" Останній богатир"

Горло сіпається, як порізаний палець і струшує краплини у серце.

- Господи, куди котиться світ! - вискакую з кав’ярні, хапаю мало придатну для дихання суміш газів і роззираюся навсебіч.

-Це я злетіла з котушок?- запитую розтоки вулиць й мерехтіння облич.

Люди у великому місті видаються такими ж збіжними і потайними, як будинки у кам'яних шинелях.

Хвилину назад я сиділа за столиком.

- Ваш чай,-каже баский голос.

Підіймаю очі: плечистий мужчина, на вигляд за тридцять, але вже з памороззю в бороді, білою рукою з білим манікюром подає мені біле горнятко… Хіба від білого може рясніти в очах?

Я люблю дивитися на руки, вони нагадують крила. Я люблю дивитися на чоловіка, коли він іде, тримаючи дитину за руку… На кіньчиках пальців живе диво і ми можемо дарувати його іншим.

Депільовані пальці з рожевими сердечками на нігтях теж претендують на диво. Вони забирають тацю, а разом з нею і мій апетит.

-Дзинь,- хтось хоче мене почути.

- Привіт, коханий.

- Привіт. У лікаря вже була?

- Ні, професорів не легко спіймати, тож доведеться заночувати у Києві.

Зі слухавки лине прикре зітхання.

- Як почуваєшся?

Я відповідаю:

- Нормально.

Обіцяю поїсти і подзвонити «якщо що», бо він мене знає.

Він мене знає… А я- себе? Ні-і- і.

Я направляюсь вглиб парку. Туди де дерев’яна лава горнеться до розкішної купини троянд. Її аромат здалеку кличе мене … Раптом, що це? З під куща стирчить боса нога, решта - дівчина років сімнадцяти незграбно розпласталася на траві. Скляні очі широко відкриті, але дихає важко і стогне.

- Допоможіть! - кричу, не шкодуючи голосових зв’язок. –Людині зле!

Поряд нікого. Набираю швидку.

- Все впорядку, тьо, дівчинка спочиває, - скоромовить за спиною гнусавий голос.

Хлопчисько хіхікає, підіймає дівчину і парочка суне навпростець.

- Ало, що у вас трапилось?- запитує телефон.

- У мене? У мене повна резекція щитовидної залози. Можете чимось зарадити? Бувають же випадки регенерації?- мені- так хочеться відказати швидкій, чи не дуже, та байдуже якій допомозі, але... кажу:

- Вибачте, сталася помилка,- і завершую виклик.

Коли сталася помилка? Зі мною, з тим емальованим бороданьом, з цими жовторотими наркоманами, зі світом, з нами усіма.

«Не можна заборонити брудові бути брудом», - крутиться в голові вислів когось з «великих».

- Що, Ти, думаєш про нас, Боже? Негоже забирати іграшки у дітей, награються і зречуться? Самі обличчям на схід обернуться…

Моє обличчя шукає простору, а ноги несуть до Дніпра. На його кручах, обведнні сонячним пунктиром, виблискують бані Києво-Печерської Лаври. Важкі двері, що споконвіку міркують чи варто впускати у храм грішників риплять, піддаються з потугами і жалують мене на добро. Я силуюся притримати їх, закликаючи у храм сонце, але всередині порожньо без свічок- сердець, людей і щирого славослів’я.

Літо хапає мене одразу за дверима. Голос зсередини кличе у дальні печери, але мозок, зачувши те : «дальні» опирається, розгойдуючи втому. До всього ще й шлунок непристойно нагадує про себе.

Без головного енокринного оргАну, мушу самотужки тримати баланс. Господи, скільки ж надскладних перетворень проходить у тілі безумовно, не потребуючи мого втручання! Скільки сил, докладених не мною, рухають мене уперед.

Біля дальніх печер є трапезна. Сім років тому я сиділа за цим столиком, намагаючись зібрати думки. Вперше почуте: «У вас рак» - паралізує свідомість. Це вже потім, дехто наважується міркувати: «що іще, як не крайнє положення, здатне пробудити силу». Тоді я дійшла до межі несвідомо, тепер - сама постала на хистку грань.

Вага щитовидної залози двадцять грамів. «Стану легшою на двадцять грамів», - думала я, наважуючись. Але ж ні, до того я благала лікаря залишити мені хоча би частинку, якщо половини не можна... Не можна було ні половини, ні четвертини, ні … Дивно, але через п’ять років медицина визнає резекцію помилкою.

Так, я помилилася. Зате тепер знаю сенс економії енергії, уникаю зайвих рухів і думок що вимикають освітлення. А ще мрію про неможливе – мрію відновити втрачені двадцять грамів.

Якось на очі мені потрапили рукописи древнього цілителя, який описував випадки регенерації. Я вирішила ризикнути.

Для цього потрібна сила. Фізичної - у мене обмаль. Навіщо ж тоді спускаюся у могильні печери і замість липневого пахтіння хапаю ніздрями вогкість та цвіль?

Я чую Голос! Голос зсередини навчає мене відкривати потаємні шлюзи. Іноді мені це вдається, іноді ні…

Іноді стає страшно. Страх найстраший гріх. Він тихо вилазить з чорної дірки, сповиває липкими пальцями шию, стискає лещатами скроні, повзе у вуха і: «Божевільна, облиш, ти не зможеш ».

- Боже, - вільна?! - низько вклоняюся тому, хто вклав глибокий сенс в маленьке слово.

Голос кличе в могили і я спускаюся у потаємний морок.

- Ми у комплексі підземних споруд Нижня Лавра, - лунає голос опліч мене. Екскурсовод направляє групу ліворуч, а я пильную власний голос і пірнаю у іншу арку. Склепіння нагадує льох.

Очі чіпляють надписи: «Прп. Феодосій, Філарет», а ось: «Ілія з Мурома»- зупиняюся біля прозорої труни.

Нас учили, що богатирі це вояки з надлюдськими силами, але гріб невеликий і кисть, бувша колись рукою, навіть віддалено не нагадує здоровецький п’ястук…

Поряд нікого, нахиляюся нижче і…

Вологі очі дивляться на мене крізь скло.

- Бам, - хто викачав з легенів усе повітря?

Краплі на моєму чолі стають металевими, падають і кришать домовину. Я захлинаюся і лечу в бездонний рот.

Який світлий кінець. Виринаю у біле поле. У білому полі росте біла трава. Між білою травою біліють квіти. А он і сонце христується. Ні, це не сонце. Я бачу сліпучу постать.

- Кликала?- запитує світлий голос

- Так, тобто ні. А Ви хто? Я не вмерла?

- Ти у іншій землі, а я богатир Ілія, - привітно мовить видіння.

Мої очі вже звикли до світла. Переді мною сяюча людина в золотих одежах з сріблястим волоссям, бородою і вусами на старовинний манер. Статура звичайна, зріст середній…

- Вас важко назвати кремезним,- вихоплююсь я.

- У слові богатир корінь бог, ну а тир, міркуй сама: для чого це місце?

- Для… влучання?

- Так, богатир це той хто поцілив, чи ліпше мовити, зцілився з Богом. Звідси і сили надлюдські.

- Он воно що! – відказую і враз відчуваю повне виснаження.

У голові чомусь крутиться дурновате: « нам так не жити» і тягне у в’язке розчарування.

- А як?- окликає мене богатир.

Я отетеріло кліпаю:

- Що як?

- Як по твоєму вам жити?

Хвилину мовчу і раптом зриваюсь на крик. Плачу і вию, хапаючи пальцями білу землю…

-Не плач, Бог милостивий, у кожного з вас є зерно душі.

- Зерно? Не душа?!- схоплююсь крізь слози.

Ілія заперечно хитає головою, віддаляючись.

- Стій! Як же мені зцілитися?- гукаю йому навздогін.

- Не шукай сили узяти… Проливай добро.

Богатир зникає за хмарами. Я ловлю його світлий слід, відчуваючи на чолі рясні дощові потоки.

- Здається опритомніла. Хлюпніть іще водички.

Жіночка у білій хустинці допомагає мені підвестися. Я дякую, запевняю що більше не потребую допомоги і хапаю в обійми літо.

- Світ котиться так як треба! - переказую радісну звістку вулицям і прошу рознести її по всій столиці. - Світ буде жити, поки житеме у ньому останній богатир, – усміхаюся незнайомим обличчям і чемним будинкам обабіч доріг.

Світ буде жити, не дивлячись на помилки(навіть непоправні), поки ми поливаємо серцями зерна інших душ .