Танк та цвинтар

— Дмитрику, годі вже спати, пора снідати! Сніданок жде, вже стигне!

Голос матері вирвав його з обіймів сну. Дмитрик ледь розплющив очі та замружився, прикидаючись, що спить. А потім почув грім, моторошний свист та вибух. Дах захитався та посипався, як картковий будиночок. Мати скрикнула у відчаї, наче поранена лелека, та впала на нього зверху, прикриваючи дитину власним тілом. Він відчув непомірну тяжкість та задуху…

Дмитрик вскочив, задихаючись, та жадібно ковтав ще вологе та прохолодне ранішнє повітря. І одразу пригадав все. Цей сон йому снився вже кілька днів поспіль. Як і раніше до того. З того самого дня, як снаряд із "заблукалого" російського танка впав на його будинок. Мати загинула, прикриваючи сина від уламків власним тілом. Сусіди поховали її у саду, у власному дворі. А у Дмитрика не стало дому. Хіба можна назвати домом те звалище каміння, що лишилося після вибуху?

Зі всієї оселі неушкодженим залишився лише погріб. Ввечері, як темніло, Дмитрик крався потайки, городами, ховаючись у тіні дерев. Коли собаки починали брехати, він завмирав, чекаючи, поки вони вгамуються, а потім виповзав зі схованки та прямував далі. У погребі збереглися картопля, морква та трохи наїдок у банках. Дещо він залишав у тарілці на могилі мами. Він сідав на горбочку, плакав та розмовляв з мамою пошепки. Вона не відповідала. Лише стояла мовчки та дивилася на нього сумними очима. Все що він бачив — лише прозора тінь. На ній ледь проглядалися риси змарнілого обличчя та рвані рани, на яких висохла кров. Першого разу, кличучи маму, він злякався так, що ледь не вмер на місці. А потім звик. Який би вона не мала вигляд — це його мама.

Потім він повертався на цвинтар. Там його вже зустрічали бабця з дідом. Вони віталися з ним, бажали смачного та чекали, поки він зварить на вогнищі щось подібне до супу та поїсть. І лише потім починали вести з ним душевні розмови. Іноді повз цвинтар проходили місцеві п’яниці, але вони не звертали уваги на шестирічного хлопчика, який тихо розмовляв сам з собою. Батько пішов до війська та десь зник безвісти. Мати загинула. Дідусь з бабусею померли вже кілька років тому, ще до його народження. Як виглядали дідусь з бабусею, Дмитрик мав лише дуже примарне уявлення, хіба на старих світлинах їх бачив. Ніхто з сусідів не наважувався взяти до себе відлюдькуватого хлопчика, який то плаче, то щось бурмотить, то розмовляє сам із собою, то просто мовчки сидить на одному місці кілька годин. Вони хитали головами, зітхали та жаліли бідного хлопчика, але не могли зарадити нічим. Лише підкладали картоплю та банки з соліннями до льоху. Дмитрик цього не помічав. Він геть втратив відчуття часу і не помітив, як вже минув місяць.

Щось гучно торохтіло з боку траси. Трактор? А що йому тут зараз робити?

Бабах! Глухий удар в огорожу, і каміння посипалося на ще вогку м’яку ріллю. На цвинтар, знісши міцний паркан з бетону, заїхав танк. Дмитрик, застиглий на місці від переляку, оговтався, та щодуху чкурнув за найближчі надгробки. Він побачив величезну літеру V і маленький триколор на башті. До башти була прив’язана величезна свина туша, вкрита засохлими патьоками крові.

Мотор затих, і запала тиша, така, що чутно, як шелестить листя. Та недовго тиша тривала. З люка біля башти висунулася голова у шоломі.

— А тут красивий від, йопта! Как раз штоб накатіть!

— Да нада накатіть за дєдов ідріть тваю мать! За пабєду ідріть твою мать! — заволав другий, висунувшись у верхній люк. — А вадяра есть, Ваньок?

— Абіжаєш, камандір. Заначку я пріпас!

— А закуска где? — спитав голос з сильним кавказьким акцентом. — Ілі снова бля будєт собачій корм?

— Заткні поддувало, Ахмед! Задрал уже сцука! Тут тібє не ресторан. Хочеш шашлик із барашка? Поймай сам!

— Так нету тут барашка!

— Ну дик на нєт і суда нєт! А вот тєбє хер без солі!

— Да зачем барашка!? Свин’я же єсть! — втрутився командир.

— А нам нільзя! Харам! Коран запрєщаєт!

— Ну так собачій корм жрі!

— Да падажді! Вот солнце зайдьот. Тогда і употребім. Пока тємно і Аллах не відіт!

— Ахмєд, Аллах всьо відіт! А водку пьош?

— Пока тємно, і Аллах не відіт. Непременно виліть первиє пять капель на землю. Ібо так пророк велел.

Дмитрик почув, як заворушилося опале листя. Бабуся стояла поряд, хитаючи головою.

— Тварини, — прошепотіла бабця — Аби щось вкрасти та випити. Які вони нелюди. Сиди та не висовуйся, онучку! Бо вб’ють же тварюки, прости Господи! — вона перехрестилася. — А то й поріжуть та з’їдять. Вчора вони ще собак їли. Порізали на шматки та смажили на вогні, наче кролів.

— Звідки ти знаєш, бабцю? — прошепотів Дмитрик.

Бабця притисла палець до губ.

— Тсс, онучку! Сиди тут тихо, не ворушися! Ані пари з вуст! Вони тебе не пожаліють. Бо ж я знаю, повір мені.

Дмитрик як міг прилаштувався у купі опалого листя та зачаївся. Почувся тріск дерева та лайка.

— Ну ти чо охуел? Хулі ти на могілє костьор розводіш? — почув він голос Ахмеда.

— А мнє похуй! Плєвал я на іхніє магіли. — відповів Ваньок. — Вот січас я насцу. Мнє похуй! Я из всех в рот ебал!

Дмитрик почув звук дзюрчання та відчув різкий запах. Дідько, цей покидьок справді насцяв на могилу!

— Це могила брата твого діда, — почув він голос бабусі. — Молодим ще помер.

— Вай, так нільзя! — обурився Ахмед. — Мьортвих уважать нада!

— Да хулі іх уважать? Да я іх на хую вєртєл!

— Вот! — вигукнув командир. — Вот чо я забил! Вєртєл! Ахмєд, Іді принеси да?!

Ахмед сердито заричав.

— Хватит меня дразніть, русак! Я из Дагестана! І по русскі не хуже тебя говорю.

— Да мнє похуй откуда ти, — перервав його командир. — Хач. Кто вас там разберьот. Ми всє за Расію тут. Іді прінесі, а то в табло дам, хлєборезку поломаю, усьок? Чо ти такій дєрзкій?

— Ну ладно, принесу, — озвався Ахмед.

Дмитрик почув як хтось іде геть.

Дмитрик який російську чув дуже рідко і те лише у Броварах, вже звикав до ворожої розмови та почав краще розрізняти слова, більше не напружуючись. Попри те, що половина слів йому була невідомою або незрозумілою. Так розмовляли бандити у серіалах, які дивилася його тітка. Отже, ці солдати теж бандити та злочинці? Саме так. Якщо людина розмовляє як злочинець, поводиться як злочинець, то це злочинець. Як казала мати, і як її вчила бабуся: слова надходять із серця. Якщо з рота ллються помиї, то й серце людини повне гидоти, бридоти, гною та лайна. Зараз він чув як ці ворожі вояки сперечаються між собою як собаки, огризаються, лаються, наче готові горлянку один одному перегризти. Що їх тоді тримає разом?

— Ненависть, лише ненависть, — почув він голос бабусі. — Вони ненавидять один одного та весь світ навколо. І нас, українців. Лише ненависть їх єднає.

Тим часом почулися удари сокири. Хтось рубав дрова лаючись матом.

— Ваньок! — гукнув командир. — Тяні сюда хрюшку!

— А шо я, я дрова рублю! Пусть Ахмед несьот.

— Я не понесу. Нечистая скатіна. Харам!

— Тогда іді дрова рубі! — сердито крикнув командир.

— Не пайду. То не мужская работа. Такой абичай.

— Ваньок, несі свинку, я сам дорубаю. Тольки сматрі не урані тушу.

— Обіжаєш, командір! — Він замружився, ніби щось пригадуючи. Потім сплюнув на землю і сказав вже вголос. — Хахли жлоби...Нічем нє дєлятся. Удавится гатови за кусок хлєба… Правду мой прадєд пра ніх гаворил. Он ж їх тут разкулачівал.... Я же за ту свинку бабу застреліл. Старая жаба! Ползала на колєнах умаляла, чтоб не забірали. Сказала, ей внуков корміть нада.

— Да тє хохли жлоби, дєлітса нічем не хотят. — погодився командир. — Мой батя с німі в армії служил. Ім с дому присилалф варенья, сала, колбасу… Ненавижу! І кто ім разрєшил так красиво жить? Тут в селє дорогі асфальтіровани, і фонарі стоят і горят, і стіралькі тут в каждом домє. І газ у ніх тут єсть! Наш газ крадут. Сукі! Ненавижу!

Деякий час було тихо. Лише сокира стукала по дереву. Командир гучно видохнув. А потім почулися гудки з мобільного телефону.

— Альо, Маня! Да бля, ета я, Міша, а кто ещо бля?

— Міша, ну наканєц-та! — хлопчик ледь розчув жіночій голос. — Вас чо вивелі уже с Хахляндії ?

— Нє, куда там вивелі? Ешо там, нікуди нас не вивели.

— Ну і шо там у вас? Поді много поубівалі?

— Да уже половіну наших положилі.

— А ви іх?

— Да ми іх даже не відєлі бля. Іздалека стрєляют, сукі. Насипают, сукі, а ми без приказа ні туда ні сюда, как кури в йобанном тирє...

Піднімався вітерець. З яру чувся мат і тріск сучків. Розмова, тим часом, тривала своєю чергою:

— А мєстниє вас как встрєчают? Ви же іх там освобождаєте?

— Встрєчают? Мірниє? Плохо встрєчают. Зирят так што убілі би, єслі би моглі. Вчера вот женкщіну убіл. По дорогє сука шла с двумя дєтьмі. Зенками своїми зирила да прокятья слала, стерво. Да, шльопнул. Ідьомо – а она пиздуєт. Я ж бєз всякава западла бля просто тіпа дорогу спросіл. А она сука міня такіми хуями накрила! Будьте, гріт, прокляти, артилерію на вас наведу! А ночьб, гріт, сама пролєзу в вашу распалагу і перерєжу всєх... Ну, я їйо того... Грохнул. А то хуй їйо знаєт, блядину, вдруг ріально сука навєдьот.

Жінка прокричала щось нерозбірливо.

— Шо? Снял я с нейо серьожки. І перстні снял. І телефон забрал. Нєт, дешовий. Дєтєй нє вбив. Дєтей за што? Нацистами вирастут? Ну как тут знать? ТО уже не наша заботую Там навєрху порєшают. Да тут всє нас ненавидят. Нам брехалі што они ждут осовбождєнія. Нікто нас тут не ждал! Ну всьо, мнє пора, покєда. чмокі моя зайка!

— Слиш, ета ти что, ти ета со сваєй бабой так гавариш? — спитав Ахмед.

— А з кєм ещо? — сердито бовкнув командир. — Не с путаной же.

— Ну же я думал. Может с мамой! У нас вот с мамой матами не говорят. Слушай, шеф. Дай мінє телефон, я своєй тянке позвоню!

Дмитрик прислухався. Жіночий голос кричав у трубку, так що зараз Дмитрик майже все чув.

— Ти гдє бил урод носатий? Чо не звонил бля? — жінка кричала сердито, ледь не плакала.

Ахмед щось мляво мямлив, виправдовуючись.

— По русскі со мной говорі бля, ти что міня нє уважаєш?

— У тебе што жена руская? — здивувався командир.

— Ага, прікінь. На калим не собрал. А ваші шалави на всьо готови. Наші косо смотрят конечно, да нічего, мнє похер. Дєлаєт всьо что нада.

— С кєм ти там болтаєш? — прокричала жінка у слухалці

— Да с командиром. А што ета у тібя за мужик там?

— Сантехнік пришол кран починить. Ти мнє штота достал?

— Достал! Коври!

— Да тут тех кавров как собак нерєзаних!

— І отбойний молоток достал із магазіна. В хазяйствє прігодітса…

— Ідіот! Нахрєна он нам?! Сам как отбойний молоток міня долбіш. Долбойоб! Ти мнє лучше кольца, серьожки, браслети, кольє привезі! Сосєдкі всє в золотє ходят как йолкі нарядниє, а я чєм хуже? І шубу привезі! І планшет!

— Прівезу. Я там в домє бельйо нашол ніжнєє. Какой размєр больше, С ілі М?

— Ммм. Может С? Она ж вроде дальше по алфавіту...

І в цей момент щось бахнуло. А потім почувся удар. Щось важке впало на надгробки, аж земля задрижала. Дмитрик затремтів від переляку, але висунувся з купи листя та обережно виглянув з-за надгробка. Відірвана башта танку валялася серед могил. Деякі з надгробних пам’ятників потрощило.

На одній з могил, яка, судячи за розмірами, належала дитині, все ще палав вогонь, а над ним, нанизана на рожен, висіла свиняча туша. Від неї йшов такий апетитний запах, що у хлопчика закрутило голову. Але зойки та несамовитий крик привели його до тями. Танкісти вили, наче собаки, лементували та репетували, сходячи на вереск.

— Пролятиє бендеровци! Натовськіє наймити! — заверещав командир. Він бігав по колу навколо вогнища та тряс кулаками у той бік, звідки прилетіла ракета. — Етот танк унікальний! Єдінствєнний в мірє, аналоговнєт! На нєго сам Путін сматрєл на парадє із Мавзолея! На нєму же ставілі защиту!

— А ми ету защиту сняли, чтоб поджарить свинью, — зауважив Ахмед.

— Моя стиралка, планшет, собачья будка — всьо сгорєло! — кричав Ваньок.

— А будку ти нахрєна пьор, дурак? — рявкнув на нього Ахмед. — Что рукі із задници ростут, что сам не можеш здєлать?

У відповідь Ваньок заревів та схопив сокиру, яка лежала біля порубаних гілок.

— Сука! Хач смердючий! Зарублю!

— Стаять! Застрелю, как собаку! — проревів командир у відповідь. — Не на того кидаєшся. Не он наш танк подбіл.

Ваньок знову заревів та відвернувся, а потім з ревом кинувся трощити сокирою портрети померлих, хрести та навіть таблички, супроводжуючи це найбруднішою матірною лайкою. Ваньок крутився, як навіжений залізний дроворуб з казки про Смарагдове місто, який відмахувався від ос. Сокира літала, як хижий птах. Розліталося в друзки скло, наче він колов не кріпке скло, а кригу. У всі сторони летіли друзки каміння.

Ахмед просто сидів на місці, обхопивши голову руками, та стогнав. Командир заволав як скажений, пнув ногою свину тушу так сильно, що вона перелетіла огорожу та шваркнула на землю, забризкавши все навколо кров’ю та жиром. Кульгаючи та матюкаючись, командир пошкандибав до підбитого танку, все ще охопленого полум’ям. Густий чорний дим підіймався аж до неба, а в цьому диму ледь проглядалися обриси чорта з рогами. Він ніби бачив огидну пику, яка усміхалася та кривлялася, знущаючись з нього.

— Бач, як вони плачуть, як вбиваються за чужим краденим добром! — прозора постать бабусі виникла поруч. — Тварюки! Скільки будівель зруйнувати, стільки людей вбити, і все заради чого? Щоб своїй жінці крадені сережки та труси привезти? Їм пралки навіть не знадобляться, в них же наволочі навіть воду не підвели, під’єднати нема де. Навіть будку собачу і ту поцупили, а собаку зжерли. Бо руки у всіх зі сраки ростуть. Покидьки. Біжи, онучку, поки вони тебе не побачили!

— Ні, стара, не втече він! Наша кровиночка, козак росте, він воїном ще стане хоробрим та вправним!

Дмитрик побачив перед собою прозору постать діда. Таким, як він його бачив на світлинах, коли той щось майстрував. Довге сиве волосся, скріплене обручем, розтріпалося. Дід дивився суворо, блимаючи під густими сивими бровами своїми сірими очима, які грізно виблискували сталевим блиском.

— Слухай мене, онуче! Слухай уважно! Ти останній чоловік з нашого роду. Твій батько воїн. Він загинув, і ти маєш помститися за нього. Ці люди вбили багато людей у нашому селі. І в сусідніх селах теж. Вони зруйнували кілька будинків. Спалили кілька машин з людьми. Вони вбивці. Не осороми наш рід! Візьми до рук зброю!

— Діду, та де же я зброю знайду? — заскиглив Дмитрик.

— Вона в тебе під ногами! — голос дідуся задзвенів у вухах хлопчика міддю. — Бачиш ці кілки з огорожі? Бери будь-який, буде тобі як спис! Тих упирів лише кілком треба. Візьми. Підкрадися з заду до цього навіженого з сокирою та всади йому проміж грудей. Вони всі зараз не при собі! Але скоро прийдуть до тями! Дій! Помстися з батька. За матір!

Дід читав вірш, і його слова били наче батоги по шкірі.

Я є народ якого правди сила ніким поборена ще ну була!

Яка б біда, яка б журба носила. А сила знову наросла!

А м’язи наливалися силою. Він згадав усе. Зруйновану хатинку, мертве закривавлене тіло мами. Тіла сусідів, порвані на шматки кулеметною чергою з танку. Хлопчик заричав, нахилився та схопив кілок. Час ніби сповільнився. Він ковзав сірою тінню у сутінках та підкрався до солдата який все ще кричав, лаявся та розмахував сокирою. Дмитрик підкрався ззаду та щосили встромив кілок у спину солдату. Кілок, наче спис, увійшов у тіло ворога, щось хруснуло, та гострий кінець висунувся з грудей. Солдат захрипів, захитався і випустив сокиру. Ще мить, і він впав набік, наче мішок, набитий соломою, а з його рота полилася темна кров.

— Не барися, хапай сокиру! — наказав дід. — Їх ще двоє! Хутко, поки вони не отямилися!

Дмитрик нахилився та схопив сокиру обома руками. Він відчув, наче сокира приросла до рук та стала їх продовженням. Прозора постать діда стояла за його спиною, руки витяглися та стали довгими, як гілки дерева. Дмитрик відчув, як лють наповнює його, ніби у його крові тече окріп. Полум’я гніву охопило його до кінчиків волосся. Ахмед все ще сидів на тому ж місці та тихо скиглив. Хлопчик наблизився до нього ззаду та заніс сокиру. Але тінь видала його. Треноване око ворожого солдата помітило рух. Він обернувся та встиг закритися руками. Хлопчик проричав слово "помста" та завдав удару по руках. Затріщали кістки, бризнула кров. Ахмед завив від болю. Руки повисли, наче у поламаної ляльки. Дмитрик знову заричав та замахнувся сокирою, міцно тримаючи її руками, наче дроворуб. Сокира опустилася Ахмеду на лоб, щось хруснуло.

— Не убивай! Бери, что хочеш! Прошу, не убивай…

— Жодного жалю до цих покидьків, — почув Дмитрик голос діда.

Він згадав, як мама вмерла, накривши його собою від обстрілу. І перед очима попливла кривава мара. Він заніс сокиру та рубанув щосили, наосліп. Почувся тріск. Голова Ахмеда розкололася, наче кавун. Щось блідо-сіре потекло крізь тріщину. Сокира застрягла у голові, і він вже не міг її витягти. Ахмед застогнав та впав лицем униз. Його тіло задриґалося у передсмертній агонії.

— Сука! А ну стой! — почув він крик з боку поваленої огорожі. І кілька автоматних пострілів. Кулі чиркали та свистіли біля хлопчика. Він ледь встиг сховатися за пам’ятником. Тим самим, який обісцяв російський солдат. Хлопчик поморщився та поповз праворуч, до іншого надгробку.

— Стой, кому сказал! Мєлкая мразота! Ти моіх пацанов тут замочил!

Знову автоматна черга, кулі стрекотіли та відскакували від каміння. Хлопчик впав та покотився по купі торішнього листя. Дим від багаття заважав добре прицілитися. Командир вилаявся, згадуючи всіх родичів хлопця матірними словами.

— Іді сюда тварь! Іді сюда, гаварю! Застрєлю, мразь! — кричав командир.

"Тату, де ж ти, тату! Врятуй!" — хлопчик подумки звернувся до того, єдиного, хто ще міг бути живим. Та хіба ж він почує?

Зашурхотіло листя. Затріщало гілля. Гучно тупотіли чоботи ворожого командира. Він ревів, наче ведмідь, та важко дихав. Він більше не стріляв. Мабуть, замало набоїв лишилося.

— Я захищу, сину! Не бійся! — голос йшов наче с колодязя, але хлопчик не міг його не впізнати. Темна, майже чорна тінь виступила серед надгробків. — Стань сюди, до янгола. А я тебе прикрию.

— Тато! — вигукнув хлопчик та замовк.

Тато стояв перед ним. Високий, кремезний, у формі ЗСУ — брудній, у плямах крові, замурзаній, але все ще впізнаваній. На руках синя стрічка зі скотчу.

Командир схопив автомат та випустив у тата цілу чергу. Потім ще одну. Заклацав затвор.

— Сука ти што заколдований? Пачему тібя пулі нє бєрут? — зарепетував росіянин.

— Тату! — знову вигукнув хлопчик. — Тату, врятуй мене!

Прозора статура тата наблизилася до росіянина. Його руки стисли горлянку ворога. Той заревів, наче бугай, який побачив ніж різника. А потім захрипів, та засмикався в конвульсіях, пробуючи звільнитися від міцного затиску на горлі.

— Отпусти! — захрипів він у відчаї. — Я сдамся в плєн!

— Мертві в полон не беруть. Я заберу тебе з собою, — відповів тато.

Росіянин востаннє засмикався і затих. Його пика посиніла. Він повільно впав на спину. Очі застигли, наче скляні. Він більше не дихав. Тато зламав йому кадик. Дмитрик підійшов до трупа росіянина та легенько копнув його ногою в обличчя. Той хитнувся і не поворушився.

— Він вже мертвий. Не бійся його. Скоро прийдуть наші, вже дуже скоро. Вони йдуть. Наше містечко звільнять. Почуєш мотор — виходь до них і попроси допомоги. Вони знають що робити. А мені пора йти. Мене вже кличуть. Ти справжній козак, сину! Я тобою пишаюсь! Прощавай, Дмитрику! І якщо ще буде треба, клич мене на допомогу. І поменше слухай діда. Він коли незадовго до того, як помер, став трохи не сповна розуму. А я відведу твою матір. Вона не знає шлях. Я їй покажу. Бувай, синку!

Дмитрик відчув, як щось холодне торкнулося його руки та міцно стисло долоню. Заколихалося повітря. Там, де до цього стояла тінь батька, тепер кружляв вихор, підіймаючи торішнє листя.

Здалеку він почув торохтіння мотора. Він попрямував до огорожі та боязко виглянув. Біля діри у паркані встав старенький БТР. На борті були намальовані три лінії та хрест. А над баштою тріпотів жовто-блакитний прапорець. З машини вилізли троє чоловіків.

— Ти диви, Сашко, як башту вирвало? Гарно влучили у цей танк!

— Ого, диви. Два трупи. А вони ще свиню хотіли підсмажити. На цвинтарі. Прямо на могилі.

— От же покидьки. А це бородач з сокирою у голові. А цей, мабуть, командир зі зламаною шиєю.

— Це вже точно не наша Стугна влучила. Це хтось допоміг…

Дмитрик виліз через діру та відчайдушно замахав руками.

Найстарший вояк з довгими сивими вусами та нашивками сержанта на рукаві підійшов до хлопчика.

— Хто ти, малий? — чоловік присів перед ним та поклав руку на плече хлопця. — І шо ти тут робиш? Ти бачив, хто цих орків вбив?

Дмитрик відкрив рота, але лише замотав головою. Він не міг вимовити жодного слова, як не старався, з того самого дня, як загинула мати. Але його переповнювала радість. Вони прийшли. Вони повернулися. Вони знищать ворога та звільнять його рідне містечко.

— Сержанте, здається хлопчик німий, — сказав другий солдат, зовсім молодий худорлявий юнак з русявим волоссям, років двадцяти на вигляд. — Дивиться! В нього одяг у бризках крові. Здається, це він вбив орків.

— Не може бути! — вигукнув сержант.

— Але ж нікого більше на цвинтарі немає! — сказав третій, чорнявий і гладкий чоловік з тонкими вусиками та акуратно підстриженою трикутною борідкою. — Хто ж ще це міг зробити?

— Мабуть, Тіні Забутих Предків, — сказав сержант. — Хтось з тих покидьків нагадив на могилу. А ще поламали кілька хрестів. От і не змогли предки стерпіти таке неподобство.

— Бачите, навіть мертві встали на захист рідної землі! Не стерпіли наруги. Слава Україні, Героям Слава, Смерть Ворогам! А що ми скажемо москалям?

— Геть з моєї землі!

Хлопець кивнув. Він посміхався.

— Ходімо з нами, хлопче, — сказав сержант, — сідай в машину. Довеземо тебе додому. Покажеш, де твій дім?

Дмитрик знову кивнув. І показав рукою в той бік, де колись стояв його будинок. Нічого не треба говорити. Вони все побачать самі. І все зрозуміють…