ГЛАВА 4

...Пройшло три тижні, а Світланка ні жива, ні мертва. І батько чомусь похмуро на неї дивиться, сказав, щоб навіть не мріяла про інститут. В селі залишиться. «Чому в селі?», – Світланка лише перелякано дивилась на нього, а він мовчав. Й від мовчання батька становилось ще гірше. Вже б вилаявся на неї, хоч і ніколи цього не робив. Що воно коїться? А може він про щось здогадався? Чи може хтось із дівчат нас з Ібрагімом бачив, та батькові розповів? Кепські тоді справи. Моторошно на душі, ще і якесь передчуття біди з’явилося. Вона його гонить, а воно наче дніпрова хвиля вертається.

Вдома батько лагодив стару рушницю і зітхав.

– Андрію, чого ти так зітхаєш, наче на поминки збираєшся? – спитала дружина.

– Та… то таке. – Чоловік проковтнув ком у горлі – не міг він розказати дружині про розмову з Горішком. – Чогось серце поболює. Мабуть, від спеки. Й башка тріщить вже другий день.

– Чого ж ти мовчиш? Я б тобі травички заварила. Та й в аптечці ліки є. Чого не випив? Дуже погано? То ти полеж, відпочинь. Ти з ранку до ночі на роботі, от і прихопило серце, – защебетала мати. – Давай я постелю і вентилятор поставлю біля тебе. Й валідол з собою візьми, – сунула вона йому таблетки.

– Дякую, Марічко… Зараз пройде. Ти не хвилюйся… – Чоловік з любов’ю подивився на дружину й клятий ком в горлі знову, мов снігова куля, став поперек, що ні сказати нічого не міг, ні навіть слину проковтнути.

До нього ніяк не доходило, чому така розумна дівчина, як його донька і таке вчинила. Зганьбила себе. Й той, клятий Бусурман, так і зиркав очиськами, так і зиркав. Воно й зрозуміло: Світланка справжня красуня. Наче яскраве сонечко. Сільські хлопці слиною давляться, що ж казати про іноземця з гарячою кров’ю?

«Та про таке хіба можна розмовляти з майбутніми, як дасть бог, сватами? Затюкають. І в місто до Гната не відправиш – умови у того кадебіста нелюдські. Звірячі якісь умови. Помилилася дівчина, так що їй тепер, померти? Хай йому грець! Закохалося дівча, що ж ми з матір’ю не зрозуміли б? Міжнародним скандалом залякував. А то в світі нема чим більше зайнятися, як ритися в чужій брудній білизні. Й що тепер? Світланка повинна згубити свою молодість і красу хатньою господинею?.. Вигадати їй посаду в колгоспі теж можна, щоб хоч якийсь стаж бідоласі йшов. Бо на старість і пенсію не дадуть», – так думав Андрій поки змащував рушницю.

– Ти доньку часом не бачив? – наливаючи великий кухоль чаю, спитала мати. – Якась вона останнім часом дивна. Ховається від мене, наче я їй чужа.

– Мабуть, закохалася, – гірко зітхнув батько. – Може й свати скоро прийдуть. До неї Только залицяється. Сам бачив.

– Який Только? – здивувалася мати. Невже щось проґавила?

– Та Михасів синок. Мабуть, скоро буде весілля.

– Та ти що, Андрію?! Яке весілля?! А навчання? Що, ось так дівчина згубить себе без освіти в колгоспі? – Марічка сіла біля чоловіка і підсунула йому кухоль. – Відмінниця коровам хвости буде крутити? На ріг бику свою золоту медаль причепить?

– Не мели дурниць! – Розізлився батько. Він сьорбнув чай та обпікся, й закашлявся. – Чому кип’яток підсовуєш? Забула, що я завжди теплий чай п’ю?!

Марічка схопила кухоль і принесла маленький полумисок.

– То чого ти ореш на мене, як скажений? – Марічка піджала губи від образи. – Я, як в’юн в ополонці, весь день кручуся, на перерву прийшла, думала в тиші трохи побуду, а ти… Можна подумати, що я на фермі весь день в ігри граю! Як тобі на роботі настрій зіпсували, то я не винна. На своїх підлеглих горлянку дери, а в хаті зась!

Андрій подивився на дружину – у неї від образи аж руки затремтіли.

– Марічечко, люба моя, пробач мене, не стримався… – почав вибачатися Андрій. – День сьогодні тяжкий. Мені ще на лани їхати, потім у центр звітувати…

– От і звітуй на здоров’я, а я тут ні при чому. Ти ба, взяв моду горлопанити на всю хату. Ось тільки прийди мені опівночі, ще й на підпитку. Я тобі реп’яхів під простирадло насиплю! – розійшлася Марічка. – Ти що, дочку посватав без мене?! То може вже й пропив?!

– Що ти мелеш?!

– А то!.. То й спи собі сам, без мене!

– Тю, дурна бабо! – сплюнув Андрій. Та хіба він може розповісти дружині в чому річ? Тепер себе потрібно скрізь контролювати.

Господи, за що ж така кара?

– Марічко, от тільки не роби з мухи слона…

– Мовчи, – перебила його Марічка. – Ще хоч одне слово від тебе почую – полетить в тебе цей кухоль. Геть з очей моїх! Лани чекати не будуть. Це ми можемо почекати, а лани не можуть.

Марічка крутнулась в бік вікна. Статури вона була міцної, трохи заввишки самого Андрія і ширша за нього. Народження чотирьох дітей позначилися на колись стрункій фігурі. Та Андрію вона подобалася саме така – круглобока, пишногруда з довгою товстою косою, яку Марічка так любила закручувати калачем. Її колись для плаката малювали – колгоспниця, яка тримала в руках пшеницю. Як пояснив художник: в ній була вся Україна.

– Дуже колоритна у вас дружина, – казав він Андрію. – В місті таких фактурних жінок нема.

Андрій тоді дуже пишався Марічкою, навіть трохи ревнував до того художника. Марічка це відчувала і підливала масла в вогонь.

– Мені Роберт Феліксович пропонує попрацювати в інституті. Натурницею.

Андрій як почув це – позеленів від ревнощів.

– Це щоб тебе малювали голою? Срамота! Ти хочеш зганьбити себе і мене? Щоб плітки по всьому селу пішли?!

– Тюююуу! Картини Рембрандта не срамота. А дружина срамота?

– Ось я твоєму Феліксовичу його цапину борідку повисмикую, потім обіллю смолою і виваляю в пір’ї. Й так до самого міста кропивою погоню!

– Схаменися, Отелло, я пошуткувала, а ти вже ножа гостриш.

А самій було приємно-приємно, що стільки років разом живуть, а ще вона йому не байдужа. Он як від ревнощів щоки палають!

А зараз Марічка образилася, що навіть не порадився з нею – доньчине майбутнє одним махом сам вирішив. Нехай тепер свою провину відчує. Потім правду сам розкаже.

Только прийшов додому та сів на лавку біля хати. Дістав з кишені цигарку й запалив. Видохнув цівку диму та замружив очі.

– Відпочиваєш? – тихо підійшов батько.

– Та, – тільки махнув рукою Только й підстрибнув на місці. – Дах…

Батько кивнув.

– Завтра шифер привезуть. Я домовився з Дімкою з міста. Його батько комірником працює. Дістали за півціни.

– То треба ж! – зрадів Михась. – Молодець! Я попрошу машину в Артемійовича, він дасть.

– Ти краще Свєтку його за мене засватай. Подобається вона мені.

Серце Михася радісно закалатало, та виду він не подав ніякого.

– А ти їй?

– Що я? – начебто не зрозумів Только.

– Ти їй подобаєшся? Між вами щось є?

Только замислився на декілька секунд, потім плюнув собі під ноги:

– Вона мені дуже подобається. В мене все нутро горить, коли вона повз наш дім проходить.

– Та не від того воно горить, – посміхнувся батько. – А як же Тетяна?

– Батьку… ти дійсно хочеш почути чесну відповідь?

– Та я не думаю, що ти мені будеш брехати. Ніколи не брехав. Та якщо тебе в армії цьому навчили, то бреши. Правда, вона, Толю, завжди випливе. Як не ховай.

Батько понишпорив межі дощок на лавці, дістав величенький недопалок і прикурив його від цигарки сина.

– Тетяна, це так. Тимчасове захоплення. Вона в мене закохалася… А я Свєтку кохаю. Я без неї не можу. Невже в тебе ніколи такого не було?

– Та чому ж не було, – випустив цілу хмару диму Михась. – По-різному було. Я сам як зустрів Раю, зрозумів, що саме це – моя доля. В мене серце одразу й зупинилося, як вона на мене глянула. Тож я тебе розумію. А батьки Тетяни часом не прийдуть до нас?

– А чого їм приходити?

– Хто його зна чого… Гуляли разом. Мало до чого могли догулятися?

– Не хвилюйся, не прийдуть, – запевнив Только.

– Ну, то в п’ятницю зашлемо сватів.

– Татку! – Только зіскочив від радощів з лави. – Татку, я такий щасливий, якби ти тільки знав!

– І що тут за галас? – на ґанок вийшла Раїса. – А надимили своїми цигарками! На дворі нема чим дихати від спеки. Й вони ще димлять! Гидота яка!

– Мамуню! – підхопив на руки маленьку Раїсу син.

– Ой! Облиш! Надірвешся! – Та Раїса сміялася від щастя, бо не кожен день син тебе на руках носить..

– Ми вирішили з Тольком, що в п’ятницю сватів зашлемо до Андрієвої Світланки.

– Ох, які ж ви швидкі!

– Мамуню, я такий щасливий, що ти уявити собі не можеш!

– Я в село! – Только швидко вибіг за хвіртку. Й вже на ходу крикнув: – Буду пізно! Не чекайте!

– Сідай, Раюню, посидимо разом. Так рідко таке щастя випадає.

Раїса сіла поряд з чоловіком і пригорнулася до нього.

– Ти що, плачеш?

– Та, – махнула рукою жінка, – пусте. Просто, так швидко летить час. Скоро ми станемо сивими. І онуками обростемо.

– Так що ж в цьому поганого?

– Та ну, вас чоловіків! – махнула рукою Раїса, витираючи долонями щоки.

Михась і Раїса недовго думали. Єдиного сина й на доньці голови не оженити? То це, як вони вважали для себе – гріх. А син ще й сам напросився, щоб посватали Світланку. Чого ж не радіти життю? Й породичаються з головою колгоспу, а це не аби з ким.

Только знесилений впав на сіно. Поряд лежала й важко дихала Тетяна.

– Я вступила до технікуму, – віддихавшись похвалилася дівчина. – Буду ветеринаром.

– Добре, – всміхнувся Только. – Слухай, Танько, а що тобі вдома кажуть, коли ти так пізно приходиш?

– Я кажу, що з тобою зустрічаюся. Вони й не хвилюються.

– Ясно, – згаслим голосом сказав Только.

– Щось не так? Чи сталося щось?

Только намацав штани, заліз в кишеню.

– Бачиш? Лише один залишився.

Він показав дівчині презерватив.

– Ти ж казав, що тобі завтра з міста привезуть, – занепокоїлася Тетяна.

– Привезуть, не переймайся, – поцілував її в плече Только.

– А до мене сьогодні Юрась Довгий чіплявся, – як би між іншим сказала Тетянка і потяглася мов кішка.

– А ти що? – підхопив її гру Только.

– А навіщо він мені, якщо в мене є ти? І взагалі, я хочу з тобою світанок зустріти.

– У мене лише один, – нагадав хлопець. – Ніяких світанків.

– А якщо я…

І дівчина, приклавши долоню до його вуха й гаряче зашепотіла. А потім густо почервоніла.

– І хто тобі таке розказав? – в хлопчачих очах загорівся вогник.

– Та, таке… – опустила очі долу Тетяна.

– Ні, ти скажи хто? Хтось з наших дівчат?

– Вітка…

– А-а-а, – протягнув Только. – Ну, я не впевнений.

– А якщо я це зроблю, ти залишишся зі мною до ранку?

– Подивимось, – хитро примружуючи очі, відповів Только.

Тетяна схопила себе за щоки, щасливо засміялася і почала цілувати Толька в губи, шию, груди, живіт і спускалася все нижче і нижче…

Вранці Світланка сиділа в своїй кімнаті і чесала косу. Постукавши, увійшла мати й загадково посміхнулася.

– Вже прокинулася, донечко?

– Так мамуню. Добрий ранок!

Мати сіла поряд із нею на ліжко. Поцілувала її голівоньку й пригорнула до серця. Світланка ледь стрималася, щоб не заревіти. Та хіба можна про таке розказувати? Навіть матері не можна. Згубила, занапастила вона себе. Все закінчилося. Життя обірвалося разом зі страшною звісткою. І хто вона тепер? Якийсь живий труп. Як той персонаж п’єси Толстого. Нещасний Протасов – це вона, Світланка.

– А я до тебе з добрими новинами. Я тільки-но від Раюні агрономової. Так от, в п’ятницю свати від них прийдуть. Будуть тебе сватати за Толька. То як, доню?

– Добре, хай буде Только, – наче уві сні пробурмотіла Світланка, ледь стримуючи сльози.

– Що це значить? – мати відсунулася від Світланки й зазирнула їй в очі.

– Мамо. Я… – сказала і прикусила язика. Хіба можна? Вона ж її серце розіб’є! – Боюся!

– От дурненька! Чого ж ти боїшся? – засміялася мати й знову обійняла дочку.

– Толька боюся, він великий як ведмідь.

– Ти маєш рацію, не маленький бичок вимахав. Нічого, доню. Те що він великий – це добре. Роботящий. А ти за його спиною, як за стіною сховаєшся. Не бійся. Це він з виду такий грізний. А в душі всі чоловіки діти.

– Невже? – здивувалася Світланка й згадала Бусурманові руки й очі. Згадала, як вони, граючись, бігали один за одним і здували одне на одного спілі кульбабки. Знову кляті сльози підійшли до очей.

– Не плач, маленька. Якщо ти не хочеш, то ми скажемо, щоб Только ще рік почекав. Якщо в нього дійсно таке кохання до тебе.

Світланка тільки похитала головою.

– Я боюся залишатися з ним наодинці, розумієш? – почервоніла Світланка.

– Он ти про що, – посміхнулася мати. – То миттєвий біль. Потім все проходить. Народжувати болючіше.

Та Світланка знову згадала Бусурманові тонкі довгі пальці й вузькі долоні. Й весь він був тонкий і світлий, хоч і смаглявий. Він світився внутрішнім світлом так, що Світланка не встояла. Пішла за серцем, наче за долею, а доля завела в глухий кут.

Вона чомусь пригадала строки його улюбленого Хайяма: «На самоті не гріх весь вік прожити, чим будь з ким шлях життєвий розділить». Вона гірко посміхнулася сама собі.

– В п’ятницю?

– Так, в п’ятницю, рідненька, – мати погладила Світланку по голівці.

– Хай буде п’ятниця. Сьогодні ж вівторок?

– Сьогодні – вівторок, – повторила мати за Світланкою. – Добре, я піду до Одарки, попрошу її, щоб допомогла. Бо від цієї ледацюги Наськи не дочекаєшся й склянки води. Не те що допомоги.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.