Гоголь та його душі

Чичиков та Гоголь сперечаються між собою про історичну роль літератури Гоголя та про долю його персонажів. Чичиков починає дискусію ввічливо, із претензією на особливе знання, потім переходить на нахабний тон та фамільярне спілкування. Гоголь неспроможний зрозуміти значення своїх персонажів та їх живучість за сучасних умов.

(Входить Чичиков, звертається до глядачів).

ЧИЧИКОВ. Милостиві панове, дозвольте представитися! (Робить уклін глядачам.) Чичиков! (Манірно розкланюється.) Павло Іванович! (Ще один уклін.) Бізнесмен… підприємець… (Сідає на стілець, недбало розкинувшись, ставить несесер на підлогу, дістає з внутрішньої кишені пилочку для нігтів і починає обробляти нігті.)

Сподіваюся, ви чули про мої пригоди в минулому. Але! (Палець вгору.) Час іде… минуле залишилося в минулому. А що ж тепер? Ось питання…

(Входить Гоголь і починає розгублено ходити довкола Чичикова, здивовано його розглядаючи).

ГОГОЛЬ. Ба, Павле Івановичу, чи це ви? Яким вітром?

ЧИЧИКОВ (поблажливо дивиться на Гоголя через плече). Проїздом… проїздом… до міста Н-ська. У справах, так би мовити…

ГОГОЛЬ. Ось воно що… у справах… Які ж справи ваші нині?

ЧИЧИКОВ. Бізнес… так… бізнес.

ГОГОЛЬ. Розумію-розумію. Навіть відразу бачу, що ваш бізнес успішний. Можна здогадатися з першого погляду. А чи зустрічаєтесь із нашими? Зі старими знайомими…

ЧИЧИКОВ. Ну, як вам сказати? Часом… іноді… зайнятий-с… Мені все якось ніколи, та й старі вже не ті… вік, не можна забувати.

ГОГОЛЬ. Так-так, звичайно, ви маєте рацію щодо віку. Скільки років минуло… Хотів би запитати, як ви живете, добродію? Дозвольте поцікавитися…

ЧИЧИКОВ. А можна й поцікавитися… можна й поговорити… (Встає, походжає, знову сідає.) Адже є про що. Ми ж таки з вами не чужі люди, Миколо Васильовичу. Давно хотів і сам…

ГОГОЛЬ. За стільки років, що ми з вами, так би мовити, знайомі – все не вдавалося поговорити відверто, по душАм.

ЧИЧИКОВ. Дозвольте поправити вас – не по душАм, а по дУшам-с. Мені ця тема якось ближче з таким наголосом…

ГОГОЛЬ. А хоч би й так, слухаю вас. Цікаво. І що ж?

ЧИЧИКОВ. Найдорогоцінніший ви наш, Миколо Васильовичу! Вже давно хотів вам повідомити «пренеприємнішу звістку». Так от тепер нагода і представилася. Знайте, милостивий пане, що я цей ваш твір, з дозволу сказати, ну… «душі… мертві»… взагалі не розумію. Хоч сам там активно беру участь.

ГОГОЛЬ. Так-так. Продовжуйте, будь ласка.

ЧИЧИКОВ. Ось Ви, шановний Миколо Васильовичу, текстів своїх уже багато написали-с. Але усвідомити значення своєї праці не можете-с. Не виходить це у вас. Пробачте вже мені великодушно, любий авторе. Я, само собою зрозуміло, лише нікчемний колезький радник, та й до того ж ваш простий персонаж. Адже нас, персонажів, на сторінках багато... А ви, безперечно, світова величина. Це так! Звісно. Але власну думку з різного приводу я все ж таки маю, і не втрачу цієї нагоди її висловити. Пробачте мені ще раз.

ГОГОЛЬ. Нічого-нічого, кажіть. Мені ваша думка якраз навіть цікава.

ЧИЧИКОВ (пафосно). Тоді будьте ласкаві вислухати. Я знаю, що ви солідний письменник. Так-так, звичайно, це всім відомо. Ваші твори безсмертні, перекладені багатьма мовами. Це так! Тільки навіщо все це? Як все це усвідомити-с? Самі хоча б знаєте?

ГОГОЛЬ. А що тут знати? Література… життя народу… характери… намагався зобразити правдиво.

ЧИЧИКОВ. Правдиво? А от і не так-с. Деяких своїх героїв ви вгадали, згоден. Але тільки приблизно та й то небагатьох. До того ж смію вас запевнити, вгадали несвідомо-с… просто влучили пальцем у небо. (Жест пальцем у небо.) Отже, щодо правдивості – якось не виходить.

ГОГОЛЬ. Чому ж не виходить щодо правдивості, дозвольте дізнатися? Хм… Проте! (Енергійно ходить.) Розмова набуває несподіваного повороту. Персонаж критикує свого автора. Не було ще такого. (Потрясає руками.) Цікаво. І що ж ви таке усвідомили, добродію, чого не усвідомив я?

ЧИЧИКОВ. А усвідомив я неправильність вашої, з дозволу сказати, поеми… Загалом та у цілому. Одне слово «поема» вже насторожує. Жодного вірша немає, а воно поема… Як це так? (Сміється).

ГОГОЛЬ. Так вже народилося, так я вирішив, так тому й бути.

ЧИЧИКОВ. «Я так вирішив»? Це до видання книги ви, пане авторе, можете щось там собі вирішувати, поки текст у чернетках та в рукописі. А вже після – ні-ні! Вже не ваше! Книжка надрукована – все, руками не чіпати та, тим більше в грубку не пхати!

ГОГОЛЬ (сплескує руками). Отакої! Яким ви, Павле Івановичу, стали самостійним.

ЧИЧИКОВ. Кожен персонаж рано чи пізно стає самостійним. Пора б вам, добродію, це вже й зрозуміти. Адже давно пишете. Досвід маєте. Перша ознака автора-класика – це коли його персонажі починають «гуляти» власними шляхами. Ось я й гуляю, як бачите, вже будь-кому важкувато тепер мене зупинити. Адже я пристосовуватися вмію добре, самі ж ви мене таким зобразили. Такий уже є. А самі ви що ж? Відірвалися ви, добродію, від життя. Все в хмарах витали зі своїми ідеями. Все по Італіях роз'їжджали, по Неаполям. Що, хотіли здивувати світ твором про хитрого афериста? Вам би по кухарській частині краще піти, а не по літературній. Ось з італійською пастою у вас вийшло значно краще, ніж з «душами». На кухні-с… там би свої таланти й виявляли.

ГОГОЛЬ. Що ж ви, добродію, змішуєте «кисле з прісним», кухню з літературою?

ЧИЧИКОВ. А ось так. Адже я чесний підприємець, а не пройдисвіт якийсь. А ви мене як зобразили? Адже я жодних законів не порушував, діяв тільки й виключно в рамках... так би мовити. (Кашляє.) З правосуддям не… (Кашляє.) І податки справно, все до копієчки… (Знову вимушено кашляє.) А у вас виглядаю як безпринципний пронира.

ГОГОЛЬ (сердито). Милостивий пане! Чому ви взагалі дозволяєте собі такий тон у розмові зі мною? Адже ви мій персонаж. Ви повинні говорити те, що я вкладаю у ваші вуста. Те, що я написав вам. Ось і будьте ласкаві не фамільярничати та не гнати «від себе». Тільки за текстом, за авторським текстом. Маєте поважати авторські права! Мусите!

ЧИЧИКОВ. Авторські права? О, так! Вони, звичайно, існують... а тільки навіщо ви, добродію мій, нас усіх описали такими дурними й жадібними? Адже йдеться не тільки про мене. Хіба ж ми такі?

ГОГОЛЬ. Я всіх вас такими побачив. Усі ви сатиричні персонажі. Ось так! Годі й балакати.

ЧИЧИКОВ. Вам би, добродію, писати прості казки… У простих казках можна розмахнутися з фантазією. Ну, там про сірого вовка... про царівну... А ви?

А ви взялися писати про казки ревізькі. Адже тут розумітися треба, розбиратися. А не так просто. Система оподаткування – частина держави. Демографічна статистика – це наука. А ви все свої жарти жартувати продовжуєте.

Ось де ви бачили, щоб нормальна людина хотіла побудувати величезний і непотрібний міст у садибі? А ви Манілова – адже людина реаліст, прагматик по життю – змусили вимовляти таку нісенітницю. Адже він планував майбутнє... І сина його обізвали дуже неблагозвучно, Фемістоклюсом. Який несмак! Погано-с.

ГОГОЛЬ. Ви всі персонажі сатиричні та негативні. Повторюю вам. Можливо, вам Собакевич подобається?

ЧИЧИКОВ. Що означає «подобається-не подобається»? Я про Собакевича нічого поганого сказати не можу. Солідна людина, підприємець. Грошей на вітер не кидає. Хазяйновитий. А ви його якимось користолюбцем зобразили. Чому ж так? Його б директором банку... та чого вже там, директором найголовнішого банку країни поставити. Він би вже Батьківщину не продав…

ГОГОЛЬ. Ну… навіть не знаю. Хазяйновитий? Не думаю.

ЧИЧИКОВ. А Коробочка? Яка гостинна та добра жінка. Ну, у віці… старенька. Буває, що й пам'ять підводить, ясна річ. Буває, що і з мобільним телефоном в неї впоратися не виходить. Але ж добра і жаліслива. А як вона мене пригощала! Ось уже справді щедра, відкрита душа! Досі пам'ятаю… А ви її зобразили зовсім недалекою. Навіщо?

ГОГОЛЬ. Такий її характер.

ЧИЧИКОВ. А Ноздрьов? Адже це сміливець. Найрішучіша людина! Сміливець, яких мало. Прикрасив би й сучасну армію. Я б його поставив головнокомандувачем усіх військ, насмілюсь доповісти. Так-так, саме так. Він вже показав би справжню дисципліну, тільки тримайся! А ви його зобразили просто п'яницею та базікалом. Хіба такі головнокомандувачі бувають? Моветон, мсьє!

ГОГОЛЬ. Що, все так погано, зовсім нічого не вгадав? Така ваша думка? Все неправильно?

ЧИЧИКОВ. Ну… чому ж все? Дещо написано влучно. Дороги вгадав, так. Це факт. Нічого не скажу – вгадав точнісінько. Поїздив я по них у своїй бричці... Дороги наші – погань. Були і є. Не посперечаєшся ніяк. Не вміли будувати й не вміємо. Та чи в умінні справа? Тут непогано б знову ж таки Собакевича запитати, якщо звісно його обер-прокурором поставити. Він би порядок навів відразу. Суворий чолов’яга, певна річ. Вміння будувати прийшло б миттєво. Якби Собакевича обер-прокурором – то дороги влаштувалися б самі собою, і мости майбутнього для Манілова теж. Годі й сумніватися. Навіть не знаю, чесно кажучи, яка посада йому була б більш доречною – прокурором або директором банку. Та тільки ви на його адресу висловилися інакше. Так-с.

ГОГОЛЬ. Я висловився, як вважав за потрібне. Немає сенсу обговорювати.

ЧИЧИКОВ. Сенс обговорювати – він є завжди. Особливо коли ви ощадливих людей у своїй «поемі» виставляєте скнарами.

ГОГОЛЬ. Це хто ж такий ощадливий? Чи не Плюшкін? Чи не про нього йдеться?

ЧИЧИКОВ. Він самий, про нього й мова. Плюшкін, дорогий Миколо, це найкращий кандидат у прем'єри, за всіх часів і до цієї пори. Це я вам точно говорю. Економний заощаджувач цінностей. Постав такого дотримувати скарбницю, так він її не те що збереже – примножить, будьте спокійні. Сам нічого не вкраде та й іншим не дозволить. А ви нарядили його у дрантя і зобразили шанувальником дріб’язку. Тринькаєте цінні кадри, я б так сказав. Недержавний підхід-с, добродію.

ГОГОЛЬ. Так-так-так… Ось у мене вже й виникло бажання переписати деякі глави. (Тре долоні.)

ЧИЧИКОВ. Що так-так-так? Що переписати? Миколо, та ви он хоч у Коробочки запитайте. Ну, нудні ваші «Мертві душі». Сил немає читати.

ГОГОЛЬ. Отже, нічого в поемі вам не подобається, милостивий пане? Зовсім?

ЧИЧИКОВ. Ну, чому ж? Є дещо і розумне. (Приймає ще більш недбалу позу.) Миколо, є в тебе в поемі одне приємне місце, цього вже не приховаю. Це місце, де ти описуєш мою схожість із Наполеоном… «особливо у профіль». (Повертається і жестом показує себе «у профіль».) Приємно-приємно, точно. Ось цю тему вже б і розвивав. А ти навіщось про якусь птицю-трійку… і мене обзивав «набувачем».

ГОГОЛЬ. Так-так-так, треба щось із цим робити.

ЧИЧИКОВ. Ну, це справа авторська… кожному своє… кесареві – кесареве, Гоголю – Гоголеве!

ГОГОЛЬ. Ось як? Спритно! Який ви, добродію, молодець. Всім сестрам по сережках встигли роздати, нікого не забули. А ви собі, милостивий пане, яке ж місце в історії догледіли? Яке-небудь скромненьке? Самого себе, сподіваюсь, не образили? Га? Вгадав?

ЧИЧИКОВ. Так, звичайно. Найскромніше… так-так. Є таке місце, є. Для себе… більш скромного місця навіть і не існує. (Підіймає очі й руки вгору.) Хто ж себе образить?

ГОГОЛЬ. О… ось тепер я вже остаточно зрозумів. Ось тепер мої сумніви вже переросли у впевненість. Адже час, нарешті, сюжетик і переписати.

ЧИЧИКОВ (встає). Миколо! Даремно ти все це затіяв. Не на добро, тільки гірше зробиш... (Ходить.)

ГОГОЛЬ. Це вже цілковите неподобство. Розперезалися ви зовсім, Павле Івановичу. Не годиться так.

ЧИЧИКОВ. Не годиться? Що ж тепер? Мене гумкою зітреш із тексту? Чи просто закреслиш? Ні, друже, такого не буде... не зможеш. Що написано пером, того не витягнеш і волом. Не я сказав – народна приказка. (Підіймає несесер і демонстративно виходить.)

ГОГОЛЬ (до зали). Виникли виразні відчуття, милостиві панове, що спалити мені треба було не лише другий, а й перший том. Такий нахаба, цей Чичиков – живучий і діяльний. Та й не він один…

Переписати? Не знаю вже і як. Тільки в грубку – іншого виходу навіть і не бачу… Проте… (Ходить, думає.) Ні, таки перепишу кінцівку. Мабуть, посаджу я його, негідника, у в'язницю. (До зали.) Як думаєте, допоможе?