Курйоз із книгою

Коли мені було років десять чи одинадцять, у школі нам дали завдання підготувати розповідь про якусь цікаву професію.

У професіях я геть не розумівся, тож попхався до бібліотеки, щоби зібрати матеріал.

Годину чи дві я тинявся поміж стелажам і ніяк не міг знайти щось підходяще, як раптом помітив на одній з полиць книжку з назвою «Різник із Пельникарскої». Авторка — Віолетта Зоряна.

«Що за різник такий?» — замислився я.

Перебравши різні варіанти, дійшов висновку, що так називають людину, яка вирізає щось з деревини.

«А що, нормальна професія! — подумав я. — Розкажу в школі про різника. Цей із Пельникарської, мабуть, вправним майстром був, раз про нього книжку написали. Цікаво, що він там таке вистругав?»

Узяв я книжку з полиці й почав її роздивлятися.

На звороті обкладинки було фото авторки, усміхненої жінки років сорока з високою й пишною зачіскою. Нижче розповідалося про сюжет:

«Жителі Львова охоплені жахом! У місті орудує серійний вбивця, який розрізає тіла своїх жертв на шматки і викидає їх на смітник. Слідчі довгий час лише безсило розводять руками, поліція навіть не може з’ясувати, хто саме став жертвою маніяка. Лише патологоанатому-любителю Оресту Шмигельному вдається скласти цей пазл і вийти на слід убивці».

Прочитав я це і відчув, як від жаху волосся на голові дибом стало. У моїй уяві постала картина, як пан Шмигельний у закривавленому білому халаті складає пазл із частин тіла, і важкий клубок підступив до горла.

Раптом поруч хтось промовив:

— Що, малий, любиш детективи?

Я повільно повернувся й побачив поруч дівчину в чорному вбранні. Блідий колір її обличчя контрастував із чорним, як смола, волоссям і багряними губами, що робило її схожою на привид.

Я спромігся лише щось пропищати, і вона сприйняла це за ствердну відповідь:

— Я теж. Обожнюю детективи! Ти «Коли оживають мерці» читав? Класна штука! А «Труп у винній бочці»? Ні? Почитай, тобі сподобається. Рекомендую також «Таємницю відрізаної голови», це моя улюблена...

Тут я не витримав — заволав на всю горлянку й чимдуж дременув звідти. Біг, не зупиняючись, до самого дому.

Цілий тиждень після цього мене мучили нічні кошмари. Снилося мені, як темними вузькими вулицями мене переслідує різник із сокирою в руках. Я біжу з останніх сил, ледь тримаюся на ногах. Я звертаю за ріг якогось будинку й налітаю на любительку детективів, яку бачив у бібліотеці. На її блідому обличчі грає зловісна посмішка. «Хапай цього курдупеля, доню!» — кричить позаду мене різник, і в цей момент я прокидаюся в холодному поту. І так щоночі.

Відтоді я і близько не підходжу до полиць із детективами та трилерами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.