HYPERJUMP. Зв'язок.

– Системи в нормі, рівень кисню в нормі, сидіння зафіксоване, показники двигунів в межах допустимих позначок. Пілот 01 екіпажу корабля HJ-2 до відліку готовий. Пілот 02?

Її голос звучав, як завжди, спокійно, сконцентровано, наче записаний на диктофон голос бота, хоча я знала, що ховається за кожною вимовленою літерою.

– Пілот 02? – з роздумів вивів голос аналітика, котрий стояв поряд і записував на відео усе, що відбувалося в моїй капсулі.

– Ох, так… Вибачте!

– Звітуйте відповідно до регламенту, пілот 02.

«Коро, заспокойся й відзвітуй», – голос сестри увірвався в мою підсвідомість, від чого я здригнулась, втім її впевненість і зосередженість не дали мені відволіктись і я тихо під ніс проговорила:

– Система в нормі, зв’язок в нормі, серцебиття в межах норми, емоційний стан задовільний. Пілот 02 екіпажу корабля HJ-2 до відліку готовий.

Звільнившись від орбітальних лещат, кораблі експериментального класу HyperJump випливли у відкритий космос і готувалися до гіперпросторового стрибку.

Я відчувала, як захоплення сестри росло з кожною секундою і як все навколо мене втратило звичні горизонти життя. Тепер та частина мене, котра всі роки була поряд, вирушала у невідомість, а я лишалася тут, сконцентрована на її відчуттях, що підхоплювали мене, наче стрімка карусель. Я вслухалася в думки сестри.

Все навколо затихло. На станції Об'єднаного Центру Підкорення Космосу (ОЦПК), де були сотні людей, приклеєних до своїх моніторів, приладів і спостережень за кораблями, в якусь мить настала суцільна тиша. На великому табло, котре я бачила зі своєї капсули, почався відлік.

На «старт» дали якихось двадцять секунд. Двадцять секунд до початку чи не найважливішого етапу для всього людства. Двадцять секунд, в які я могла думати лише про те, що там моя сестра з німим захопленням жадає вирватися в обійми неосяжного космосу. І кожна цифра, що висвічувалася на табло, відбивалася стуком в моїх вухах.

«Заспокойся, Коро, мені потрібна концентрація», – я любила такий її ментальний голос, бо зараз він був живий, тремтячий і нетерплячий. Наше хвилювання зливалося воєдино завдяки нейролінії під назвою «TWINS». Назвали в честь тих, на кому її вперше тестували, і єдиних, кому вона таки стала в пригоді.

Я видихнула, зосередилася на відліку, та не встигла остаточно прийти до тями, не встигла попрощатися з нею, як вся станція зірвалась одним єдиним словом «Старт».

– Координати встановлено, корабель виходить за межі орбітальної зони. Радари працюють справно, організм не відчуває дискомфорту. HJ-2 готовий до стрибка… Стрибок… – передавала я те, що відбувалося в голові сестри.

Раптом наш пульс скочив так високо, що в голові запаморочилось, а тілом пробігся град сиріт. Мене почало трусити, а в потилиці зникло звичне поколювання від присутності Кари.

– Запитай в неї про гіперстрибок, – наказав аналітик, пильно спостерігаючи за монітором, що транслював показники корабля сестри.

«Каро, як тіло себе почуває в гіперстрибку? Як органи реагують на швидкість світла?»

Тиша.

«Каро, прийом!»

«Коро, я не…!»

Голову наче розірвало сотнею голосів одночасно, а тіло заклякло в неприродній позі, бо було боляче навіть ворухнутися.

Мій екран не видавав жодних картинок чи звуків. Табло, котре повинно було вказувати на справність її HJ-2, зараз було лиш чорною поверхнею, в якій виднілося моє злякане заціпеніле обличчя.

А потім суцільна темрява.

Десять років тому нас вперше привезли в Дослідницький Центр Мозкових Коливань (ДЦМК), де й почалося тестування TWINS. Скільки себе пам’ятаю, я була об’єктом тестувань. Спершу, коли ми з Карою народилися краніопагами – сіамськими близнюками, що зрослися черепами. Тоді батько погодився на експериментальну операцію, котра проводилася виключно медичними дронами, без втручання людей. В результаті я лишилася калікою з легкою формою ДЦП й паралічем лівої частини тіла, а сестра, на щастя, втратила лиш здатність до вираження емоцій мімікою, бо під час операції були порушені лицеві нерви. По правді кажучи, всі ці медичні нюанси та терміни для нас були останньою справою, бо після більш-менш вдалої операції батьки вирішили, що тестування новітніх технологій – не така вже й погана ідея заради «щастя їх дочок». Це було безкоштовно, а деколи ми навіть отримували певні втішні компенсації, коли той чи інший препарат не допомагав, або ж ще гірше.

Таке «гірше» сталося з мамою. Рак молочної залози, котрий помітили надто пізно, не змогли вилікувати ні новітні пігулки, ані електротерапії, що начебто були націлені на випалювання ракових клітин з організму без операційного втручання. В один момент, коли матір було вже не впізнати, а клініка, назви якої я вже й не згадаю, просто розвела руками й виписала нам черговий чек, вона вирішила піти на останній експеримент у своєму житті. Й спробувала завантажити свої спогади в одну з віртуальних нейромереж, яку почали розробляти ДЦМК. Тепер моя мама лишилася лиш в горщику на поличці, у вигляді попелу, та текстом на флешці, котрий можна прочитати в будь-який зручний момент. Тато, певно, й досі береже ту флешку і ночами, за випивкою, згадує ті часи, коли у нас не було подарованих автівок, квартири та всіляких привілеїв для «особливих сімей». Але у нас була мама.

Паралельно з лікуванням мами були довгі роки спроб вилікувати мене. І поки я їздила світом з лікарні до лікарні, Кара навчалася, тренувалася й готувалася до польоту на Місяць. З перших її кроків ДЦМК, котра власне і дала нам шанс на операцію, записала сестру в клас для «потенційно придатних до співпраці». Це був черговий експериментальний клас, куди набрали з десяток «підходящих» дітей і протягом довгих восьми років навчали їх азам космології, пілотування, тренували розумово та фізично. Вже потім, коли стало відомо про проєкт “HyperJump”, всі зрозуміли, для чого формували цей клас.

TWINS в нашому житті з’явився випадково. Коли Дослідницький Центр виявив сильний ментальний зв’язок між мною та сестрою. В моменти, коли моя хвороба прогресувала, Кара надто гостро реагувала на все, що робилося навколо неї. Інколи вона навіть не відчувала лівої сторони.

Нейролінія, котру розробили, виходячи з наших даних, посилювала цей ментальний зв’язок у тисячі разів і з кожним роком удосконалень ми змогли спілкуватись одна з одною на різних континентах, без використання телефонів чи інших засобів зв’язку. Я чула її думки, її емоції, її відчуття. Ми ділили їх на двох і жили одна одною в моменти використання TWINS. На жаль, для мене, втім гадаю, що для неї це було радістю, та витримувати пристрій ми могли не більше ніж годину, бо подвійні емоційні й розумові хвилі надто виснажували мозок. Та цей прорив дав можливість ОЦПК простежити за пілотом без апаратури, без техніки, а фактично наосліп.

Так я стала «наземним пілотом», я мала бути її голосом на Землі. Мала передавати всі відчуття, котрі захоплювали б її на цьому кораблі. Та я її втратила.

Я розплющила очі й зрозуміла, що знаходжуся в суцільній темряві. Моя оселя ніколи не була настільки позбавленою світла, хоча я була певна, що знаходжусь саме у своїй кімнаті. Над дверима замиготів червоний ліхтарик, а це означало, що станція атакована. Цей вогник не миготів жодного разу з моменту мого переїзду на станцію, тож всередині щось нервово стрибнуло й народило маленьку паніку, котра почала поволі рости.

Я навпомацки знайшла кнопку виклику персоналу, та не встигла натиснути її, як в темряві почувся шурхіт.

– Ти прокинулася? – прозвучав тихий голос Атоші Гато – асистентки мого лікаря.

– Що трапилось?

– Коро, ти втратила свідомість.

– Ви зв’язалися з Карою? Як вона? – я спробувала підвестися, та самотужки це робити було важко, тож я почекала, коли асистентка підійде.

– Річ у тім, що на станції сталась аварія. Я точно не знаю, що конкретно відбувається… Коли тобі стало зле, мені веліли доглядати за тобою …

– Вони зв’язалися з Карою? – гримнула я і з силою, підвладною мені, гупнула рукою об матрац.

– Коро, я не знаю… Я просто виконувала свої обов’язки медсестри. Ти ж знаєш, що він не посвячує всіх в подробиці, поки не буде вважати це за потрібне.

Атоші шмигнула носом і мені здалося, що засмучена вона була не через проблеми на станції, а через те, що її й справді сприймають лише за медсестру, не дивлячись на те, що вона має якийсь там науковий ступінь і щось там зробила ще під час навчання в якомусь університеті.

– Допоможи мені, – сухо мовила я і асистентка, ображено піджимаючи вуста, прийнялася піднімати мене з ліжка.

Світло знову засвітило всю стелю, боляче врізаючись в очі. Я кивнула поглядом на електровізок біля ліжка й дівчина допомогла мені сісти.

Довго я не церемонилася й одразу попрямувала в центр контролю польотів, де й знаходилася моя капсула. Такого хаосу на цій станції я ще не бачила. Скільки років я жила тут чи в подібних закладах, та відчай, котрий зараз плавав в повітрі й лягав на обличчя працівників, змушував серце калатати наче навіжене.

– Коро, – втомлено мовив Дерек Граупхгер – мій лікар, професор в галузі нейрозв’язків, наш безпосередній начальник і керівник програми TWINS, – дяка Богові, що ти тут. Ти нам потрібна.

– Моя сестра… – сухо мовила я, кидаючи погляд на активне жестикулювання одного з дослідників, котрий за межами капсули надривався над головою одного з комп’ютерних операторів.

На цій станції я любила лише мою капсулу. Вона була цілком звукоізольована і зроблена із дзеркал Гезелла – я бачила всіх, мене не бачив ніхто. Я була щаслива, бо моя цілковита ізоляція дозволяла бачити все, що відбувається рівнем нижче, де в маленьких будках, тупцяючи на місцях і перекидаючись папірцями, метушились інші науковці. Та зараз тиша, котру порушував лиш гул електромотору мого візку, тиснула на вуха.

Містер Граупхгер дивився на мене пильно, наче намагався прочитати мої думки.

– Ми втратили зв’язки з усіма пілотами і з Карою зокрема. Поодинокі сигнали долинають з кількох кораблів, та ми не можемо простежити їх місцеперебування. Наші дані були повністю знищені й наразі кращі аналітики намагаються відновити хоч щось з крихт, які вдалося вберегти. TWINS – єдиний зв’язок, котрий не залежить від функціонування корабля. Якщо є можливість, що твоя сестра лишилась в нашій Сонячній системі, ти можеш її «почути».

Я спершу сприйняла його слова за білий шум, що звучав лише на фоні гупання мого серця. Мозок відмовлявся усвідомлювати інформацію після фрази: «Ми втратили зв’язки з усіма пілотами». Я бачила, як його вуста щось вимовляють, розуміла, що він дивиться на кожну мою реакцію і от-от готовий зреагувати на будь-який мій вибрик. Він знав мене дуже довго й дуже добре, тому намагався бути максимально обережним. Але це було до одного місця. Його слова здавалися лише набором звуків, котрі мені дуже не подобались і я жадала, аби він припинив їх видавати.

– Коро, – гучніше покликав лікар і я зустрілась з ним поглядами.

– Я Вас вб’ю! – прошипіла я неочікувано голосно, від чого аналітик, котрий був зі мною на початку старту, нервово сіпнувся до лікаря. Той зупинив його помахом руки.

– Коро, я розумію.

– Заткнися, гнидо! Де моя сестра?

Істерика – це те, що відбувається зі мною, коли я не можу контролювати власне тіло. Принаймні ту частину, котра мені більш-менш піддається. В такі моменти часто рятував TWINS та Кара, або ж транквілізатори. Сестри зараз поряд не було.

Я сповзла з візка, наче кисіль – без форми, без кісток, м’яка та гидотна, бо продовжувала кричати, вмиватися сльозами та бризкати слиною. Скільки часу це тривало, я не помітила. Граупхгер весь цей час спокійно гладив мене по голові, навіть не намагався підняти з металевої підлоги. Просто мовчки гладив мене, сівши поряд, до тих пір, поки я не заспокоїлася.

– Ми повинні тебе підключити, – тихо мовив він, коли я перестала схлипувати, – якщо вона ще там, ти її почуєш.

Я лиш безсило кивнула в знак згоди на підключення.

Не могла вимовити й слова, бо здавалося, що як видам хоч звук, то знову вибухну й на цей раз точно приріжу чи його, чи себе.

Система TWINS підключалася до мозку через тонкі імпульси, котрі передавалися з невеличкого пристрою, що кріпився на скроню і артерію на шиї надтоненькими короткими голками. Від скроні тягнувся титановий провід, який закінчувався навушником. Болю під час підключення я не відчувала, хоча від довгого носіння пристрою на шиї інколи виступала кров і завжди лишалися синці. Що стосується Кари, то підключення для неї щоразу було викликом, особливо коли голка входила під шкіру.

Нейрозв’язок встановлювався, коли була задана команда подумки, таким чином він реагував на розумові хвилі користувача і це працювало як пароль. Усі дані, котрі накопичувалися на нейролінії, передавалися на особистий комп’ютер, що дозволяв відстежувати мінімальні похибки, наш емоційний стан та реакцію організму на втручання системи. Ми рідко звертали увагу на дані, котрі зберігалися після використання пристрою. Це було скоріше необхідністю для розробників, тож з часом пристрій став невід’ємною частиною нас самих, як телефон чи годинник.

Мені допомогли пересісти в сидіння пілота, хоча насправді це було просто зручне крісло, де не вистачало лиш підстаканника для напоїв, і повільно під’єднали пристрій.

«Увімкнути лінію», – скомандувала я і відчула легку вібрацію в потилиці.

Спершу знайоме відчуття по всьому тілу, наче воно затерпло й неприємно поколювало. Далі я повинна була почути пульс сестри, але…

Вперше в житті я переживала подібні відчуття: моя голова на якусь мить наче роздулася, мов повітряна кулька, й погрожувала от-от луснути. Мозок не встигав сприймати ту кількість інформації, котра доходила до мене через TWINS, хоча я й намагалася виділити бодай якийсь звук. Я відчула, як з носа потекла кров, та була настільки ошелешена тим, що вливалося в мою голову, що навіть не встигала подумати про потребу дихання.

Певно, мені вкололи якийсь седативний препарат, бо від болю в голові та й в усьому тілі мене на якусь секунду відволік укол в руку. Голоси сповільнилися чи стишилися – не могла зрозуміти точно, бо все ще була в їх полоні, та я чітко вловила думки сестри. Відчула її присутність, а потім знову пірнула в темряву.

Коли я прокинулася наступного разу, кімната зустріла мене звичним приглушеним світлом, біля ліжка стояла склянка з водою й пігулки, певно, від головного болю. Настінний годинник показував першу годину по обіді, а електронний календар зрадницьки вказував, що я пробула без свідомості три дні.

Мені перехопило подих і, посилюючи мій нервовий стан, над головою щось набридливо запищало.

Кардіомонітор сповістив, що мій пульс прискорився й у кімнату рвучко ввійшла знайома асистентка Атоші.

– Ти нарешті прийшла до тями! Ми дуже злякалися!

– Що сталося?.. Знову?

– Краще тобі пояснить професор, я покличу його, як тільки він закінчить розмову зі слідчими. А ти прийми пігулки і намагайся не нервуватись.

Атоші вимовила ці слова так, наче напередодні занотувала їх на листочок і тепер боялася, що я її якось переб’ю. Я лиш кивнула і вона поспіхом вискочила з кімнати, залишаючи мене в суцільній тиші.

Ліки я таки випила, бо головний біль з кожною хвилиною ставав нестерпнішим. Відчуття тривоги потроху притуплювалося і до моєї «ватної» свідомості дійшло, що мені дали сильне заспокійливе, а це означало, що новини, котрі я почую згодом, не будуть сяяти веселкою.

Я просиділа в кімнаті добрячу годину, перш ніж лікар прийшов до мене. Його зніяковілий вираз обличчя зовсім не натякав на готовність до довгої розмови, та і я сама не була налаштована на довгі теревені. Мене цікавило лиш одне:

– Кара мертва? – запитала неочікувано спокійно.

– Так, – мовив містер Граупхгер.

Я перестала дихати, рухатися, кліпати. Мої думки вилетіли з голови й воліли б туди не повертатися. Тіло не реагувало ні на які заклики мозку до дій, хоча й ті заклики були ледь відчутні. Десь далеко на підкірці свідомості моє єство хотіло вибухнути істерикою й бажано, щоб під руками був якийсь гострий предмет, котрим я би виколола цьому чоловікові навпроти ті очі. Він дивився на мене так, наче йому було мене шкода, так, наче це його біда. Він дивився на мене так, бо хотів, щоб я повірила його погляду. Але я не вірила.

– Коро, твоя сестра створила прорив… – спробував підбадьорити мене лікар, та я зірвалась.

– Вона була для мене всім! – прохрипіла я, поглядом пропалюючи дірку в його білосніжному халаті, – я жила заради того, аби відчувати її! Я була її емоціями, думками й самовираженням, а ви позбавили її цього! Вона була для мене життям! Хто я без Кари? Шматок м’яса на візку? Хто я тепер, лікарю?! Вона давала мені відчуття, що я жива і повноцінна… Я відчувала себе звичайною лиш завдяки її емоціям… Хто я тепер?!

Я хотіла кричати й плакати, хотіла, щоб він обмінявся зі мною думками та почуттями і зрозумів, що накоїв. Він позбавив мене життя… Бо лише емоції сестри, її присутність робила мене живою та повноцінною! Він обдурив її, відправив далеко від мене і вона повірила. Повірила й лишила мене без своїх думок, лишила мене без своїх відчуттів. Лишила мене одну, прикуту до візка, без можливості знову відчувати все тіло… Вони вбили не її, а нас обох…

– Коро, ви знали на що йшли, – мовив рівним тоном лікар.

Я не могла заперечити його слова, але й визнати, що він мав рацію я не могла також. Батьки, лікар, Кара… Вони всі забрали в мене те, до чого привчили так давно…

– Що сталося? – сухо повторила я питання вкотре за ці дні.

– Це «З-НД». Вони влаштували диверсію.

– «З-НД» – це що таке?

– «Земля – наша домівка» – об’єднання, котре виступало проти проєкту ОЦПК ще на початку його заснування. Про них зараз говорять у всіх новинах. Та й коли ми перебиралися на орбітальну станцію, вони вже були на язиці у ЗМІ.

– Я не читала новин, вибачте. Я була зайнята тестуванням вашого технічного сміття, котре виявилося непотребом, – я ковтала сльози й прикушувала щоку зсередини, аби не розплакатися й не впасти в істерику, бо відчувала, що ліки не надто рятують ситуацію.

– Так, вибач, – лікар промовчав хвилини зо дві, перш ніж продовжив, – ще з моменту ідеї про колонізацію Марсу в нашому колективі були ті, хто категорично відсікав можливість переселення. Вони намагалися просунути в роботу проєкти для покращення умов на Землі, та наші спонсори загорілися ідеєю підкорення космічних просторів, тож наша команда значно зменшилася в кількості. Ми працювали як прокляті над цією ідеєю, над метою надання людству нових просторів для життя та розвитку. Я не знаю яким чином, та до нас прокрався шпигун. А може їх було кілька, зараз це з’ясовують служби безпеки. Працювали справжні професіонали, оскільки змогли обійти блоки цифрового захисту, котрим позаздрив би навіть Міжнародний Пентагон. Вони змінили кінцеві координати і є підозра, що втручалися в конструювання кораблів. Повернувся лише один апарат. Відстежити решту ми не можемо. Нам надходять деякі сигнали, котрі ловить система аварійного сповіщення, та ми поки не в змозі з них витягнути якусь корисну інформацію.

– Ви казали про прорив… Який прорив? – мене нудило і я відчувала, що от-от поверну лікарю його таблетки назад. Кімната почала вимальовувати кола навколо мене, а обличчя Граупхгера втрачало чіткість.

– О, так! – лікар скочив з місця наче вжалений, заметушився, почав вивертати кишені й нарешті дістав те, що шукав – портативний проєктор, котрий транслював з робочого комп’ютера власника зображення чи іншу інформацію просто на стіну чи будь-яку пласку поверхню, – ми не могли зрозуміти, чому TWINS не спрацював. Помилок в його роботі не було, та і твої мозкові хвилі синхронізувалися з лінією як ніколи ідеально. Втім, потім пішов збій і твої нервові процеси почали просто зашкалювати.

– Тоді Ви ввели мені якийсь препарат?

– Так, сильне заспокійливе, котре сповільнило функціонування мозку й дозволило від’єднати тебе від TWINS, не вимикаючи його.

– До чого тут Кара?

– Ми виявили, що на мережевій хмарі TWINS накопичено багато даних, котрі надходили з однієї сторони.

Я затамувала подих й відверто боялася почути, що він скаже далі.

– Коро, Кара весь цей час була на зв’язку з TWINS й надсилала думки з місця, де перебувала. Щобільше, вона знайшла планету, котра абсолютно пристосована для життя людства і...

– То вона жива! Я можу з нею зв’язатися! Підключіть мене, прошу, я…

Не знаю, звідки у мене взялися сили, але я потягнулася вперед і майже злізла з ліжка, розкидаючи предмети на тумбочці поряд. Лікар всадовив мене на місце й сів поряд, а потім вивів зображення на білосніжну стіну. По мерехтливому екрану побігли сотні десятків слів, змішаних в одне суцільне море тексту. Я не встигала розбирати слова, бо цей нескінченний потік ніяк не зупинявся. Професор повільно гортав текст до самого низу й остання фраза змусила мене здатись.

«Коро, я втомилася жити тобою і хочу відпочити. Тому прощавай, сестричко… Люблю тебе, Земле.»

– Ця планета знаходиться в сусідній галактиці. Якимось чином гіперстрибок закинув твою сестру в червоточину, але та виявилася не надто великою, щоб стерти простір в собі. Двигун HJ-2 виявився досить потужним, аби виштовхнути корабель з червоточини на орбіту планети в іншій галактиці. Час там йде не так, як на Землі. Судячи з записів твоєї сестри, за наш тиждень там проходить близько ста років. Ваш зв’язок обірвався, коли Кара потрапила в чорну діру. А на орбіті планети вона вже не могла говорити з тобою в одному часовому відрізку.

– Тобто, вона там лишилась абсолютно одна і це все її думки? – я подивилася на водоспад літер на стіні й мені стало боляче.

– Її корабель зафіксував координати і ми зможемо відправитися за нею, Коро. Це її спадок для тебе. Ціла планета, котру ви відкрили вдвох. Адже якби не TWINS, її жертва була би даремною.

– Я хочу побути одна, – одними губами прошепотіла я, вдивляючися в кожне слово на стіні, шукаючи там своє ім’я.

– Звісно, дитино. Я лишу тобі проектор. Ці думки належать тобі.

***

Сигнал № 5.

«Коро! Коро, ти мене чуєш? Щось пішло не так, радари зашкалюють, а зв’язку зі станцією нема, я не можу взяти керування кораблем в свої руки. Автопілот наче заклинило. Я опинилася на орбіті якоїсь планети, але я не впізнаю її.»

Сигнал № 26.

«Коро, тут не йде годинник і я не розумію, скільки часу провела без зв’язку. Певно сталася якась аварія, але я не буду вимикатись, я чекатиму на тебе.»

Сигнал № 65.

«Коро, я близько тижня дрейфую на орбіті Землятка. Вирішила дати цій планеті ім’я. Вона схожа на Землю. Хах. Але з чистим озоном. Тут три материки, а вода з космосу виглядає бузковою. А ще навколо є кільця, як в Юпітера, але вони складаються з наночастинок, проте їх так багато, що вони утворюють неймовірно гарний мерехтливий серпанок. А ще тут є Мамця Сонце. Центр в цій Галактиці теж гігант, але в рази перевищує за розмірами наше Сонце, хоча й більше віддалений від Землятка, ніж наше світило від Землі?. Корабель нарешті прийшов до тями. Ти знала, що вони тут встановили налаштування голосу бортового комп’ютера? Я обрала бас як у того дідугана, котрий погрожував всунути нам милицю в зади, коли ми його обманули з картярським фокусом, пам’ятаєш?»

Сигнал № 96.

«Каро, я вирішила спуститися на планету. Я божеволію тут на самоті. І хоч запасів харчів мені вистачить ще надовго, я не певна, що захочу сама залишатися ще хоч на мить. Мені тебе не вистачає.»

Сигнал № 157.

«Я приземлилася на планеті і здається, вона не заселена. Хоча, підозрюю, що є шанс того, що тут водяться кровожерливі почвари і мене з’їдять, як тільки я вийду назовні.»

Сигнал № 299.

«Тут є кисень! Я можу дихати, хоча дається це дуже важко – кисень розріджений і я відчуваю легке запаморочення. Намагаюся не проводити за межами корабля довше, ніж потрібно, аби дослідити околиці.»

Сигнал № 535.

«Стрілки годинника зрушили з місця, змінилася секундна цифра й Дідуган пояснив, що час тут йде не так, як на Землі. Це пояснює, чому ти не відповідаєш. Я знайшла їжу і мене вкусив якийсь жук… Здається у мене галюцинації, бо я бачу Дідугана, котрий сидить на панелі приладів».

Сигнал № 807.

«Коро! Я тебе ненавиджу! Ти лишила мене тут одну, а сама зараз, в оточенні друзів, почуваєшся в безпеці! Краще би ти здохла тоді, коли нас розділяли… Я тебе ненавиджу!»

Сигнал № 808.

«За моїми підрахунками тут пройшов рік, тож я сьогодні святкую Новий Рік Земелятка, дата: Перший місяць, Перше число, початок Другого року. Навіщо люди називали місяці, якщо їм можна було дати просто числа послідовно? А ще я вирішила, що в місяці має бути п’ятдесят днів. Я володарка цієї планети, тож така моя воля. Давно я не підключалася. Тоді наговорила тобі дурниць. В мене була лихоманка й взагалі, знаєш... Пробач.»

Сигнал № 1459.

«Тут немає гуманоїдів, принаймні я не зустрічала. Але є напівагресивна флора та фауна. Мій організм пристосувався до місцевого клімату й здається, природа пристосовується до моєї мікрофлори. Я спершу помічала, що в місцях моєї ночівлі рослини наче в’янули, а тварини, котрих я торкалася – хворіли, та зараз я подібного не спостерігаю. Місцеві істоти володіють мінімальним інтелектом. Це я зрозуміла, коли вони почали повторювати мою лайку, котру вивчили, поки потай спостерігали за мною з-за дерев. Це ввійде в історію: перший контакт людини з іншою расою – лайка, пов’язана з дітородним органом. Не знаю назви цих істот, тож спробую замалювати їх і дати свої.»

Сигнал № 7987.

«Дата: П’ятий місяць, Сорок перше число, Шостий рік. Ці вухачі геть знавісніли й не хочуть брати у мене довгофрукти за запропонованими цінами. Як з ними говорити взагалі? Сьогодні знову буде дощ і корабель перетвориться на кольорову бляшанку, котру я знову буду мити три дні. Пилок гірських квітів надто насичений фарбником і коли перед дощем здіймається вітрюган – не чекай нормальної води з неба. Втім, є й плюси – я навчилася робити фарбу і тепер змінюю колір свого одягу відповідно до сезону.»

Сигнал № 104521.

«Дата: забула порахувати, пам’ять вже не та. Пройшло сімдесят років відтоді, як я опинилась на цій планеті. Я навчилася вирощувати місцеві культури і дослідила чи не половину Землятка. Аборигени, котрих я спершу сприймала за тварин, вважають мене богинею і можливо, якщо сюди колись потраплять люди, вони ледь впізнають моє обличчя у великого дерев’яного пам’ятника, що зовсім на мене не схожий. Землятко прийме людей, якщо вони не зіпсують його, так само як Землю. А я хочу відпочити. Ні, я себе не почуваю старою, місцевий клімат і харчі не дають моєму тілу старіти, тож я б ще дала фори тридцятирічним молодичкам.

Але мій розум втомився, Коро. Втомився записувати думки до тебе. Втомився пам’ятати, що я колись була частиною тебе. Втомився думати, що ти досі частина мене. Ці всі роки я жила думкою про тебе і вірою, що десь там ти почуєш мене. Коро, я втомилася жити тобою і хочу відпочити. Тому прощавай, сестричко… Люблю тебе, Земле.»