РРР

1

Якщо не вмієш чогось робити, то ліпше й не братися – коли ця зима не здатна бути з порядним морозом і хоч яким-небудь снігом, то вже краще б і не приходила…

– Була б і далі осінь, іноді навіть сонячна… – пробурчав собі під ніс Василь Петрович, роздратовано смикнувши фіранку, щоб затулити вікно й не бачити жалюгідні потуги дрібного дощу видавати себе за передріздвяну погоду.

Сьогоднішній день не задався зранку, коли йолоп Грунько нагло обізвав логарифм інтегралом, а потім ще й висловився і про математику взагалі, і про вчителя зокрема. Зневажливе ставлення до себе Василь Петрович ще б якось зніс, але улюблена витончено-логічна математика – то святе! Останньою краплею стала реакція класу: весь 10-А зайшовся сміхом, урок було зірвано… Потім в кабінеті суворої й ніби виточеної з мармуру директриси Василь Петрович червонів і витирав носовичком спітніле чоло, бурмочучи щось у своє виправдання, бо винуватим, як завжди, виявився він, а не телепень Грунько. А виходячи з кабінету, нещасний математик перечепився об поріг і мало не збив з ніг високу худющу злу географічку Ларису Дем’янівну, яка від обурення верещала хвилин п’ять, виставляючи на нього тонкі кістляві пальці. Василю Петровичу іноді здавалося, що ті пальці колись подовжаться й задушать котрусь із гарненьких старшокласниць, що мають чудові перспективи відвідати намальовані на мапі заморські краї, а от вчитися сумліно не хочуть. Навіть на світових змаганнях з ненависті Лариса Дем’янівна неодмінно здобула б першість. Ото вже вдача!.. Наприклад, сьогодні чому обурилася? Ніби ніхто ніколи не перечіпався… Хоча, направду, єдиний чоловік у педагогічному колективі був таким собі тюхтієм, неповоротким і безпомічним, і «перечіпався» у всіх можливих сенсах лише він…

Василь Петрович мав п’ятдесят років і перелік «нижчого за середнє»: зріст, зір, почуття впевненості в собі. А от вага значно перевищувала можливу, тому й дражнили його в школі Кавуном. Якби якомусь художнику доручили намалювати портрет Василя Петровича, то фарб знадобилося б небагато: червона (бо вчителя майже завжди заливав палкий рум’янець) і чорна (щоб поставити крапочки маленьких оченят, ледь помітно черкнути брови, зобразити ніби сором’язливий кирпатий ніс і завершити малюнок незмінною винуватою усмішкою). Чоловік обожнював у своєму житті двох – математику і доньку. Математика зачарувала ще в ранньому дитинстві, коли він сам навчився рахувати спочатку до ста, потім до тисячі й так далі. А донька Алінка з’явилася на третьому курсі університету. Її мама була однокурсницею Василя і його єдиним щирим коханням, але, мабуть, любила лише «кататися з гори», а «саночки возити» їй виявилося нецікаво, тому вона й зникла в невідомому напрямку просто з пологового будинку, залишивши і дитину, і навчання. Василь забрав доньку, перед тим перемігши у виснажливих бюрократичних перегонах, швиденько закінчив навчання, змусивши викладачів оплакувати загубленого майбутнього генія, і влаштувався на роботу в першу-ліпшу школу. Алінка виросла розумною красунею, мала вже вищу освіту, роботу в ІТ-компанії, власну «Славуту» і збиралася, нарешті, заміж.

То ж сьогоднішній день… Після неприємності з пройдисвітом Груньком настрій остаточно зіпсували новини: зникла ще одна молода жінка. Ті новини хоч знову не слухай! Усю війну Василь Петрович просидів у своєму місті, облаштувавши в підвалі величезну сушильну шафу для овочів. Різав і сушив моркву, цибулю, буряки, капусту, картоплю, навіть помідори. Різав і сушив, різав і сушив… Спочатку купляв сам, а готові «сухі борщі» відносив у волонтерський центр. Потім уже нікуди не ходив, бо якісь люди все і привозили, і забирали. До постійного виття сирен Василь Петрович звик, а от новини не вмикав, бо було страшно. Невтомною роботою – уроками онлайн і своєю дрібною, як він вважав, допомогою бійцям – чоловік відволікався від думок про загиблих і поранених, про скалічені долі й скривджені душі… Новини він відновив для себе вже після Перемоги. І вони майже рік радували. До минулого понеділка. Вчитель не повірив своїм вухам, коли почув, що недогризок колись величезної Росії знову стягує до українських кордонів таке-сяке озброєння. Знову??? Не встиг отямитися й осягнути це безглуздя, як у середу за містом, на західній трасі, зникла тридцятирічна жінка. Саме зникла, бо її авто стояло собі спокійно на узбіччі, акуратне й замкнене, лише на лівому крилі хтось надряпав ледь помітні літери «РРР», але хто й коли? Приятель-слідчий Гнат бідкався, що йому доручили цю справу, а клятий нескінченний дощ позмивав геть усі можливі сліди. Василь Петрович обережно натякнув, що жінка могла просто втекти, бо ж мав уже в житті подібне. Та Гнат заперечив, що там ніби міцна сім’я, чоловік і дитина в розпачі. Хоча – всяк буває… То до сьогоднішніх новин можливо було все ж припускати якусь жіночу примху. Але ще одне зникнення???

Фіранка в руці Василя Петровича тоскно тріснула, обриваючись біля карнизу.

– Ще й ти! – обурено зойкнув чоловік.

Він облишив зрадливу тканину, впав у крісло, вхопив телефон і набрав номер Гната, щоб запитати, чи надряпані ті ж літери на другій покинутій машині.

– Я зайнятий! – сердито гримнуло у вухо.

Василь Петрович зітхнув, але телефон тенькнув сам: дзвонила Алінка.

– Доню! – зрадів чоловік. – О котрій на тебе чекати?

– Сьогодні не чекай взагалі, – весело відповіла дівчина. – Їду до Свєтки на іменини. Стас у відрядженні, то я маю вільний вечір.

– Зажди, – похолов батько, – ти збираєшся їхати САМА ТІЄЮ трасою???

– Я вже їду! – засміялась. – І яка вона «така»? Траса як траса, – замовкла на кілька секунд. – О, а он і поліція. Зупиняє… От халепа! Мабуть тому, що розмовляла…

Зв’язок перервався, і це чомусь боляче вдарило по нервах. Тремтячими і враз спітнілими руками чоловік набрав номер дочки. Виклик пролунав тричі, щоразу ніби вгризаючись у мозок все глибше й глибше. Нарешті почулося невимушене щебетання:

– Тату, тут твій знайомий! Хочеш поговорити? – і за мить голос Гната: – Привіт! Перевірка, ти ж розумієш.

– А чому саме ти стоїш на трасі? – здивувався.

– Бо робота така, – хмикнув приятель. – Аліна вже їде, все нормально, – і донька: – Бувай, таточку!

– Від Світлани подзвони! – встиг попросити, коли оте «Бувай, таточку!» гострою голкою проштрикнуло серце.

Але Алінка не подзвонила від подруги. Василь Петрович зустрів ранок у тому ж кріслі, стискаючи занімілою рукою телефон, який уже аж втомлено сповіщав, що «набраний номер не обслуговується», доки не розрядився…

2

Близько десятої Гнат, високий м’язистий сорокарічний чоловік з завжди суворим виразом доволі симпатичного обличчя, сам приїхав по посивілого за одну ніч учителя. Ніхто не вимовив жодного слова. Василь Петрович мовчки, ніби уві сні, відчинив двері, коли почув дзвінок. Слідчий мовчки допоміг йому одягнути пальто й шапку, а потім підсунув чоботи, бо математик вийшов би з квартири в домашніх капцях. Обидва мовчки спустилися з третього поверху й сіли в новеньку синю поліцейську машину, витіювато прикрашену рясними краплями дощу. В повній тиші виїхали за місто, на західну трасу, і зупинилися біля самотньої вишневої «Славути». Вийшли під нудний настирливий дощ. Автівки, яких о цій порі було чимало, обережно об’їжджали територію, обгороджену червоною стрічкою. Молоденький черговий привітався з Гнатом, що кинув одне слово:

– Вона?

Василь Петрович стягнув з голови шапку, щоб охолодити аж запечений мозок, витер нею обличчя, забувши про окуляри, що мало не гепнулися в брудну кашу під ногами, і ледь чутно прохрипів:

– Вона…

– Я зупиняв Аліну за п’ять кілометрів звідси, – теж тихо сказав слідчий, ховаючи під широкими насупленими бровами колючі сірі очі. – А за годину патрульні сповістили про порожню машину на трасі. Відразу ж підняли на ноги всіх, перекрили дороги, але – марно.

– А ліс? – вичавив із себе учитель, оглядаючи каламутними очима густі зарості обабіч траси.

– І досі прочісують. Якщо… знайдуть, я дізнаюся першим.

Василь Петрович зробив непевний крок до «Славути», сфокусував погляд на лівому крилі й приречено прошепотів:

– Знову те «пе-пе-пе»…

– То «ер-ер-ер», хіба не видно? – здивувався Гнат.

– Може, латиниця?

– Не знаю, – буркнув слідчий. – На всіх трьох машинах така фігня.

– Ініціали?

– Навряд чи. Але перевіряємо й таку версію… Ти тримайся. Доки не знайдено тіло…

– Тіло… Тіло!!! – пораненим птахом скрикнув учитель, зірвавши голос. – Чому??? – він не втримався на ослаблих ногах, упав на коліна просто в багнюку й завив.

Слідчий підняв приятеля, сердито гаркнувши:

– Схаменися! Люди працюють, роблять усе можливе! Не додавай ще й ти клопоту!

Василь Петрович аж захлинувся й замовк. Його кинуло в дрож.

– Дідько! – вилаявся Гнат, підтягуючи вчителя до поліцейської машини. – Сідай уже! Маєш вдома якийсь алкоголь?

– Н-н-і-і… – проклацав зубами.

– Дідько! – ще раз вилаявся слідчий. Він сів за кермо, блимнув фарами і влився в потік автівок, що прямували від міста.

– К-к-у-у-ди? – прозаїкався Василь Петрович.

– А тобі не однаково? – гримнув Гнат. – До мене на дачу. Бо вдома ще надумаєш дати дуба, і я буду останнім, хто тебе бачив. А воно мені треба?

Далі їхали мовчки. За кілька кілометрів траса дала відгалуження вправо, до дачного селища. Будиночок слідчого, низький і насуплений, стояв осторонь. За метровою обдертою дерев’яною огорожею починалася бетонована стежка до ґанку. Така ж стежка вела й за будинок, до крутого високого обриву, звідки вже сходинками спускалася на невеличку смужку пляжу біля неширокої, але досить глибокої річки. Василь Петрович не був багатим на приятелів, тому старою дружбою з Гнатом дорожив і неодноразово коротав вечори на цій дачі. До війни будиночок підморгував радісними віконцями з вишитими фіраночками, а квіти почувалися справжніми хазяями у дворі, аж хотілося ввічливо привітатися з кожною ромашкою. Та зараз… Життя Гната змінилося, тож змінилася й дача.

У принишклій вітальні виявилося напрочуд тепло. Василь Петрович упав у старе крісло, прикрите витертим рядном. Стіл без скатертини виглядав жовтою пустелею, в яку невідомо звідки занесло бляшанку з-під консервованих ананасів. Між сидінням і правим підлокітником крісла застряг зіжмаканий пакет найбільшого в місті супермаркету. Василю Петровичу було байдуже до всього, його заціпило й не відпускало. Слідчий тим часом приніс пляшку горілки, шмат солоного сала, ніж і дві склянки, промовивши:

– Із закускою в мене не густо, але тобі то не головне, – він налив трохи горілки в обидві склянки й заходився різати сало, а як закінчив, наказав: – Пий!

Учитель послухався, перехиливши чарку. Горло, а потім і шлунок обпекло вогнем. Закашлявся, вхопив шматок сала. Тепло розлилося тілом, зламало заціпеніння, повернуло мозкові здатність мислити й вихлюпнулося гіркими сльозами. Василь Петрович ридав, намагаючись щось сказати, але в нього виходило лише жалюгідне скавчання. Гнат мовчав, чекаючи, доки істерика приятеля вщухне. Нарешті, знесилений, учитель затих. Тоді слідчий промовив:

– Я розумію твій стан. Але повір, що буває й гірше… Люди працюють. Чекай і сподівайся. Сподівайся й чекай, – він зітхнув і продовжив: – Зараз я відвезу тебе додому, бо не маю більше часу з тобою панькатися. Отримаю новини – подзвоню. Вставай!

Василь Петрович підвівся на слабких ногах і почвалав до виходу, мимоволі зачепившись поглядом за електролічильник, що крутив диск з неймовірною швидкістю.

– Ого! – не втримався учитель, хоча йому тієї миті було начхати на всі лічильники світу. – Що це в тебе ввімкнено?

– Комин. Хіба не відчуваєш, яка тут спека?

– Відчуваю. Але швидкість… – бажання дивуватися далі зникло, Василь Петрович замовк.

– Ти себе пришвидши! – гримнув Гнат. – Час втрачаємо! Я маю ще купу справ, а завтра ж свято!

3

Зайшовши в свою квартиру, Василь Петрович автоматично скинув пальто, шапку, чоботи й улігся на канапу. Він бажав одного – негайно померти. Щоб не відчувати болю в серці й закипання мозку. Щоб нічого не знати. Почуті колись розумні фрази про те, що дитині ти дав лише тіло, в якому оселилася певна душа зі своєю долею й своїми випробуваннями, не працювали. Слабенькі намагання подолати відчай ганебно розсіювалися. Пазурі паніки впевнено проштрикували серце, щоб примусити його зупинитися навіки. І нехай. Зараз він просто помре. Яке то буде щастя!

Несподівано заспокоївшись, учитель задихав рівно й раптом уявив, що він уже помер… Всі емоції зникли. Звільнений від жаху мозок виявився здатним аналізувати. Василь Петрович сів на канапі. Ситуація, на яку він уже не здатен був вплинути, бо вважав себе мертвим, скидалася на складну математичну задачу з безліччю невідомих. Учитель підвівся, підійшов до столу, вмостився зручно на стільці й заходився ту задачу конкретизувати, щоб спробувати її вирішити. О, він дуже любив зарозумілі задачі! Все це вже не мало значення, але було дуже цікавим!

За вісім годин натхненної праці Василь Петрович з’ясував, що сформульована ним задача мало відрізняється за складністю від доведення гіпотези Годжа. Він спокійно подзвонив Гнату й запитав, чи була якось пов’язана між собою трійця зниклих. Слідчий здивовано відповів, що ні. Учитель вимовив: «Дякую» й не став нічого пояснювати ошелешеному його тоном Гнату, перервавши зв’язок. Дозволивши викреслити одне невідоме, ця інформація суттєво не допомогла. Василь Петрович дуже втомився. Не роздягаючись, він ліг на канапу, поклавши під подушку списані листи паперу, щоб рішення прийшло вві сні. В дитинстві він так вчиняв з журналом «Квант», коли не міг розібратися з опублікованими там задачами. Не сподіваючись на сон, він на диво швидко провалився в забуття без сновидінь. Мабуть, мозок таки має свої системи захисту від перенавантаження…

4

За вікном сіріло, бо ніч іще відстоювала свої права, коли Василь Петрович розплющив очі. Вчорашній змінений стан свідомості залишився вчора, і безжальна туга відразу ж підступила до горла. «Ранок Різдва я зустрічаю…» – думка обірвалася, бо вчитель враз вкрився липким потом, проказавши вголос:

– Ранок Різдва. Ер-ер.

Здогадка видалася безглуздою, бо на ту літеру є тисячі слів. Але Василь Петрович ухопився за неї, як за соломинку, гарячково підшукуючи щось підходяще для третьої «Р».

Сонце вже несміливо запустило в кімнату свій перший промінь, коли раптом… всі невідомі в задачі разом скинули маски, підказавши те заховане слово. Мозаїка склалася, залишивши незрозумілим мотив, але вчитель не мав часу цим перейматися. Забувши про пальто й чоботи, він стрімголов кинувся з квартири, перестрибуючи через сходинки й гублячи домашні капці. У футболці, спортивних штанях і носках він біг по калюжах до гаража, благаючи подумки, щоб його древній «Запорожець» завівся. Авто пожаліло відданого господаря: мотор прокинувся швидко. За кілька хвилин, покинувши гараж відкритим, Василь Петрович уже вирулював на дорогу, прямуючи до західної траси.

Ще ніколи кілометри не повзли так нестерпно повільно! Ледве дочекавшись повороту до дачного селища, «Запорожець» заложив надто крутий віраж і загруз у придорожній багнюці, ображено квильнувши двигуном наостанок. Не змарнувавши й секунди, учитель побіг-покотився до знайомого будинку. Трохи підтягнувшись на руках, ліг кругленьким животом на огорожу й упав, немов мішок з піском, у двір. Вивернута рука спробувала сповістити про себе різким болем, але Василь Петрович не звернув на неї уваги. Він стрімголов летів до третьої «Р» – до річки. І коли вибіг на обрив, дійсно побачив унизу три жіночі фігури й Гната, який, щось примовляючи, наставляв пістолет на його Алінку. Дівчина помітила рух нагорі й замугикала крізь скотч на вустах.

– Мене не обду… – закінчити фразу слідчий не встиг, бо просто на нього з висоти шести метрів упав Василь Петрович.

Учитель відчув, як луснули, здалося, всі його кістки, встиг подумати, що якщо дівчата шумлять, то вони живі, а потім його свідомість, скрутившись у знак безкінечності, у ту ж безкінечність і подалася…

Про те, що Алінка не розгубилася, а зв’язаними руками примудрилася підхопити пістолет і прострелити Гнатові обидві ноги, поки він вибирався з-під непорушного батька; що намагалася привести тата до тями, поки дві інші жіночки побігли до траси, щоб зупинити першу-ліпшу машину й викликати поліцію і «Швидку» – про все це Василь Петрович дізнався уже в лікарні. Але, як не диво, його найбільше шокувала своєю трансформацією Лариса Дем’янівна, що знайшла в ньому об’єкт для застосування кипучої енергії. Де й поділася злість! То була просто щемлива жіноча самотність, густо приправлена жалістю до себе…

Суд відкладали, доки учитель не зміг бути присутнім на ньому, хоча б у інвалідному візочку. У такому ж візочку сидів і Гнат зі своїми простреленими ногами. Він не зронив жодного слова, все за нього сказали інші люди.

Гнат Тримченко оженився пізно і дружину свою Наталку кохав до нестями. Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, він саме був у відрядженні в Києві, а Наталка, всупереч забороні чоловіка, поїхала в прикордонну область, щоб забрати звідти своїх стареньких батьків, які раніше категорично відмовлялися виїхати. Але вибратися з того села вже ніхто не зміг, бо ворог окупував його дуже швидко. Хоч зв’язок з дружиною обірвався, Гнат примушував себе не втрачати надію. Він особисто брав участь у звільненні того району. Та… знайоме село залишилося лише на мапі. Кілька обгорілих димоходів стирчали де-не-де, немов гнилі зуби в чорній пащі паскудниці-війни. Майже відразу знайшли яму, в яку нелюди покидали тіла місцевих мешканців. Душа Гната помертвіла, але він мусив іти зі своєю бригадою далі. За місяць чоловік отримав дозвіл поховати дружину і її батьків. І, на нещастя, прочитав акти судово-медичної експертизи… Про тіла «з мотузкою на шиї, з поламаними кінцівками та з вогнепальними пораненнями»*, про «ампутовані геніталії»* тестя, про тещу «без голови»*, яку «переїхали на БТРі»*, про те, що було розірване, вибите, вирване, вивернуте й відрізане у його Наталки… Він читав про звірства й глум, від яких заціпеніла б, мабуть, навіть буйна хвора фантазія серійних убивць, а його уява добросовісно переводила букви в картинки. Від тих картинок важко було не збожеволіти… Та Гнат витримав. І почав проситися туди, де було найгарячіше. Він сподівався загинути, забравши із собою щонайбільше істот, які за якимось недоглядом теж називаються людьми. Але не отримав навіть поранення, зустрів Перемогу, повернувся в рідне місто й пішов у поліцію. Зовні це був сильний чоловік, хоч і надто суворий. Ніхто й не здогадувався, що підточена психіка тримається в нормі на волосинці… Волосинка обірвалася в той день, коли русня знову заворушила своїм озброєнням. Божевілля накрило й змусило Гната захищати молодих жінок від можливості потрапити в жахливі акти судово-медичної експертизи. Ліпше миттєво й безболісно померти, аніж опинитися в кігтях виродків! Наближалося велике свято, і хворий слідчий вигадав дату й місце: «Різдво-Рінок-Ріка». Ті, кого він встигне «врятувати», мусили бути швидко застреленими й піти на дно. Ввечері, коли зазвичай західна траса майже пуста, Гнат зупиняв автівки, керовані самотніми жінками, пропонував перейти в поліцейську машину, а відвезти перелякану жінку на свою дачу було вже справою техніки. Своїх «врятованих» божевільний тримав у підвалі, який старанно опалював. На суді жінки підтвердили, що поводився Гнат чемно, годував їх добре, намагався створити комфортні умови.

Беручи до уваги всі обставини справи, Тримченку присудили довге примусове лікування в спеціалізованій клініці.

5

Минуло три роки…

Все така ж струнка Лариса Дем’янівна, тримаючи в руці величенький пакет і проходжуючись почищеним від снігу передсвятковим бульваром, усміхаючись, теревенила в телефон:

– Кавунчику, ти ж не барися!.. Маємо ще море справ!.. Ні, не самі!.. Ні!.. Алінка зі Стасом кудись намилились, і малого залишать нам! Уявляєш, на цілих десять днів!.. Я вже купила ще один подарунок! Дуже корисний!.. Глобус!.. – раптом від обурення аж призупинилася: – По-твоєму, рахівницю дворічній дитині дарувати можна, а глобус – не можна?..

Василь Петрович, що саме сидів у кабінеті головного лікаря спецклініки, поблажливо відповів:

– Можна, можна! То я так… Еге ж, скоро закінчу… До зустрічі! – і щасливо пробурчав собі під ніс: – Оженився на свою голову…

– Що, контролює? – усміхнувся головний лікар.

– Та нехай… – і повернувся до перерваної розмови: – То ви впевнені, що він зовсім одужає й колись житиме нормальним життям?

– Стовідсотково! Поствоєнний синдром має стільки різновидів, скільки є людей з цим діагнозом. Але ж наука не стоїть на місці. Те, що здавалося невиліковним ще рік тому, сьогодні відступає, а те, над чим ми б’ємося зараз, подолаємо завтра. А з Тримченком і нині маємо чудові результати. До речі, він, певно, прогулюється зараз нашим алейним парком, – чоловік підвівся з-за столу й підійшов до вікна. – Так! Он він, подивіться!

Василь Петрович поквапився підійти й побачив давнього приятеля, що йшов під ручку з високою міцною дівчиною. Гнат щось говорив, дівчина приязно усміхалась.

– А хто це з ним? – зацікавлено запитав учитель.

– Орися. Теж має свою сумну історію… Але мені здається, що ці двоє знайшли одне одного, хоча Тримченко й набагато старший за Орисю.

– Чекайте… – похолов Василь Петрович. – А що то в них обох на куртках? «РРР»??? – аж підскочив. – Знову???

– Так, «РРР», то Орися вишила. Але тепер це означає «Радикальне Роззброєння Росії», це вони таку партію хочуть заснувати. Збираються домогтися того, щоб там навіть мисливські рушниці вилучили, до останньої, не кажучи вже про іншу зброю.

– Непогана ідея… – полегшено зітхнув учитель.

Лікар не встиг відповісти, бо знову озвався телефон Василя Петровича. Наспіх попрощавшись, учитель вийшов у коридор і вже там відповів:

– Я вже йду… Який сюрприз? Мила, ти ж знаєш, що я не люблю сюрпризи… Хто?.. Грунько?.. Вже з армії?.. Куди? О, Грунько на фізматі – це корінь квадратний з мінус одиниці!.. Та гаразд, гаразд… Кажу ж: гаразд, будуть йому консультації… Так, уже йду до тебе.

Василь Петрович заховав телефон, вийшов з лікарні, віддав перепустку на КПП й опинився на вузенькій тихій вулиці. Подивився на високе ясне небо, на вкриті сніжною мережкою дерева, задоволено усміхнувся, вдихнув повні груди морозного повітря й потупцював-покотився до бульвару. Треба ж встигнути зробити море якихось загаданих дружиною важливих справ, бо завтра ж – Різдво!

*цитати із відкритих джерел Інтернету.