Ми - цілий світ

Імбирно-лимонний чай

Дара вмостилась на підвіконні з чашкою якогось пійла й малювала сніжинки на прілому склі. Якраз їх і не вистачало для новорічної атмосфери. Хоча сумніваюсь, що сніг врятував би ситуацію: якщо вже мала нахнюпилась, то настрою не буде ні в кого, і хай там що.

- Ти чого так по-інстаграмному сидиш?

- Думала, так буде смачніше, - не відволікаючись від вікна, відповіла Дара.

- А що п'єш?

- Імбирно-лимонний чай.

Вона передала мені чашку, і я похапцем випила. Спочатку я подумала, що чай надто гарячий, але одразу ж збагнула, що рот обпікає саме імбир. Жодного лимону не відчувалось - тільки запах миючого засобу.

- Мерзота.

- Мені теж не подобається.

Мала зітхнула й обійняла свої коліна. Вона заплющила очі й втекла кудись у себе, подалі від брудної зими та млявого чаю. І поближче до Романа, якого їй так бракувало. Нічого страшного не сталось, але для підлітків розлука з мимолітним об'єктом симпатії - це справжня журба.

- Я йду надвір. Тобі щось треба?

Дара одразу звернула до мене свої напрочуд сині очі. І я без слів зрозуміла, що їй потрібно.

- Ти могла б зайти до Роми? Може, він уже повернувся…

- Зайду.

- Візьми касету в коридорі. Віддаси йому.

Вона знову повернулась до вікна і заблукала в собі. Її силует проти світла виглядав так гармонійно, що здавалось, ніби вона була народжена саме для цієї миті, цього настрою і цих обставин. А я народжена, щоб засвідчити це.

Статуя свободи

В одній кишені приховалась касета, а в іншій - пташиний корм. Втім, озеро від мене не сховається. Вже кілька днів тримається плюсова температура, тож там можна застати качок.

Місто ще не прокинулось. Дитячі майданчики сумували за дітьми, а лавки за їхніми батьками. Напевно, навіть їм надокучила ця сіра зима. Вона не тішила снігом, не дратувала льодом і не бадьорила морозами. Вона просто була і все.

А ось качок на озері сьогодні не було. Можливо, вони взагалі не зимують, а я чомусь вирішила, що повинні. Зрештою, птахи мають крила, тож мають і свободу.

Колись ми з Дарою виходили кульгаву сороку. Годували, носили до ветеринара, замотану в рушник. Коли їй стало краще, вона без вагань вилетіла у вікно.

Натомість у квартирі оселилась порожнеча. Ми звикли піклуватися про сороку, розповідали всім, що в нас живе така екзотична тварина. Декілька ранків поспіль я брала корм і несла його в залу. Але там не було кого годувати.

Тиждень потому Дара знайшла на підвіконні золотий ланцюжок. Ми вирішили, що сорока у такий спосіб подякувала за турботу і відмовилась від “ланцюга”, на який ми майже її посадили. Вона обрала свободу. Крилаті народжені бути вільними.

Такі висновки поклали край моєму бажанню завести папугу. І я вирішила згодувати залишки корму як не качкам, то голубам і синицям.

Я щедро зачерпнула з пакету зерна і сипонула на асфальт. Його миттєво накрило хмарою горобців. Вони стрибали один до одного й намагались клюнути чужі зернята, перетворюючи харчування на боротьбу.

Якийсь час я спостерігала за цим, аж поки не зловила себе на думці, що серед юрби когось не вистачає. Не вистачало голубів. Вони перші налітають на їжу і завжди метушаться під ногами.

Тільки одного вгледіла над озером. Він приземлився просто на капелюх жінці, яка стояла поодаль. Вона мовчки дивилась на воду, не приваблюючи птахів кормом або хлібом. Попри це на крисах капелюха зібралось уже шість голубів. Напевно, картатий візерунок пальто гарно маскував послід.

Жінка здійняла руку - і на неї вмостився сьомий голуб.

“Статуя свободи”, - вирішила я.

Касета розбрату

На стукіт не відгукнулись, на дзвінок теж. Наостанок я смикнула за ручку - і двері подались до мене. Чому ніхто не відчиняє, якщо двері незамкнені? Невже Роману чи його близьким стало погано вже всередині?

Переконавшись у доброті власних намірів, я увійшла. Одразу війнуло запахом старих меблів і вкритих пилом килимів. Оглянувши квартиру, я не знайшла жодної людини, але подумки навпроти Роми поставила галочку: “наш”. Деінде відстали шпалери, у серванті красувався сервіз, а з вицвілого календаря на дверях хитро поглядав депутат.

В залі поруч з телевізором примостилась маленька сосна. З її тоненьких гілочок звисали пошкрябані прикраси, а хвойний запах наповнив усю кімнату. Я увімкнула гірлянду - і сосна замиготіла жовтими, рожевими й блакитними вогниками. Тепер Санта Клаус чи то Дід Мороз знайде сюди дорогу швидше.

І чому в порожній квартирі відчинені двері? Невже господарі не бояться злочинців? Або насправді чекають когось? Можливо, блудного сина. А можливо, мене.

Я вкотре подумки проговорила ціль свого візиту. Оскільки нікого немає… То й касету віддати нікому.

Я покрутила її в руках. До неї додавалась листівка від Дари: “Дякую за запис! Шкода, що мене не було поруч. Я цілком згодна з тобою і допомогла б відстояти твою думку. Народ сказився. Краще б цієї пропозиції не було, і ви грали б як раніше. Чекаю на текст нової пісні. Про що вона буде?”.

Що за пропозиція і чому сказився народ? Дара мені цього не розповідала. Вона все менше зі мною ділиться. Напевно, в неї багато подруг, які вислуховують усі подробиці її життя та взаємин із Романом, а зі мною говорити, мабуть, уже ніяково.

Чому так сталося? Усі підлітки починають уникати родичів, чи це суто моя провина? Напевно, я не дала їй того розуміння, якого вона потребувала, і це віддалило нас. Все-таки різниця у віці та різниця в проблемах даються взнаки.

І що тепер робити?

Мама колись казала, що можна покладатися тільки на сім'ю, адже це єдиний надійний зв'язок у житті людини. Не впевнена, що Дара так думає. І не впевнена, що так думаю я. Втім, мені не лишається іншого вибору, крім слідування маминому пророцтву. У малої є школа, однокласниці, Рома. А в мене є тільки вона. І якщо я хочу більш довірливого спілкування - настав час подбати про це.

Я міцно стиснула касету і вирушила в кімнату Роми, де примітила програвач. Подумати лишень: хтось досі ними користується!

Інтуїтивно вставила касету й натиснула на велику кнопку. З програвача щось зашипіло, і почулося віддалене бубніння. Поки не почалось нічого цікавого, я озирнулась іще раз.

На стінах декілька плакатів з невідомими мені гуртами, що здалося цілком звичним для сучасного юнака. Однак надто вибивалося з цього образу нагромадження старого мотлоху поруч із новим комп'ютером. Якісь касети, пропахлий дешевим одеколоном полароїд, магнітофон, CD-плеєр із крихітними накладними навушниками, яких я вже сто років не зустрічала. Що за дивак… Дара теж таке полюбляє?

Я вирішила оглянути раритет, а в той час на записі почулась хоч і спотворена, але більш-менш розбірлива розмова:

- Толя, я не знаю… - промурчав дівочий голос.

- Та чого ти очкуєш? Це крута можливість підняти бабла. Така пропозиція буває не кожен день. Бери, поки дають!

- А як же ми? Наші пісні? Наша творчість?

- Так а це тобі чим не творчість?

- Це ремесло. Тут робиш те, що скажуть, а не те, що хочеш. Тим паче, де в цьому рабстві місце для наших імен і хоча б якогось визнання?

- Боже, ти знов про своє рабство. Я один раз це сказав, а ти запам'ятала. Це не рабство: тут нормально платять і ніхто ні до чого не змушує.

- Зате контракт змусить.

- Ну подумаєш, контракт. З усім розберемось! А наші імена теж іще почують.

- Якщо контракт цього не забороняє.

- Ну давай його прочитаємо для початку, раз ти так трясешся.

- Навіть не збираюсь, тому що музика - це моє задоволення, а регулярно записувати пісні для чужої фанери - це щонайменше ремесло. В чому тоді сенс для мене?

- Для тебе? Ти, походу, думаєш, що тільки твої бажання важать. От тільки я не пригадую, щоб тебе пупом землі призначали. А як мені? А як Дімі? А Ромі? Тобі добре, раз ти така забезпечена і не хочеш заробляти.

- Ні, ну я тебе розумію, Толя, - втрутився протяжний розслаблений голос, - але цей контракт мене реально парить. Мало які там умови. Може, кидалово, і з нас ще й грошей захочуть? Ну його в… одне місце.

- Так? Тоді що ти пропонуєш? - бісився Толя.

- Давайте на фрілансі якомусь продавати мелодії.

- За копійки.

- Та це тільки спочатку так, а потім стане простіше! Свєта, як тобі таке?

- Змішувати хобі й роботу я не хочу. Так що без мене.

- Ага, блін. Без ліда, - гаркнув Толя. - Тоді вже простіше знайти тобі заміну, а ти будеш сама для себе грати заради задоволення.

Голоси змовкли на певний час, а я роздивлялась програвач і намагалась зрозуміти, для чого всі ці кнопки. Тишу розбавила простенька гра на синтезаторі, а невдовзі до неї доєднався м'який голос:

= Нарооод, давайте репетирувати. Ми зібрались для цього.

- Рома… Ти взагалі тут? - не вгамовувався Толя. - У нас питання не вирішене.

- А в мене оплачена студія. Наступного разу будемо грати тільки через тиждень, так що роздупляймось і погнали.

- Ну ти хоч скажи, що думаєш про це все.

- Я думаю, що треба зіграти нашу крайню пісню. Я вже почав писати текст. Заціните?

Всі мовчали. Цього разу продовжила Свєта:

- Сумніваюсь, що для цього підходящий день. Ми всі будемо сратись, поки Толя не заспокоїться.

- Поки я не заспокоюсь? Я?! Ти що, припухла? Це ти ставиш нам палки в колеса, егоїстка!

- Ти вже перегинаєш, - перебив його Діма. - Ну раз не хоче вона, то хіба ти її змусиш? Продовжимо грати, а там уже ми знайдемо компроміс. Знову ж таки, я пропонував фріланс.

- “Ми знайдемо компроміс”. Та які “ми”? Ти хоч уявляєш, про що говориш? Де наша єдність? Всі, блін, вперлися в своє, і ніхто не хоче слухати одне одного. Я для кого тут розпинаюсь?

Вони продовжили гомоніти вже менш розбірливо, адже з динаміка щось зашаруділо і найгучнішою з-поміж усього гавкоту стала мелодія синтезатора.

На цьому їхня репетиція різко обірвалась, тому що лязкнули вхідні двері, а потому почулись кроки.

Назустріч хуртовині

Я не думаючи сховала програвач у кишеню. Якраз перед тим, як навпроти мене з'явилась жінка в спортивному костюмі й рожевих капцях. Вона ошелешено оглянула мене з ніг до голови, а потім взялась в боки й ущипнула питанням:

- А ви хто? І що забули в чужій квартирі? Заблукали?

- Тут було відчинено, а я думала, що комусь погано… Я… Рому шукаю. Ви його мама? - я зробила логічний висновок.

- Рому… - її агресію наче вітром здуло. - Я теж його шукаю.

Жінка склала руки на грудях і потупила погляд. Немов бажала сховатись від розмови про те, що їй болить.

- Він казав, куди йде?

- Не казав. Він і раніше тікав, але ж не на весь тиждень… Це вперше.

Схоже, Роман вирішує свої проблеми втечею від них. Молодець, сестричко, прекрасного парубка собі вибрала!

- Може, його друзі щось знають?

- Напевно, разом кудись здриснули, - вона відвернулась. - Школа поняття не має, де ці телепні запропастились. Уявляю, як весело їхнім батькам.

- Друзі теж зникли? Діма, Свєта, Толя…

- Діма, Свєта, Толя. Вся їхня чортова компанія. Зв'язався на свою голову.

- А на студії їх немає?

- Стирчали б вони тиждень в тому гаражі. Хазяїна-то я запитала. Сказав, що вони двадцять третього покинули студію і не повертались. А двадцять четвертого він уже вдома не показувався.

Отакої. Цей випадок дивував мене дедалі більше. Мама думає, що її син подався з друзями у мандри. Але їхня остання репетиція аж ніяк не могла передувати спонтанним гастролям. Невже ніхто з малолітнього гурту не попередив батьків і друзів? Принаймні якби сказали друзям, то ті мали б передати батькам. Чи вони одностайно вирішили почати нове життя? І навіть Свєта, яка була проти виходу з зони комфорту? Щось тут не клеїться.

- Ви знаєте, моя сестра вчиться з Ромою. Це вона попросила мене навідатись сюди.

Жінка мовчки дивилась собі під ноги. Дійсно, що вона могла відповісти на це? Її постать розчинялась в порожній квартирі і здавалась такою маленькою. А на тлі уявних зимових просторів - зовсім крихітною.

Я торкнулась до її плеча. Вона не відреагувала.

- Якщо він вийде на зв'язок, я обов'язково повідомлю вам.

- Дякую. Цей телепень знає, як зробити погоду. Задовбав уже. В мене й без того мороки достатньо.

Вона зітхнула й вийшла з кімнати. За мить прозвучала пісня з реклами супермаркета. На телевізійне галдіння наклався початок телефонної розмови:

- Алло, Танюша? Ну розказуй, що в тебе нового.

Я залишила позаду таку знайому й таку дивну квартиру. І вирушила назустріч хуртовині.

Вони все чують

Від метелиці затуманилось не лише місто, а й моя свідомість. Я прямувала в невідомому напрямку, як і мої думки. Ми загубились просто біля дому. Я навіть не звернула увагу на те, що вперше за довгий час пішов сніг. В моєму світі існував тільки Роман, гурт підлітків-максималістів і їхнє містичне зникнення. Вони все віддалялись і віддалялись, розчиняючись в імлі.

Я йшла до кіоска. Він манив покупців теплим світлом віконець, і я, наче метелик, тягнулась до нього без жодної цілі.

Дзенькнула музика вітру.

- Добрий день, - усміхнулась продавчиня.

- Добрий… - я хотіла сказати “вечір”, але побоялась здатися педантичною занудою.

- Щось бажаєте?

- Поки ні, - відповіла я.

Але погляд ще з порогу зупинився на конкретному прилавку. Серед усіх свічок, гірлянд і різдвяних вінків мою увагу привернули снігові кулі. В найбільшій із них сидів янгол із арфою. Я потрусила її - і на голову янгола посипались білі крупинки та блискітки. Прекрасно. Колись і в мене була така штука, та я її десь загубила.

- Ця за шістсот.

Я розплатилась і неохоче випірнула на холод. Довелося пробиратися крізь людські хащі. Один за одним із хуртовини проявлялися темні перехожі, щоб поспіхом обійти мене й зникнути в снігах. Безрадісна святкова метушня, на яку всі потім скаржаться. Тішило те, що чим ближче я підходила до свого під'їзду, тим рідшими ставали мої зустрічі з примарними незнайомцями.

Проте однієї зустрічі мені таки не вдалось уникнути.

На варті важких магнітних дверей стояла Статуя Свободи. Вона гріла руки у з'єднаних рукавах пальто і пронизувала мене гострим поглядом. Голуби обсіли не лише її капелюх, а й плечі та увесь ґанок разом зі сходами й перилами.

Я сповільнилась, думаючи, як тепер потрапити додому. Наближатися до жінки з привітом не хотілося, але відігнати її я все-таки мусила.

- Ви мене пропустите?

Вона мовчала, стиснувши губи в тонку смужку. Широко розставила ноги і чекала від мене якихось дій. Чи рпг-поєдинку.

- Я тут живу і хочу потрапити додому.

Її вираз обличчя не змінився, утім, вона повільно звільнила долоню з рукава й поманила мене пальцем. Я підійшла, з обережністю ступаючи кожен крок. Чого очікувати від такої дивачки? А раптом у неї ніж?

Коли ми опинились на достатній відстані, вона приблизила до мене зморщене обличчя й прошепотіла:

- Вони повсюди.

Я не второпала, про що мова і що може бути повсюди. Кав'ярні? Автомобілі? Нотаріуси? Довелось перепитати:

- Перепрошую… що?

- Голуби. Поглянь, - вона провела рукою довкола себе, демонструючи пташиний почет. - І не лише тут. Вони літають куди захочуть, сидять де заманеться і все чують. Кожну думку, кожну молитву. І передають її Богу на небеса. Ти ж знаєш, що голуби наближені до Бога?

Я кивнула головою, хоча моя похмура фізіономія демонструвала далеко не розуміння. Увагу більше приковували хмаринки пари, які виринали з кожним словом цієї жінки.

- Недарма ж листи раніше голубами посилали, еге? - вона захихотіла.

Я натягнула посмішку, відчуваючи втому й незрозумілу тривогу. Хотілось додому. Змити з себе сьогоднішнє божевілля й завалитися спати!

- Ти поважаєш птахів, так? Це добре… Тому краще стеж за язиком при голубах. Просто раджу. А то ляпнеш щось, а потім можеш пошкодувати. В близький до Різдва час важливо думати перш ніж говорити, а то голуби не пропускають жодного слова і все передають на небо.

- Добре… Я постараюсь. Дякую.

Статуя Свободи усміхнулась, поплескала мене по плечу й відступила на крок в сторону. Я без затримки шугонула в під'їзд, поки божевільна не передумала мене відпускати.

Какао з корицею та маршмеллоу

- Огоооо, я такі приколюхи тільки в інтернеті бачила!

Порадувати малу новиною про повернення Роми не вдалося, зате я одразу перемкнула її увагу на сьогоднішню покупку. Дара гралася, перевертаючи кулю й спостерігаючи за тим, як янгол поступово вкривається сніжинками.

- Я тут подумала, - рішуче заявила вона. - Давай-но я заварю нам какао, а ти поки організуєш гірлянду. Мені було ніколи з нею розбиратись.

І хоча її “ніколи” означало “ліньки”, я не захотіла доводити їй це і мовчки дістала гірлянду з упаковки. Мене радувало те, що в малої помітно покращився настрій і вона докладає зусиль до створення новорічної атмосфери. Хто знає, можливо, моя підтримка стане фундаментом для наших довірливих стосунків і не раз допоможе їй у різних обставинах.

Знімаючи пальто, я звернула увагу на те, що воно немовби трохи поважчало. Похапцем обмацала кишені й дістала програвач, який з переляку поцупила в Романа. Доведеться повернути найближчим часом. Я поклала його на підвіконня, щоб він постійно привертав увагу, і взялась за доручення Дари.

Звичайна жовта гірлянда, що працює від мережі. Її з лишком вистачало на півтораметрову штучну ялинку, яка створює нам свято вже котрий рік поспіль. Скільки себе пам'ятаю, найскладніше в прикрашанні ялинки - пропорційність. Дотримуватись її завжди здавалось ого яким завданням. Утім, надзвичайно важливим, адже від цього залежить те, наскільки гармонійно виглядатиме загальна картина. От і зараз вдосталь намучившись із розвішуванням гірлянди й обранням режиму світла, я приготувалась гепнутись на диван і подумати про те, яким шаленим видався день, але…

Диван був зайнятий. На ньому розвалився патлатий хлопчина років шістнадцяти. Мої думки закружляли в дикому вихорі: хто це? як він тут опинився? чому я не помітила його раніше? це Дарин знайомий? чому вона не попередила мене і не представила нас? чому він не привітався і не представився сам?

Коли хлопець несподівано заспівав, я отримала відповіді на деякі питання, проте одразу ж виникли нові. Принаймні тепер я знала, що це Рома. Я впізнала його за голосом на касеті. То ось як він виглядає! Широкі плечі, модельне обличчя й глибокі темні очі. Меншого від малої я й не очікувала.

Я збиралась перебити його й розпитати про все-все-все, як поруч із ним з нічого виник інший хлопець. Він проявився поступово, наче зображення на знімку. Похилий, з обкоцаним волоссям та сережкою у вусі. Вони продовжили співати вдвох.

За ним так само з'явилась повненька білявка і підхопила новий рядок, а останнє місце на дивані зайняв високий парубок у рваних джинсах.

Усі четверо співали повільну пісеньку, приклеївши до мене свої погляди. Заворожуючі, замислені, насуплені, привітні.

“Ага, он воно що”, - подумала я, хоч так нічого й не зрозуміла. Щоб перевірити себе на адекватність, схопила програвач і натиснула на кнопку запису. Послухаю потім, а краще - увімкну комусь іще. Не може бути, щоб це було правдою. Чи може?..

Програвач встиг записати тільки останні рядки пісні:

Лиш ти

І я

У цьому світі…

Лиш ти

І я,

Ми - цілий світ.

- Надю? А чого ти в стіну дивишся?

- Га?

- Тримай какао.

Дара вручила мені чашку, з якої здіймався солодкий аромат шоколаду й кориці. Вся поверхня напою була вкрита маршмеллоу.

Я зробила ковток теплого какао і вперше за весь день відчула розслаблення.

- Це прекрасно.

- Дякую, я старалась! Ти теж молодець: нарешті розібралась із гірляндою. Мені жовте світло все-таки більше подобається.

- Мені теж.

Я досі була подумки на прощальному концерті молодого гурту. Вони розтали так само фантастично, як і з'явились, адже їхні бажання виконали. Це якщо поїхати дахом і повірити словам Статуї Свободи. Хоча моїм словам зараз би теж повірила тільки безголова людина.

- А що це в тебе? - мала показала пальцем на програвач у мене в руці.

- Це?.. Це Рома хотів тобі передати. Послухаєш - скажеш, що там. Якщо захочеш.

Я віддала програвач і одним ковтком допила какао.

- Рома…

Дара знову похнюпилась. Вона потребувала підтримки. Але що я повинна сказати? Я сама нічого не знаю.

Долаючи ніяковість, я пригорнула до себе сестру. Вона невпевнено обійняла мене у відповідь, випромінюючи тепло й затишок навіть в поганому настрої. Ми стояли і мовчки говорили про те, що нас турбує, обмінювались враженнями і досвідом за останні роки. Ми знову ставали рідними одна для одної.

Як і щороку, з-за стіни почулась зарубіжна добірка різдвяної класики, гомін сусідів і сміх гостей. Люди наповнили свої перші келихи, швидко вигадуючи тости про щастя й здоров'я. У вікна досі заглядав мокрий сніг, а голуби підслуховували чужі молитви. Все було як завжди.