Помилка системи

Опівночі Орест вийшов з будівлі Верховної Ради. День видався гарячим. Добре, хоч мітингувальники, які щодня збирались під її дверима, часом з діаметрально різними вимогами, розійшлися. «А ще краще, якби їх розігнала охорона», — мстиво подумав він, із сумом згадавши, як чвакнув перезрілий помідор, — і де вони його тільки дістали, — стікаючи по лацкану його піджака. Недешевого, до речі.

Орест вмостився на пасажирському сидінні аеротаксі, яке чекало на нього ще з шостої вечора, коли номінально мав закінчитись робочий день. Розрахувався кредиткою, накинувши сервісу кругленьку суму за очікування. Як тільки дверцята зачинилися і всі вуличні звуки наче розчинились у вакуумі, Орест нахилився до навігатора:

– Вулиця Затишна, дев’яносто восьмий поверх, четверті апартаменти.

Мотор тихо загудів, увімкнувся кондиціонер, підтримуючи максимально комфортну температуру, згодом залунала легка, ненав’язлива музика.

Орест відкинувся на спинку сидіння і потягнув пальцем краватку, яка чомусь давила наче зашморг. Насправді все йшло чудово: кар’єра перла вгору — за десять років від наївного хлопчини з села Малі Підвишні залишилось хіба що ім’я. Орест наїв солідний живіт, який періодично прибирав завдяки біохакерській програмі, інтелігентно посивів на вилицях, позбувся від сільської говірки і вивчив окрім всесвітньої ще чотири мови. Йому були доступні найкращі костюми, найдорожчі аеромобілі, колекційні годинники та найгарніші дівки. А головне, вдома на нього чекав подарунок від посла сусідньої країни. Можна сказати, хабар. Справжнісінький хабар, який Орест сподівався сьогодні ж скуштувати — пляшка грузинського вина. Їй було років вісімдесят. Посол запевнив, що рідина за склом з натурального винограду, а не концентрату із барвниками та підсолоджувачами. Згадавши про неї, Орест усміхнувся, в очікуванні неземного блаженства від дегустації.

Аеротаксі, об’їжджаючи затори, летіло через бідняцький район — гетто, куди нормальні люди носа не показували. Орест сам планував маршрут. Він виглянув за скло, шукаючи очима знайому вивіску і, ледь побачивши мерехтіння, нахилився вперед.

– Зупинимось тут. Координати зупинки з маршруту витреш, – сказав він. – П’ять хвилин.

Дверцята аеротаксі відчинилися, і Орест напрочуд швидко вискочив на брудний асфальт, вкритий кратерами вибоїн. Біля будівлі, що мерехтіла новорічною ялинкою, прикрашена різнокольоровими ліхтариками, вишикувались дівки. Вони були, звичайно, не справжніми. Орест сам, на своєму першому голосуванні, підтримав законопроект проти торгівлі жіночим тілом. Ніхто, звісно, не здивувався, коли на заміну справжнім жінкам прийшли механічні — бо коли є попит, його будуть задовольняти будь-яким способом. Феміністки ще декілька тижнів збиралися на мітинги під Радою — кричали, що це, у будь якому разі, об’єктивізація, але ніхто їх не слухав. Місцеві сутенери викупали пошкоджених андроїдів, майстри із чорного ринку — лагодили пошкодження та правили код. В результаті штучний інтелект міг вести філософські розмови будь-якого рівня складності із замовником, а тіло андроїда витримувало куди більші навантаження, аніж тіло людське. До того ж, машина не знала слова «ні».

Микита — «таточко» механічних дівчат, вискочив із бару вчасно. Він клацнув пультом, і андроїди заворушились, ніби прокинулись після сплячки.

– Ти щось пізно, – Микита, не прикриваючи рота, позіхнув і кивнув підборіддям на своїх підлеглих. – Думав, не чекати вже…

– Важкий день…

– А в нас нова поставка. Вибирай, яка на тебе дивитися!.. – Микита відступив у бік.

Орест примружився, розглядаючи новеньких — високі, ставні, з величезними цицьками — просто рай для збоченців. Звичайно, Орест не мав до них жодного відношення. Просто в нього не вистачало часу на нормальні стосунки. Але, скільки б він не працював на благо країни та її громадян, він не переставав бути чоловіком.

– Руда дивна якась… – пхикнув він, роздивляючись дівку — маленька, худорлява, її кучері із золотистими переливами розсипались по плечам — зовсім не схожа на інших. Величезні очі дивилися на нього знизу вверх якось… якось занадто.

Орест тряхнув головою. Микита знизав плечами:

– Саньок її надибав. Якийсь дід-винахідник коні двинув, а родичі швиденько розпродавали його мотлох. Двісті баксів за цю бляшанку виклав. А з іншого боку, шо? Дівка як дівка… під пиво покатить, – він схопив її за зад, і Оресту на мить здалося, що обличчя андроїда скривилося під огиди. – Спробуєш? Я тобі знижечку випишу.

Орест відійшов — йому самому стало бридко, але він не розумів чому, а рефлексувати в нього не лишилося сил. Він багато працював, він заслужив трохи розвіятись!.. Орест зупинився поруч із білявкою, яку замовляв часто. Можна сказати, був її постійним клієнтом. Синьоока, із золотистими косами, на її щоках грав легкий рум’янець — «дівчина з обкладинки» була схожа на його перше кохання, тому Орест називав андроїдку Катрею. Вона не протестувала. Машина не знала слова «ні».

Але розраховуючись за ніч, Орест чомусь в останній момент тицьнув пальцем на руду. Він і сам здивувався, але виправитись не встиг. Микита натиснув ще декілька кнопок на пульті:

– Ця мала твоя на всю ніч. І, я обіцяв знижку, тому дарю додаткові дві години, – він поплескав по плечу руду і підштовхнув до аеротаксі. – Якщо будуть якісь проблеми — маякни.

– Які проблеми? – Орест зупинився на мить, і гидкий морозець пробігся у нього під шкірою.

Микита задумався:

– Ну, всяке може бути. Я її не випробував — я красивих люблю, щоб були стрункі, цицясті і писок стервозний. А тут — хтозна, для чого її той дід спроектував. – Микита задумався і махнув рукою: – Коротше, не парся. Якщо шо — просто маякни.

Орест кивнув: на перший погляд руда андроїдка не викликала ані підозр, ані побоювань. Вона кліпала очима, бо була, здається, непогано запрограмована під людську поведінку, і дивилась на Ореста довгим, відкритим і беззахисним поглядом. «І як її?..» — навіть у думках він запнувся, бо не міг придумати влучного евфемізму до слова, яке визріло першим, від чого Орест тільки сильніше роздратувався. Падаючи на сидіння аеротаксі, він лаяв себе останніми словами — взяв і сам спаскудив собі вечір. Дівка сіла навпроти. Вона мовчала і м’яла край спідниці.

Вони пролетіли через гетто — околиці лівого берегу столиці, мовчки, поки врешті аеротаксі не пришвартувалось до шлюзу апартаментів Ореста. Виходячи, він намагався не повертатись до андроїдки спиною. Попри наївний, майже дитячий вираз обличчя, за поїздку, проведену у затяжному мовчанні, вона викликала в Ореста якийсь глибинний, неконтрольований жах. «Нащо я взагалі її взяв?.. – бідкався він собі, прикидаючи, якщо подзвонити Микиті одразу і відмінити замовлення, не пояснюючи, що саме з нею не так — чи стане «таточко» і надалі організовувати йому дівок, – …що я з нею робитиму? Вона ж схожа на… на…» – він так і не зміг зрозуміти на що чи кого. Але точно відчув, що інтиму сьогодні не буде.

Руда вмостилась на краєчку канапи і не зводила очей із Ореста. Він встиг подумати, що зазвичай роботизовані шльондри залишались стояти біля шлюзу, запрограмовані діяти по команді. Орест кашлянув, збираючись з думками. Йому було зовсім не обов’язково щось робити. Він міг просто лягти спати, а на ранок здати андроїдку власнику.

– Такий гарний краєвид, – тихо сказала вона, глянувши у вікно, і зашарілася, наче сама злякалась своїх слів. – Звідси все місто наче на долоні. Я давно не бачила нічого подібного…

Орест сів навпроти.

– Розкажи про себе, – попросив він. Хвилин п’ятнадцять поговорить із нею, а тоді скомандує вимкнути енергозабезпечення, і піде відпочивати.

– Олеся, – вона протягнула йому руку, і Орест автоматично, натренованим офіційним жестом потиснув її. – Я, справді, ще не дуже розібралась, що маю робити… Це… це моє перше замовлення.

Орест розплився в усмішці — дід, який її програмував той же хитрий жук! Ця дівка веде себе як… справжня.

– В мене є вино, – запропонував Орест. – Грузинське. Вип’ємо?

Андроїдка кивнула.

– Андрію Семеновичу іноді привозили друзі з мандрівок. Я куштувала червоне напівсолодке, солодке і біле сухе. Вмію вгадувати рік збору врожаю, якщо вам цікаво.

– Ду-у-уже! – засміявся Орест і пішов за келихами. Хоч на щось вона згодилася! Гроші не впусту протринькав…

Він зовсім розслабився і вже навіть хихотів над собою: це ж треба — андроїдку злякався… В принципі, якщо не покладати на нього якихось шалених надій, вечір міг пройти непогано. Попередній власник робота був людиною непростою і, схоже, ця руда могла скласти непогану компанію. Можливо, коли-небудь він навіть скористається її послугами ще раз.

Орест відкоркував пляшку, плеснув трохи вина у келихи і понюхав його: рідина пахла… бродінням. Певно, тільки гостя могла сказати, чи дійсно це пійло натуральне, але Орест жодного разу не чув подібного запаху.

– У світі залишилось дуже мало справжнього, – наче продовжуючи його думки, видала руда, – так Андрій Семенович говорив.

Орест сунув їй келиха, і вона зробила ковток.

– Дві тисячі тридцять восьмий рік, – руда врешті проковтнула рідину, яку тримала в роті. – Виноградники Картлі, – на мить її очі стали каламутними — андроїдка перевіряла інформацію у пошуковику, – з дві тисячі п’ятдесят шостого там розкинулась восьма за величиною пустеля.

Орест кивнув — отже, посол не набрехав. Він дійсно презентував йому справжній скарб. Можна сказати, історичну цінність. На наступному голосуванні доведеться зайнятися кнопкодавством і підтримати законопроект, який лобіює інтереси його країни.

– Олеся, – Орест відкинувся на м’яку спинку дивана, послабив краватку і розстібнув ґудзик на сорочці, – Олеся, скажи мені, а нащо ти йому була?

– Чесною працею заробляти на техогляди та функціонування. Микита дуже добрий, він не ображає дівчат, – слова вилітали у рудої з рота, і чим далі вона продовжувала, тим глибшою ставала здивована борозна у неї на лобі. – Він нами опікується, а ми щасливі на нього працювати.

Закінчивши, Руда налякано затулила долонями рота.

– О, то він все ж порився у твоєму коді, – хмикнув Орест. – Ні, я мав на увазі твого Андрія Семеновича.

Андроїдка довго мовчала, і Орест встиг злякатися, що ненавмисне став причиною збою системи.

– Мабуть, він був дуже самотнім, – врешті сказала вона.

Орест не став питати, чому дід обрав таку, м’яко кажучи екзотичну зовнішність. З розвитком генної інженерії та біотехнологій, можна стало приховати всі явні недоліки — як, наприклад, рябу, вкриту веснянками, шкіру на носі, випрямити неслухняне волосся та змінити його колір на благородний білий або насичений, звабливий темний. А з десять років тому, коли у масовий продаж випустили мікрочіпи з бібліотекою структурованої інформації на кожен випадок життя: як готувати з будь-якого набору продуктів поживні та здорові страви, як поводитися у конфліктних ситуаціях: готові скрипти дотепних відповідей, робочі сценарії як зацікавити чоловіка або жінку, ну і таке інше — кожен громадянин вважав за щастя вживити собі такий. Оресту випало тестувати програму в перших рядах: він загрузив собі декілька швидких курсів красномовності. З андроїдами було простіше — їх проектували одразу рафіновано ідеальної зовнішності, яку обрали ще років зо тридцять тому добровільним голосуванням у прямому ефірі праймового каналу, та із начинкою, що відповідала роду діяльності. Спершу навіть сколихнулася хвиля протестів, але швидко здулася — проти прогресу не попреш.

– Вимкнення енергопостачання, – скомандував Орест.

Очі андроїдки здивовано розширились, коли система почала вимикатись, але одразу закрилися. Вся вона обм’якла і завмерла в незручній позі. Орест відчув укол совісті, але тряхнув головою — машина нічого не відчуває, її тіло не може заклякнути, кінцівки не терпнуть… а йому завтра рано прокидатись.

Добряче розпарившись під гарячим повітрям душової кабіни, Орест увімкнув воду — кожен громадянин мав три літри холодної і один гарячої на день. Оресту, як народному депутату, виділялося офіційно на два літри більше, а насправді він мав безліміт. Але намагався не зловживати. Накинувши халат він вийшов до кімнати і завмер. Відбувалося щось дивне. Дивне і моторошне, від чого волосся у нього на потилиці стало дибки.

Адроїдки не було на місці, де він її залишив. Натомість у зоні кухні грюкав посуд. Орест із відчаєм подивився у бік тривожної кнопки біля шлюзу. Він не зміг би добігти до неї, не викривши себе роботу. Що вона робила там? Як самотужки відновила електропостачання? Клятий Микита, він знав, що з нею щось не так і все одно підсунув цю зламану потвору Оресту. Можливо, знюхався з його ворогами, і все це хитрий план політичних конкурентів, як прибрати Ореста…

З кухні повалив дим, і Орест зрозумів, що в нього немає виходу. Він підкрався до стінки і визирнув: доведеться вступити в нерівний бій, знешкодити машину, яка… Орест закляк: яка натхненно готувала щось. Помішувала на сковорідці однією рукою, іншою — різала на дощечці та закидала в каструлю.

– Я добре готую, – адроїдка помітила Ореста. – Андрій Семенович навчив мене.

Орест вимучено усміхнувся. Руки в нього тремтіли, дихав він переривчасто, доки не збагнув, що андроїди можуть зчитувати серцевий ритм та рівень адреналіну співрозмовника. Він мав заспокоїтись, щоб не видати себе.

– Я знайшла концентрат м’ясного бульйону, квасолевий порошок і дегідровані овочі… – руда вказала на каструлю. – Вирішила зробити свою коронну страву. Якщо ви не проти. Андрій Семенович ніколи не був.

Орест кивнув.

– Почекайте на канапі, – ввічливо попросила андроїдка і вказала на канапу ножем, – Можете навіть вимкнути своє електропостачання на годинку, щоб не нудьгувати.

Якщо конкуренти дійсно вирішили здихатись від нього, то це був якийсь жахливий у своїй витонченості план! Мурашки забігали тілом Ореста, коли він уявив вранішні заголовки видань: «Молодий політик був знайдений у свої квартирі мертвім після використання робота-повії. Експерти висувають версії…» і купа брудних подробиць. Найбридкішим було те, що померти молодим ввижалося не таким страшним, як бути скомпрометованим навіки.

– Мені зовсім не нудно, – просипів він, але на канапу сів. – Олесю, розкажи мені ще щось про себе.

Вона нахилила голову і тихо загуділа — певно, Микита перепрошив систему і андроїдка не могла знайти старі файли. Можливо, його питання призведе до помилки програми, і вона вимкнеться хоч на хвилину. Тоді Орест встигне натиснути тривожну кнопку або зателефонувати Микиті. «От же йолоп! — Орест ледь не стукнув собі долонею лоба, — він же намагався мене попередити…» Андроїдка скрипнула, і Орест із надією подивився на тривожну кнопку, але швидко зупинив себе. Як він пояснить представникам правопорядку, що в нього вдома робить незареєстрований андроїд? Більше того, бракований незареєстрований андроїд з перепрошитою системою…

– Мене звати Олеся, – сказала вона.

Андроїдка вимкнула нагрів під пательнею і пересипала все начиння з неї до каструлі.

– Олеся. Мене звати Олеся, – повторила вона.

– Навіщо твій Андрій Семенович спроектував тебе такою?

Орест підсів ближче, наче йому було надзвичайно цікаво, і наштрикнувся на щось тверде. Він сунув руку під подушку дивана — телефон! Певне випав із кишені… Орест повільно потягнув його до себе. Він зможе маякнути Микиті, і той вимкне свою робітницю: надішле своїх хлопців, які знешкодять її раз і назавжди. І тоді все стане як було, і ніколи більше Орест не стане зраджувати своїй «Катрусі»…

– Андрій Семенович створив, бо… я не можу точно сказати, але мені здається, що я була завжди. Він хотів, щоб я замінила того, хто завжди був, – вона подивилась у дзеркальну поверхню кухонної панелі і часто закліпала очима. – Того, хто… – вона замовчала і випустила ніж із рук. – Ой…

Поки андроїдка нахилялась, щоб підняти його, Орест встиг натиснути на маленьке фото Микити на екрані. Він одразу ж скинув дзвінок, поки в кімнаті не з’явилась голограма обличчя сутенера з гетто, і тихо молився, щоб спрацювало.

Оресту здавалося, що хвилини тягнуться вічністю. Його спина спітніла, і сорочка прилипла до шкіри і до спинки канапи одночасно. Руки дрижали, дихання виривалося з хрипами. В нього вдома андроїд з помилкою у системі! От, чому вона не виконала команду по відключенню енергозабезпечення!.. Машина в тисячі разів сильніша та витриваліша за людину, яка може одним пальцем відірвати йому голову. Він міг би побитись об заклад, що за вухом у неї номер: SH-127. Експериментальна партія, яку виробник позиціонував компаньйонами, здатними відчувати емоції і реагувати на стан оточуючих. Вся партія була знешкоджена, а виробник скоро збанкрутився, поступившись місцем нинішнім монополістам. Орест сам голосував за утилізацію — корпорація Deus ex Machina, яка запанувала на ринку штучного інтелекту з того часу щедро віддячила йому за це виважене рішення. Звичайно, надавши йому спочатку справедливе і аргументоване обґрунтування. Штучний інтелект не мав відчувати емоції і керуватися ними, адже це несло потенційну небезпеку людям. Де той клятий Андрій Семенович знайшов не списаного в утиль робота? І навіщо залишив його?..

Орест відчував себе загнаним в глухий кут. Він не міг поворухнутися — боявся спровокувати небезпечну машину, адже ніхто не знав, що може привести її в бойову готовність, а програмери Микити, які копирсалися в її коді, вже не викликали довіри…

Андроїдка накрила каструлю кришкою і насмішливо… точно, насмішливо подивилася на Ореста. Коли в двері подзвонили, він не наважився встати та підійти до шлюзу.

– Ви не хочете відчинити двері? – спитала андроїдка буденно, але Оресту точно почулася погроза в її голосі. – Може, мені це зробити?

– Ні-ні, це якась помилка. Я нікого не чекаю, – Орест не втримався, витер спітніле чоло.

Почувся писк електронного замка, який, як він сподівався, намагалися хакнути.

– Хтось копирсається в замку. Хочете, я піду й розберуся? – спитала андроїдка. – Андрій Семенович дозволяв мені вирішувати конфлікти лише на словах, але я точно знаю, що можу вас захистити.

Орест знизав плечами.

– Не переживай. Давай краще покажи, що ти приготувала, – розтягнув він губи у вимученій посмішці.

Треба було трохи потягнути час. І знайти куди сховатись, коли хлопці Микити прийдуть знешкодили браковану машину, щоб не потрапити в епіцентр бійні.

Андроїдка зачерпнула бурої рідини, плеснула в тарілку і понесла на стіл. Вона ставила гарячий посуд обережно, але Орест навмисне піднявся, підскочив на місці — живіт загорів вогнем, на сорочці розпливалась багряна пляма. Андроїдка зойкнула, поставила тарілку на стіл і збиралася обтрусити його, але Орест вже крокував до ванної.

– Все нормально, нормально, – заспокоював він її, виставивши руки вперед, щоб не дати їй наблизитись, – зараз тільки пляму замию. В мене там порошок пральний…

Дружки Микити хакнули замок в той самий момент, коли за ним зачинилися двері вбиральні. Шлюз відчинився, і кімната наповнилась криками, скреготом металу, торохкотінням та іншими звуками, з яких Орест зрозумів, що його майно безжально трощать. Він затиснув вуха і зігнувся, опустився на підлогу. Йому здалося, що він почув відчайдушних крик «тату!..», але не міг впевнено сказати, чи не здалося йому, чи не домалював цей викрик його наляканий мозок. Орест і сам не знав, скільки просидів, коли гамір затих. Ошпарену крутим окропом шкіру на животі пекло, тому Орест йшов повільно, намагаючись не завдавати собі додаткового болю. Він окинув поглядом кімнату, і зупинився на червоній плямі на підлозі. Беззаперечно, це мала бути кров. Андроїд зі зламаною системою був здатен і на гірше — добре, якщо всі залишились живими!.. Орест відчув таке полегшення, що сам не загинув, що впав на канапу, як підбитий.

Він помітив краплі крові на столі, де так і залишилась стояти тарілка з бурою рідиною, механічно потягнувся до них, розтер пальцями… ні, це була не кров. Він понюхав її, а потім… спробував на смак. Щось дуже знайоме. Знайоме до болю. Орест підсунув тарілку до себе — скуштував ложку. За нею другу.

Борщ. Він згадав. Борщ, який варила йому мама, коли ще була жива. Борщ — створений із синтетичних продуктів, але на смак як справжній. Орест їв, і в голові його крутився калейдоскоп із картинок. Травень, квітучі вишні і перший поцілунок за школою із Катрею. Потім вона поїде до столиці і стане журналістом, буде копати під впливових людей, і Орест не зможе захистити її від нападу… Наступну ложку борщу Орест проковтнув разом зі сльозами. Не схоче, щоб не ризикувати кар’єрою. Ще одна ложка… Він, малий ще, купається у ставку, розганяючи гусей, яких мав пасти. Науковці попередять його, що завод по переробці сміття, який побудують на березі річки отруїть її води, що спричинить дефіцит питної води. Але Орест голосуватиме за. Іще одна ложка — з-під червоної рідини борщу проглядає дно тарілки. Стежка до хати, де він народився. Пізніше він стане одним із ініціаторів закону по переселенню мешканців у міста, щоб звільнити землю для промислових цілей. Його мати відмовиться кидати хату, і Орест забере її силою. Вона помре через два місяці у новенькій квартирі на вісімдесятому поверсі комфортабельного житлового комплексу. Він втратив справжнє, і радо замінив його на сурогат.

Борщ закінчився. Орест кинув ложку, і вона дзенькнула, розбризкавши червоні краплі на рукава його сорочки.

– Олеся!.. – він глянув на годинника. Дві години Орест просидів у ванній, поки люди Микити крутили неконтрольованого андроїда.

Орест потер вилиці. Кого намагався замінити андроїдом старий винахідник? Кого кликала машина з людським іменем і людським серцем? Чи може, то Оресту просто почулося? Може, він перенервував… Може…

Аеротаксі порушувало всі правила руху, і Орест був готовий до штрафів і скандальних заголовків на порталах гарячих новин. Він міг все змінити!.. Він мав все виправити. Він сам не знав, що означало це «все». Бодай щось. Машина з емоціями — купа металу і мікросхем, виявилась небезпечною лише для його світу – вакууму послідовних, але неправильних рішень, у який він загнав себе сам.

Микита зустрів його біля будівлі, яка чомусь мерехтіла різнокольоровими гірляндами тепер якось моторошно, тривожно. «Таточко» улесливо усміхався і ледь не кланявся.

– Слухай, таке діло… я сам не знав. Ну, ми ж якось домовимось, ага?

– Нічого, забули, – Орест спішив до вишикуваних у шеренгу андроїдів, шукаючи поглядом руду маківку Олесі. – Де вона?

Микита тицьнув на білявку в самому кінці шеренги.

– Ось. Помилку виправили, – вибілене пасмо андроїда сковзнуло крізь його пальці. – Видалили всі старі файли, систему знесли повністю. Встановили нову.

Олеся, не мигаючи, дивилась на Ореста. Микита клацнув пультом, і вона звабливо облизала губи і усміхнулась, показуючи білосніжні рівні зуби.

– Наказуй, господарю… – сказала вона, опустивши немигаючий погляд.

– Бач, яку лялю зробили, – гордо мовив Микита. – Для любителів жорсткіше…

Ореста перекривило.

– А… можна повернути все назад?

– Ні! Ти що?! – Микита замахав руками. – Хлопці цього разу добряче постаралися, щоб таких непорозумінь більше не трапилось. Ти тільки давай без заяв, – додав він серйозно і похмуро. – Бо, знаєш, світові ж не треба знати, як народний обранець юзає андроїдів, щоб задовільнити свої потаємні бажання, еге?

Орест кивнув. Олеся — бракований андроїд експериментальної і потенційно небезпечної серії SH-127 дивилася на нього пустим поглядом і більше не кліпала очима як справжня.

– Хочеш, Катрусю свою? За рахунок закладу, звичайно, – підморгнув Микита. – Я вмію визнавати помилки. Особливо, коли справа стосується постійних клієнтів.

Він хотів було активувати Катрусю, але Орест зупинив його жестом.

– Не треба. Я дуже поспішаю.

Орест швидко пішов до аеротаксі. Він мав знайти пляшку грузинського вина. Невідкорковану пляшку з Картлі, де зараз розвернулася восьма за розміром пустеля, щоб повернути її послові до того як почнеться голосування. Щоб зробити нарешті щось правильне. Щось справжнє.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ірина Ярошенко
23.11.2022 08:20
До частини "Помилка системи"
Цікаво й захопливо! Згадала, що читала це оповідання раніше, але думка моя не змінилася. Натхнення авторці!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше