Кафе старожитностей (на вулиці Куїнджі)

Глава 1.

— Хм… Подарунок на Таємного Санту для колеги по роботі — є. Подарунки на таємного Санту для колеги-волонтерки з притулку — є…

Все-таки не люблю я Різдво. Стільки клопоту від нього — ховайся! А задоволення — ніякого. Адже, це свято передбачає святкування вдома у сімейному колі, а у мене останнім часом кепсько і з тим, і з іншим.

— Подарунок мамі — є. Подарунок татові — замовлений, привезуть післязавтра. Подарунок для Марі зараз куплю… Що ще?

Я задумливо переглянула свій блокнот, водночас обминаючи величезну глибоку калюжу посеред вулиці. Ось так подивишся на неї та на купу грязюки навколо — і не подумаєш, що взагалі-то на дворі зима.

— То ж… — пробурмотіла я, прямуючи освітленим кольоровими ліхтариками проспектом у бік ЦУМу. — Сподіваюся, там буде те, що мені потрібно…

Але мені не пощастило. У ЦУМі продавали багато всякої всячини для хендмейду, включно з бісером і намистинами, за якими я власне й прийшла. Але серед них не виявилося бісеру потрібних мені смарагдово-зелених відтінків. Думала подарувати їх сестрі Марі на Різдво — адже вона хотіла сплести собі прикраси кольору деревного листя. Ех… Так і знала, що не варто було відкладати на потім! Що тепер? Замовляти в інтернеті? А якщо її не доставлять вчасно? До Різдва ж тиждень…

Я невпевнено тинялася яскраво освітленим холом ЦУМу, роздивляючись кольорові торгові ряди, поки не згадала дещо. У сусідньому кварталі є одна маленька крамничка… Там продають швейну фурнітуру здебільшого, але є дещо і для хендмейду. Має сенс сходити й туди. Прийнявши це рішення, я одразу ж вийшла з ЦУМу і попрямувала до Театральної площі.

На вулиці на той момент зовсім стемніло, а людей побільшало — всіх тягнуло на площу подивитися на міську ялинку і різдвяний ярмарок. Всіх, окрім моїх батьків вочевидь… Хоча що про це згадувати?

Я не без зусиль протиснулася через натовп, оминула яскраво освітлений Драмтеатр і звернула в розташований за ним парк. Там мене зустріло чергове буяння фарб: дві високі й глибокі арки з переплетених дрібних білих ліхтариків яскраво висвітлювали все навколо. Арки ці вели до ковзанки, теж освітленої різноманітною ілюмінацією. Людей тут було ще більше, ніж на площі, тож йти доводилося повільно, раз у раз ухиляючись від дітей, що проносилися повз. Зате коли я минула парк і вийшла до вулиці Куїнджі[3], що примикає до нього, — нарешті видихнула: людей тут було набагато менше. Тож решту шляху я подолала в піднесеному настрої. Який, щоправда, миттєво зіпсувався — магазин не працював. Мене зустріли темні вікна та похмура табличка «зачинено» на дверях. Що робити? Довелося йти назад, у натовп, подумки лаючи весь білий світ. От халепа, а!

— Теплий гарячий шоколад, кава, чай, смаколики зі знижкою! Заходьте до нас! Зігрійтеся і заощаджуйте!

Тонкий дзвінкий голос увірвався в мої думки, одразу повернувши в реальність. Я здивовано кліпнула очима і закрутила головою, аж раптом здригнулася від переляку, помітивши хлопчика прямо перед власним носом! (і звідки тільки взявся?!). Він заразливо усміхався, помахуючи рекламним буклетом. Шапка з прикріпленими до неї вухами на кшталт котячих і кучері, що стирчали з-під неї, додавали йому неймовірної чарівності.

— Хочете смачненького? Чи зігрітися? У нашій кав’ярні сьогодні все зі знижками!

Хлопчик простягнув мені буклет. Я все ще злилася на свою невдачу, то ж сердито зиркнула на нього з-під лоба й хотіла хутко пройти повз, але мене втримала несподівана думка. Кав’ярня? Звідки тут кав’ярня? Раніше ж не було…

— Ми нещодавно відкрилися о-о-он у тому будинку, мій дядько там головний, — затараторив хлопчисько, ніби прочитавши мої думки. — Він робить такий класний гарячий шоколад — найкращий у світі. Ви маєте спробувати!

Він навіть підстрибнув на фразі «такий класний», не стримуючи емоцій. Я ж і цього разу проігнорувала його, уважно роздивляючись кав’ярню. Вона розташовувалася на протилежному боці вулиці, у старому двоповерховому будинку дореволюційних часів. З примітного: два вікна, осяяних тьмяним коричневим світлом, вузькі напівкруглі вхідні двері, прикрашені вітражем, поруч з дверима — схожий на старовинний ліхтар. Він висів на витонченій підставці та мав витягнуту циліндричну форму. За його непрозорим склом тремтіло блідо-жовте світло (невже від свічки?), якого ледве вистачало, щоб освітити двері та доріжку перед ними. Проте, вітраж у дверях яскраво мерехтів, переливаючись різними кольорами — червоним, синім, зеленим… Виглядало незвично, навіть містично, я б сказала. Ще незвичнішою здавалася відсутність вивіски або хоча б підставки з меню біля входу. Не було в цієї кав’ярні й новорічних декорацій. Якщо не знати про неї — легко можна не помітити. Але якщо все ж таки помітити… Є в цьому закладі щось дивне. Не знаю… Може мені здається, але цей старомодний вітраж, коричневе світло у вікнах і витончений старовинний ліхтар не вписувався в навколишнє буяння різноколірних вивісок і різдвяних гірлянд. Усі заклади міста ніби змагалися в тому, хто кого перевершить за декораціями, але ця кав’ярня залишалася непримітною. І водночас вона надто виділялася.

— Ну, то що, пані? — почула я тонкий голос хлопчиська. — Спробуєте гарячий шоколад мого дядька?

Цікаве все-таки запрошення… Ще не бачила ані таких кав’ярень, ані настільки юних промоутерів. Може, саме це й посилило мою зацікавленість і я не змогла просто пройти повз.

— Переконав, — сказала я і кивнула хлопчику. Той розплився в задоволеній усмішці, від якої в його чорних, ніби позбавлених зіниць, очах затанцювали пустотливі вогники.

***

Якщо зовні кав’ярня здавалася непримітною, то всередині вона вражала відразу. Увагу привертало все — величезний камін із сірого каменю у протилежній щодо входу стіні, виставлені на ньому важкі канделябри, величезний високий валун біля стіни навпроти каміна, що підозріло нагадував кам’яну бабу, столики й стільці, начебто взяті прямісінько з дев’ятнадцятого століття, та неймовірне розмаїття інших старовинних речей різного призначення. Серед таких: стелаж із книжками з явно не сучасними обкладинками, чотири полиці з розкладеними на них статуетками, старими іграшками, малюнками в химерних рамках, гральними картами, посудом і скриньками, знову ж таки, взятими наче з минулого століття, а може й раніше. На окремому вузькому столику посеред залу височів величезний грамофон. Стіни теж були обвішані всілякою всячиною — від картин і фотографій до колючої зброї, лицарських шоломів і старих, поїдених іржею робочих інструментів на кшталт шахтарської кирки.

Барна стійка являла собою вітрину, заставлену витонченими бляшаними баночками з різними сортами чаю, кави й трав. В іншій такій вітрині містилися солодощі всіх видів — тістечка, бісквіти, печиво, цукерки. У залі панувала напівтемрява, яку намагався розігнати слабкий вогонь у каміні. Допомагала йому в цьому важка старовинна на вид настільна лампа зі скляним плафоном зеленого кольору. Вона стояла на столі поруч із касовим апаратом — по-моєму, я такий бачила колись у музеї…

Усі столики в кав’ярні були порожні, а єдиною людиною в залі виявився бармен. Високий і довготелесий, він височів над стійкою немов вежа. Цікаво, то і є власник?

Чоловік цей носив різноколірний жилет, накинутий на засукану до ліктя сорочку. Зараз він роздивлявся дві чудернацькі склянки, що стояли на барній стійці перед ним, в задумі постукуючи довгим пальцем по такому ж довгому носі. Він був із тих, чий вік важко визначити на око. Йому цілком могло бути й тридцять п’ять, й сорок, й навіть більше. Чорне, довге, перехоплене на потилиці волосся, оточувало його голову наче лев’яча грива. У правому вусі бовталася довга краплеподібної форми сережка, яка яскраво блищала у зеленому світлі лампи.

На мене чоловік не звернув уваги, як, утім, і я помітила його не відразу — надто вже вразив інтер'єр кав’ярні. Ледве зайшовши всередину, я просто завмерла на місці, здивовано роздивляючись усе навколо. Тільки коли в мене вистачило сил відвести погляд від завалених антикваріатом полиць і кам’яної баби, я нарешті повернулася до вітрин і побачила бармена. Тієї ж миті він підняв на мене погляд і запитав:

— Шафран чи акація?

Я здивовано кліпнула очима, але за мить якимось дивом збагнула, що йдеться, ймовірно, про інгредієнти для чаю чи щось таке.

— І те, і те.

Чоловік задумався. А потім сказав:

— Ні. Обидві квітки занадто різні. Потрібно щось одне.

— Тоді акація.

— Чому?

— Обожнюю її запах.

Чоловік знову подивився на бляшанки перед собою таким серйозним поглядом, ніби вирішував питання життя і смерті. Потім він кивнув самому собі та знову подивився на мене.

— Дякую вам, пані. Завдяки вам щойно народився новий сорт чаю.

Сказавши це, він усміхнувся, від чого в його очах затанцювали хитрі вогники — зовсім як у хлопчика на вулиці. Схоже, вони й справді родичі.

— Ось так просто? — запитала я бармена, спостерігаючи за тим, як він ховає склянку з пелюстками жовтого шафрану на полицю позаду себе. — Ви візьмете й довіритеся думці людини з вулиці?

Чоловік повернувся до мене й задумливо оглянув з ніг до голови. Потім тихенько усміхнувся.

— А ви хіба зробили не те саме, коли вирішили прийти сюди?

На це я не знайшла що відповісти. А бармен знову засміявся і змінив тему:

— Сьогодні ви моя гостя, пані. До якого напою у вас лежить душа? Запевняю, у моєму закладі знайдеться все.

***

Дивне місце все-таки. Тут немає відвідувачів. Немає меню. І таке враження, що про сучасні технології в цій кав’ярні теж не чули. Я не бачу тут телевізора, не чую музики, і здається, кавоварки тут теж немає. Принаймні замовлений мною гарячий шоколад бармен робив традиційним способом — розтоплював шоколадну плитку попередньо розігрітим молоком. До речі, я так і не збагнула, коли він встиг закип’ятити молоко. Просто побачила, як бармен раптово дістав димучий чайник звідкись із-під барної стійки. У нього там плита, чи що?

Тут мою увагу привернуло якесь мерехтіння десь серед полиць зі старовинними речами. Озирнувшись, я помітила на одній із них загін дерев’яних солдатиків. Він, схоже, сторожив утворену із кубиків фортецю. Трохи далі на полиці лежали інші кубики, але в хаотичному порядку, а між ними… між ними… між ними КРАЛИСЬ дерев’яні індіанці!!!

Я моргнула разів п’ять, придивилася, знову моргнула. Але все одно побачила тих самих індіанців, які повзли на своїх дерев’яних ліктях у бік фортеці з кубиків, намагаючись залишитися непоміченими для солдатів, які її охороняли. Я спостерігала за ними всіма очима і раптом, несподівано навіть для себе, охнула. Точніше, з мого рота зірвався незрозумілий звук, щось середнє між оханням, аханням і еканням. Тієї ж миті один із солдатів озирнувся, впершись поглядом на кубик, за яким ховався індіанець. Той завмер, а його товариш, який ховався за іншим кубиком, раптом подивився на мене. Приставивши витягнутий догори палець до губ, він злегка похитав головою, ніби закликаючи мене мовчати. І тут я не стрималася. Різко підскочила з-за столу, наче мене хтось висмикнув зі стільця, який із гучним стуком від'їхав убік. Бармен одразу ж звернув на мене увагу.

— Щось сталося? — запитав він із легким здивуванням.

— ТАМ!

— Що?

— Там! — знову повторила я і підняла руку, вказуючи на полицю з іграшками. Ті ж, як за командою, втупилися на мене. А індіанець, який закликав мене мовчати, докірливо похитав головою.

— Там? — перепитав мене бармен і з подивом подивився на полицю. — А що там?

Вони рухаються! Дерев’яні! Самі! Чому?!

— Хм. — Бармен подивився в той бік, куди я вказувала, і розплився в усмішці. — Ах, це. Кумедні іграшки, правда? Мій племінник іноді любить із ними погратися…

— Що? Та я не про це! Ті індіанці рухаються немов живі. Вони… вони крадуться до солдатів, напевно, хочуть застати їх зненацька… А один індіанець навіть попросив мене не шуміти…

Боже, яку маячню я несу! Але ж це правда!

— Попросив не шуміти? — із зацікавленням перепитав бармен і уважно оглянув мене. — А чому ж ви його не послухали?

— А? — я здивовано моргнула. — А повинна була?

— А чому ні?

— Тому що… тому що він несправжній? Іграшковий?

— Ви так думаєте? А ви перевіряли?

— Що? — я кліпнула очима, не знаючи, що сказати. Він це серйозно? Може, зараз він ще заявить, що ті фігурки на полиці справді живі?

А бармен тим часом зітхнув і з докором похитав головою.

Ось так і народжуються непорозуміння, пані. З емоцій і підсвідомої впевненості, що ви праві. Що інакше бути не може. Ця впевненість настільки сильна, що дивитися на речі інакше не виходить, правда? Вам це відчуття знайомо, чи не так? — Бармен знову зітхнув, оглянувши мене з несподіваним сумом. Я подивилася на нього у відповідь, не розуміючи про що він. У мене було таке відчуття, наче він на щось натякає, але на що — не знаю.

— До речі, ви нагадали мені, пані. Нещодавно мій горе-племінник планував чергову каверзу…

З цими словами він поліз кудись за барну стійку і витягнув звідти… маленьку фігурку? Він приніс її на полицю і поставив серед кубиків, де ховалися індіанці. Тоді я змогла нарешті розгледіти її — це теж була фігурка індіанця, але на відміну від інших, у цій в волоссі стирчав набір довгого пташиного пір’я.

— Ось так, — задоволено зазначив бармен і повернувся до мене. — Цей малий негідник Юсі вкрав фігурку індіанського вождя, а провину звалив на солдатів із форту. Хотів влаштувати маленьку войнушку цей Юсі. Я зовсім забув про це, але тепер, завдяки вам, усе гаразд. Дякую.

Він знову усміхнувся, а я розгублено дивилася на фігурки за його спиною. Тепер вони здавалися абсолютно звичайними. Індіанці мовчки стояли, немов маленькі статуї, зі зброєю в руках. Вони не ховалися, не повзли на ліктях, як раніше… І навіть солдат, що ще недавно озирався навкруги, відвернувся і завмер на місці, наче й не ворушився ніколи.

— Але… як вони рухалися? — нарешті запитала я в бармена. — Батарейки? Механізми? — Шарніри? Як?

— Хм? — Бармен теж повернувся і подивився на фігурки. — Хто рухався? Вони? Хіба?

— Але вони дійсно рухалися! Трохи раніше!

— Упевнені? Це ж просто дерев’яні іграшки, ви самі так сказали.

Він з хитрою усмішкою подивився на мене. А я… я вкотре не знайшлася з відповіддю і повільно опустилася на свій стілець, не зводячи погляду з індіанців на полиці. Невже мені справді тільки здалося?

— Пані, — раптом покликав мене бармен, повертаючись до стійки. — Ваш гарячий шоколад готовий. Упевнені, що не хочете скуштувати мигдалеве печиво? До мого фірмового гарячого шоколаду воно підходить ідеально!

Глава 2

Пішла я з кав’ярні в розгублених почуттях. Напій мені сподобався, навіть перевершив усі очікування. А бармен порадував приємною бесідою. Він багато знав про гарячий шоколад! Від нього я почула, що перші шоколадні кафе виникли ще у 17 сторіччі, перший гарячий шоколад був настільки кріпкий, що його не дозволяли пити дітям, а ще саме він улюбленим напоєм Марії-Антуанетти. Її чоловік Людовик власноруч готував для неї гарячий шоколад щоранку. Розповідав бармен і багато іншого, але я прослухала, бо постійно стежила за фігурками на полиці. На жаль — чи на радість? — вони більше не рухалися. Це залишило в мені двояке відчуття. Невже мені здалося? Невже то зі мною щось не так? Не знаю… Не вірю в це…

Ці сумніви й питання заважали мені заснути вночі й переслідували весь наступний день, поки я сиділа на роботі. Під кінець я не витримала і вирішила знову навідатися до кав’ярні — перевірити все ще раз. Якщо ці індіанці справді вміють рухатися — я обов’язково дізнаюся, що приводить їх у дію. А якщо ні… ну… хоча б я знатиму це напевно.

Ось так, о пів на сьому вечора я знову опинилася на вулиці Куїнджі біля дореволюційного двоповерхового будинку. Кав’ярня мала такий самий вигляд, як і вчора. І бармен, здається, теж не змінився. Та сама зачіска, та сама сережка у вусі, тільки жилет він носив інший. Якщо точніше, жилет був такий самий різноколірний, ніби зшитий зі шматочків тканини різних кольорів, але відтінки сьогодні були інші. Учора, якщо не помиляюся, був мікс із червоного, зеленого, рожевого, білого і жовтого. А сьогодні — з фіолетового, блакитного, помаранчевого і чорного.

Була і ще відмінність порівняно з учорашнім днем — сьогодні, окрім мене, у кав’ярні був ще один гість. Товстий огрядний чоловік у темному піджаку сидів спиною до мене, за столиком біля вікна. Він жодного разу на мене не глянув, дивився лише у вікно, повільно попиваючи гарячу каву.

— А, ви знову до мене зазирнули, — сказав бармен. Він з усмішкою спостерігав за мною, спершись на барну стійку. Лампа, що стояла поруч, заливала його теплим зеленуватим світлом, яке відбивала сережка у вусі, а також бляшанки та склянки з чаєм і кавою, що стояли навколо. Через це здавалося, що бармен оточений міріадами сріблясто-білих вогників. — Знову за гарячим шоколадом?

— Ні. Цього разу хочу спробувати що-небудь ще.

— Наприклад?

— Як щодо вашого нового сорту чаю, про який ви говорили вчора? Той, що з акацією?

— Дайте мені десять хвилин, пані.

Він зник у приміщенні за барною стійкою, а я втупилася на полицю з фігурками. Ще з порога я помітила, що вона виглядала не так, як учора. Кубики, солдатики та індіанці нікуди не поділися, але дещо таки змінилося. Солдатики та індіанці тепер сиділи півколом навколо вирізаного з картону багаття. Один з індіанців тримав у руці курильну трубку. Вони що, курять трубку миру? Прямо як це робили люди на Дикому Заході? Хоча яка різниця!

Головне, фігурки знов не рухалися. Вони змінили пози, навіть своє місце розташування, але так реалістично як учора, вони не рухалися. Емоції на їхніх обличчях теж були застиглими, як і належить іграшковим фігуркам. Але… чому?

Учора я ясно бачила, як ці самі індіанці планували напасти на форт із кубиків. Їхні рухи, міміка — все було таким реалістичним. А зараз вони сиділи як статуї. От дива… Не витримавши, я встала, підійшла до полиці й обережно торкнулася одного з індіанців. Він, як раніше, не ворушився, але був теплий на дотик, наче жива людина…

— Що, досі цікавишся іграшками?

Дзвінкий веселий голос, який ще й пролунав зовсім близько, вибив мене з колії. Я здригнулася з переляку і навіть упустила фігурку, але таки встигла її зловити. Потім озирнулася, шукаючи власника голосу, і знову здригнулася — поруч зі мною стояв хлопчик. Той самий, якого я бачила вчора. На ньому красувалася темна куртка, а на голові я помітила ту саму шапку з вушками, з-під якої стирчали темні гладкі кучері. Вони злегка блищали від крапельок дощу, що зривався сьогодні з неба цілий день. Хлопчик хитро посміхався, дивлячись то на мене, то на фігурку в моїх руках.

— У мого дядька ще й ляльки десь є, принести?

— Дуже смішно, — насупилася я. — А ти звідки взявся?

— З вулиці.

— Це я бачу. А як ти зайшов? Адже дзвіночок на вході не дзенькнув…

— О, якщо знати як, можна входити зовсім беззвучно. Я часто так роблю — люди завжди смішно реагують після цього. Ось прямо як ти зараз.

Хлопчик засміявся, лукаво поглядаючи на мене, а я, жбурнувши в нього незадоволеним поглядом, поставила фігурку на полицю і повернулася за свій столик. От же чортеня… Учора мені він здався милим, а сьогодні… Хм! От не дарма бармен його негідником називав. Точно не дарма.

Хлопчик, бачачи, що його проігнорували, підійшов до іграшок на полиці й, піднявшись навшпиньки, щось тихо пробурчав. У мене склалося враження, ніби він звертався до фігурок, що сиділи біля багаття…

Тут відчинилися двері за барною стійкою і в кімнату увійшов бармен із тацею в руках. На таці стояв чайник для заварювання, чашка, маленька цукорниця, крихітна скляна баночка з медом і ще одна така сама, але з варенням. Усе це він приніс мені, акуратно розставивши на столі, одночасно пояснюючи, як правильно пити його чай.

— У вас, мабуть, часто таке питають, та все ж… звідки у вас тут стільки цікавих, ще й старовинних речей? — запитала я, коли пояснення закінчилися.

Замість відповіді бармен чомусь подивився на свого племінника, а той одразу знизав плечима й відійшов від полиці з фігурками всім своїм видом демонструючи, що він тут просто проходив повз.

— Вони знаходять мене самі, — нарешті відповів бармен тихим голосом.

— Не розумію… Як це -"знаходять самі»?

Він відкинув з обличчя прядку волосся та усміхнувся.

— Ну, візьмемо, наприклад, вас. Ви ж не збиралися вчора мене відвідати, чи не так? Ваш візит вийшов позаплановим. Так і всі мої відвідувачі. Вони приходять тільки коли їм потрібно. А йдучи, залишають те, що їм більше не потрібно. Ось так я і поповнюю свою колекцію.

Я задумливо сьорбнула чаю, зовсім не розуміючи, про що говорить ця дивна людина.

— Отже, ці іграшки на полиці теж залишив хтось із ваших відвідувачів?

Він трохи схилив голову в бік, постукуючи довгим тонким пальцем по ґудзику на жилеті. Обличчя його на мить потемніло, але вже за мить на ньому нова розквітла, як на мене — іронічна, усмішка.

— Саме так.

На цьому наша розмова вщухнула. Бармен, взявши племінника під лікоть, повів його у кімнату за барною стійкою, щось суворо йому виговорюючи. Я мовчки спостерігала за ними, водночас намагаючись зрозуміти те, що тільки-но почула.

Якщо люди приходять сюди тільки, коли в цьому є потреба і йдуть, коли задовольнять цю свою потребу, то… я теж прийшла сюди, бо була потреба? Хіба? Не пригадую такого…

— Як відзначатиме Різдво? — запитав бармен, чим різко повернув мене в реальність. Я спантеличено кліпнула очима, не розуміючи, коли саме він встиг повернутися, тому відповіла швидше, ніж встигла подумати:

— Ніяк. Різдво — то родинне свято, а у мене не має родини.

— Ох, — бармен з розумінням захитав головою.- Пробачте мені, пані…

— Не треба. Вони всі живі. Просто по дурості не хочуть переїжджати сюди й цим дуже мене дратують.

Від цих думок у мене споганився настрій, і я припинила розмову. Бармен також більше нічого не питав, і це мене тішило. Бо наші сімейні обставини не пояснити так просто.

У цей момент нагадав про себе чоловік, інший відвідувач кав’ярні. Весь цей час він сидів так тихо, що я забула про нього. А тепер він, здається, вирішив йти.

Чоловік піднявся з-за столу, вдягнув циліндр на голову і повернувся до мене. Я побачила білу хустку на його шиї, а також величезну червону брошку у формі старовинного ліхтаря, закріплену на лацкані піджака.

— Валентайне, — сказав він, звертаючись до бармена. — Чудова кава, як завжди. Я ще зайду.

— Завжди до ваших послуг, пане головний ліхтарник, — чемно відповів той. Чоловік мовчки кивнув і стрімко вийшов… у стіну. Серйозно! Просто підійшов до найближчої стіні й розчинився в ній як так і треба.

Я хвилин п’ять дивилася в ту точку, де зник чоловік, від подиву розкривши рота. А коли ж я нарешті повернулася до бармена, той, здавалося, зовсім нічого не помітив, із завзятістю натираючи поверхню і так вже блискучої барної стійки.

Я мовчки спостерігала за ним, відчуваючи, як паморочиться в голові. Боже правий… мені що, і це привиділося?!

Глава 3

Я так і не запитала бармена щодо чоловіка, який розчинився в стіні. Він би напевно посміявся з мене, видавши чергову незрозумілу промову. Але й повірити в те, що мені привиділося все, я теж не хотіла. Тому продовжила вивчати дивакувату кав’ярню.

Я вирішила знов відвідати її. Але цього разу — у компанії з колегою. Я ледь не силоміць потягла її з собою після роботи, дорогою розписавши заклад у таких перебільшено яскравих деталях, що Свєтка під кінець сама мчала на всіх парах туди. Особливо її зацікавив бармен. А я ж хотіла перевірити, чи побачить Свєтка всі ті самі дивні речі, що і я. А коли побачить — у чому я не сумнівалася — точно не дасть бармену спуску. Свєтка дуже бойова, коли треба.

Так я думала. І дуже розчарувалася в кінці. Ми просиділи майже дві години в тій кав’ярні, але нічого навіть віддалено незвичайного не сталося. Свєтці шалено сподобався інтер'єр, а сам бармен вразив ще більше. Проте, остаточно її підкорили тістечка — весь вечір вона тільки про них і говорила.

Єдине, що мене здивувало в цей вечір — це кількість відвідувачів. Їх виявилося напрочуд багато. Гості зайняли майже всі столи, але всі вони були цілком звичайні. Ніхто не зникав у стіні, не вивергав полум’я, не жонглював чашками… Блін, та хоча б ложку хто впустив! Ні, все було тихо і до образливого нормально.

Після цього випадку я змінила підхід. На вулиці, де розташовувалася кав’ярня, є кілька магазинів, а також відділення банку. Я вирішила побувати скрізь і розпитати людей, які там працюють, — раптом вони помітили що-небудь. Адже, вони проходять повз кав’ярні Валентайна щодня!

Запалу в мене вистачило десь на три дні. За цей час я встигла опитати одинадцять осіб, разів п’ять потрапила в незручні ситуації та багато разів втрачала дар мови від подиву.

— Як же так? — пробурмотіла я, задумливо оглядаючи записи у своєму блокноті. Уже був вечір двадцять четвертого грудня, робочий день добігав кінця. — Нічого не розумію…

Схоже, про кафе Валентайна не знав ніхто. Навіть Гугл — той узагалі ніде жодної згадки не видав. І випадкові перехожі, включно з тими, хто проходив біля самого порога валентайнівського кафе, вперто її не помічали.

Ім’я «Валентайн» теж у всіх викликало лише подив… Та і якщо подумати: що за ім’я таке — «Валентайн»? Той бармен — іноземець? Чи просто змінив ім’я «Валентин», щоб виглядало крутіше? Але зовнішність у нього й справді незвична… Чого тільки варте довге волосся, довга сережка у вусі та різноколірний жилет! Ніколи не бачила таких людей раніше…

Щоправда, сказати, що зовсім я нічого не дізналася, не можна. Трохи пощастило в магазині, що був метрів за сто від закладу Валентайна. Це був маленький продуктовий старого зразка — тобто такий, у якому всі товари треба купувати у продавця за прилавком, а не брати з полиць і пробивати на касі.

Продавчиня виявилася дуже товариською та одразу згадала Валентайна, коли я, начебто знічев’я, розповіла їй про його чудовий заклад неподалік. Вона енергійно закивала у відповідь, нахвалюючи Валентайна і його манери — виявляється, він заходив кілька разів до неї за покупками. Але про його заклад продавчиня нічого не сказала. Ба більше, вона думала, що кав’ярня ще не відкрилася — Валентайн згадував їй, що відкриття заплановано тільки на наступний рік…

А найбільше здивувала Свєтка — ну ніяк вона не визнає, що відвідувала кав’ярню зі мною кілька днів тому. Каже, я щось плутаю, і ми просто прогулювалися вулицею Куїнджі й жодних кав’ярень ми не відвідували…

Я зітхнула, відчуваючи себе спустошеною та спантеличеною.

Що за чортівня?! Просто кав’ярня-привид якась і власник їй до пари! Цікаво, це достатній привід для звернення в поліцію?

Глава 4

31 грудня. Ранкове сонце сяє яскраво, блідо-жовте проміння протискається крізь закриті жалюзі, падаючи на ліжко та стіл поруч. Якщо не знати — не подумаєш, що на дворі зима. Ще й Новий рік до купи. Хоча останнє мене аж ніяк не хвилює.

— Шкода, що ти не приїдеш, — каже у слухавці мати.

— Ми вже це обговорювали. — Я дивлюся на сонячне проміння, похмуро хитаючи головою.

— Так, але ж батько стільки всього наготує на свята, ти ж його знаєш…

— Мам, ну, будь ласка. Ти знаєш, що до Горлівки я вже не повернуся. Це ви маєте переїхати до мене, поки ще працюють пункти перепусків. Скільки ще ви будете тягнути?

— Давай не будемо про це, доню. Хоча б зараз, на свята…

— Ну, не зараз, добре. А коли? І коли зможемо обмінятися подарунками як нормальні люди?

— Доню…

Мати не договорює, сумно зітхаючи. Я те ж мовчу. Бо якщо продовжу говорити, ми посваримося, а я не хочу псувати собі настрій більше, ніж його вже зіпсовано. Тим більше на мене чекають у притулку. Там збиралася наша команда — волонтери, що піклуються безхатніми тваринами. Всі вони — хороші хлопці та дівчата, але на відміну від мене, їм є з ким зустрічати Різдво та Новий рік, то ж після четвертої всі роз'їхалися, лившися тільки старий сторож дід Семен.

Я те ж пішла, хмуро оглядаючи вулиці. Людей побільшало. Вони йшли цілими родинами, сміючись, щось обговорюючи. Мабуть, збиралися святкувати, або прямували до різдвяного ярмарку у центрі міста. Бачучі ці щасливі обличчя, я відчувала лише лють. Я б те ж могла показати сестрі ялинку, а татові — кав’ярню Валентайна, він любить старовинні речі… А, до біса ці думки. Мої батьки вперті як віслюки.

Я зітхнула і раптом зрозуміла, що знов йду вулицею Куїнджі, а попереду переді мною мерехтить знайомий старовинний ліхтар кав’ярні. Не знаю, навіщо я тут. Це місце — дивне, навіть підозріле. Його власник говорить загадками, і про нього ніхто нічого не знає. Але… мені подобається тутешня атмосфера. І Валентайн з племінником… навіть не пригадаю, коли в останнє я так вільно спілкувалася з незнайомими людьми. Після переїзду до Маріуполя я завжди була сама по собі, я звикла мовчати, але… у цій кав’ярні мені хочеться говорити. Про будь-що. Хоч про іграшки, хоч про улюблені напої Марії Антуанетти.

Але мені не пощастило — кав’ярня виявилася зачиненою. Посмикавши ручку кілька разів, я вже хотіла йти, але раптом помітила дещо. Маленький аркуш білого паперу на підлозі. То була записка.

«Люб’язна пані детектив,

Якщо вам після всіх ваших розслідувань захочеться знову відвідати мою кав’ярню і дізнатися що-небудь особисто в мене, пам’ятайте: ми сьогодні закриті. Закриті для всіх, крім вас. Якщо ви відчуваєте потребу відвідати нас саме зараз — тричі потягніть за ручку з усієї сили. Потім ще тричі, але слабко, а наостанок — грюкніть у долоні. Після цього двері відчиняться. Насолоджуйтеся.

Щиро ваш,

Валентайн»

Я перечитала послання кілька разів, не вірячи написаним словам. То ж він знав? Він знав, що я тут проводила своє розслідування як той Шерлок Холмс? Ну що за дивна людина…

Я поклала записку у кишеню і знов подивилася на зачинені двері. Спосіб їхнього відкриття доволі дивний, але… чом би й ні? Це ж кав’ярня Валентайна. Виходячи з мого попереднього досвіду, тут можливо що завгодно.

Я точно виконала рекомендації Валентайна. Цілуй хвилину, напевно, нічого не відбувалося, і я вже навіть відчула укол розчарування, але потім… Пролунало гучне клацання, після чого двері безшумно відчинилися.

Всередині все було таким, як і завжди. Але дещо і відрізнялося. Наприклад, полум’я у каміні цього разу сяяло дуже ярко, дрова тріщали неймовірно голосно та іноді жбурляли іскрами. А ще на барній стійці я помітила чорний клубок хутра. Щойно я увійшла всередину, клубок сіпнувся, з його надр виринула пухнаста і заспана голова.

— О, ти прийшла.

Не можу сказати, що бачила багато здатних розмовляти котів за своє життя. Попри це, зіткнувшись з одним із них зараз, я чомусь залишилася спокійною. Може, звикла вже до місцевих чудернацтв?

Кіт тим часом встав і потягнувся. Тією ж миттю з-під його лап щось випало та з глухим стуком покотившись по гладкій поверхні барної стійки. Цим «щось» виявився дерев’яний індіанець. Тільки тепер він був неабияк подряпаний, подекуди навіть виднілися сліди котячих зубів.

— Що? — спитав кіт, помітивши мій погляд. — Ми просто гралися.

На це зауваження раптово відреагував індіанець. Скочивши на ноги, він вихопив ніж із пояса і погрозив ним коту. Той із раптовим інтересом подивився на крихітну зброю, в його очах запалилися хитрі, якщо не сказати підступні вогники. Гей, я вже бачила цей погляд, здається. І голос котячий мені знайомий…

— Диви, який бадьорий, — промуркотів кіт з насмішкою. Індіанець у відповідь видав бойовий клич і хотів кинутися на кота, але я втримала його, схопивши рукою.

— Твій дядько правду сказав — ти такий негідник, Юсі…

Кіт завмер і з легким подивом подивився на мене. Потім невдоволено зітхнув:

— То ти впізнала мене? Фі! Так нецікаво.

— Звичайно, впізнала, — з гордістю відповіла я, беручи на руки індіанця. Той відчайдушно брикався, але через свій маленький зріст нічого зробити мені не міг. — Твій хитрий погляд та голос тебе видає. Як і хижацький інтерес до маленьких індіанців.

З цими словами я забрала фігурку на полицю, де на неї, зібравшись у купу, чекали інші індіанці. Щойно їхній товариш опинився з ними, індіанці радісно застрибали та закричали щось своєю мовою. Я помітила, що деякі з них теж були подряпані й зіпсовані котячими зубами.

— Але з ними весело гратися. Набагато веселіше, ніж із мишами, — промуркотів у відповідь Юсі та знову позіхнув. Я задумливо оглянула його і запитала:

— Ти розкажеш мені, хто ти? І що це за місце? Чому інші люди про нього нічого не знають? Ця кав’ярня взагалі існує в реальності?

— Звісно, існує! — пирхнув кіт і подивився на мене так, ніби я запитала в нього повну нісенітницю. — Хто бачить і хто не бачить це місце — вирішує Валентайн, чим він керується — мені все одно. Я просто охороняю кав’ярню від тих, кому сюди не можна заходити.

— Але не від мене?

— Ні, тобі дозволено. Поки що.

— Але чому?

— А ти не знаєш? — здивувався кіт, широко розплющивши очі при цьому. — Адже ти сама сюди вирішила прийти. І ти не знаєш, навіщо?

— Та це ти першим переконав мене прийти сюди! Сам зазивав, рекламу показував…

— Я лише звернув твою увагу на нашу кав’ярню, — заперечив кіт. — Йти сюди чи ні, ти вирішувала сама.

Хм… Правда. Я опустила голову й замислилася. За руку в це місце мене справді ніхто не тягнув. Але чи була якась особлива причина? Причина прийти сюди? Не думаю…

— З поверненням, добра пані. Ми чекали на вас.

Знайома мені висока й довготелеса фігура у різноколірному жилеті раптово виросла у дверях. У руках Валентайн тримав тацю, але цього разу на ній вже було три чашки й купа всіляких солодощів.

— Який результат дало ваше розслідування?

Я не бачу повністю обличчя Валентайна, адже окрім каміна у приміщенні більше не має інших джерел світу. Але я відчуваю, що він зараз усміхається, а його очі блищать як маленькі вогники. Я те ж посміхаюся.

— Впевнена, ви вже знаєте відповідь, Валентайне.

Він мовчки хитає головою та прямує до одного зі столиків — найближчого до теплого каміна.

— Тоді… як щодо чаю, пані? У різдвяний вечір не має нічого кращого за чашку ароматного квіткового чаю.

Він поставив тацю на столик, після цього її охопило світло полум’я, дозволивши мені роздивитися детальніше все те, що на ній знаходилося. І я побачила… побачила те, що ніколи не очікувала побачити — кусок фірмового татова пірога зі смородиною. Також там було вівсяне печиво, яке він раніше робив, шматочок «Мурашника» — тортика, який часто робила бабуся… Я здивовано кліпала очима, не маючи сил повірити у те, що бачу.

— Звідки у вас…

Я не договорила, бо Валентайн раптом протягнув мені руку, пропонуючи сісти.

— Така моя робота, пані.

— Валентайнe! Валентайнe! — раптом заволав кіт, зістрибнувши з барної стійки. Його круглі очі з голодним інтересом слідкували за солодощами на столі. — Ти ж пригостиш мене? Пригостиш?

— Котам не можна їсти солодке.

— А якщо так?

З цими словами кіт підвівся на задні лапи та раптом побільшав у розмірі. Його чорна шерсть зникла, кігті перетворилися на нігті, а він сам став людиною. Хлопчиком з чорним волоссям, чорними очима та хитрою посмішкою. Валентайн уважно оглянув його, а потім знизав плечима.

— Принаймні, у такому вигляді ти не насвинячиш за столом, Юсі.

А той його вже не слухав. Схопивши зі стола шматочок «Мурашника», хлопчик із задоволенням вкусив його.

— М-м… чудтофе тіштечко, — промиготів він з повним ротом. Валентайн лиш зітхнув та, взявши чайник, розлив по чашках чай.

— Тьху! — несподівано вигукнув Юсі і витягнув з рота щось кругле, загорнуте у фольгу. — А це ще що за диво?

— Невже… монетка! — радісно крикнула я, сплеснувши руками. — Валентайне, це ж монетка?

— Що за монетка? — поцікавився Юсі з підозрою.

— Коли я була малою, бабуся ховала у своїх тортиках монетку! Той, хто знаходив її, вважався щасливчиком та загадував одне бажання. І воно обов’язково мало здійснитися!

— Що?! Псувати смакоту неїстівною гидотою? Тільки люди здатні на таке… Брр!

— Ну, така була у нас стара сімейна традиція… — засміялася у відповідь я. Неймовірно… за останні вісім років я вже й забула. Забула про те, старе життя. Забула ті старі щасливі часи. Тоді вони, звісно, здавалися звичайними, але порівнюючи з тим, що маю зараз… що ж. Тепер я розумію, наскільки щасливою тоді була.

— І вони те ж були щасливі, — раптом сказав Валентайн серйозним тоном. — І їм тяжко те ж, добра пані. Але є рішення, які не можна вимагати від людей. Вони мають прийняти їх самі.

Сказавши це, Валентайн подав мені чашку з чаєм.

— Кажуть, що чай відкриває душу… Подивиться у свою чашку уважно, пані. Що ви бачите?

Я виконала його прохання, хоча не розуміла навіщо взагалі для чого. Чай мав янтарний теплий колір, від нього йшов пряний аромат жасмину і ще чогось. Чайна поверхня ледь блищала у яскравому сяйві камінного вогню, а потім… Чай, ніби потривожений вітром, пішов хвилями, гулко б’ючись по стінках чашки. Десь в його глибині щось мелькнуло, потім знов і знов. ці рухи поступово отримали форму і я почала впізнавати — таткова пасіка, трохи засипана снігом, сам татко у робочій формі уважно роздивляється бджолині будиночки. Поруч — мама з інструментами в руках.

— Може… продати пасіку? — питає вона.

Батько довго мовчить, ніж відповісти.

— Це — моє життя, Катерино. Я не раз думав про це, але… Це треба ще обдумати. Проміняти власний будинок і пасіку на маленьку квартиру — це занадто для мене. І якщо ми це зробимо, а до нашого міста повернеться вдача і все стане як раніше, що тоді? Я не знаю, чи переживу втрату пасіки при такому сценарії… Але… якщо хочеш, бери Марі та їдьте до Міри. Я не хочу буду для вас тягарем.

Мама зітхає, подаючи татові плоскогубці.

— Тоді ще почекаємо. Кидати тебе тут самого — також не діло. Але може ризикнемо та спробуймо навістити Миру цього разу? Останнього разу на пунктах пропусків творилося казна-що… Та може хоч на різдвяні свята буде спокійніше. Та й Мира буде дуже щаслива.

Мамо казала щось ще, але я вже чула. А за мить зображення в чашці зникло зовсім і мій чай знов став звичайнісіньким, яким і мав бути. Я мовчки дивилася на нього, відчуваючи якусь важкість всередині. І водночас — певну легкість, наче з плечей звалилося щось важке. Я не думала… Я не думала, що для них все настільки важко. Мені поїхати з дому було набагато легше… Проте, вони все-таки розмірковують над цим. Навіть приїхати хочуть. Я… не думала, що взагалі думають про таке.

— Пийте чай, добра пані, — чемно додав Валентайн та сам пригубив трохи з власної чашки. — Він втішить, якщо засмучені, та заспокоїть — якщо збентежені. І спробуйте ось те тістечко з насінням — воно у мене улюблене. «Насіння щастя» зветься. Знаєте, чому? Бо щастя — воно як насіння: так саме не росте, якщо кинути його не в ту землю. Але якщо кинути куди треба — виросте величезне дерево, яке тішитиме тебе довгі-довгі роки… То ж головне — знайти правильний ґрунт для свого насіння. Чи знайшли його для себе ви, пані?

Він з усмішкою подивився на мене та знов відпив трохи чаю. А я мовчки дивилася на нього, зігріваючи руки на чашці. Грунт… для щастя?

— А ти, Юсі, згадай, нарешті про манери за столом, — раптом звернувся до племінника Валентайн, різко змінивши тему бесіди. — Ти що у вигляді кота, що у вигляді людини таке порося завжди, коли їси…

— Добре, добре, старий занудо.

— Старий? Це ти мене так назвав?

— Що? Тобто, тебе тільки слово «старий» засмутило?

— Ну й нечемне ж ти кошеня… Хоча що з тебе взяти…

— Кошеня? Я?! Великий охоронець твоєї кав’ярні — і раптом кошеня?

Валентайн лиш закотив очі у відповідь. Юсі ж обурено зітхнув і, насупившись, знов взявся за їжу. Я мовчки спостерігала за ними, все ще розмірковуючи над тим, що почула сьогодні.

— Дякую…

Валентайн з легким подивом глянув на мене:

— Ви щось сказали, пані?

Я трохи помовчала, потім усміхнулася і захитала головою.

— Просто згадала дещо. Ви казали, що люди приходять до вас, коли їм потрібно. І залишають тут те, що їм не потрібно… Спочатку я не розуміла значення цих слів. Але тепер… Думаю, вже знаю, що залишу вам по собі я.

— Невже? — посміхнувся Валентайн, постукуючи пальцем по чашці з чаєм. — Тоді, сподіваюся, ви приймете правильне рішення, пані.

***

Першого січня зненацька пішов сніг. Він кружляв у повітрі, нагадуючи великі м’які пластівці, а потім з ледь чутним тріскотінням осідав на вікнах, дахах та асфальті. Валентайн стояв біля вікна, слідкуючи за білою сніжною хустиною, що повільно вкривала вулицю, потім подивися товстий потертий блокнот, що тримав у руках. Він повільно оглянув його з усіх сторін, потім також повільно перегорнув десяток сторінок. Кожна містила малюнки на собі, здебільшого — міські пейзажі, але темні й моторошні. І лише один з них був ярким й теплим. То було швидкоруч зроблене зображення дівчинки, що тримала у руках насіння. Поруч з ним — підпис: «Відтепер я вирощуватиму насіння щастя правильно».

Валентайн усміхнувся.

— Достойний вибір, пані. В землі дурних спогадів та образ жодне щастя не виростити.

Сказавши це, він закрив блокнот.

— Нашу роботу тут закінчено, Юсі.

Кіт, що лежав у кріслі біля каміна, повільно закрив очі та скрутився рогаликом, затуливши носа лапами.

— Добре, — відгукнувся він тихенько після тривалої паузи. — Значить, вона більше не прийде сюди?

— Ти знаєш правила. Завтра у нас вже з’явиться новий гість.

— Правила, правила… — позіхнув кіт, відкривши одне око. — Як скажеш.

Після цього він знов закрив око та заснув.