Вода

— Нато, не бійся, ходи за мною! — я оглянулася на сестру і підморгнула.

Наче безстрашна шукачка пригод, я ступила на крону дерева, що лежало зрубаною колодою над водою і споглядало темні глибини ставка. Обережно балансуючи, переставила ногу вперед, потім ще одну. Руки – в сторони, наче збираюсь летіти птахою. Зупиняюсь. Переводжу дух. До кінцевої гілки залишається лише декілька кроків.

— Вікоооо, — пролунало десь над товщею води.

Я відкриваю очі й бачу каламуть, яка виїдає очі сірою ложкою. Хаотично дриґаю руками, намагаюсь здолати тяжіння води. Перебираю ногами, мов маріонетка, яка лізе драбиною. Ох! Серце шалено колотиться, я нічого не розуміючи, рибою відкриваю рот. Починаю захлинатися. Кричати не можу. Розум туманиться, як вулиця Альбіону. Я відчуваю, що це кінець. Сили виплисти не стане. Піді мною загрозлива невагомість, яка лякає і тягне пізнати свої таємниці. Раптом повертаюсь убік і бачу перед собою Її. Вона виряченим поглядом уважно вивчає… Мене!!! Мертвотно-бліде обличчя розкриває великого чорного рота і видає звук, від якого тілом прокочується дрижак. Підпливає впритул і шепоче. Крізь гул у вухах відокремлюю лише: «Помреееш, Ві… ста…». Жінка, схожа на бліду примару, тягне пальці до мого волосся. Я намагаюсь відплисти і продовжую махати руками. Раптом мене хапають за передпліччя і тягнуть. Я відраховую секунди до смерті, коли…

— Ти що, вирішила з життям попрощатися? — на мене налякано дивиться моя старша сестра Наталя.

— Ні! — я випльовую слово разом із водою.

Аж ось знову перед очима пливе Вона. Зловісні очі втупилися в мене. Тепер вона ближче. Я захлинаюсь. Вода потрапляє в ніс і блокує повітря. Я намагаюсь зрозуміти, як дихати. Але не виходить. Відчуваю, як важчає моє тіло, як Вона тягне мене донизу … Я остаточно втрачаю свідомість. Відчуваю, як крила душі відходять у темінь…

— Віко, що з тобою?! Отямся!

Я розплющую очі. Відчуваю, що досі лежу на землі. Тіло покрило гускою. Холод зціплює зуби. Підіймаюсь, голова йде обертом. Ната занепокоєно вивчає мене.

— З тобою все гаразд? Тебе тіпало!

— Нормально. Справді, — я вирішила збрехати, щоб не засмучувати сестру.

Ми йшли додому і домовлялися нічого не розказувати мамі, бо вона вб'є, якщо дізнається. На секунду я обернулася вбік водоймища й побачила Її, яка примарою висіла над водою.

Я похолола й зірвалася на біг...

***

— Заїдемо на пляж. Хочу викупатися, — констатував Назар, діловито керуючи авто.

Від згадки про воду паніка роздирала кігтями спину.

— Ти чого? Не хочеш? То просто посидиш.

— Коли мені було десять років, я мало не втонула. Роками поспіль сторонилася відкритої води, — зізналася я й нервово роздряпала шкіру.

— То коли було? Боягузка! Я навчу тебе плавати, — сказав самовпевнено Назар.

— Не треба, — я закрила рот долонями — і вирівняла дихання.

На пляжі я вимушено лягла на шезлонг і відвернулася від води. Раптом відчула, як вологі руки підіймають мене вгору.

— Залиш! — запротестувала я.

Назар продовжував тягти мене вглиб річки й не реагував на заперечення. Коли доплив зі мною до середини, я міцніше вчепилася в його шию, зриваючись на істеричний крик:

— Тільки не відпускай, будь ласка, я боюсь!

Але він знову не послухав і авторитарно заявив:

— Колись і мене так вчили. Давай, не будь слабачкою!

Він безпощадно скинув мої руки. Секунду я оговтувалася, коли зрозуміла, що ноги не сягають дна. Я в жахливій невагомості. Я не тримаюсь на поверхні. Голова занурюється під воду.

Спалах — перед очима спогад про ставок і сестру. Спалах — я озираюсь в каламутній воді. Спалах — і вже Вона навпроти мене з моторошно-зеленими очима. Спалах — у голові з'являється розгадка обірваної фрази: «Помрееш, Віратою станеш». Спалах — відчуваю гіркий присмак тини в роті. Спалах — кігті примари здавлюють мою шию — і я бачу вже не світлий липневий день, а непроглядний чорний морок.

Я чую голос Назара, який із кимось теревенить. Він, мабуть, думає, що як завжди, контролює ситуацію. Уже НЕ мої руки й ноги дивним чином продовжують дриґатися. Назар не помічає. Через декілька секунд він оговтується і хапає моє тіло, трясе. Я стримую злорадну усмішку. Переймаю її від Вірати, яка розтанула в глибинах. Я залишаюся скляним трупом під водою. Мов астральна проєкція, спостерігаю, як зблідлий Назар витягає мене на берег. Намагається відкачати воду з легень. Наївний! Я — тепер Вірата, вічна вода!

Він востаннє торкається моїх губ й закашлюється чорною кров'ю…