Врятувати Миколая

Випадковий рятівник

Шпротик сердито відкрив одне око і принюхався. І кому це не спиться так рано? Він подумав було, що то Смердюк шкребеться, але запах щура можна було вловити навіть із закладеним носом за кілька кілометрів. А більше ніхто на світанку до його смітника не заходив.

Котик потягнувся і тихенько виглянув з коробки, в якій вкладався на ніч, відколи почало приморожувати.

А ось і таємничий незнайомець. Ей, порпається в його улюбленому баку! Товстун із сусіднього будинку завжди викидає туди щось смачненьке. Смугастик обережно заскочив на смітник, поруч із величезним плечем незнайомця, одягнутого в синю куртку.

- Привіт. Що шукаєш в моєму баку? – Шпротик вирішив відразу прояснити ситуацію.

Велетень від несподіванки підірвався, гепнувся головою об кришку смітника і впав на землю.

- А щоб тебе качка копнула! Ти хто такий? – сердито запитав він, потираючи забиту потилицю.

- Я Шпротик. І це мій смітник. А ти хто такий і що тут шукаєш?

- Шпротик, кажеш? – крекчучи, чоловік піднявся. – А навіщо тобі смітник? Не найкраще місце для дому.

Котик набурмосився.

- Де хочу, там і живу.

Не міг же смугастик зізнатися, що дім – його найзаповітніша мрія. Ще зовсім маленьким кошеням він подружився з Ватою, старою пухнастою кішкою. Вона часто розказувала, як добре жити у власному домі і мати своїх Людей, що піклуються і люблять. Шпротик не знав, що таке піклуватися і любити. Але одного теплого літнього ранку, коли Вата не прокинулася, смугастик раптом замерз. І з того часу він мріє знайти дім, де б йому було тепло.

- Не супся, Шпротику, - лагідно посміхнувся велетень, ніби прочитавши думки котика. – Обіцяю не брати нічого, що має для тебе хоча б якусь цінність. Мені треба знайти деталь до свого літака, інакше я не зможу потрапити додому, - незнайомець сумно зітхнув.

- А що воно таке – літак?

Чоловік знову посміхнувся Шпротику.

- Давай, я тобі покажу, а ти мені допоможеш в пошуках? Ти ж місцевий, певно, всі закапелки знаєш.

Шпротик гордо задер хвоста. Ще б пак! Та він тут всі місця, ходи і нірки навіть знає.

- Домовилися!

Велетень простягнув руку і кошеня без зволікань застрибнуло на міцну долоню.

Йти довго не довелося. За рогом, на алеї, прихований довгими вітами декоративної верби, стояв маленький літачок. Дивовижно було, що він міг підняти в повітря такого великого чоловіка. Але Святий Миколай, як велетень представився по дорозі, говорив, що літачок легко піднімає і його, і ще мішок з подарунками для мільйонів дітей.

- Для всіх дітей?

- Не для всіх, лише для чемних і добрих. Дітей, дорослих і таких малят, як ти. А тепер поглянь, друже – це колесо. Їх має бути два, певно, загубив одне, коли злітав. Без нього я не зможу знову піднятися в повітря, а для мене кожна хвилина зараз дорога. Потрібно його замінити, хоча б чимось схожим. Маєш ідеї? – глянув дідусь на котика.

Шпротик мав. Учора сусідський хлопчик витягнув на смітник свій електричний джип. У нього схожі за розміром колеса, раптом підійдуть?

Святий Миколай зі Шпротиком на плечі поспішили до сусідського смітника. Машинку знайшли відразу, вона лежала просто біля баку, адже всередину не поміщалася.

Колесо підійшло. Не відразу, правда, але після кількох невдалих спроб Миколай закрив очі, щось прошепотів і воно стало ніби на своє місце.

- Ого, це що, магія? – зачудовано видихнув Шпротик.

- Зовсім трішки, - посміхнувся дідусь.

- Але навіщо тоді було колесо шукати? Ти ж міг вичаклувати собі будь-яке! Або взагалі новий літак.

- Мій юний друже, такою силою я не володію, не можу створювати речі з повітря, хіба що трішки їх удосконалювати, - Миколай знову погладив Шпротика. – Дуже вдячний тобі за допомогу, але мушу поспішати, і так згаяв забагато часу.

- Так, звісно, - котику раптом стало сумно. Йому подобався цей велетень, такий сильний і такий добрий водночас. Подобалося бути комусь потрібним.

- Чекатиму сосиску на Різдво, - спробував посміхнутися смугастик.

- Обов’язково, Шпротику! – гукнув Миколай вже з кабіни, одягаючи захисні окуляри. За мить тихенько зашелестів двигун і літак повільно покотився алеєю. А потім раптом, котик навіть кліпнути не встиг, металева пташка спалахнула і зникла, лишивши по собі ледь помітний золотавий слід, який швидко розтанув у повітрі.

Смугастик ще кілька хвилин намагався видивитися щось у світліючому небі, проте даремно.

Миколай повертається

«Цікаво, чи можна розказувати про цю пригоду?» - думав Шпротик, згадавши Буркотуна. Старий ворон був одним із небагатьох, з ким кошеня дружило. Принаймні, смугастик вважав їх друзями, хоча ворон любив повторювати, що він самітник і друзі у цьому світі лише зайвий тягар. Незважаючи на те, птах часто прилітав потеревенити з котиком.

А якби хто шукав ворона, то завжди міг знайти його на старій липі в парку. Минулого року, взимку, натовп людей щось святкував там і в якийсь момент всі з гучними криками дружно підкинули шапки вгору. Одна, схожа на велике гніздо, міцно застрягла між двома гілками, її так і не змогли дістати. З тих пір Буркотун спить у ній. Хвіст, правда, не поміщається і просто стирчить над шапкою-гніздом, здалеку показуючи, чи вдома господар.

Цього раннього холодного ранку ворон був удома.

- Буркотуне, спиш? - погукало кошеня. Не отримавши відповіді, спритно видряпалося до друга.

- Агов, Буркотун? Спиш?

- Намагаюся, карр! – роздратовано каркнув ворон.

- Якби ти тільки знав, що зі мною трапилося!

- Чи помррру я, якщо дізнаюся прро те не зарраз, а черрез кілька годин?

- Ем, ні, не помреш, але…

- Чи помррреш ти, якщо ррозкажеш черрез кілька годин?

- Та ні, але…

- Тоді давай поговоррримо через кілька годин, карр, - і Буркотун, так і не піднявши голови з теплого сховку, відвернувся від кошеняти.

Шпротик зітхнув і поплентався до своєї коробки. Мороз діставав і там, але хоч вітер не пронизував так. Минулого року вони зимували з Ватою. Поруч з великою пухнастою кішкою завжди було тепло, тож зима лякала смугастика лише ті кілька годин, доки Вата ходила роздобути щось поїсти. Цього року він був сам. І хоча ще навіть не все листя опало на деревах, але спати вночі було холодно. А що ж буде взимку?

Шпротик так і не зміг заснути, крутився з боку на бік, намагався влаштуватися зручніше. Було холодно, але ще більше пробуджували котика спогади про вранішню пригоду. Куди поїхав Миколай? І які справи у нього тут були? До Різдва ще два місяці. І якщо він не може створювати подарунки з повітря, звідки ж тоді вони беруться? Сам майструє?

- Кар, ти тут, смугастик? – постукав хтось у коробку. І Шпротик вже знав, хто то.

- Ти прокинувся, Буркотуне? – радо запитав у ворона, визираючи зі свого сховку.

- Та ж таки так, каррр. Ти мене рррозбудив і я не зміг більше заснути. – Ворон набундючено почистив пір’їну на грудях. – То що там в тебе трррапилося таке терррмінове?

- Я зустрів Миколая сьогодні! І не просто зустрів – я врятував його! – гордо задер голову Шпротик.

- Якого ще Миколая? – схилив чорну голову набік Буркотун. – Це той дідусь, що на лавці під будинком спить постійно?

- Ні, - обурився смугастик. – Миколай, той що подарунки розносить на Різдво.

- О, він рано. Тобі щось смачненьке може приніс? – і ворон з надією заглянув у коробку до кошеняти.

- Та ні, він ще не розносив подарунки. Був тут у дуууже важливій справі, але зламався його літак. Тому Миколай попросив про допомогу! – розправив маленькі груди котик.

- Тебе попросив? – ворон здивовано округлив очі.

- Так. Адже лише я міг йому допомогти.

- А чи не наснилося тобі це часом?

Шпротик лише лапкою махнув. Чорного впертюха марно було переконувати.

Минуло кілька днів. Друзі сиділи на гілці клену біля парку і чекали на першу зірку.

- Привіт, Шпротику! – голос був на диво знайомий і кошеня визирнуло зі свого сховку між двома гілками. Та ледь не звалилося від подиву - під деревом стояв Святий Миколай.

- Друже, мені знову потрібна твоя допомога!

Тепер від подиву ледь не звалився Буркотун. За мить поспішив наздогнати котика, що вже майже спустився на простягнуті до нього сильні руки дідуся.

- Знову колесо загубив? – запитав смугастик, вмостившись на теплій долоні.

- Ні, цього разу дещо гірше. Мені здається, хтось хоче завадити мені розносити дітям подарунки.

- Ого, це кому ж від того радість буде? – котик здивовано повів вушком.

- Я маю певні підозри. Але поясню все по порядку. Насправді, немає єдиного доброго дідуся, що розвозить подарунки по світу. У кожній країні він свій. В Україні – Святий Миколай, в Америці та Канаді - Санта-Клаус, у Фінляндії – Йоулупуккі. До монгольських дітей приходить Увлін Увгун, а до японських – Сегацу Сан.

- Ого, як вас багато! - не стримався Шпротик.

- Багато. І щороку перед різдвяними святами ми збираємося разом, аби обмінятися досвідом, поспілкуватися та пройти перевірку.

- Перевірку?

- Так. Чи не втратили ми силу за рік, адже буває і так, що наша сила слабне або зникає. Тому ми щороку проходимо кілька випробувань, щоб не зіпсувати дітям свято.

- А якщо хтось не проходить випробування?

- Тоді замість нього подарунки в його країні розвозитиме інший, найбільш схожий і знайомий з традиціями тієї країни. А той, хто втратив силу, відправляється в один із реабілітаційних центрів для чарівників.

- Кар, то це ж класно, хіба ні? Замість важкої ррроботи – цілий рік відпочинок у санаторії, - не втримався Буркотун.

- Зовсім не класно, друзі. Найбільше сила слабне, коли в нас перестають вірити. А як би ми ретельно не ховалися, кілька дітлахів все-одно помічають дідуся. І тоді їхні історії зміцнюють віру і ми міцнішаємо з нею. Але коли замість Миколая діти бачать у себе російського Діда Мороза, наприклад… - і Миколай гірко зітхнув, пригадуючи минуле. – Одного разу я порушив правила. Приніс подарунок одному дуже неслухняному хлопчику, який на нього не заслужив. Але він ріс сиротою, ніхто не любив його по справжньому, тому і він не вмів любити та ділитися любов’ю. Зате добре навчився ображати і кривдити, копіюючи поведінку оточуючих. Я розказав про це Діду Морозу, а він на загальній зустрічі повідомив про порушення і мене дискваліфікували. А Мороз розвозив подарунки замість мене. Його теж бачили, почали розказувати історії. І тепер багато хто в Україні чекає на Діда Мороза, а не на Миколая. Від того моя сила слабне ще більше.

- Але ж це нечесно – розкривати чужі таємниці! – обурився Шпротик.

- Правила порушувати теж неможна, - зітхнув Миколай.

- Але ви ж хотіли допомогти!

- І допоміг! – тепер дідусь посміхався. – Отримавши подарунок, хлопчик аж заплакав від радості і здивування. Він зіштовхнувся з чимось новим у житті – про нього потурбувалися! Не скажу, що він відразу став ідеальною дитиною, - Миколай іронічно підняв густі брови, - але поводить себе значно краще. Тож я не шкодую, що так вийшло.

- Кар, - незадоволено обізвався Буркотун. Він був дуже практичним птахом і не любив, коли ухилялися від головної теми розмови. – То що, Дід Мороз тепер намагається вас підставити, щоб знову розвозити подарунки в Україні?

- Спочатку я так і подумав. Але щоразу, коли зі мною траплялася підозріла прикрість, він був десь поряд, тож не міг влаштувати підставу. І я не маю уявлення, хто хоче знову мене дискваліфікувати, але над цим точно добре працюють. Спочатку я думав, то просто невезіння. Ми здавали крос по заметах і на моєму шляху опинилися три повалені дерева. Хоча за день до цього траси перевіряли, щоб подібних перешкод не було. Тому я затримався і приїхав останнім, ледве вклався в час. Наступного дня потрібно було їхати з вантажем і посеред траси в мене зламалася нова лижа. Я оглянув місце перелому – воно було підпиляне з одного боку. Останнє випробування – робота з навігатором. Потрібно було знайти загублений мішок з подарунками і я його знайшов! Але повернувшись до літака, зрозумів, що не зможу виїхати, адже одне з коліс повністю потрощене, хоча приземлився я без проблем. І якби не допомога Шпротика, я був би дискваліфікований три дні тому. А попереду ще 5 завдань! Боюся, що на якомусь із них зловмиснику таки пощастить, - і Миколай знову зітхнув. – Тому і прилетів сьогодні, друже, - глянув він на кошеня. – Я бачу, яке добре і чисте в тебе серце, а ще ти кмітливий і винахідливий. Гайда зі мною в тренувальний табір? Будеш моїм помічником. Стежитимеш, щоб ніхто не зміг робити пакості. Може зумієш впіймати хитруна, або ж хоча б зруйнувати його капосні плани. Допоможеш?

- Так, звісно! – Шпротик був готовий на все для Миколая, вже після слів «добрий, кмітливий і винахідливий».

- Кар, тоді і я їду. Не відпущу смугастика одного, мало чого. Може, ти якийсь маніяк переодягнутий, - набурмосився ворон.

- Добре, чотири ока краще, ніж два, - посміхнувся Миколай. – Тоді запрошую вас на борт!

Тренувальний табір

Летіти довелося недовго. Літак, звісно ж, виявився не простим, Миколай його гарно удосконалив. Він піднімався в повітря і приземлявся як звичайний, але піднявшись – перестрибував крізь час і простір просто в задане місце. Тож за 10 хвилин друзі вже могли бачити з вікна тренувальний табір різдвяних чарівників.

З усіх боків галявину оточував ліс. Вітер перекочував верхівки височезних старих ялин, ніби грався морськими хвилями. Перше, що кидалося в очі – велика вежа посередині. Вона була навіть вища за дерева, а на самій верхівці мала скляну кімнату з величезним ліхтарем всередині. Під кімнатою розташувалася широка кругла платформа, що робила всю вежу схожою на величезний гриб.

- Це наша «Провідна зірка», можна сказати – вокзал для дідусів, які подорожують повітрям, - засміявся Миколай. – Коли темніє, ми запалюємо ліхтар, щоб ніхто не збився з дороги. Ті, хто мандрує пішки або на лижах, підходять відразу до транспортного ангару.

Як тільки літак приземлився на платформу, вона почала повільно опускатися. Ще дві хвилини – і всі нарешті були на землі. Їх оточили маленькі кудлаті чоловічки у в’язаних ковпачках. Допомогли відкрити двері, а коли всі вийшли, двоє з них сіли в літак і покотилися до великого дерев’яного ангару біля лісу.

- Це домовики Ніссе, помічники Юленіссена, гнома, що розносить подарунки у Норвегії, – кивнув головою Миколай на симпатичних мацьопиків. - У тренувальний табір всі приїжджають зі своїми помічниками, адже тут багато роботи, а наймати сторонніх не хочеться. Обов’язки розподіляються порівну між усіма.

Навпроти ангарів для транспорту та тварин привітно сяяв вікнами невеликий затишний будиночок. Стіни із червоної цегли заплелися диким виноградом. Фіолетові грона виглядали з-під листя, натякаючи на магію довкола, адже ліс поза галявиною був засипаний снігом. Кілька снігових шапок видно було навіть на даху із темно-зеленої черепиці, тоді як внизу, під вікнами будинку, цвіли гортензії та рододендрони.

- З Різдвом Христовим! – голосно прокричав Миколай в обличчя бородатого гнома, вистругане на дерев’яних дверях. І раптом рельєфні оченята розплющилися, гном невдоволено наморщив носика і двері відкрилися.

- Ключі можна загубити, а пароль – ні, - прошепотів з усмішкою дідусь враженому Шпротику. Буркотун робив вигляд, ніби його тут нічого не дивує, хоча це погано вдавалося. Миколай відступив, пропускаючи птаха та котика вперед: - Заходьте, друзі.

Невеликий передпокій був темним, але затишним. Дерев’яні вішаки ховалися за різнокольоровими куртками та жилетами, на полицях виднілися шапки та капелюхи найрізноманітніших форм і кольорів.

- Ох, Буркотуне, поглянь! – Шпротик ледь очі не загубив, витріщаючись на волохату шапку з довгими рогами.

Вітальня зустріла прибулих веселим гомоном, світлом та запахом яблучного пирога. На м’яких кріслах та диванах сиділи різдвяні чарівники з різних країн. Хтось голосно реготався, хтось сперечався, махаючи руками. Дідусь у червоних шортах дрімав на дивані, підібгавши під себе босі ноги та похропуючи час від часу. Поруч пив чай чорнявий дідусь з величезною копною на голові, не зрозуміло було, чи то волосся, чи то така закудлана шапка. Двоє на сусідньому дивані грали в шахи. Між чарівниками бігали маленькі ельфи, гноми та домовики. Вони розносили чай з печивом та прибирали пусті горнятка.

- Але якщо вони всі з різних країн, чому однаково розмовляють? – Шпротик поглянув на Миколая. Той посміхався і кивав головою, відповідаючи на вітання.

- О, ні, розмовляємо ми кожен своєю мовою, але така вже магія цього місця – всі один одного розуміють. Якби зустрілися десь на вулиці Києва чи Токіо, то потеревенити не вдалося б, а тут запросто. Ви голодні, певно? Ходімо на кухню, там точно щось смачненьке є. А потім розкажу про ваші обов’язки в таборі.

Тисячі збудливих ароматів випурхнули на волю, як тільки Миколай відкрив двері кухні. Вони лоскотали ніздрі, змушували шлунок шалено вурчати, а рот відразу наповнили слиною. Ельфи і домовики метушилися між столами та плитами, щось кипіло, щось шкварчало, стукали дверцята шафок та пічок.

- Ну що ж, - потираючи руки, дідусь дивився на величезну запечену індичку, яку двоє мацьопиків саме діставали з духовки. – Зробимо собі маленьке свято, а потім вже і до справи взятися можна.

Шпротик та Буркотун були абсолютно не проти.

Перший слід

Після обіду всі піднялися в затишну кімнату Миколая і, зручно вмостившись хто на дивані, хто в кріслі, розмовляли.

- Отож, ми не знаємо, хто підозрюваний, тому краще буде вас розділити – Шпротик допомагатиме з фасуванням листів, - Миколай сумно зітхнув, - так він зможе наглядати за дідусями. А Буркотун буде допомагати тваринам в їхньому стійлі і слідкуватиме за ними.

- Це ж як саме допомагати, кар? Прррибиррати за ними я не збирраюся! – категорично задер дзьоба птах.

- Вони і самі за собою можуть поприбирати. Ти оглядатимеш їхню екіпіровку після випробувань, можливо, щось треба підлатати, відремонтувати. Можливо допомога потрібна самим тваринам – минулого разу віслюк Шань Дань Лаожена, дідуся, який розносить іграшки китайським дітлахам, подряпав собі ногу. Рану не обробили, вона запалилася і наступне випробування довелося відкласти, адже віслючок не міг ходити.

- Нічого, карр, доки я наглядатиму за ними, таке не повторрриться, - хвалькувато промовив Буркотун. Він уже уявляв собі, як керуватиме граціозними оленями та витривалими віслючками, наводячи у них лад.

- Головне, друзі, не забути, яка ваша головна мета, - докірливо глянув на ворона Миколай. – Ми маємо дізнатися, хто підставляє мене на випробуваннях. Кому і навіщо вигідно, аби я провалив їх. Дізнатися до того, як його план вдасться.

- Не хвилюйся, - Шпротик торкнувся носиком до дідусевої руки, втішаючи старого. – Ми обов’язково все з’ясуємо.

Миколай погладив смугастика.

- Тоді до справи! – вже веселіше вигукнув він і, піднявшись з дивану, попрямував до дверей.

Кімната, куди доставляли пошту, розташовувалася в окремому невеличкому будиночку біля лісу, щоб полярним вовкам було зручніше. Вони не дуже любили компанію, тож ніколи не затримувалися надовго – чекали, доки гноми розвантажать сани, швидко їли свої порції гарячої юшки і зникали у лісі, ніби їх і не було. Ніби мільйони листів самі зліталися у це чарівне місце з усього світу, несучи на білих паперових крилах заповітні мрії дітлахів.

Пошту привозили тричі на тиждень, листи знаходилися у великих мішках з цупкого картону, обгорнуті поліетиленовою плівкою, аби не намокнути. Шпротику потрібно було це все відкрити і розкласти листи у великі контейнери відповідно до адресата. Великими різнокольоровими літерами на кожному з контейнерів було вказано ім’я конкретного дідуся. Вони так само, тричі на тиждень, приходили забирати свою пошту.

На робочому місці Буркотуна було значно гамірніше. Олені Санти поважно жували сіно, перемовляючись між собою час від часу. Козлик фінського дідуся намагався перевернути свою дерев’яну годівницю, штовхаючи її то рогами, то копитами. Судячи зі слідів зубів на дошці, годівниця смакувала йому значно більше, ніж сіно, але козлик не міг дістати смакоту, адже вона була зависоко. Віслюк Шань Дань Лаожена бавився з лисицями Юлебукка, норвежського чарівника. Вони ганяли по всьому ангару, здіймаючи в повітря пил і сухі соломинки, галасуючи та регочучи.

- Не дивно, що він подррряпався, кар - пробубнів Буркотун, спостерігаючи за тим, як незграбно обминає віслючок перешкоди на своєму шляху, наздоганяючи спритних лисиць.

Минувши тварин, компанія опинилася в іншій частині ангару, де стояли транспортні засоби. Шпротик відразу упізнав маленький літачок Миколая. Окрім нього там стояли кілька різних саней, дві пари лиж, снігохід, мітла та ще один маленький літачок.

- О, то ви не перший наважилися нові технології серед чарівників запровадити? – запитав Шпротик.

- Перший, – посміхнувся Миколай. – Це літачок Сегацу-сана, дідуся з Японії. Він вже стільки століть ходить пішки, а побачивши мою обновку, вирішив, що і собі хоче полегшити трішки роботу. І це все Прокіп, помічник мій. Як вчепився - «бу-бу-бу, он до чого світ дійшов, уже на космічних кораблях літають, а ти все пішки, мозолі натираєш, ноги натомлюєш, бу-бу-бу, відстанеш від життя».

- У вас теж є помічник? А де ж він?

- Так, старий буркотливий заєць. І з деяких пір він відмовляється їздити зі мною в табір. Тут його трохи бойкотують, - додав Миколай пошепки, піднімаючи брови. - Просто він великий ідеаліст і не лишилося в таборі нікого, хто б не вислухав лекції про те, як правильно потрібно виконувати свою роботу. Він так усіх забубнів, що з ним просто перестали розмовляти. От тепер і не їздить зі мною. Але з його легкої руки я таки купив собі літак. І вже кілька дідуганів завели розмови про те, що теж не проти таких обновок, - Миколай погладив блискучий корпус свого літака.

- Зміни – не завжди на кррраще, кар - тихо додав Буркотун.

- Але і залишатися в одній точці неможливо, особливо якщо світ навколо рухається і змінюється, - теж тихо, з легким смутком в голосі, відповів Миколай. Потім труснув бородою, струшуючи смуток ніби пил, і голосно ляснув в долоні: - А тепер – до роботи!

Наступні два дні пройшли спокійно. Шпротик вперше отримував пошту. Всі мішки були по зав’язки напхані дитячими листами. А от мішок, призначений Миколаю, був майже пустий, лише з десяток конвертів. «То от чому він з таким сумом про пошту говорив», - згадав Миколай похнюпленого дідуся. Але чому ж йому надходить так мало листів? І чому мішок за розміром такий же, як і решта? Адже вони створюються обгортанням картону навколо конвертів, як вийшло, що мішок величезний, а листів – маленька купка? Ці думки не давали Шпротику спокою, доки він розкладав конвертики по контейнерах та розмовляв з дідусями, що приходили по свою пошту.

Миколай сумно посміхнувся котику, забираючи свої десять листів і смугастику стало прикро за дідуся. Тож коли розібрали всі листи і пора було бігти на вечерю, Шпротик закрив двері і ще раз уважно переглянув усі, пусті вже, мішки. Він дуже сподівався знайти якесь пояснення цій ситуації, тож доскіпливо оглядав кожен міліметр картону та скотчу і аж не втримався з радості, коли врешті побачив дещо незрозуміле.

- Знайшов! – аж підстрибнув смугастик, але вирішив не розказувати про знахідку, доки не дізнається щось конкретне. Проте на вечерю котик не біг, а летів.

Буркотун тим часом страждав у ангарі. Він зовсім не так уявляв собі перевірку спорядження та тварин. Замість того, аби слухняно чекати, доки їх оглянуть після чергового виїзду, лисиці пищали і розбігалися, віслюки брикалися і бурчали, а коні та олені гордовито проходили повз, ніби не помічаючи птаха.

Тож стомлений Буркотун ледве плівся на вечерю, зовсім не маючи апетиту.

Завіса відкривається

Наступного дня була метушня і галас – готувалися до чергового випробування дідусів. Шпротик скрізь ходив за Миколаєм, роззираючись на всі боки – чи не вчинить хто якогось підступу. Буркотун зранку теж закинув свої безпосередні обов’язки та постійно вигадував різні справи поруч з літачком, аби тримати його в полі зору.

Здається, ворон трохи задрімав в оточенні мовчазних мешканців транспортного ангару, бо раптові тихі кроки змусили його смикнутися і різко відкрити очі, аж птах ледь не впав з дерев’яної балки під дахом. У приміщенні окрім нього, саней та лиж нікого більше не було. Але він чітко чув тихі обережні кроки. Що за чудасія? Буркотун нашорошив вуха – кроки наближалися просто до літачка Миколая. Дверцята зі скрипом відкрилися, хоча поруч нікого не було. Птах відчув, як поміж пір’ям побігли мурашки. Йому ще ніколи в житті не було так страшно. Раптом, з сидіння піднялися в повітря ключі, якими дідусь замикав систему літачка, щоб ніхто, випадково натиснувши важіль, не завів двигун та не злетів. Ключі повільно попливли до дверей з ангару під тихий стукіт кроків по дерев’яній підлозі. Двері відчинилися самі, знову викликавши табун мурах у Буркотуна, але від скрипу він ніби прокинувся, труснув головою, проганяючи страх і тихо злетів з балки, намагаючись не загубити з-перед очей ключі, що вже випливли з ангару і тепер рухалися вздовж стіни у напрямку лісу.

А дідусі вже почали готували свої упряжки та лижі в дорогу. Миколай обійшов навколо літачка, перевіряючи шасі, двигуни і крила. Все виглядало справним і міцним.

- Де це Буркотун подівся? - обернувся він до Шпротика.

Котик лише плечима знизав.

Дідусь сів у літак, роззирнувся.

- А де ж мої ключі? – сплеснув руками. – Я залишав їх на сидінні, може впали?

Вони зі Шпротиком обдивилися кожен сантиметр підлоги навколо літака, але ключів не було.

Миколай приречено зітхнув, а потім раптом знову сплеснув руками.

- А в мене ж запасні є! Я й забув!

Потім швидко поліз за пазуху і дістав два маленькі ключики, що висіли на шнурочку на шиї.

Літачок завівся відразу і Миколай, який вже трохи відставав, вирушив у дорогу. А кошеня пішло на пошуки друга. «І де ж він міг подітися?» - роззирався навколо смугастик, виглядаючи чорне пір’я ворона. «А раптом трапилося щось?» - холодом обдала думка.

І тут кошеня побачило поштову упряжку, що саме в’їхала на галявину. Але до вовків вийшли не гноми, а Блискавка, один із оленів Санти. Він по черзі закидав мішки на спину і носив їх до будиночка. Побачивши одного з гномів, що саме ніс зерно в ангар, кошеня запитало:

- Привіт. А що, тепер олені пошту отримують?

- Привіт, - махнув головою гном. – Та ні, просто Блискавка зголосився нам допомогти цього року. Має більше вільного часу, тож приймає пошту - зносить мішки до дверей. А ми вже потім заносимо їх всередину.

- Але хіба він не має бути зараз на випробуванні разом із Клаусом?

- Він трохи пошкодив копито минулого разу, тож Санта залишив його вдома. Швидкість саней від того не надто зменшується.

Але Шпротика хвилювало не це. Махнувши гному на прощання, кошеня обережно попрямувало до поштового будинку, намагаючись не потрапляти в поле зору оленя. «Чому Блискавка носить листи через задні двері?» - дивувався Шпротик. Оленю доводилося обходити майже весь будинок і піднімати мішки на підвищену маленьку терасу, тоді як до центральних дверей було значно ближче і піднімати нічого не доводилося б. Хіба що Блискавці потрібно було сховатися від чужих очей, тоді через задні двері - ідеальний маршрут. Кошеня підкралося до рогу будинку вчасно, щоб помітити, як олень опускає дерев’яну дошку тераси на своє місце в підлозі. Він саме приніс останній мішок і тепер пішов пригощати вовків. Шпротик піднявся на терасу і оглянувся. Нікого немає. Щоб підняти дошку, йому знадобилося значно більше зусиль, ніж оленю, але зрештою все вдалося. Смугастик заглянув у сутінки щілини і не повірив власним очам. У величезній ніші під терасою лежали листи. Купа паперових конвертів, підписаних нерівним дитячим почерком. І навіть не дивлячись на адресата, Шпротик вже знав, чиї то були листи.

Він опустив дошку на місце і зайшов у будиночок, до шафки з канцтоварами. Знайшов скотч і підійшов до купи мішків з листами. Всі мішки були запечатані різними клейкими стрічками, адже спочатку вони надходили у резиденції дідусів у їхніх рідних країнах, а вже звідти їх звозили у Фінляндію, обмотували однаковою поліетиленовою плівкою і однаковим скотчем. Він був прозорим із жовтуватим відтінком, тоді як скотч, яким користувалися у тренувальному таборі, був майже матово-білим. І саме ним були чомусь заклеєні напівпорожні мішки Миколая, що Шпротик помітив ще раніше, але тепер нарешті всі деталі пазлу склалися. Крім одного – кошеня так і не могло зрозуміти, навіщо оленям красти листи до Миколая. Хіба що, вони діяли за чиїмось наказом? Невже Санта хоче вибити українського дідуся з випробувань і самостійно розвозити подарунки українським дітям? Але хіба здатен на таке добрий чарівник? Який же він після цього добрий?

- Я повинен знайти Буркотуна! - зрештою кинув розмірковування Шпротик і побіг до ангару, сподіваючись, що хтось підкаже йому, де бачив птаха востаннє. Але хоч як багато народу сновигали туди-сюди по двору, займаючись своїми справами, ніхто не міг точно сказати, де і коли бачили ворона. Він просто зник. Кошеня прошукало аж до сутінок, заглядаючи у всі щілинки і куточки – але Буркотуна і сліду не було. «Невже він щось дізнався і Санта зі своїми оленями його прибрав?» - сльози душили кошеня, воно не мало уявлення, що робити далі. Швидше б повернувся Миколай.

Неочікуваний поворот

Ніби почувши бажання малечі, у небі почувся звук двигуна, а з лісу виїхали один за одним кілька дідусів на лижах. Миколай і Сегацу-сан прилетіли майже водночас, тож тепер разом спускалися на платформі. Шпротик хотів був кинутися до Миколая, але раптом побачив Санту, що саме приземлявся біля ангару зі своїми оленями. Котика охопив такий гнів, що він не стримався і кинувся до американського чарівника:

- Де мій друг? Що ти з ним зробив? – кричав Шпротик, відчуваючи, як очі печуть від сліз.

- Шпротику, зупинися, друже! - Миколай підбіг до смугастика і взяв маленьку тремтячу грудочку на руки. – Заспокойся, шшш! – тепла рука ніжно гладила настовбурчену шерсть і зрештою Шпротик зміг нормально говорити.

- Це Санта вкрав твої листи! І полонив Буркотуна, бо той, певно, дізнався щось. А тепер зник! Його немає ніде!

- Я нічого і нікого не крав! – нахмурив білі брови Санта-Клаус. Вже всі дідусі повернулися з випробування і тепер стояли навколо Миколая, Шпротика і Санти, хмурячись і шепочучись.

- А це тоді що таке, карр? – хриплий голос ворона пролунав так неочікувано, що італієць Баббо-Натале, який стояв найближче до птаха, аж сіпнувся. Буркотун прямував до Миколая через натовп, високо піднімаючи над головою ключі від літачка. За ним, ніяковіючи, слідував великий сірий заєць.

- Буркотун! – радісно вигукнув Шпротик. – Ти цілий?

Птах кивнув і з холодом в голосі продовжив:

- Навіщо оленю ключі від літака, якщо він туди не поміститься і, тим паче, сам може літати, каррр? Навіщо йому ув’язнювати свідка злочину і залишати в мішку в холодному стрррашному лісі на поталу хижакам? – Буркотун театрально прикрив очі крилом.

- Так в цьому лісі немає хижаків… - почав був грузин Товліс Бабуа, але Буркотун каркнув і так глянув на нього, що дідусь враз замовк.

- І якби ось цей хоррробррий вірррний друг Миколая, що прробіг майже черрез всю планету аби поперредити нашого довіррливого дрруга про небезпеку, не наштовхнувся на мене та не звільнив, я б так і не повернувся з того жахливого лісу.

- Прокопе! – звернувся Миколай до свого вухастого помічника, - радий тебе бачити! Але як ти тут опинився? Казав же - ні ногою, скільки я тебе не просив.

- Не дуже люблю я це місце, ти ж знаєш, - заєць зневажливо глянув на дідусів, що ховали посмішки у вусах, згадуючи занудні повчання вуханя, - але любов до тебе переважує будь-який дискомфорт. У наш дім заліз хтось. Нишпорили по твоїй кімнаті. Певно, шукали запасні ключі від літака, які я перед дорогою до табору повісив тобі на шию. Я хвилювався за твою безпеку, тож вирішив попередити. А в лісі наштовхнувся на ось цього птаха, зав’язаного в мішку. Він був страшенно наляканий і тихенько схлипував, щоб його не їли.

- Кар, не схлипував, а прррочищав горрло! – ніяковіючи, перебив Буркотун. – І не пррросив, щоб не їли, а поперрреджав! Я б так прросто не здався, а дзьоб маю - міцніший сталі.

- Отже, хтось таки намагається мене підставити, - погладив бороду Миколай. – Але Шпротику, з чого ти взяв, що це Санта? Не можна просто так розкидатися звинуваченнями!

- Я бачив, як Блискавка ховав твої листи, - прошепотіло схвильоване кошеня.

- Блискавка ховав листи? – Миколай виглядав вкрай здивованим.

- Так, їх там ціла купа лежить, під терасою біля задніх дверей. Тож ти даремно засмучувався – діти тебе не забули, вони вірять у тебе і мають мільйони прохань. Але чомусь Санта хоче, щоб мільйони дітей залишилися без подарунків. А може, хоче сам доставляти ті подарунки? Щоб усі знали про нього, доброго Санта-Клауса, і забули про Миколая? – розгнівано запитав смугастик.

- Я уявлення не маю, про що мова! – Санта-Клаус і справді виглядав розгубленим і зніяковілим.

- Ну звісно! Але невидимим вмієш ставати лише ти, хіба ні? – сердито насупився Буркотун.

- Я не вмію ставати невидимим! – американський дідусь теж починав гніватися. – З нас усіх невидимками можуть бути лише олені… - Санта раптом замовк і повернувся до своєї упряжки. - Рудольф? Блискавка? Грім? Ви можете пояснити, що відбувається?

Зависла напружена тиша. Всі завмерли від хвилювання – відбувалося щось загадкове і неприємне, ніхто не розумів, як має закінчитися вся ця історія. І для дідусів, і для табору, і для дітей, що вже чекали на Різдво та подарунки.

Врешті Рудольф вийшов наперед.

- Санта-Клаус тут ні до чого. Він добрий і благородний чарівник! Це все ми. Вірніше, не ми. Це Миколай! – і Рудольф розгнівано стукнув копитцем. Миколай зблід, всі вражено ахнули – оце так поворот!

- Ти хочеш сказати, що я сам у себе цупив листи і намагався вкрасти запасний ключ? Нісенітниця якась! – обурився український дідусь.

- Та ні, - опустив голову Рудольф, - листи і ключ – то ми. Але через тебе. Ти прилетів цього року на своєму чарівному літаку з розмовами про досягнення цивілізації та закликами рухатися в ногу з часом. Он, Сегацу-сан теж купив літака, підбурений тобою. Увлін-Увгун із Пер Ноелем теж говорили про те, що це чудова ідея.

- Ми просто злякалися, що Санта проміняє нас на літак або що, - вийшов уперед Блискавка. – От і намагалися перешкодити Миколаю, аби показати всім, що не завжди хороша річ – оті досягнення цивілізації. Не вони відіграють вирішальну роль у різних справах, а особливо у нашій.

- Любі мої! – розчулений Санта підійшов до оленів. – Але чому ж ви не прийшли до мене? Я б відразу пояснив, що ніколи ні на кого вас не проміняю. Ви ж не просто засіб пересування для мене – ви друзі, родина. А родину не міняють на літаки чи якісь інші сумнівні радощі.

- Пробач нам, Санто, - тихо промовив Грім, штовхнувши носом плече дідуся. – І ти, Миколаю, пробач. Ми сподівалися, що ти цього року не пройдеш випробування, звинуватиш у всьому літак і наступного року знову пішки повернешся. І всі зрозуміють, що традиційні методи кращі. Якось же справлялися вже стільки століть.

- Нам дуже соромно, - подивився на Миколая Рудольф.

Зависла тиша, учасники історії виглядали зніяковілими і розгубленими.

- Здається, настав час для мого фірмового сушеного м’ясця! – раптом вигукнув Увлін-Увгун. – Півбарана привіз, чекаючи на якусь особливу нагоду. А що може бути особливішим за сьогоднішній вечір?

- А у мене чурчхела у хурджуні прихована, - чмокнув губами Товліс Бабуа. – Закладаюся, ви такої ще не куштували.

Тож хоча ельфи замість готувати вечерю, просиділи на галявині, спостерігаючи за розв’язкою історії, - голодним не залишився ніхто. В кожного дідуся було відкладено трохи (а то й не зовсім трохи!) смакоти і застілля вдалося на славу.

Різдвяний подарунок

Наступні три тижні пролетіли швидко і яскраво. Вже не було потреби слідкувати і сторожко озиратися довкола, тож Шпротик з Буркотуном розслабилися і просто насолоджувалися теплою атмосферою табору. Попередні події ще більше здружили всіх мешканців, тож щодня було весело, гамірно і цікаво. Миколай на кілька днів зник у своїй кімнаті, перечитуючи листи маленьких українців, а кошеня та ворон більшість часу проводили у ангарі, граючись з віслюками та лисицями або катаючись на оленях, з якими провели серйозну виховну бесіду.

Тож коли випробування закінчилися і всі дідусі отримали сертифікати, друзям було дуже сумно прощатися.

- Тільки не треба плакати, - обіймав Миколай Шпротика і Буркотуна, потайки змахуючи сльозу. – Я прилечу по вас наступного року. Впевнений, що знову влипну в історію, з якою потрібна буде допомога.

- Ми будемо дуже чекати, - потерся об Миколаєве плече Шпротик.

- Але ти можеш і раніше заїхати, карр. На чай, - зніяковіло пробурчав Буркотун. Він ще ніколи нікого не запрошував у гості.

- Обов’язково! Шпротик, а до тебе я маю ще одне прохання. Допоможеш мені з різдвяним подарунком для однієї дуже хорошої дівчинки?

- Звісно, я завжди радий тобі допомогти, - посміхнувся Шпротик. Він хотів було сказати Миколаю і про свою різдвяну мрію, але так і не наважився. У дідуся і без нього повно турбот, а сосиска в подарунок – не так вже й погано.

- Деталі я повідомлю пізніше, - підморгнув білобородий кошеняті. – А поки що мушу вас залишити. До зустрічі, друзі! – і ще раз обійнявши обох, Миколай сів у свій літак. Скоро від нього лишився лише золотистий слід в небі та легкий аромат імбирного печива.

- Ну що ж, ходімо додому, карр? – сумно промовив ворон.

- Так, ходімо - відповів Шпротик, а на душі стало геть кепсько. Коробка на смітнику - не зовсім те місце, яке б він хотів називати домом.

Два тижні до Різдва промайнули швидко. Сірі холодні дні пригнічували, ще холодніші ночі не давали котику спати. Увечері напередодні Різдва він повернувся в коробку голодний і задубілий. Того дня не багато вдалося знайти на смітнику, а Буркотунові жолуді геть не смакували йому, тож Шпротик втягував живіт, коли бурчало аж дуже голосно, і мріяв про сосиску на Різдво. Заснув котик на диво швидко і навіть холод не дошкуляв йому вночі. Спалося міцно, як ніколи, тож коли зранку почулися голоси біля коробки Шпротик відразу розплющив очі і вже навіть не почувався сонним.

- О, мій подарунок! Така велика коробка! – дзвінкий дитячий голос змусив кошеня нашорошити вушка.

Аж раптом почув шурхіт і коробку відкрили. А потім маленькі рученята підхопили смугастика і підняли вгору.

- Ой, матусю, подивися – це ж котик! Ой, який гарний! Подивися, мамо, подивися лише, що приніс мені Миколай! Це найкращий подарунок у світі!

- Доню, обережно, не крути його, глянь, який ошелешений. Певно, вже голова закрутилася в бідолашного.

Шпротик і справді був ошелешений, але не від того, що крутилася голова. Він – гарний? Він – найкращий подарунок? Неможливо було повірити в це, але дівчачі руки так ніжно пригортали його до грудей, так лагідно гладили смугасте хутро, що в якусь мить Шпротик взяв і повірив. І відчув тепло, яке швидко розливалося худеньким тільцем. Але не від обігрівача. Від щастя.

Це було його найкраще Різдво. Одна лише думка засмучувала Шпротика – згадки про Буркотуна. Як там його друг? А наступного дня котик почув гучний стукіт у вікно кімнати, де вони спали з Олею, його Людиною. До дівчинки саме приїхали бабуся з дідусем, тож вони пили чай у вітальні, а Шпротик дрімав на ліжку. Кошеня підійшло до вікна і побачило Буркотуна. Ворон сидів на підвіконні і заглядав у шибку. Шпротик швидко зіскочив з ліжка і тихцем пробрався у передпокій. Він вже встиг добре ознайомитися з будинком і знав, що у вхідних дверях був зроблений маленький вихід на вулицю для двох привітних пікінесів, що приїжджали з бабусею. Тож за кілька хвилин Буркотун вже злетів до свого друга на ганок.

- Карр, ну як ти тут? – запитав радісно.

- Просто чудово! Уявляєш, я - найкращий подарунок?

Буркотун посміхнувся, його теж зігрівало щастя друга. А Шпротику раптом стало ніяково.

- А ти як? Голодний? Можу винести тобі смаколика.

- О, ні, дякую. Я теж отррримав свій подаррунок на Рріздво, карр - і Буркотун кивнув головою на велику липу, що вкривала розлогим гіллям дах будинку. Там, у переплетінні найгустіших гілок, виднівся пташиний дерев’яний будиночок з великим круглим входом.

- Теперрр у мене власний дім, карр. Спрравжній дім, навіть з дахом. І укомплектований харррчами на місяць вперед. А найкрраще, карр, що Миколай дозволив мені обрррати, де саме його пррилаштувати. Ти ж не пррроти, що я до тебе ближче перребррався? Хтось же має наглядати за смугастиком, карр.

Шпротик не відповів, просто сів ближче до друга, притулившись головою до чорного плеча.

Падав сніг, вкриваючи пуховою ковдрою старі дерева в саду, черепичний дах та білі підвіконня, освітлені затишним світлом дому та теплим сміхом людей, що живуть у ньому.

Сніжинки заглядали у вікна, привітно махали смугастому котику та чорному ворону, що сиділи поруч на дерев’яному ганку і розмовляли.

Легенький вітер розносив околицями затишний дух Різдва.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вікторія Лайт
31.07.2023 16:17
До частини "Врятувати Миколая"
Дуже чарівна та інформативна казочка) Ви пишете дуже цікаво, а наявність великої кількості деталей, таких як опис локацій, інформація про те, як і у інших країнах розвозять подарунки дітям, та як вони урешті-решт порозумілися — це надзвичайно. Така собі казочка на ніч, ще й взимку було б ідеально)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олександр Шепітко
    09.01.2023 18:18
    До частини "Врятувати Миколая"
    І не тільки мила, а й доволі пізнавальна казка - де б ще я міг дізнатися, хто розносить подарунки дітям різних країн. Дякую
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Валерія Матвієнко
    10.01.2023 08:46
    До частини "Врятувати Миколая"
    Дякую))) Я для себе теж зробила відкриття))) У цьому ще одна родзинка роботи письменника - ми постійно вчимося і дізнаємося щось нове, аби потім розказати нашим читачам правдиву історію. Нехай вигадану в чомусь, але правдиву))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Маргарита Рижова
    14.11.2022 20:04
    До частини "Врятувати Миколая"
    Шпротик занадто милий для цього світу, розплакалася з кінцівки. Та і слово "мацьопики" віднині живе в сердечку))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Валерія Матвієнко
    14.11.2022 22:35
    До частини "Врятувати Миколая"
    Дякую за такий чуттєвий коментар! Дуже хочеться, щоб у цьому світі ставало більше "занадто милих" людей і котиків, йому не завадить))))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше