісництва прекрасне поповнення обмінного фонду в кількості десяти персон. Чарівна діва, як і музика, щезли, варто було місяцю остаточно зникнути за хмарами. Облаштувавши полоненим «готель» у залишках одного сараю, група поспіхом вирушила та встигла захопити без жодного пострілу всю техніку на одній з покинутих ворожих позицій, знайти яку було дуже просто за витоптаним орками-сновидами шляхом.

Зранку доповівши керівництву про успіх операції та отримавши завдання просуватися далі, Данило вирішив заскочити до баби Ядвіги, подякувати за вечерю.

Дім зустрів його тишею, а коли він вже вирішив, що бабця десь на городі, з її спальні вискочило лисеня й вимагально тявкнуло. На мить завмерло й знову гайнуло до кімнати. Данило кинувся за ним.

Ядвіга лежала на ліжку акуратно склавши руки на грудях й була настільки блідою, що Данило поспіхом потягнувся за аптечкою.

—Не переводь ліки… Вони вже не допоможуть, — прошепотіла ледь чутно бабця, повільно відкриваючи майже прозорі старечі очі.

—Я зараз, хвилинку. Що з вами? Серце?

—Душа, Данилку, Душа… Вона й так трималася у тілі суто на впертості. Час мені вже, давно час. Я виконала обіцянку, помстилася. Навіть не думала, що здатна ще на місячний спів… Багатьох відправила з нашої землі… Гарно вийшло. Це ти зі своїми хлопцями мені сил додав.

—Ми?...

—Ви розігнали пустку, принесли рідну мову, розправили крила надії… Одна справа знати, що буде там колись, загалом, а зовсім інша, побачити, що один мій знайомий шибеник перетворився на героя та успішно нищить ту погань… І нищитиме надалі й вийде з того пекла живим. А ти вийдеш. І житимеш. Поживи й за Улянку з Маруською… Ми тебе берегтимемо, а ти за нас поживи… А мені вже давно час до них… Затрималася я в цьому немічному тілі…

Бабця повільно закрила очі. Її голос ставав все тихшим, доки зовсім не зник, і якоїсь миті Данило готовий був заприсягнутися, що відчув, як поряд нього пронеслося щось ледь відчутне, але тепле і … в кімнаті раптом стало неймовірно холодно та якось…пусто. Лисеня поклало голову на лапи й жалібно тявкнуло.

—Сивий, ми той во…ой, йош…— завмер на прозі Скрипаль. Повз нього прожогом вискочило з дому Лисеня. — Вона що…?

—Так…— кивнув Данило, більше для порядку перевіряючи відсутність пульсу та відчуваючи, як по щоці покотилася сльоза.

—Гарна смерть. Не всім так щастить ці часи… — поклав йому на плече руку побратим. — Нам час… Є наказ вирушати.

Данило кивнув та важко піднявся.

—Піду за лопатою, — зітхнув Скрипаль та полишив дім. Данило на виході з кімнати ще раз озирнувся на стареньку бабцю, що лежала на старомодному, застеленому вишитим покривалом ліжку. Здавалося, вона просто заснула та бачить приємний сон.

—Прощавайте, бабо Ядвіго. Дякую. Ви були прекрасним вчителем… та виявилися неймовірним воїном…

—Зарано прощаєшся. Я тобі до кінця війни допомагатиму, — прошелестіло кімнатою, а просто на Данила з дверей скочило лисеня, змусивши пригнутися, щоб встояти. З вулиці пролунало кілька пострілів, над головою щось дзенькнуло, й чоловік інтуїтивно вхопив лиса та розпластався з ним на підлозі. Поглянув на стіну – старе дзеркало пробила куля.

—Сивий, цілий? — долинув з вулиці голос Скрипаля.

—Так, а ти? — Данило визирнув на подвір’я.

—Та норм. Заблукав тут якийсь недобиток, але я допоміг йому обрати правильний напрямок, — побратим вже недбало оглядав нерухоме тіло.

Лисеня вивернулося з рук Данила і поспіхом гайнуло в кущі. Чоловік обережно піднявся, ще раз озирнувся на бабку і міг заприсягтися, що тепер на її обличчя грала ледь помітна посмішка.

—Гм, а Ви непогана така помічниця…

За годину група Данила вирушила до Ізюму, полишивши за спиною скалічене війною лісництво без жодної живої душі та свіжий пагорб землі, помічений акуратним дерев’яним хрестом. Скрипаль, щоправда, сумнівався, чи ставлять на могилці, навіть такої чудової відьми хрест, але запотиличник від Данила, та обурене тявкання лисеня, швидко втовкмачили йому недоцільність сумнівів.