ХОРОВОД ВОДИЛИ...

А ми ходили – хоровод водили…

Софія прокидається з тривожного сну, вкотре почувши слова надоїдливої пісеньки, нав’язливу мелодію якої вже місяць чує по ночах. До того тонкі дитячі голоси, що наспівують її, лунали тільки у снах, однак віднедавна ті ж голоси вчуваються їй уже наяву. Й от уже майже місяць, як Софія не може спокійно спати.

А ми ходили – хоровод водили…

Жінка знову чує примарні голоси, сідає на ліжку, затуляє вуха долонями й починає нервово гойдатися вперед-назад. Проте така терапія не допомагає надовго. Поки Софія гойдається, голоси зникають, але як тільки вона припиняє свою мантру, тендітні звуки, що розчиняються в повітрі після кожного слова, знову починають проникати їй у голову, примушуючи повторно проходити те саме коло пекла: звук-гойдання-заспокоєння-знову звук… Софія не пам’ятає, що йде далі у пісні, але знає точно, що не хоче більше ніколи чути ані цієї мелодії, ані тих, хто її виконує.

Повністю твір можна прочитати у збірці "100 відтінків темряви" (100 відтінків темряви : антологія сучасної української горорної прози : збірник оповідань / уклад. Зорян Костюк. - Видавництво Моторний Равлик, 2024. - 380 с.)