Інтуїтка. Украдене слово (Справа #2)

Зранку я вирішила спекти пиріжки. З яблуками. Через кілька днів Яблучний Спас. А яблука в цьому році добряче вродили.

Баба Микитівна, моя сусідка "через забор", ще зранку гупала яблуками об дно відерця, збирала на варення.

- Джем, джем, каже, а який то джем? Я й слова такого не знаю. Варення воно і є варення. Навіть слово смачне, вже на саме звучання облизуєшся. А він джем! - так завжди Микитівна обурюється на слова свого онука Василя, який на вихідні приїжджає до неї на старій Ниві з райцентру.

Микитівна теж, мабуть, пироги пектиме. Бо до церкви піде. Яблука святитиме і пироги.

Вікна в моїй хатинці відкриті навстіж, і до мене долітає веселе погавкування. Знову баба у своєму дворі щось виказує своєму собаці Полкану. Аж раптом чую:

- Гей, сусідко, іди-но сюди, щось скажу! - чую, гукає голосно Микитівна з-за плоту.

- Іду! - кричу з вікна.

- На-но, Ірко, яблук тобі принесла! - побачивши мене, ще здалеку починає баба.

- Та дякую, не треба було. В мене теж добре вродили, - кажу, похапцем обтрушуючи борошно з рук та підходжу ближче. - Добрий день.

- І тобі доброго здоров'я, - киває стара і продовжує, - у тебе таких нема. Сорт дуже мудрений.

Вона простягує мені велику миску, повну… картоплі.

- То це ж картопля, - здивовано кажу я.

- Та ні, яка бульба, то яблука такі, на бульбу похожі, придивися пильніше.

Уже підійшовши ближче, помічаю у "картоплин" корінці, та й за формою більше схожі на яблука.

- А що це у вас за дивина? - питаю зачудовано.

-  Та то колись Олька моя в Англію їздила з подружками, на заробітки, то привезла кілька саджанців. Один тільки прижився. Але й родить добре, зараза. І яблука смачні. Я з них пироги печу і варення роблю. Бачу, ти пироги затіяла. Гарна хазяйка, хвалю. Бери яблука, вгощаю.

Я з цікавістю беру яблука й дякую Микитівні. Вона киває і дибуляє до своєї хати, а я, нарешті, пильно роздивляюсь чудо природи в мисці. Яблука коричневі, схожі на картоплю, з щільною та жорсткою шкіркою.

Я пробую одне на смак. Дуже оригінально. На язиці відчуваю винно-солодкий присмак. А запах! Тут і пряний, і мускатний, і горіховий аромати… Оце баба Микитівна! Оце закинуте поліське село! Тут такі сюрпризи водяться, що навіть я вражена!

Що ж це таке за чудасія? І я лізу в Інтернет, щоб пошукати інформацію про чудернацькі яблука*.

*************************

Полісун сьогодні не в настрої. Відчуваю це, бо між деревами шугає рвучкий протяг, а за штани чіпляються ожинові басамани, так і прагнучи прорвати дірки у тканині.

- Агов, добрий день, кажу я, розкладаючи на пеньку печиво та цукерки. Піддобрююся.

-  Кому добрий, а кому не дуже! - пугукає лісовик з гілки дуба.

Піднімаю голову і прикладаю руку дашком до очей, щоб розгледіти чималенького птаха з гострим гачкуватим дзьобом. Пугач.

- Що трапилося?

- Льонька трапився! - киває він головою і планує на галявину до пенька.

Ще в польоті перетворюється на дідка з бородою і стрибає на землю вже  лісовиком. Крекче від удаваного болю:

- Ех-ех-ех! Поперек болить від усіх цих скоків, - і продовжує, - Льонька, зараза, знов хуру дров нарізав. Скільки я вже його шугав, скільки наводив нещасть і нещастячок, - не розуміє, бовдур, натяків. Попортив мені вільху, бандіт!

- Ну, йому ж треба якось заробляти на хліб, - виправдовую я односельця. - У Льоньки п'ятеро дітей і ще й дівка на виданні.

- Ну то сухе, рубай, сухе! - сперечався з уявним Льонькою Полісун, розглядаючи цукерки. - А він… А! - махнув рукою.

Полісун дуже любить солодощі. Ось і зараз, примостившись на пеньочку, ласує, аж мружиться від задоволення.

Коли з церемоніями було покінчено, він, роблячи знуждений вигляд, приховуючи зацікавлення й азарт, питає:

- Ну, куди сьогодні?

- У Корд. Грамотій терміново просить про допомогу. Не знаю, що він не може вирішити. От хто-хто, а Грамотій своєю логікою і мене може переплюнути. Дуже дивно.

- А там яка погода зараз? - завбачливо перепитує Полісун.

- Там сьогодні наче дощ. Осінь у них.

- Бррр! - захитав головою Полісун. - Я вужем перекинуся. Так приємніше буде.

- А хто сказав, що ти йдеш зі мною? - дражнюся я, бо знаю, що лісовик не пропустить ні однієї моєї пригоди. Дуже вже цікавий до всього.

Я дістаю з наплічника і одягаю довгий і широкий плащ із каптуром, закутуючись в нього, як у ковдру. Полісун у вигляді вужа заповзає мені в кишеню. Я закриваю очі, фокусую Погляд і бачу кілька доріг. Одна з них, мокра, засипана жовто-червоним листом, веде до Корду. Роблю крок і потрапляю під дощ, який починає квапливо засівати сухий ще плащ. Ми в лісі. Спочатку наводжу морок і стаю схожа на людину-птаха: тіло людини, а голова пташки, схожої на голубку. Квапливо йду по мокрій грунтівці і виходжу на узлісся. Переді мною трохи праворуч вдалині за мжичкою і туманом видніються гострі шпилі столиці Корду, Мітесцери.

****************************

При вході в палац самовладця мене зустрічає Грамотій. Це високий і худий чоловік у брунатному плащі з пташиною головою. Він трохи схожий мені на Абраксаса**, але ноги в нього звичайні, людські. Та й на півня він не схожий, швидше на орла, бо має масивний загнутий дзьоб і круглі жовті очі.

- Вітаю, вельмишановна панночко Ірино-проникнице. Дуже радий бачити вас у доброму здоров'ї та збагаченою безногою твариною невідомого походження! - пишномовно звертається до мене Грамотій.

Він працює переписувачем записувача слів Великого Самовладця Корду Сонуса Солодкоголосого. У Корді кожне слово самовладця (це як у нас король чи президент) записується спеціальними людьми на особливих сувоях. От що б він не сказав, все записують. Так немовбито зберігаєтья сила слів правителя, не витрачається дарма, а буцім акумулюється у цих звитках. Щоб потім керувати світом, надавати наснаги, сили, натхнення, пояснень чи порад наступним поколінням. Між рядками ще при житті самовладця шукають пророчі вислови та художні образи. Іноді якусь його репліку починають використовувати для пояснення тієї чи іншої події в країні. От скаже, наприклад, самовладець Сонус "Хочу вдягти синій халат замість жовтого!", а спеціальні групи пояснювачів уже кричать: "Мода в країні зміниться, найпопулярнішим у цьому сезоні буде жовтий колір!". Чому? А просто так, бо самовладець згадав два кольори і надав перевагу жовтому. Бо його слова живлять і утримують світ.  Так і проходить життя в країні: всі підданці живуть відповідно до слів самовладця.

Пояснювачі, які трактують слова самовладця, дуже шановані люди. Та найбільше поважають у Корді переписувачів. Їх є три категорії. Записувачі з вуст, переписувачі записувачів і виправлячі сувоїв. Мабуть, вже зрозуміло, що записувач з вуст одразу ж записує всі слова і речення за Сонусом, переписувач каліграфічно й чисто переписує нашвидку написані репліки власне в сувої, а виправлячі вже доводять їх до правильного оформлення для нащадків: оздоблюють малюнками, декорують віньєтками, згортають у красиві згортки, обв'язують красивими мотузочками чи стрічками і запечатують.

- Вітаю тебе, Грамотію, переписуваче записувача, - відповідаю я. - Хай твоє перо завжди буде гострим, зір ясним, а розум чистим.

Ми закінчили процедуру вітання, і тепер Грамотій розслабився і перейшов до справи. Мене завжди втомлювали ці довгі словесні переходи та описи, пишні звертання та образні уточнення в мові жителів Корду. Але терплю. Такий стиль мови і, в принципі, й життя в цій країні.

- Ірино-проникнице, велике горе сталося в моєму недовгому, сповненому суєтних турбот і непотрібних подій, житті і в моїй, повній натхнення та служіння Великому Самовладцю Сонусу, праці!

Мовчки жду, поки продовжить, потім згадую, що на кожне речення маю подати своє.

- Що ж сталося в твоєму житті й на роботі, Грамотію, що ти так бідкаєшся? - питаю я, роблячи співчутливий вигляд. Ага. Відчуваю, що скоро вийду з себе. До суті справи ще ой як далеко!

- У мене вкрали слово! - аж викрикує Грамотій.

І я розумію, що справи справді кепські. Така коротка фраза! Грамотій і справді у відчаї, раз так коротко і стисло почав пояснення.

- Розкажи про все, Грамотію, я спробую допомогти, - промовляю співчутливо. - Плату ти знаєш. Ти виконуєш будь-яке моє бажання в межах розумного. Для підтримки гармонії цього світу.

Грамотій знає, бо ж недарма звернувся до мене зі своєю проблемою. Він у безвиході. Ми йдемо до його кабінету, а по дорозі він уводить мене в курс справи.

Якщо пропустити всі описи, пишномовні звертання, восхваляння Великого Самовладця і моїх розумових (і не тільки) здібностей, то справа була ось у чому.

У Грамотія справді вкрали слово.

Його робота була дуже престижною і, в принципі, неважкою. Він кожного дня від ранку і до вечора  переписував вчорашні записи записувача з вуст. Відділ переписувачів складався з чотирьох працівників, кожен відповідав за певну частину дня самовладця. Грамотій переписував ранок. Потім він брав вчорашні нотатки і відносив у спеціальний відділ, де відбувався ритуал знищення цих записів. Бо не може існувати записане за самовладцем у двох екземплярах! Це може дублювати світ і його майбутнє. Повернувшись, Грамотій ще раз побіжно переглядав свій сувій (це була звичка ще зі школи) і відносив до іншого відділу виправлячеві. Так він робив кожного дня. Але сьогодні, повернувшись після ритуалу знищення нотатків записувача з вуст і перечитуючи сувій ще раз, він виявив, що зникло одне слово! Коли він виходив з кабінету, слово було, а коли повернувся, то воно зникло з сувою!  За кілька хвилин!

Знаючи пишномовність кордівців, я уявляю, який обсяг робіт виконував кожного дня Грамотій! Можу йому тільки поспівчувати! Але ця робота була дуже почесною! Грамотій довго йшов до своєї посади, де перемагаючи конкурентів своїми вміннями і професіоналізмом, де просто заплативши велику суму потрібним людям. Працював він переписувачем недавно, дуже старався, і от яка халепа!

На сувої, щойно ретельно переписаному, не вистачало одного слова! Але ж нещодавно все було на місці! Це була катастрофа! Через годину на сувій чекав виправляч, і треба було щось робити, аби вирішити проблему. Саме тому він терміново викликав мене як детектива-інтуїта.

- Сподіваюся, високогідна Ірино-проникнице, ти допоможеш мені, нещасному і вбитому горем, у цій страшній і ганебній для мене справі! - скорбно промовив Грамотій і замовк.

Ми йдемо до його кабінету довгими пустими коридорами. Лише раз ми зустріли невисоку худеньку дівчину, схожу на синичку. Вона похапцем привіталася. Грамотій озирається на дівчину, та вона вже прошмигнула у якісь двері.

В кабінеті Грамотія - ідеальний порядок! На столі лежать книги і сувої, кілька гостро заточених, готових до роботи пер, пляшечки з чорнилом. Грамотій дістає з полиці сувій і обережно розгортає його. В одному із записів, там, де колись було слово, - пусто. Видно, що це слово хтось добряче тер гумкою чи ще чимось, бо папір був не такий білий і видимо пошкоджений тертям.

Сам сувій списаний крупним красивим каліграфічним почерком. Біля кожної фрази, промовленої самовладцем, вказано час, місце і ситуація. "Час високого сонця, за обіднім столом, відповідає на питання дружини - "Так, моя люба Рофіно, дуже смачні пончики!", - читаю я перше, що вихопив погляд.

"Цікаво, а в туалеті чи подружній спальні теж є записувачі?" - подумала я. Тьфу, і лізе ж у голову! І з тої ж  цікавості переглянула весь сувій і переконалася, що так, присутні. Та хай йому грець! Це ж треба!

Полісун виповз із моєї кишені і  зісковзнув на підлокітник крісла, а потім на саме крісло і там скрутився клубочком. Крісло було широке, зручне, шкіряне, з високою спинкою. Воно чимось нагадувало мені моє комп'ютерне, тільки без коліщаток. Полісун зробив вигляд, що спить. Я подивилася на Грамотія і спитала:

- А де ти обідаєш, Грамотію, коли в тебе випадає вільна хвилина, щоб перекусити? В кабінеті, чи є інше місце для прийому їжі?

- О, в кабінети заборонено приносити будь-яку їжу! Я йду в обідню, де обідають всі наші працівники, кожен відділ у свій час. Переписувачі обідають від першої до другої години високого сонця.

Ага, з першої до другої пополудні.

- В обідню, кажеш, - повторюю я і зганяю Полісуна з крісла. - Не лежи тут, а то хтось ще на тебе всядеться!

Полісун шипить і повзе геть, до каміна, де лежать складені купкою дрова.

- А у вас коли запалюють камін? - питаю я, замислено дивлячись услід вужеві.

- Зранку, ще до приходу працівників на роботу. Але я заборонив поки що топити, бо ще не так і холодно, я не люблю духоти.

- Заборонив, - замислено повторюю я. - А хто займається каміном?

- Помічник вогню Буревій, він недавно працює в нас на поверсі, розпалює і чистить каміни. Дуже толковий і порядний молодий хлопець.

- Я хочу на нього поглянути.

- Так, - Буревій підходить до дверей і смикає якусь мотузку.

Я підходжу до каміна і присідаю біля купки складених дров, де скрутився вужем Полісун. Беру в руки одне з полін і уважно розглядаю його.

За хвилину з коридора долинають кроки, і в дверях з'являється красивий кордець, міцний, гарної статури, з круглими чорними очима і помаранчевим пір'ям, ретельно укладеним у високий елегантний ірокез. Він нагадує мені одуда, тільки пасма на кінчиках пір'їн не чорно-білі, а синьо-червоні. Красунчик. За людськими мірками він, мабуть, тягнув би на справжнього мачо.

- Ви мене кликали, переписувач записувача з вуст Грамотію? - питає він божественним голосом.

Навіть я млію, що вже казати про панянок-кордок!

- Так, - каже Буревій, - хотів відмінити свій наказ, в кабінеті треба протопити. Завтра попрошу це зробити.

- Добре, - сторожко погоджується Буревій, зиркаючи на мене, камін і Полісуна, який скрутився на складених купкою дровах.

- Ой, - раптом скрикую я.

Поліно якось раптово вивертається і падає у мене з рук. Задивилась я на красунчика Буревія, ага! Падає так невдало, що гострою скіпкою я поранила собі палець. Кров капає на дрова. У моїх очах сльози. Боляче, ага.

Буревій дістає з кишені носову хустинку і простягає мені:

- Візьміть, прекрасна панночко, перевяжіть рану. Така надзвичайно вродлива та неперевершено природна дівчина не повинна проливати сльози! - каже він своїм чуттєвим голосом.

Я засоромлено дякую, обмотую палець і кокетливо стріпую головою. Який харизматичний і уважний хлопець! Я зиркаю з-під опущених вій на Грамотія, і він каже:

- Так, я теж дякую, можете йти, помічник вогню Буревію.

Буревій іде геть, а я підходжу до столу і ще раз оглядаю сувій.

Слід сказати, що для сувоїв використовувався особливий тип паперу, міцний та еластичний.

- А чим ви витираєте написане? - спитала я в Грамотія.

- Ми ніколи не витираємо написане! - аж злякався він. - Слова Великого Самовладця не можна витирати!

- Але ж є якийсь інструмент, чи предмет, яким можна витирати що-небудь написане, не за самовладцем?

- Ну, так, - це спеціальний вбирач, зроблений з пористого матеріалу і просякнутий соком дерева югур. Вбирач ненадовго прикладають до записаного, і чорнило вбирається, начебто прилипає до соку. Ось такий.

Грамотій показує мені щось дуже схоже на маленьку губку для взуття. У спеціальній коробочці з кришкою. Я роздивляюся це чудо прогресу.

- Хто ще, крім тебе, може зайти до твого кабінету, Грамотію?

- Та майже ніхто. Всі ми любимо тишу і самотність. У справах іноді може зайти записувач з вуст Климентій, виправлячка Ольконія (ти її бачила, ми стикнулися в коридорі) і помічник вогню Буревій.

- А чи буває таке, що ти не можеш розібрати написаного, наприклад, написано нерозбірливо, чи ще з якоїсь причини?

- Не розумію твого питання, Ірино-проникнице. Як це, написано нерозбірливо? Всі записувачі й переписувачі пишуть завжди красиво, гарно, каліграфічно й розбірливою! Це наша професія! Ми кращі з кращих!

- Кращі з кращих, - повторюю я луною.- А чи не можеш ти покликати сюди свого знайомця Климентія? Я хочу поговорити з ним. Ти ж можеш придумати привід?

Грамотій кивнув і вийшов з кімнати. Я швиденько схопила зі столу перо і клаптик паперу зі сміттярки, де валялися клаптики паперу, поламані пера, якісь тріски та інший непотріб. Вмочила перо в чорнило і написала на папері "Полісун". Помахала папірцем, щоб чорнило швидше висохло, а потім легенько приклала до написаного слова вбирач. Через секунду я відвела руку і побачила, що на папері нічого не було. Слово зникло. А папір був первозданно чистим, наче ніхто на ньому нічого й не писав.

Швиденько замаскувавши сліди свого експерименту, я сіла в крісло. І вчасно, бо почула кроки за дверима. В кабінет увійшов Грамотій і товстенький коротун з гострим акуратним дзьобиком і дуже пишною шевелюрою. Його біле пір'я стирчало врізнобіч, роблячи його схожим на кульбабу. Так і хотілося дмухнути на нього.

- Познайомтеся, це Ірина, а це мій колега, записувач з вуст пан Климентій.

- Вітаю вас, - схилилась я в поклоні.

- Добрий день, симпатична дівчино з зеленими очима, - посміхнувся він. - Грамотій сказав, що ви знаєте цікаві вірші про осінь. Я теж скромний осінній поет.

- О, дуже приємно познайомитися, поете, схожий на дивовижну літаючу квітку, - відповіла я.

Я зрозуміла, що це поет, який експериментує зі словами. Таких в Корді було чималенько. Вони колекціонували, а також писали вірші на якусь одну тему. Вдосконалювали їх день і ніч, дивлячись коли приходило натхнення, аж поки не досягали ідеалу в римуванні і художніх образах.

-  Цей вірш про осінь написала не я, а одна велика поетеса країни, яка лежить на краю світу.

І я прочитала йому вірш "Осінній день" Ліни Костенко.

Поки він емоційно та пишномовно висловлював своє захоплення, я спитала:

- Чи знаєте ви вірш про осінь, де вона щось пише? Адже ви теж багато пишете, це була б чудова метафора.

- Яка чудова ідея! З вашого дозволу я використаю її у своєму наступному вірші.

- Звичайно. От я знаю такі рядки:

Жовтень жовті жолуді

На базар несе,

Пише осінь охрою

Золоте есе…***

Я прочитала вірш до кінця, і щасливий Климентій, записавши його нашвидку просто тут, на столі у Грамотія, рвонув до себе, придумувати нові образи та рими…

***************

Я сідаю в крісло, а вуж чорною звивистою стрічкою повзе до мене. Я кладу його собі на коліна і піднімаю погляд на Грамотія.

- Я можу розказати тепер, Грамотію, хто вкрав твоє слово і як це сталося.

Людина-птах здивовано кліпає своїми жовтими круглими очима і питає:

- Щось не так, Ірино-проникнице? Чому твій голос тихий і сповнений печальних інтонацій?

- Це не сподобається тобі, Грамотію. Моя розповідь ранить твоє добре серце. Моє бажання порушить твої принципи. Але твоя плата за слово збереже існування світу. Чи готовий ти до цього?

Грамотій мовчить. Дивиться на мене довго і проникливо. Потім киває:

- Так, я готовий.

І я розповідаю Грамотієві, хто вкрав у нього слово:

- Із самого ранку помічник вогню Буревій розносить дрова до камінів у всі кабінети.  - починаю я. - Так сталося, що він приніс дрова у твій кабінет саме в той час, коли ти вийшов, щоб знищити вже переписані нотатки. Кинувши дрова купою біля каміна, хлопець сів у крісло біля столу, дістав з кишені свій сніданок, наприклад, пиріг з вишнею чи смородиною, і почав їсти, бо ще не їв зранку. Він зовсім не підозрював, що ти, Грамотію, вже на роботі. Переписувач ніколи не їсть в кабінеті, бо ходить в обідню. Але крихти від якоїсь випічки чи хліба я виявила на сидінні крісла. Хоча біля самого крісла їх не було.  Отже, хтось прибрав їх. Але про це згодом.

Я переводжу подих. Вуж піднімає голівку і перекладає її по-іншому, зручніше.

- Якраз тоді на столі лежав сувій. Можливо, Буревієві було цікаво подивитися на записи і він розгорнув його, може, сувій ненароком упав та розкрився, або з інших причин, але так сталося, що малесенький шматочок їжі упав на текст. Ляпка потрапила на якесь слово. Хлопець зовсім ненароком зробив пляму на сувої і дуже злякався. Оскільки він не переписувач, то не знав, що можна витерти все це вбирачем. Почав "акуратно" витирати пляму своєю носовою хустинкою, але це нічого не дало, бо чорнило або якесь забруднення не можна так просто витерти з паперу. Носову хустинку, як ти пам'ятаєш, я виманила в Буревія і оглянула. На ній ще збереглися плями від чорнила.

Я показала хустинку Грамотієві, і він кивнув.

- Тоді, - продовжую я, -  він взяв свій гострий перочинний ніж, який завжди носить із собою, і акуратно почав зішкрібати їжу з паперу. Разом зі словом під нею. Ніж, до речі, було видно в кишені, коли він діставав хустинку. Вийшло грубо і не дуже чисто. Перестрашений, що його шкода швидко виявиться, він так і залишив розкиданими дрова біля каміну і поспішив геть із кабінету.

- Отже, це Буревій витер слово? - спитав Грамотій.

- Не зовсім, - кажу я, - історія ще не закінчилася. Далі були ще події. Пані виправлячка Ольконія, яка якраз ішла по коридору, побачила, як Буревій, мов ошпарений, вискочив із твого кабінету. Вона закохана в Буревія.

Грамотій здригнувся. Він пройшовся кабінетом і сів на диван біля вікна. Повернувся і почав дивитися на дощ. Ми мовчали.

- Продовжуй, Ірино-проникнице, - глухо сказав він.

- Здивована дівчина побачила, що вибігаючи, хлопець не зачинив щільно двері, - розповідала я далі. - Цікавість взяла верх. Вона зайшла до твого кабінету, і побачила на столі шарварок! Дівчина дуже добре знає, що ти великий педант і акуратист, все в твоєму кабінеті, а особливо на столі, завжди знаходиться в ідеальному порядку. Зараз там валявся розкручений сувій, хлібні крихти, якесь незрозуміле сміття. Вона підійшла ближче і побачила, що одного слова в сувої немає. Воно витерте. Причому стерте грубо, механічно. Дівчина зрозуміла, що це зробив Буревій. Він чомусь витер це слово. Мабуть, подумала вона, була якась дуже вагома причина для цього, бо ж усі знають, що стирати написане за самовладцем категорично не можна! Від цього залежатиме доля всієї країни! А раз коханий зробив це, то це було питанням життя і смерті. І дівчина вирішила замаскувати сліди за Буревієм. Перш за все, вона ще раз більш ретельно зачистила те місце, де було записане слово, щоб папір не був таким покошлатаним. Чи своєю пилочкою для нігтів, чи лезом для заточки пера, це вже не важливо. Вона витерла стіл, згорнула сувій і поклала його на місце. Склала дрова біля каміна, але не справа, а зліва. Вона ж лівша, Грамотію, чи не так? - дивлюсь я на нього запитально, він мовчить. - Ретельно підмела трісочки і висипала у сміттярку. Так само ліворуч складено два робочі пера, якими ти працюєш, Грамотію. Хоча ти правша. Цього не міг зробити записувач Климентій, бо пише правою рукою, я бачила, як він записував вірш. У сміттярці також можна знайти підметені тріски від дров та маленькі ковтунці паперу, які зрізала дівчина. Потім Ольконія вийшла і закрила двері. Ви розминулися.

Я перевела дух і закінчила:

- Ти, зайшовши в кабінет, не помітив нічого дивного, все було, як і залишав, а на дрова не звернув уваги. Одразу ж розгорнув сувій, щоб перевірити ще раз написане на свіжу голову і занести виправлячам. І виявив, що одного слова немає.

- Яке твоє бажання, Ірино-проникнице? - глухо питає людина-птах

- Моїм бажанням буде вписати слово, яке я скажу, у сувій самовладця.

Грамотій мовчав, дощ барабанив у шибки, вуж підняв голову і запитально подивився на мене.

****************

Грамотій проводжає мене до лісу. Його пір'я на голові настовбурчилося під дощем, але він не зважає.

- Грамотію, ти ж знав, яке слово зникло  Чому ти запросив мене? Адже запис був такий: "Час високого сонця, яблуневий сад: "........ в цьому році надзвичайно смачні!".  Логічно, що це слово "яблука", хіба ні? Чи не простіше було б просто самому вписати це слово і закрити питання?

Грамотій довго дивиться на мене, наче хоче впевнитися, чи я жартую, чи кажу серйозно. Потім обережно і сторожко питає:

- Ти це справді серйозно? Ніхто ніколи не вписував своїх слів у тексти самовладця! Адже всі знають, що так можна порушити основи світоіснування. Одне слово може змінити світ! Це аксіома! Я повинен був точно знати, яке там було слово!

Я киваю, дістаю із наплічника екзотичні яблука баби Микитівни і пригощаю Грамотія. Він кліпає величезними жовтими очима і посміхається. Вуж Полісун визирає з кишені і ніжиться під дощем.

___________

*Сорт яблук "Рассет Егремонт", названий на честь британського лорда Егремонта, який представив ці яблука в 1872 році. Це один із найпопулярніших сортів яблук у Британії. Яблуко за зовнішнім виглядом дуже схоже на картоплю.

**Абраксас - химерна істота з людським тулубом і руками, головою півня (рідше лева) та зміями замість ніг. Ксмологічна істота в уявленні гностиків I-III ст.

***Анатолій Мойсієнко "Жовтень жовті жолуді…"

Дорогі читачі, це друга історія про справи української детективки-інтуїтки Ірини. Сподіваюся, вам сподобається. Далі буде))

Першу історію можна знайти серед моїх творів. Запрошую до прочитання.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олександр Шепітко
06.11.2022 12:20
До частини "Інтуїтка. Украдене слово (Справа #2)"
Я на детективах не дуже розуміюся, і хоч ваша героїня інтуітка, та все ж треба читачеві залишати підказки, щоб він міг сам "розплутувати" справи. Або хоча б наприкінці повертатися назад, щоб перевірити: а, дійсно, про це написано, а я не помітив. Наприклад, звідки ми знаємо, що робочі пера лежать не там (Грамотій цього не помітив)? І про сувій: коли заходить Буревій, він лежить на столі; Ольконія підтерла сувій і поклала його на місце(куди?); та на початку Грамотій дістає наш сувій з полиці й розгортає його... То де був сувій насправді?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Лариса Бондарчук
    06.11.2022 20:38
    Так, коли хочеться швиденько записати історію, бо боїшся щось упустити, трапляються промахи(( Детективи важко писати, але дуже цікаво!!! Такі читачі, як ви, мені дуже допомагають. Дуже, дуже дякую за коментарі та поради! Мені пощастило 💓💓💓
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше