Мисливці за міськими легендами. Невдахи та тіні

— Срака-мотика! — закричала я, підскочивши з подушки, та буквально знесла звуковою хвилею тіфіла, який стояв біля мого ліжка, й лічені секунди до цього тицяв моє плече своїм маленьким пальчиком. Ще й невдоволено бурмотів щось на кшталт: «Гей, та скільки ще мені тут стирчати?».

— Та чого ж ви?... — ображено пробурмотів міський дух, визираючи з-за дивана з протилежного від мене боку.

Протерши очі, я трохи отямилася й нарешті вичавила сонне «вибачайте». Так-так, сама знала, на що підписувалася, коли запропонувала облаштувати «офіс» саме у своїй квартирі, керуючись тим, що так мій шлях до робочого місця скоротиться до двох метрів. Але нічні візити клієнтів аж ніяк не входили в мої плани! До того ж тіфіли були відлюдькуватими дрібними істотами, які нечасто вилазили з уподобаних підвалів спальних багатоповерхівок і ще рідше йшли на контакт із ким завгодно. Тому їхня поява посеред ночі біля ліжка могла викликати бурхливу реакцію навіть у мене.

— То чим можу допомогти?.. — поцікавилася я, аж раптом диван розвалився навпіл!

Що тут скажеш, цю стару дровиняку давно слід було відправити в минуле й продати інквізиторам як особливо витончене знаряддя тортур. Але боюся, навіть вони визнали б його занадто негуманним. Та от журбиночка: грошей на новий у мене не було, тому доводилося грати роль мучениці, яка в такий спосіб намагається досягти просвітлення.

Чортихаючись, я піднялася з цієї купи мотлоху, накинула старий халат і, вирішивши зайнятися ремонтом дивана пізніше, запропонувала:

— Пройдімо в приймальню.

Після чого провела півметрового замурзаного гостя на кухню. При цьому я випромінювала стільки ґречності, що з легкістю затьмарила б навіть продавчиню-консультантку в торговельному центрі, яка працює за відсотки з продажів. Бо ж тіфіли, попри всю зовнішню бомжуватість, облаштовували в рідних підвальчиках добре замасковані схованки, в котрих часто зберігали всілякі скарби. Ну а мені зараз (в принципі, як і завжди) дуже потрібні були гроші.

— Чи бажаєте чаю? — запропонувала я, підставивши до обіднього столика високий пуфик.

— Так, мабуть, — кивнув тіфіл, сідаючи на місце гостя. — Дві ложечки цукру.

Чиркнувши сірником, я запалила стару газову плиту, що дісталася у спадок від прабабці, та поставила на вогонь її ж емальований чайник.

— Прошу, — з усмішкою промовила за кілька хвилин, ставлячи перед перспективним клієнтом маленьке горнятко та вазочку з печивом (яке приберегла саме для такого випадку).

— Дякую, — ввічливо кивнув тіфіл. Махнувши довгим лисим хвостом, дух засунув у горнятко щурячу морду й одним ковтком вижлуктив третину чашки.

— То яку маєте до мене справу? — поцікавилася я, сівши навпроти.

— Пані Василино, мені вашу контору приятель рекомендував, — повідомив дух, спритно схопивши печивко маленькими тоненькими чорними пальчиками. — Сказав, що ви можете допомогти мені з моєю... проблемою.

— Якою ж проблемою?

— Із сусіднім будинком, — зітхнув тіфіл. — Точніше, не з вашим сусіднім будинком, а з будинком, який стоїть по сусідству з тим, де влаштувався я. Скільки в тому підвальчику мешкаю — завжди район був спокійний, тихий, мирний, і дерева поруч ростуть, пташки співають...

— І що ж сталося? — поспішила нагадати я, поки дух не занурився в багатогодинні описи природи, яким позаздрило б навіть вічне «в’ється гадюкою Роставиця».

— Оце тут справа така... Кажу ж, завжди там спокійно було, а тиждень тому почалася така чортівня...

— То в чому ж полягає «чортівня»? — протягнула я, включаючи терпіння на максимум.

— По сусідству зі мною стоїть один старий будинок... словом... судячи з того, що я там свого часу розгледів... схоже, коли його будували, то використовували для фундаменту могильні плити. Повторюю ще раз, раніше нічого поганого там не помічав, а ось зараз примари так і повалили! — експресивно змахнув лапками тіфіл, ледь не перекинувши горнятко, що стояло поряд із моїм стареньким ноутбуком.

— Наскільки сильна активність? — насупила брови я.

— Та життя з ними немає, — поскаржився дух, ще інтенсивніше замахавши лапками. — Щоночі ходять навколо, в самому тому будинку ширяють... і якби ж то тільки там швендяли, так ще й мені спокою не дають, вампірять. А для мене, міського духа, це значно більша загроза, ніж для тих, хто має повноцінне фізичне тіло. Якщо все такими темпами продовжиться, то й зовсім згинути можу.

— Навіть не посперечаєшся, — співчутливо кивнула я.

— То як, візьметеся?

І тут я серйозно задумалася. Зв’язуватися із застарілим агресивним потойбіччям завжди було останньою справою — туди не слід влазити, хіба що твої справи були вже ну геть поганючі. Але трагізм ситуації полягав у тому, що все було погано саме от НАСТІЛЬКИ! Ось уже місяць спостерігався доволі підозрілий штиль із клієнтурою, імовірно викликаний спокійною астральною атмосферою. Здавалося, що всім чомусь стало добре, ніхто нікого не турбував, ніщо нікого не хвилювало. Тож я була наче трунар у містечку, жителі якого несподівано стали безсмертними. Останню банку дешевих консервів доїла два дні тому, зараз жувала порожню пшеничну кашку на сніданок і вечерю, обід скасовувався за замовчуванням. Шампунь закінчився, тому ось уже тиждень мила голову просто під проточною водою. Ну а якщо я найближчим часом не заплачу за комуналку, то залишуся без електрики — це щонайменше.

— Гаразд, візьмемося, — зважилася я, не радячись із напарницею, за що завтра вона мене, ймовірно, вб’є. — Вартість такої роботи від п’яти до дев’яти тисяч гривень — залежить від можливих ускладнень у процесі. Аванс — дві тисячі гривень.

— Чимало, — зітхнув тіфіл.

— Ну, так потойбіччя ж, — терпляче нагадала я, щосили стримуючись від п’ятиповерхової лайки. Якщо по часнику, то робота, пов’язана зі старим агресивним потойбіччям, коштувала від семи тисяч, з авансом у чотири. А потім ще й чимало із цих грошей ішло на відновлення організму після навантажень потужною негативною енергетикою. Але наразі наші з Лізою справи були настільки журливенькі, що ми готові були щедро знизити тарифи, аби тільки не втратити першого за тривалий час клієнта.

— Гаразд, згоден, — махнув лапкою дух, мабуть, вирішивши, що життя своє він усе ж любить більше, аніж накопичені грошенята. — Коли приступаєте?

— Сьогодні ж виїжджаємо на місце. Залиште ваші контакти, а також адресу того будинку й чекайте. Постараємося розв’язати проблему якнайшвидше.

— Буду вам неймовірно вдячний, — кивнув тіфіл і, допивши чай, поспішив відкланятися.

Ну а я дістала викрутку та почала збирати диван докупи в надії на те, що зможу так-сяк поспати ще хоча б двійко годин.

Любі котики! Тут буде лише початок історії!

Очікується видання паперової книжки у видавництві Рідбері!

новини - в ТГ-каналі https://t.me/olga_migel