Дорогою додому

І

– Та не забуду я купити шампанське! – повторювала я мамі вже сотий раз.

На автовокзалі в той день було багато людей - усі поспішали додому на Різдво. У виснажливому очікуванні свого автобуса і передбаченні тяжкої дороги, люди мріяли про святкову запашну вечерю та не менш приємну розмову з близькими. Я теж чекала на зустріч з рідними, але покидати зимовий Львів не дуже хотілося.

– Сашко, а-ну вдягни шапку, застудишся! – кричала жінка на малого хлопця, натягаючи йому головний убір на вуха. Вони пробігли біля мене, трохи зачепивши плечем, що змусило мій навушник випасти з вуха.

Коли я незадоволено вздохнула та нахилилася, чиясь рука вже простягувала його мені. Цією людиною виявився молодий хлопець років двадцяти з великим рюкзаком за плечима.

– Це, мабуть, належить тобі, – сказав він, повертаючи мені пропажу.

– Так, дякую, – обізвалася я. – То що, до тебе вже можна звертатися, якщо щось почне боліти чи ти не дуже добре навчаєшся?

– А… що… як… – не зрозумів мій співрозмовник.

Я усміхнулася його здивуванню і вкотре переконалася, що люди не особливо задумуються про те, що транслюють у зовнішній світ:

– У тебе з-під куртки визирає медичний халат, але років тобі явно замало, щоб вже мати практику, тому ти, скоріш за все, студент. А от щодо успіхів у навчанні, то у тебе з рюкзака визирає підручник з анатомії, тому або ти щойно склав іспит і не встиг залишити книгу вдома, або потрапив на пересдачу і тепер проведеш свята у підготовці до перескладання.

– Другий варіант, – сумно посміхнувся хлопець. – Мене звати Євген.

– Так, я знаю. У тебе на підручнику наліпка з твоїм іменем, Євгене Шрамков, – підморгнула я і поспішила до автобусу, який вже встигли оголосити.

Третю платформу займав невеликий транспорт з табличкою “До Києва” та масштабним написом “Довеземо!” з правого боку. Люди починали потроху збиратися та діставати квитки, а моя нова знайома зі своїм маленьким сином, його шапкою та великою сумкою вже була тут. Вона трусила роздрукованими аркушами перед носом вже сідого, але ще досить енергійного чоловіка. Його важко було розгледіти у скупченні тканини, яка, очевидно, слугувала курткою. Мабуть, водій (як я зрозуміла з фуражки з написом назви компанії розміром не менше, ніж на боці машини) полюбляв оверсайз.

Дочекавшись поки жінка залізе до салону та нарешті дозволить хлопчику зняти шапку, я підійшла до водія пред’явити квиток.

– Юй, але вже технології пішли! – невдоволено похитав головою чоловік, коли побачив електронний квиток на екрані телефону.

Тим не менш, водій пропустив мене, і я пішла шукати своє місце. В1 знаходилося посередині машини і було одинарним місцем. Як ви розумієте, зручніше їхати без незнайомця поруч, тому я завжди шукаю саме такі місця.

Після того як я поклала свою валізу до спеціально відділеного місця для багажу, в салоні з’явилося ще одне знайоме обличчя.

– О, то атмосфера Києва більше підходить для навчання, Євгене? – сказала я, побачивши втомлені темні очі та ще більш темні синяки під ними.

– І тобі привіт, Шерлоку! Я до дівчини їду, вона там у гуртожитку живе.

– Ага, тобто навпаки буде не до навчання? - я не змогла стримати посмішку, побачивши як червоніють щоки хлопця.

Майбутній медик пройшовся по вузькому коридору між сидінь і сів позаду мене. Не встиг він зняти зимовий одяг, як одразу заплющив очі і уронив голову на той величезний рюкзак.

Я вирішила вийти і подихати свіжим повітрям перед довгою дорогою. На вулиці вже зібралися інші пасажири. Вони стояли у черзі до водія, а на чолі цієї лінії була пані похилого віку, яка, судячи з облич усіх інших, не сходила з цього місця вже досить довго.

– Десь тут має бути… так, це журнал, це не то… Ага, ось! – вимовила з переможним усміхом жінка, знайшовши в зеленій сумці квиток. – Уявляєте, був біля швейного набору, а я ж точно знаю, що поклала його біля гаманця!

Я пропустила цю пані до салону та допомогла підняти хустину, яка випала в неї з тієї бездонної сумки. Вона довго пропонувала мені за це пиріжок з вишнею, але мені вдалося відтягнути трапезу, пообіцявши з’їсти його пізніше.

Наступним у черзі виявився молодий чоловік, досить привабливий і гарно вдягнений. Біляве волосся виділялося на фоні засмаги, яку він, скоріш за все, нещодавно привіз з-за кордону.

– Моя супутниця ще не прийшла, вона має квитки. Прошу, йдіть переді мною, – звернувся юнак до чоловіка позаду нього, єдиною відмінною рисою якого була цигарка в пожовтілих зубах.

Пасажир максимально затягнув тютюн і викинув цигарку прямо на землю.

– Шановний, будь ласка, підніміть свій недопалок. Смітник буквально у Вас за спиною, – не витримала я.

– Скажи спасибі, що в тебе не кинув, – почула я у відповідь.

– Я краще подякую органам правоохорони, які оштрафують Вас за забруднення публічних місць, – не здавалася я, навіть після того, як кулаки грубіяна стиснулися.

– А-ну досі, я вже викину ту кляту цигарку! – махнув рукою водій і вирішив нашу суперечку.

Мій недруг подивився на мене зі злобою і зайшов до машини:

– Така мала, а вже така ділова. Ти дивись мені, дограєшся.

– І що, переїдете мене вантажівкою? – я подивилася йому прямо в злобні і змучені очі. Він нічого не відповів, лише криво усміхнувся і зайшов до салону.

– Нормально ти його присоромила! – почула я схвальний відгук від симпатичного молодика. – А до чого тут вантажівка?

– З його кишені визирала пачка цигарок, написи на них німецькою, такі у Львові не продаються. Якщо він їде до столиці на дешевому автобусі, то навряд він відпочивав за кордоном, скоріше був на заробітках. Його квиток був у гаманці, тому коли він дістав його, щоб показати водію, я розгледіла посвідчення з позначками біля категорії С у сусідньому відділі. Отже, він може водити вантажівки і нещодавно був за кордоном, тому я зробила висновок, що цей чоловік працює далекобійником.

– Ого, а ти розумна! Але ти не права щодо дешевого автобуса. Я от теж їду ним, проте ми з тим чолов’ягою не маємо нічого спільного.

– У вас з ним, як і з половиною населення планети, є як мінімум одна спільна річ. Проте Ви і справді відпочивали десь в теплій країні, як я бачу по свіжій засмазі, а не проводили час за кермом вантажівки. Шкода тільки, що настільки гарно відпочивали, що забули купити квитки на літак чи потяг завчасно.

– А ти звідки знаєш?

– Завтра Різдво. Очевидно, що всі квитки будуть розкуплені. От і довелося їхати автобусом. Проте це навіть романтичніше, хоч і довше.

– А ти мені подобаєшся. І це кільце в носі тобі личить, – посміхнувся юнак, розглядаючи мій пірсинг, ніби ніколи нічого подібного не бачив.

– Глібе! Сідаймо. Негайно, – почувся владний голос десь за моєю спиною. Мій співрозмовник одразу змінився у вигляді і слухняно зайшов до автобусу. Висока та струнка жінка років сорока з прямим носом і захованими ботоксом зморшками підійшла до водія і дістала з кишені шуби два квитки. Заходячи до автобусу, вона кинула на мене зневажливий погляд і різко відвернулася.

– Заходимо, пані, заходимо! Час летить, нам треба вирушати, – підганяв мене водій, при цьому активно жестикулюючи.

Я зайшла і сіла на своє місце. Маленький автобус був готовий зустрічати зимові свята: на стелі була прикріплена гірлянда, мерехтливі ліхтарики якої створювали різдвяний настрій, а вікна були розмальовані у сніжинки.

Раптом з динаміків почулися звуки:

– Вітаю у міні-автобусі компанії «Довеземо!» Мене звати Петро, я ваш водій. Ми прямуємо зі Львова до Києва, і час у дорозі займе… – було важко розчути через довгі вуса чоловіка, які постійно торкалися мікрофона і створювали шуми. – Зараз попрошу всіх помельдуватися. Я буду називати ваші імена, а ви відгукуйтеся. Лариса та Гліб Кучеренко, місця А1 та А2.

– Так, ми присутні, – сказала жінка у шубі.

– Дякую. Далі Олена та Олександр Хмис-Гавриленко, місця Б1 та Б2.

– Так-так, ми тут. Сашко, припини! – крикнула жінка на свого сина, який ну ніяк не хотів сидіти на кріслі спокійно.

– Відмітив. Тетяна Пилипчук, Б3.

– Добрий день усім, мене звати Тетяна Іванівна. Так, я тут, – звернулася до всіх найстарша пасажирка.

– Вітаю, пані. Ніна Шевченко, місце В1.

– Є, – одізвалася я.

– Дякую. Далі Євген Шрамков, місце Г1.

– Я, – почувся тихий і сонний голос позаду мене.

– Та Ігор Павлюк, місце Д1.

– На місці, – відізвався чоловік, стосунки з яким у мене не склалися. Після його слів почувся довгий кашель.

– Ну то файно. А чи присутня Єлизавета Мельченко?

У відповідь тиша.

– Хтось знає, де Єлизавета Мельченко?

Знову тиша.

– Що ж, шкода, але вирушаємо, чекати більше не можемо, бо потім хурделиця всю дорогу замете, – сказав водій і нарешті відклав мікрофон, який всім вже різав вуха.

Раптом почувся стукіт у двері:

– Гей, перепрошую, знайдеться містечко для одного? Дуже треба, реально, – сказав якийсь незнайомий юнак, відчинивши двері. – Заплачу відразу готівкою.

– Одна людина не з’явилася, тому можу підвезти за вартість квитка. Це місце біля мене спереду, – згодився водій і пустив непрошеного гостя.

– Супер, респект, – виразив вдячність чоловік, підтираючи ніс рукавом куртки.

ІІ

Трохи розповім про розсадку пасажирів. Поруч із водієм сидів цей дивний чоловік, Сергій, який приєднався до нас в останній момент. Диваком він був через посилену тривожність. Він постійно озирався навкруги, ніби за ним хтось стежить. Крісла водія та пасажира на передньому сидінні відділяла тонка перегородка, тому ми могли бачити лише їхні потилиці.

Далі на перших місцях сиділо подружжя: Лариса та Гліб Кучеренко. Через велику різницю у віці виникла незручна ситуація. Балакуча пасажирка похилого віку подумала, що чоловік є сином жінки в шубі, тому звернулася до неї зі словами: «Я теж обожнюю подорожувати зі своєю дитиною, але на жаль, він сьогодні не поруч. Якраз до нього їду в гості. А от Вам пощастило бути поруч з сином у такий святковий день!» Бачили б ви обличчя пасажирки з місця А1! Вона вже відкрила рота сказати якусь грубість, але її вчасно зупинив Гліб і пояснив ситуацію Тетяні Іванівні.

За цією парою сиділа мати з малим хлопцем, який без кінця бив ногою спинку крісла Гліба. Можна було буквально почути, як сильно закочуються очі чоловіка від роздратування. Дітей він явно не любив; як і матерів, які дозволяють своїм дітям забагато і намагаються нагодувати їх канапкою з яскраво пахучою ковбасою, як це робила пані Олена.

З іншого боку автобуса від матері та її чада, на одинарному кріслі сиділа Тетяна Іванівна, колишня шкільна вчителька і садівниця-любитель. Вона була дуже балакуча, тому вже весь автобус встиг дізнатися про те, що вона нещодавно вийшла на пенсію за станом здоров´я, має сина та внучку, до яких їде в гості. Місце цієї поважної пані дозволяло їй вільно розмовляти із Сашком і його мамою, а також пропонувати пиріжки усьому автобусу (я таки з´їла один).

За місцем пані Олени сиділа я. Гарні зимові краєвиди та композиція «Добрим людям на здоров’я» Go_A в навушниках створювали мені святковий настрій.

Позаду мене міцно спав студент Євген, а за ним храпів пан Ігор. Чоловік спочатку довго з’ясовував, як часто будуть зупинки з можливістю попалити, але потім здався і смиренно заснув. Паралельно місцям двох сонь знаходився відділ багажу, а саме дві широкі полиці, куди усі поклали валізи та габаритні сумки.

Дорога була важка через погодні умови, ми просувалися досить повільно. Все, що я бачила за вікном, – сніг. А все, що можна було почути в салоні, – балаканину пані Олени з Тетяною Іванівною й мелодію “Щедрика” на планшеті Сашка. Перші дві хвилини з динаміків звучав різдвяний плейлист водія, але пасажир на останньому місці почав вимагати тиші, та ще й у такій грубій манері, що настрій слухати колядки зник у всіх. Окрім хіба що Сашка з його планшетом.

Ще час від часу Гліб вставав зі свого місця, обертався до малого, який то і діло бив по спинці крісла чоловіка, і погрожував йому всіма можливими покараннями.

– Попрошу не виховувати мою дитину за мене! – обурювалася мати негідника.

– Хтось має це робити, – лише чула вона у відповідь і наливалася червоною фарбою зі злості.

– Та годі вам сперечатися у такий день! Краще візьміть моїх зразів скуштуйте, – говорив веселий, але надоїдливий голос по діагоналі від мене. – От мій син Павлуша коли був малий, теж полюбляв бешкетувати. А ще він завжди любив ходити за грибами, йому у лісі простору було достатньо, – сказала пенсіонерка ще голосніше, ніби зверталася до всього салону. – А коли він пішов до школи, то полюбив гербарії…

Далі я вже не чула, адже вставила у вуха навушники і трохи задрімала. Це тривало недовго, бо прокинулася я від того, що хтось потягнув мій светр.

– Господи, яка дурна річ! – сказала Лариса, яка зачепила мій одяг застібкою її шкіряних ботфортів. – Хто взагалі носить кофти з оленями? Ще й кольору такого паскудного!

– Якщо Вам не подобається червоний, то нащо такого кольору нігті фарбувати? – парирувала я. Жінка стояла позаду мене, щось ховаючи до валізи, а потім різко розвернулася і пішла на своє місце, ніби розмови зі мною і не було.

Такою дружньою компанією ми їхали години три без перерви, аж поки Сашко не захотів до туалету. Він так голосно кричав про це, що шансів шукати заправку не залишалося. І трасу все більше заносило снігом, тому було прийняте рішення зупинитися. На щастя, по дорозі нас зустрілася одинока споруда, яка виявилася публічним туалетом. Правда, як виявилося, там нікого і нічого не було, крім дірок у підлозі. Тим не менш, кращого варіанту не було.

– Зупинка буде декілька хвилин, а далі, маю надію, поїдемо, бо хурделиця виє засильно. Хто не повернеться вчасно, того, бігме, залишу! – заприсягся водій і відчинив двері у холодну зиму.

Сашко побіг до довгоочікуваної кімнати, поки його мати махала покинутою шапкою в руках. Не відставав і нервовий Сергій, озираючись по сторонах. Я вдихнула свіже повітря, але концентровані парфуми Лариси і тут мене настигли. Холодна, як і сама зима, ця жінка прямувала до кабінок, аж раптом гучно покликала чоловіка:

– Глібе, ну де тебе носить?

– Йду-йду, – відгукнувся молодик. По його напруженому обличчю було видно, що дружину краще не злити.

– Ой, мені треба мило з валізи дістати, хвилинку! – покинула чергу до туалету Тетяна Іванівна зі своєю місткою зеленою сумкою, в якій, очевидно, було все, крім мила.

Зв’язку на тому місці не було, тому я теж попрямувала до оточеної пасажирами споруди. Десь із боку машини чулося, як водій очищував лобове скло від застиглого льоду.

– Дякую, юначе! От би всі були такими порядними, – пролунало в мене за спиною. Обернувшись, побачила, як сонний Євген підтримує руку Тетяни Іванівни, поки вона виходить з машини.

– Виспався? – запитала я студента, як тільки він підійшов ближче. Замість відповіді він похитав головою і позіхнув так, що могла б і щелепа зламатися.

Після того, як усі встигнули сходити по «важливих справах», більшість пасажирів залишилася стояти на вулиці. Сашко і Євген кидалися сніжками, пані Олена скаржилася на небажання сучасної молоді носити головні убори, а Тетяна Іванівна усе це покірно вислуховувала. Лариса та Гліб стояли у сторонці і палили, а Сергій кудись відійшов. Як він сказав, «погуляти». Тим часом, погода ставала все суворіша. Я вирішила повернутися до автобусу, біля якого стояв наш шляхетний водій і крутив тулубом у різні боки.

– Розминка – це запорука міцного здоров’я! – коли він розмовляв, його вуса ніби теж займалися гімнастикою і крутили сальто.

Я зайшла всередину, де був лише один пасажир на останньому місці. Я морально підготувалася до грубого нападу з його боку, але жодного слова не почула. Голова Ігоря Павлюка звисала до грудей, тому його обличчя мені видно не було. Мабуть, чоловік все ще спав, тому я просто повернулася на сидіння. Інші потроху поверталися, а коли всі зібралися, гучномовець знов запрацював:

– Шановні, на жаль, дорогу замело, крига заважає їхати. Мусимо перечекати трохи.

Салон наполонився незадоволеними вигуками, але робити було нічого. Ставало все холодніше, а видимість на вулиці була нульова, тому всі згодилися перечекати цей ураган, хоч і не без закочування очей.

– У мене гарячий узвар у термосі є, може хтось хоче зігрітися? – запропонувала шеф-кухарка нашого автобусу, і ніхто не посмів відмовитися. Водій із Сергієм перейшли з передньої частини машини, і тепер, коли їх не відділяла перегородка, я змогла звернути увагу на велике татуювання у вигляді хреста на руці нервового чоловіка. Коли той брав горнятко з узваром, Тетяна Іванівна не втримався від коментарю:

– Хрести можна і на шиї носити, необов’язково псувати тіло!

Я іншого і не очікувала, а от Сергій навіть уваги не звернув, був увесь у своїх думках.

– Ігоре, Ви будете узвар? Але пишний він! – звернувся водій до єдиного, хто не приєднався до нас. – Мабуть, спить ще.

– Зараз розбуджу, – визвався Євген.

Майбутній медик обережно потряс чоловіка за плече, як раптом той впав на підлогу і перед нами розкрилася жахлива картина: горло пасажира було перерізано.

ІІІ

Крик пані Олени не могли зупинити декілька хвилин, а от її сина ця ситуація розважила. Євген щосили стримував рвотний позив, а Тетяна Іванівна молилася самими губами. Мертвий лежав прямо переді мною і дивився неживими блакитними очима. Кров була свіжа, вона розтіклася по його одягу і лякала своїм яскравим кольором. Паніку та крики я терпіти вже не могла, тому дістала з валізи рушник і вкрила ним тіло загиблого.

— Спокійно, панове! Він точно мертвий? — запитав гучним голосом водій, вже розмірковуючи про репутацію компанії після цього інциденту.

— Мертвіше мертвого, — холодним тоном мовила Лариса.

— Як… як це могло статися? — плакала пані Олена, притискаючи до себе сина, який так і хотів підійти до жертви ближче.

— Ми зупинилися вперше, а на початку дороги, коли машина вже рухалася, цей чоловік ще був живим, бо ми точно знаємо, що він подав голос, попросивши зупинити різдвяну музику, — пояснила я.

— І що? — запитав Сергій, стрес якого вже перевищував усі норми.

— І те, що навряд він сам перерізав собі горло. Якби хотів покінчити життя самогубством, то нащо обирати такий спосіб і таке місце? — я обвела поглядом слухачів. — Вбивця серед нас.

Пані Олена ще більше вдарилася у ридання, а водій почесав голову:

— А може він все-таки, ну… сам себе… того…

— Тоді давайте знайдемо зброю, — запропонувала я і обережно підійшла до крісла мертвого, але жодного натяку на предмет вбивства в околицях сидіння знайдено не було. – Місце порожнє. Якби чоловік вбив сам себе, то зброя була б поруч.

– Тоді де ж вона? – прозвучав голос Гліба спереду машини.

– Перевірте свої речі, – порекомендувала я.

Не пройшло і хвилини, як знову заволав голос пані Олени.

– Ніж!!! – пищала вона, показуючи на маленький предмет у своїй сумці.

– Так от хто вбивця! – відскочив від пасажирки Гліб.

– Пані, прошу вийти з машини… – почав був водій.

– Та заспокойтеся, скоріш за все вбила не пані Олена, – почала я.

– Але в неї ніж! – не міг вгамуватися Гліб.

– І нащо б вона залишала його у своїй сумці? Тим паче, на ньому майже немає крапель крові. Хтось, очевидно, витер ніж і підклав людині, яка сидить прямо посередині автобусу.

– Так, дівчисько має рацію, це не я! – хлюпала налякана жінка.

– О ні, моя хустка зникла! – ахнула Тетяна Іванівна.

– Нею ніж витерли, мабуть, – зробив висновок малий Сашко, тримаючи мати за руку і посміхаючись на всі двадцять зубів. — Оце прикол, хлопці очманіюють!

– А як давно його взагалі вбили? – подав голос Євген, якого й досі нудило. Йому не хотілося навіть думати, що він сидів біля мертвої людини довгий час.

– Ти і скажи, – підштовхнула його я.

– Я?!

– Ну ти ж у нас медик.

Євген гучно сковтнув слину і наблизився до бездиханного тіла. Обережно піднявши рушник, хлопець оглянув рану на шиї і зробив такий висновок:

– Кров ще свіжа, тіло тепле. Я б сказав, що цей бідолаха помер хвилин двадцять тому. Але це не точно.

Салон заполонили схлипування та вздохи, а до молитви Тетяни Іванівни приєднався і водій.

– Ну що, так і будемо сидіти і нічого не робити? – подала голос Лариса.

– А що накажете? – запитала я.

– Як мінімум зателефонувати до поліції, поки злочинець ще когось не вбив.

Сергій видавив із себе наляканий стогін після цієї пропозиції, а його обличчя помітно побіліло.

– Зв'язку немає, – повернулася до теми я.

– Тоді хоча б давайте винесемо його на вулицю, – з огидою продовжила жінка. – Йому вже все одно на холод, а нам комфортніше буде.

– Та що Ви таке кажете, пані, його поховати тре, не можна ж просто на вулицю винести, упаси Господь, – обурився водій і перехрестився тричі.

– І що будемо робити? Просто сидіти поруч з мерцем, чекати гарної погоди, пити узвар і підозрювати кожного у злочині?

– Та і так зрозуміло, хто вбивця! – прокричала пані Олена крізь сльози, чим привернула увагу кожного. – Це отой студент!

— Що?! Та як Ви смієте… — Євген аж почервонів зі злості.

— Ти найближче до того чоловіка сидів, от і міг повернутися і тихенько вбити його!

— Що за маячня? Нащо воно мені треба?

— Та звідки знаю, які там бізнеси у вас у медичному. Може, хотів органи його продати! — не вгамовувалася мати Сашка.

— Ну тоді це взагалі зробив пан Петро, він не відходив від машини після зупинки! — перевів стрілки Євген.

— Що за бздура! — образився водій. — Я весь час вікна від льоду очищав!

— Шановні, не сваріться, свято ж… — почала заспокійливим тоном Тетяна Іванівна.

— А хто зайшов першим до машини? — перебив стару пані Гліб.

— Я, — всі озирнулися на мене. — Цей чоловік вже, певно, був мертвий, але я подумала, що він спить.

— А от і вбивця, — прошипіла Лариса. — Перерізала йому горло уві сні, а він так нічого і не встиг зрозуміти. Як жорстоко!

— Ну і який сенс мені його вбивати?

— А ви хіба не посварилися на автовокзалі? — підтримав Гліб дружину.

— Я, звісно, за екологію, але вбивати людину за кинутий недопалок не буду, — сказала я, знову вкриваючи мертвого рушником. За нашою сваркою увесь цей час спостерігали неживі очі Ігоря.

— Мамо, а куди цей дядя побіг? — почувся тоненький голос Сашка.

Ця фраза змусила пасажирів помітити, що двері були відчинені, а Сергія в салоні вже не було. Він біг до лісу по снігу щосили, вперше за весь час поїздки не озираюсь навкруги.

— За ним, це вбивця! — кричали водій і Євген, які кинулися наздоганяти потенційного злочинця.

Тим часом у салоні запанувала тиша, бо всі стежили за подіями на вулиці. Євген швидко наздогнав втікача і повалив його на землю, а водій міцно вхопив злодія за руки і силоміць потягнув до машини. А щоденна гімнастика і справді допомагає!

Коли трійка повернулася до автобусу, нещасний Сергій вже плакав і благав не дзвонити до поліції:

— Це не я його вбив, клянуся! — божився чоловік.

— Ага, звісно не ти. А втік ти просто, щоб провітритися, так? — нападав на нього Гліб, ніби був детективом з якогось фільму.

— Мене навіть у машині не було під час зупинки, я відразу вийшов і не повертався до кінця, реально. І взагалі я сидів за перегородкою, я того чоловіка навіть не бачив ніколи! — Сергій стояв на колінах і зазирав до кожного в очі.

— Сонечко, якщо ти невинний, то нащо тікати? — звернулася теплим голосом Тетяна Іванівна, тримаючи в руках контейнер з солодкими варениками. Сашко одразу вхопив один, а от в інших апетит зник.

— Ви збиралися дзвонити в поліцію, мені з нею проблеми не потрібні, — опустив очі Сергій. — Я дещо вкрав.

— Мою хустину?! — обурилася жінка, притискаючи вареники ближче до себе, ніби він і їх вкраде.

— Ні, це ще до поїздки було, — почав сумним голосом звинувачуваний, а ми всі слухали ніби на справжньому суді. — Я вкрав сумочку в однієї кралі в центрі Львова. Вона була туристкою, роздивлялася оперний, а сумку на лавочку поклала. От я і взяв її, сама ж в руки просилася. Але то побачив якийсь чоловік та як закричав «Крадій, хапайте його!», я і почав тікати. Так і добіг до автовокзалу, а тут ваш автобус. Я вирішив їхати подалі, щоб мене не знайшли. В сумці було небагато речей: якісь парфуми, я їх відразу вилив, гаманець, я з нього кошти на квиток взяв, і подарунок маленький, там іграшка на ялинку була, я її собі залишив, — на цих словах Сергій дістав фігурку маленького янгола з кишені.

— Чудово, ми не тільки в компанії вбивці, а ще й крадія маємо, — вставила коментар Лариса.

— Але того чоловіка я не вбивав, реально! Я вирішив здихатися сумки, щоб доказів не було, от і вийшов під час зупинки, аби закопати її десь у лісі. Повернувся, коли вже всі сиділи на місцях.

— Це легко перевірити. Ходімо, покажеш місце, де залишив свою здобич, — наказала я.

Зі мною вийшли водій, Євген та напросився Гліб, який не дуже вірив у розповідь підсудного. Сумка була захована зовсім недалеко, і свіжа земля поверх неї вказувала на те, що ямка зі скарбом була викопана нещодавно. Таким чином, історія Сергія підтвердилася, але ставлення до чоловіка не покращилося.

— До поліції як миленький підеш! — пригрозив водій.

— Тоді це точно той студент! — взялася за своє пані Олена. — Він в автобусі був довше за нас під час зупинки. Притворявся сплячим, а потім вбив бідолаху, коли ми всі вийшли.

— Ні-ні, це нісенітниця, — втрутилася Тетяна Іванівна. — Я заходила за милом і розбудила цього милого хлопця, бо не хотіла, щоб він зупинку пропустив. Запевняю вас, шановні, він міцно спав.

— Саме так, дякую! — зрадів захисту Євген. — Тетяна Іванівна і справді розбудила мене, а потім ми разом вийшли з автобусу.

— Тетяно Іванівно, а загиблий був живий, коли Ви зайшли до автобусу? Він щось казав Вам?

— Нічого не казав, я з ним взагалі сьогодні словом не обмовилася. Я якось і уваги не звернула на нього, відразу до валізи підійшла. Він такий грубий до всіх був, що я намагалася не дивитися в його бік.

— Тоді це вона вбивця! — змінила жертву пані Олена.

— Та хай Бог милує! Ну хіба я б вбивала якогось незнайомця на Різдво? Тим паче, коли в салоні є інша людина! Мені, звісно, не подобаються люди з татуюваннями, — пані Тетяна покосилася на Сергія, — але не вбивати ж їх!

Розслідування зайшло в тупик, тому голова автобусу вирішив розкласти все по поличках:

— Отже, Ігор Павлюк сідає в автобус і просить тиші, коли ми вже почали рух. Ми зупиняємося на декілька хвилин, він не виходить з машини, і всі думають, що він спить. За час зупинки у машині певний час також спав пан Євген, за милом повернулася Тетяна Іванівна, я знаходився біля машини і чистив вікна, а першою до салону повернулася пані Ніна. І от ми вирішуємо перечекати хурделицю, як раптом бідолашний пан Ігор виявляється мертвим, най йому шляк трафив! — підсумував водій, протираючи розкішна вуса від узвару, яким все ще зігрівався.

— Тобто, вбивцею є хтось з тих, хто був у машині під час зупинки? — висунула думку Лариса.

— Або з тих, хто підходили до багажу під час дороги, бо могли вбити пана Ігоря і тоді, — заперечила я. — Євген спав усю дорогу, тому навряд помітив би щось позаду себе під час руху, а я слухала музику, тому могла не почути звуків з кінця салону.

— І хто ж покидав місце? — запитала Тетяна Іванівна.

— Я вставала лише дещо покласти до своєї валізи, але запевняю вас, мені занадто все одно на того чоловіка, щоб його вбивати, — холодним тоном промовила Лариса.

— А що ви мали так терміново покласти до багажу, що вставали під час руху? — поцікавилася пані Олена.

— Це вас не стосується, — льодяна королева окинула зверхнім поглядом жінку позаду себе.

— А все-таки, люба, що це було? — ніби не вірячи в невинність дружини запитав Гліб.

Цікавість всього автобусу перемогла, і пані Ларисі довелося піддатися цьому впливу. Вона встала і повільно пройшла до багажного відділу, переступивши через мертве тіло. Ніхто не очікував побачити цю річ, хоч вона і була найбільш очевидною.

Лариса тримала загорнутий у святковий папір пакунок.

— На автовокзалі мені передали різдвяний подарунок для чоловіка. Я замовила йому браслет з нашими переплетеними ініціалами. Так як це ручна робота, виготовлення ювелірного виробу зайняло більше часу, ніж я думала, тому мені передали браслет в останню хвилину. Я трохи пізніше підійшла до автобуса, ніж мій чоловік, бо забирала подарунок. Коли ми поїхали, я чекала моменту перекласти коробку до інших речей, щоб Гліб її не побачив, — пояснила жінка, надягаючи яскраву річ на руку чоловікові. — Тепер задоволені? Зіпсували сюрприз!

Ця історія нагадала нам про те, що був канун Різдва і ми всі поспішали до своїх близьких. Хурделиця потроху втихала, тому чекати продовження шляху залишалося недовго. Тетяна Іванівна оновила горнятка гарячим узваром, і ми насолоджувалися цим смачним напоєм. Тим часом, Сашко налягав на кутю, яка, звісно ж, теж була в арсеналі старої пані.

— Шкода, що ніхто з нас не знав померлого. Могли б його добрим словом згадати, — задумався водій, поглинаючи останній вареник зі сливою.

— Як це не знав? А пан Гліб? — здивувався Євген.

— Що ти таке верзеш? — встав з сидіння Гліб, поблискуючи новою прикрасою.

— Я бачив, як ви з померлим сварилися на автовокзалі.

Увага пасажирів одразу переключилася з різдвяних страв на збліднілого Гліба.

— Любий, про що це той студент каже? — напружилися Лариса.

— Це не те, що ви думаєте. Я його не вбивав! — проголосив Гліб, але цього нам було замало, тому він глибоко вдихнув і продовжив: — Цей чоловік побачив мене, коли…. я був дечим зайнятий.

— Про що ти? — Лариса не відривала від нього погляду.

Не дивлячись на мінусову температуру, Гліб спітнів і був готовий розридатися, але він продовжив:

— Це все була жахлива помилка! Пан Ігор підійшов до кас, аби купити квиток. Продавця не було, тому він постукав до кімнати персоналу. Ніхто не відчиняв, але цей чоловік виявився настирним і таки зайшов всередину. Він побачив… побачив… — Гліб затинявся і сумно дивився на дружину. — Там був я з касиркою. Ми цілувалися.

Лариса відвернулася від чоловіка і не хотіла слухати його вибачення.

— Я не знаю, як так сталося, щось затьмарило голову. Пробач мені, люба! — благав Гліб. — Цей чоловік побачив нас, і коли я попросив його тримати язик за зубами, він сказав, що не буде цього обіцяти, от ми і посварилися. А коли я зрозумів, що він ще й один з пасажирів, я злякався, що він все розповість, тому намагався бути привітним до нього, але йому, здається, було все одно.

— І ти вбив його, щоб я не дізналася? — голос Лариси надломився.

— Ні! Я його пальцем не торкався! Я ж з тобою був увесь час.

— Ти трохи пізніше вийшов з автобуса, ніж я, — з підозрою дивилася ображена жінка.

— Я просто намагався своє крісло подалі від того маленького монстра відсунути, щоб він ногами мене не бив!

— Годі вже, Гліб може і не безгрішний, але він не вбивця, — сказала я, припиняючи ці крики.

— А ти знаєш, хто вбивця, Ніно? — запитав з подивом і легким переляком в очах Євген.

— Так, знаю.

IV

Пасажири дивилися на мене з нетерпінням і нервували через присутність жорстокого вбивці серед нас.

— І хто ж це? Це водій, так? — пані Олена ще дужче тримала малого Сашка.

— Шановна, я Вас попрошу… — розгарячився пан Петро.

— Спокійно, я все поясню, — почала я. — Давайте почнемо з того, що дійсно Ігор Павлюк сів до автобусу і був живим, коли ми виїхали. Ми всі це можемо підтвердити. Так як ми не зупинялися, то його або вбили під час руху, тобто хтось проходив повз його сидіння, або під час нашої єдиної зупинки. Давайте подумаємо, хто мав фізичну можливість вбити цього чоловіка.

Якщо брати версію з вбивством під час руху, то у нас є три підозрюваних: Євген, який сидів найближче до вбитого, я, друга за відстанню від пана Ігоря, а також пані Лариса, яка підходила до багажного відділу і була зовсім поруч із вбитим. Євген стверджує, що спав увесь час. Я б могла прослизнути повз нього і підійти до вбитого, як це могла зробити і пані Лариса. Але нас пов´язує одне — відсутність мотиву. Принаймні явного.

Якщо розглядати вбивство під час зупинки, то підозрюваними знову-таки є я та сплячий Євген, але додаються панове Петро та Гліб, а також Тетяна Іванівна. Ми усі були поруч з машиною і мали змогу бути на самоті з померлим: Євген спав і вийшов останнім, Гліб затримався, коли його дружина вже вийшла, Тетяна Іванівна поверталася за милом, а наш поважний водій не відходив від автобуса. Я повернулася перша, але знов-таки не маю мотиву, окрім хіба незгоди з цінностями пана Ігоря. З Євгеном те саме. Гліб має мотив, бо померлий знав таємницю нашого підозрюваного.

— Але ти ж сказала, що я цього не робив! — обурився Гліб.

— Так, сказала. Гліб відстав від дружини буквально на декілька секунд, але теоретично він міг встигнути скоїти злочин. Проте навіщо вбивати людину, якій на твій секрет все одно? Він не сказав нічого за час поїздки і, за словами Гліба, ігнорував його. Якийсь занадто кардинальний крок заради секрету, який Гліб і так нам досить швидко розповів, хоча міг вигадати брехню. Ми б її ніяк не перевірили, тому довелося б повірити, — Гліб сором´язливо понурив плечі і уникав поглядів інших.

— А як щодо мене, панове? Я вас усіх везу, турбуюся, а мене підозрюють! Це несправедливо, аморально…

— Спокійно, пане, ми Вам дуже вдячні, — вчасно зупинила його я. — Хоч наш добропорядний водій і був поруч із машиною, він, як і ми з Євгеном, немає явного мотиву.

Тетяна Іванівна заходила до машини, підходила до валізи за милом, але поруч із нею був сплячий Євген. Вбивство чоловіка позаду неї могло розбудити нашого юного студента, а могло і не розбудити, якщо він дуже міцно спав. Але знову — який мотив?

Отже, можливість вбити була у більшості з нас, окрім хіба пані Олени з маленьким Сашком та пана Сергія, які вийшли на вулицю одразу, як зупинилася машина, і не заходили до кінця зупинки. Тим паче, ці особи були в нашому полі зору увесь час.

— Ну і хто тоді це був? — не витримував Сергій, який все ще сидів на підлозі під пильним наглядом водія, як і належить крадію.

— Питання у мотиві. Теоретично, мотив може бути у кожного з нас, але прихований. Наприклад, кожен з нас міг би бути нащадком пана Ігоря, який отримав би після його смерті певну суму грошей. Але навіщо коїти такий злочин саме в цей день і саме в цьому місці? Чому на Різдво і чому в автобусі, повному незнайомців? Чому обрали такий кривавий спосіб, а не якесь отруєння, наприклад? Навіщо ховати зброю в сумочці людини, яка має залізне алібі? І де хустинка Тетяни Іванівни, якою, скоріш за все, той ніж витерли від крові?

Я зробила висновок, що ця людина діяла спонтанно і не встигла продумати кожну деталь. Отже, зустріч з Ігорем Павлюком наштовхнула злочинця на цю жахливу дію та розізлила настільки, що Тетяна Іванівна перерізала горло цьому чоловіку уві сні.

— Що? Як? — посипалися питання з усіх боків.

— Вар´ятство якесь! Як не соромно на таку ґречну пані наговорювати! — встав на захист старої жінки водій. — Тетяно Іванівно, скажіть вже, що це неправда.

Погляди перевелися на тиху жінку, яка опустила очі на пустий контейнер з-під зразів. Вона повернула голову до мене і сумними очима дала знак продовжувати розповідь.

— Вперше я подумала про Тетяну Іванівну як про вбивцю, коли вона заговорила про хустку. Ще на автовокзалі, я допомогла її підняти, коли та випала з сумки. Ту саму сумку Тетяна Іванівна винесла з собою під час зупинки на вулиці, а не залишила в машині. Тобто навряд чи хтось мав можливість її вкрасти. І тим паче, чому саме цією хусткою витерли ніж, а не будь-якою іншою тканиною? Та хоч би об сидіння протерти. Тим не менш, хтось теоретично міг непомітно вкрасти цю хустку, аби наклепати на Тетяну Іванівну. Але тоді чому пані Олені підклали ніж, а хустку ні?

Другим дзвіночком стала сама зброя. Хто носить з собою маленький ніж? Усі чули розповідь Тетяни Іванівни про те, як її син любив ходити за грибами та збирати квіти. Подібні ножі чудово підходять для таких активностей. Думаю, що цей ніж міг бути подарунком для нього на Різдво. Отже, Тетяна Іванівна, скоріш за все, тримала ніж як сюрприз для улюбленого сина.

Мої здогадки підтвердилися після фрази Тетяни Іванівні про татуювання. На померлому немає татуювань, які ми змогли б побачити. У нього чисті руки та обличчя, а решта тіла захована під одягом. Тетяна Іванівна казала, що сьогодні не розмовляла зі вбитим зовсім. Тоді звідки ж вона знає про тату, якщо вони не знайомі? Таким чином, має бути прихований мотив.

— Так-так, дівчинко, все правда, — сумним тихим голосом сказала пані Тетяна. — Я дійсно знала Ігоря колись давно. Я тоді тільки почала працювати в школі вчителькою біології, а він був старшокласником і моїм учнем. Так ми і познайомилися. Після того, як він закінчив школу, ми випадково зустрілися біля різдвяної ялинки у центрі міста. Як зараз пам'ятаю цей момент, хоч пройшло вже майже сорок років, — сльози збиралися у кутках очей оповідачки. — Я закохалася в Ігоря, хоч і була на декілька років старша. Наш роман подарував мені найбільше щастя у житті — мого сина Павлушу. Коли Ігор дізнався про вагітність, то зник з мого життя. Я шукала його, писала листи його батькам про їхнього внука, але жодного разу не отримала відповіді.

І от сьогодні, коли я побачила Ігоря знову, мене охопила безпідставна надія, що він впізнає мене і вибачиться за всі ці роки. Але мої сподівання не виправдалися. Я намагалася розповідати про сина і внучку голосно, щоб він почув. Може, серце підказало б йому, хто я. Хоча, про яке серце йде мова… Якщо він не впізнав мене, коли водій оголосив моє ім´я під час перевірки пасажирів, то на спорідненість душ можна було і не сподіватися.

Злість на Ігоря охопила мене. Він мав заплатити за те, що кинув нас із сином. Я дочекалася, поки всі вийдуть на вулицю, і тихенько підкралася до останнього місця. Євген міцно спав. Якщо він не прокинувся, коли ми зупинилися і гучно виходили з машини, то я сподівалася, що він нічого не помітить. В принципі, так і сталося.

Я не збиралася вбивати Ігоря, зовсім ні. Я хотіла поговорити. А ніж у мене був у передньому відділі сумки, його дістати було не проблемою, хоч я навіть і не думала про це. Отже, я підійшла до нього, розбудила і сказала: «Це я, Таня, мати твого сина». Ігор здивувався, обвів мене косим поглядом і промовив з насмішкою: «Іди звідси, стара, не дури мені мізки». Після цього він відвернувся і знову заплющив очі.

Цей момент був найболючішим у моєму житті. Я не відчувала нічого, окрім несправедливості і образи. Руки самі дістали ніж і потягнулися до горла Ігоря. Все сталося як в тумані. Він встиг лише зробити кілька хриплих видихів та схопити мене за руку в проханні про допомогу. А потім замер у німому погляді прямо мені в очі. Ну, хоча б у той момент я була в його думках.

Поки мене ніхто не побачив, я швидко витерла ніж від крові і поклала його до сумочки пані Олени, бо вона залишила її відкритою на кріслі. Далі я сховала хустину подалі серед своїх речей і непомітно викинула її в туалеті. Залишати хустку в машині не хотілося, бо мені здалося, що вона одразу приведе до мене. От я потім і зробила вигляд, що її вкрали. Я розбудила Євгена і зробила вигляд, що тільки що зайшла до транспорту.

І все було б нормально, але я дійсно промовилася про татуювання. Молодець, що помітила, Ніно, — сумно посміхнулася мені жінка. — В Ігоря на спині великий малюнок тигра. Ніколи мені це не подобалося.

Така от історія. Можете викликати поліцію, я готова сісти до в’язниці за свій вчинок, але тепер я знаю, що помстилася за сина.

Пані Олена накрила тремтячу долоню Тетяни Іванівни і посміхнулася:

— Не можемо ж ми залишити Павлушу без такої люблячої матері. Не на Різдво.

— І от через усі ці події я забула купити шампанське, мамо! — просила вибачення я.